«Поезія без укриття». Про біль і незламність

862

Другий місяць триває для нас 24 лютого. Від цієї дати для нас почався інший відлік часу. Поява п’ятої колективної добірки, в якій представлені здебільшого автори, чиї твори увійшли до антології «Поезія без укриття», свідчить, що слово – зброя, а музи не мовчать – голосять на весь світ про український біль і українську незламність. І чим сильніший біль – тим міцніша незламність. «Українська літературна газета» раніше вже публікувала добірки з майбутньої антології: «Вірші непрощеної неділі», «Зброя масового відродження», «Поезія без укриття: третя кулеметна черга», «Поезія без укриття: хроніки незламності»…

Нині антологія «Поезія без укриття», ініційована Кіровоградською обласною організацією НСПУ й охоче підтримана митцями з усієї України, вже в процесі верстки, тим часом пропонуємо до читання ці рядки, що, мов прядиво маскувальної сітки, стрічка за стрічкою вплітають віру в нашу перемогу, захищаючи від зневіри. Слава Україні!

 

Олександр Архангельський

Матерям новітніх орків

 

З мордора мародери,

ґвалтівники, убивці –

мертві уже чи в черзі,

щоб їм дали по пиці, –

все, що попало, тягнуть –

персні, сережки, гроші.

Ех би, стакан дерябнуть,

щоб не лякали ноші,

щоб не лякали танки,

щоб на снаряд плювати!..

Тлінні – в мішку – останки

хай поховає мати.

Хай порадіє злоту,

що передав небіжчик.

Оркові-обормоту

все це уже навіщо?

Виконав те, що треба,

м’ясом гарматним ставши.

Стане у стрій твій небіж –

й згине, як син твій старший.

 

Юлія Бережко-Камінська

 

…І я ту веселку бачила отоді.

Телефоном говорить мама:

«Вам жити, ви – молоді,

Ставати на ноги. Пробувати – по воді…

А нам… Ми вже якось добудемо в цій біді».

 

Весна пробудилась рано – ведмідь немов, –

Тривога наснилась чи голод його зборов,

І от він стоїть, холера, скипає кров:

«Ведмедику, йди до себе у свій Ростов».

 

Вщухайте, вітри, сирени і шум, і гам.

Нам – сіяти зерна, дерева садити нам

На нашій землі, як нашим колись дідам,

На котрій вони говорили не раз:

«Не віддам!», «Не здам!».

 

Пручається серце вірити в трутину.

«Мамо, готуй насіння, а не труну!

Квіти висаджуй, принаджуючи весну,

Молися землі – за дощі,

а небу – за тишину,

Не вір цьому дню, як дурному сну».

 

А нам буде сон – тонким, як останній лід.

Ми тут – щоб не вигоріти землі.

Ми – купол її. Дзеркала. Покров. Граніт…

«Так, мамо, нам жити тут, взагалі…

Бачиш веселку? От і жени жалі…»

 

Дарка Бібіч

Давид

 

Голіафе, ти, певно, не знав,

Що тебе не врятує твій меч,

Велетенський загострений спис.

Голіафе, здавайся, і так

В тебе є хоч малесенькі шанси.

Голіафе, ти, певне, не знав:

Для Давида вже звичні ці танці

Із старенькою смертю.

Він вміє.

Бо Давид переміг буревії,

Він ходив у вогонь і у воду.

Він платив цю ціну за свободу.

Він заплатить іще раз.

Ти – ні.

У Давида немає причин,

Щоб здаватись –

Він знає. Він вдома.

Що для нього напруга і втома?

Що для нього ці рани?

Ніщо.

Прощавай, Голіафе,

Сарана

Цієї землі.

Прощавай, Голіафе,

Сьогодні Давиди – це ми.

 

Наталя БІДНЕНКО

 

Господе, Ти чуєш чи не чуєш

Стогін горя у моїх краях?

У підвалах з нами Ти ночуєш,

Разом з нами відчуваєш страх?

 

Господе, та Ти ж бо всемогутній,

Наша доля у Твоїх руках…

Відчини нам сонячне майбутнє,

Поки промінь сонця не зачах.

 

Господе, спаси нас і помилуй,

Янголів своїх пошли нам рать

І додай надії, віри й сили –

Й ворога зумієм ми здолать!

 

Денис БІРЗУЛ

ЗАКОЛИСАНІ У ВОЛІ

(Добровольцям присвячується)

 

З дитинства заколисані у волі,

Дітьми грозились чорту кулаком.

Пшеничне злото й синь волошки в полі

Всмоктали з материнським молоком.

