Біляїв Володимир Іванович біографія

87

З далекого заокеання хвилі радіостанції “Голос Америки” з Вашингтону майже кожного вечора доносили до України слово нашого земляка Володимира Біляїва. Він був у 80-90 роках керівником українського відділу радіостанції , передачі якої, згідно з приблизними підрахунками, регулярно слухає від п’яти до семи мільйонів людей в Україні. Відомим як поет діаспори Біляїв став з початку сімдесятих років, коли вийшла перша збірка його поезій “Поліття”. А вже з виданням другої книжки “По той бік щастя” (1979) українська літературна громадськість Америки вшанувала талант поета званням лауреата Української Могиляїнської Академії Наук за 1980 рік.

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

На початку 2001 року була видана вже в Україні, на батьківщині письменника, у Донецьку, його третя книжка віршів— “Осіння обнова”. До неї увійшли поезії, написані у 80-хі 90-х роках, а також деякі твори із попередніх збірників.

Крім названих видань, Біляїв є автором науково-популярного нарису про видатну співачку Олену Шишацьку-Карапетян, десятків статей, есе на теми політики, літератури, суспільного життя, які друкувались у численних українських періодичних виданнях як на Заході, так і в Україні (“Всесвіт”, “Березіль”, “Літературна Україна” та ін.).

Як же склалася доля цієї обдарованої людини, як їй вдалося зберегти і збагачувати на чужині рідне слово?

Володимир Іванович Біляїв народився 25 червня 1925 року в селищі Мосьпине в родині гірничого інженера. Тут він вчився в школі. Сталінськими енкаведистами у кінці тридцятих років було арештовано батька майбутнього поета. Хоча дитинство проходить в зрусифікованому середовищі, серце Володимиравідкрилось рідному слову. Ось як про це розповідає В. Бі-ляїв у своїй автобіографії: “Моє знайомство з українським поетичним словом я завдячую матері моїй і тітці. Неписьменні жінки-селянки, що походили з Білоцерківщини, вони з ранніх дитячих літ моїх в умовах поспіль зрусифікованого індустріального Донбасу зріднили мене не тільки з самою мовою, але й з українською піснею, казкою й звичаями, вірніше переказами про звичаї стародавнього українського побуту.

Моїми улюбленими піснями були “Стоїть явір над водою” та пісня про Морозенка. Ці пісні, як і молитву “Отче наш”, я вже знав з тієї пори, відколи починає діяти пам’ять про людей, місця й події в житті родини і найближчого оточення”.

У своїх поетичних творах вже в далекій Америці В. Бі-ляїв не раз згадуватиме рідний край, Донеччину, звідки повіз з собою у далекий світ пам’ять про матір, степ, Савур-Могилу. Згадуватиме він через багато років і свого вчителя української мови і литератури Павла Остаповича Білоконя, який намовляв його писати вірші. І така спроба одного разу сталася: хлопчик написав поезію, присвячену Кобзареві. “Але, — згадував пізніше поет,—Павло Остапович так виправив вірша, що автором треба вважати мого вчителя”.

Хороших вчителів не бракувало Біляїву ні вдома, в Україні. ні за кордоном, куди він був вивезений у 1943 році на роботу до Німеччини. Особисто сам він вважає своїми натхненниками Тараса Шевченка, Володимира Сосюру, Максима Рильського, Леоніда Первомайского, а з тих письменників, які належать до діаспори, — Юрія Клена, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Теодосія Осьмачку, Олену Телігу, Іваїна Багряного. Ремінісценції з їхньої творчості часто можна відчути в поетичному слові Біляїва.

>

Після закінчення другої світової війни доля кидала В. Біляїва по світах то службовцем у повітряних силах США в Європі, то співробітником газети “Українські вісті” (Німеччина), часописів “Єдність” та “Вільна Думка” (Австралія). У п’ятдесятих роках він осідає у Сполучених Штатах Америки, де займається журналістською працею, дописуючи до багатьох українських періодичних видань.

Вірші почав писати систематично в Німеччині. Першим твором за межами України був “Ранок” (1946 р,), про який поет скромно згадує, як про “таку собі мініатюру”:

Його зозуля на крилі принесла

і птаство будить у гаї “ку-ку”,

Рибалка-вітер променисті весла

Занурює у повінь гомінку

Густих ланів, росистих, колосистих.

Висвистуючи пісеньку на жарт.

Вклоняється тополя дзвінколиста

Березам лагідно, а маки сиплять жар.

І линуть, линуть хмари звідусюди,

І сонце крила золоті звело.

Мале хлоп’я (і з нього будуть люди!)

Біжить стрічати ранок за село. Вірш автор вважає твором “початкової дитячої ще поезії” (із автобіографічних матеріалів—О. В.). І все ж, зауважимо, що тут відчутне тепло рідної землі, віра в світле майбутнє, яке повинно прийти, хоча поета оточувала сувора реальність чужини. Природа та долі земляків стануть предметом художнього пізнання Біляїва. Його творчість знаходить позитивну оцінку літературних критиків з діаспори Г.Костюка, М. Степаненка, Н. Пазуняк. А відзначення поета високим званням лауреата УМАН остаточно утвердило за ним ім’я знаного і шанованого майстра поетичного слова. Що є провідним у творчості нашого земляка? Спочатку звернемося до естетичного кредо поета, висловленого ним у шістдесяті роки, і яке він сповідує й досі. Тоді він писав: “В добу індустрії, комерціалізації і надзвичайного розвитку науки поезія в житті переважаючої кількості моїх сучасників є чимось несуттєвим. На мою думку, скільки б добра і користі не приносили (Три основні компоненти нашої доби — поезія назавжди залишиться непідкупним літописом духовного стану людства в цілому і ножного народу зокрема”. Поет, слідуючи естетичній настанові класиків української літератури, вбачає в піоетичному слові порадника, виразника народних сподівань та прагнень. Літературознавець Григорій Костюк назвав творчість Біляїва “поезією, проникнутою ідеєю”. І це справді так. В час, коли поет став входити в літературне життя, багато поетів у своїх поетичних експериментах часто відривалися від реальності, надаючи художньому слову роль “поезії для поетів”, тобто дляобраних. В. Біляїв пішов своїм шляхом, ставлячи за мету творити “літопис духовного стану народу”. Додамо — українського народу, який піднявся у ХХ-му столітті виборювати свободу і незалежність,

У віршах нашого земляка провідною є тема матері і материнства. Мати для Біляїва є уособленням основи і початку життя не тільки в матеріальному, але й духовному значенні. У вірші “Мати” поет виголошує:

В далеку путь ідуть твої сини,

За тридев’ять земель чужих і невідомих,

І їм у слід, прадавній і сумний,

Її руки трикратний хресний помах.

Ідуть на Подвиг у лиху годину.

О, руки, матерні, лагідні й шкарубкі,

до вас вернутися лише на мить єдину!

В далеку путь рушають парубки. Тему матері, суголосну своїм творам, В. Біляїв знаходить і в таких видатних майстрів мистецтва слова, як італійський поет Сальваторе Квазімодо і шведський поет Верінер фон Гайденстам. їхні вірші у перекладі Біляїва доповнюють образ матері-жінки, яка “розділює любов синам далеким” (С. Квазімодо, “Лист до матері”).

Синівська вдячність за .подароване життя і за материнську науку проймає не один вірш В. Біляїва. Образ матері, святої матері — це уособлення рідної землі, яка залишилася в серці поета назавжди.

Цікавою в Біляїва є й пейзажна лірика Часто це вірші про міста, селища, села, моря, океани, які в подорожах по світу бачив поет. Але особливістю творів є постійне звернення автора до картин рідного краю, Донеччини. Передусім — це краєвиди донецького степу. Азовського моря та інших куточків рідного пейзажу. Картини-асоціації, пов’язані з Придінців’ям, є для Біляїва не лише зовнішнім проявом любові до землі. Зі степом він пов’язаний генетичне, кров’ю давніх степовиків, своїх предків. Поет по-синівськи проголошує:

Та стопи, де б мої свій слід не полишали,

І до яких би див мін зір не прикипів,

Я давніх предків дар несу в червоножилах —

Густу й ліниву кров степовиків.

(“Над морем”) Ось чому степ для поета є не лише образом-спомином про рідний край. Спокійна хвиля степу є внутрішньою сутністю рідної землі, в глибинний зміст якої він прагне заглянути. Тема степу єднає поетичне слово В. Біляїва з творчістю таких наших земляків, як М. Чернявський, С. Черкасенко, X. Алчевська. Але в його творі образ степу набирає особливого звучання, пов’язаного з гіркотою споминів про далекий рідний край.

Поет відтворює природу неповторними барвами. У нього не просто вишні будуть цвісти, а “метеликами цвіт обляже вишники”, верби не схиляються ,над водою, а “шукають броду”, вітряного дня дерева не просто підіймають свої віти, а “пірнають у вітряну купіль за крилами лелечими”. Поет .бачить чайку, “як тепла і лету білоперий жмуток”, і чує “вдари хвиль, немов звучання рим”. Рельєфні, барвисті картини хвилюють читача,

Для ліричного героя В. Біляїва є властивими роздуми над сенсом людського життя, над добром і злом. Вірші такого спрямування пройняті ідеєю пошуку щастя. ” —:

У кращих традиціях української класики поет дотримується єдності форми з досконалістю змісту, ось хоча б такі рядки:

Там пада й гасне лист — жаріюча пір’їна.

Спроквола дотлівають візерунку риз,

осінь слухає, як на злежалий хмиз.

Клякає тиша чиста і первинна.

(“Напередодні”) В. Біляїв — патріот, це знайшло відображення в багатьох поезіях. Через усю творчість проходить думка про неминучість приходу в рідний край свободи під знаком “Тризуба — сокола вогнекрилого”. У віршах-епітафіях поет схиляється перед улюбленими творцями слова чи дії: Симоном Петлюрою, Іваном Багряним, Євгеном Маланюком, Галиною Журбою та іншими видатними синами і дочками українського народу, У поемі “Розмова з ровесником”, уривок з якої надруковано в збірці “По той бік щастя”, звучить гостра інвектива — звинувачення на адресу майстрів нелюдської розправи”, які були вірними ідеям миколаївських фельдфебелів і капралів, “що шкуру з наших прадідів здирали”, іут присутні “І ленінські дзержинці-сіроманці”, і сталінська “єжова рукавиця”, І Смерша закривавлена правиця — “тюремної імперії незмінний страж”. Згадує автор пекучим словом і своїх земляків-перевертнів:

В долоні б’ють служаки завидющі,

І хрипнуть від “У-р-р-а!” глухі і невидющі

Й завжди байдужі до народу згуби,

Всі рідні циніки і скалозуби

Собі хихикають в кулак! Поет продовжує традицію свого великого попередника, зображуючи нащадків “синів сердешної України” (Шевченко).

В одному з віршів збірки ,”По той бік щастя” поет так висловив своє кредо:

Не зла жалом — жезлом добра

Будь, моє слово, будь!

(“Слово моє”) Так, вірші Володимира Біляїва зичать людям щастя і добра, вони свідчать про синівську любов поета до рідної землі, палке бажання працювати в ім’я її визволення. Творчість нашого земляка знаходить тепер свого читача уже й на вільній батьківщині.

Біляїв Володимир Іванович твори:

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!