 

Нас звуть до бою сурми і трембіти,

Литаври грізні схоплює луна.

Ісуса милість – поводир по світу,

А зброя – то хоробрість Перуна.

 

Не втримають кайдани і тенета –

Розірвуть їх сталеві кулаки.

Нехай бурлить гаряча кров венеда

Й опалить потяг вражої руки!

 

Дійдуть нащадкам праотців промови,

І сум, і щастя в струнах кобзаря.

Так хай і далі предків настанови

Несе політ лелеки й журавля!

 

Вікторія Бричкова- Абу Кадум

 

Мамко, я завтра народжусь, побачу весну,

Крик сповістить звістку радісну всім, хто довкола…

Крихітку ти прикладеш до грудей голосну

І усміхнешся, пологами втомлена, кволо…

Мамко, наразі тут тепло й надійно мені,

Грімко лише, я всі вибухи чую у лоні…

Кажуть, у світ доведеться прийти на війні,

Я не боюсь, у твої ж-бо потраплю долоні…

Ти колискову тихенько затягнеш до сну,

Голосом ніжним позбавиш дитячої смути…

Мамко, я ж завтра народжусь, побачу весну?..

Мамко, мамулечко, мамо!.. Замовкла чому ти?..

 

Оксана БУЯНОВА

Чоловікам в тилу

 

Прошу тебе: побудь зі мною

І про зірки поговори.

Нехай романтики струною

Звучить в повітрі літ бджоли.

 

Не звуть ще землю захищати?

Ти хоч дружину захисти

Від смутку й болю. Хай лещата

Ослабнуть, бо є поруч ти…

 

В молитві обійми світанок,

Торкнись романтики струни…

Ти Бога серцем і вустами

Проси так щиро, щоб вони,

 

Ті грізні орки, відступали…

Ті біси, слуги сатани…

І я до тебе, до причалу,

Долину тихо з далини.

 

Поговори зі мною щиро

Руки, плеча, щокИ торкни…

Нехай земля засяє миром…

Отруйний присмак від війни

 

Злетить у Всесвіт десь далеко!..

Й не доведеться воювать

Уже ніколи. Щастя глека

Я принесу тобі. Спізнать

 

Щоб випало вінець любові

На мирній і своїй землі.

А поки лячно ще довкола,

Розвій тривоги і жалі.

 

Таня ВЛАСОВА

 

«Дорогая, привет, мы тут зашли в Гостомель.

Ну, скажу тебе, очень весело тут ходить.

Нам сказали хуярить укропов, они тут стонут.

Ты скажи, дорогая, что тебе прихватить?

 

Мы с ребятами тут, дорогая, засели на точке.

Извини, отвлекусь, попрошу кого-то долить мне».

Дорогая сидить удома з малим синочком,

поки татко в Бучі ґвалтує неповнолітніх.

 

Дорогая готує їсти, працює в школі.

Із екрану їй кажуть, що «скоро грядет парад».

«Дорогая, я тут застрелил одного Мыколу.

Выходил погулять с собакой — прикинь, дурак».

 

Дорогая сміється: «А как там вообще обстановка?».

«Да стреляем тут помаленьку который день.

Проезжаю сейчас мимо мертвых на остановке —

Нехуево, родная, мы тут разнесли Ирпень».

 

«Молодцы, — радіє Родная. — Вали их дальше.

Кстати, что там вообще по технике, по вещам?».

«Привезу, дорогая, будешь как генеральша —

Я ж тебе обещал.

 

Я нашел тут тебе и косметику, и стиралку.

Щас немножечко только укропов еще накроем».

Дорогая словам сміливця радіє палко.

Дорогая чекає додому свого героя.

 

І герой героїчно привозить додому блендер,

І жіночу білизну — з будинку в Бучі на розі,

Подушки, простирадла, каструлі, багато пледів.

І зелені везе кросівки, дитячий розмір.

 

І Родная вже пахне ірпінським парфумом пряним.

Діти граються краденим, мліють старі родітєлі.

І згорають усі від іскри цигарки п’яного

героїчного руского воїна-освободітєля.

 

Надія ГАРМАЗІЙ

СТІНА

 

Місто, де ми так недовго були щасливими, нині знищено вщент.

Ці вулиці, які ти бачиш у новинах, кровоточать, мов стигми, іще.

Пам’ятаєш будинок, що був нам куполом, – впасти б йому на плече…

І заридати-заголосити, але йому відірвало пів тіла – і рана пече.

Цей будинок – як справжній воїн – не став на коліна, хоч пав на порох…

Від нього лишилась єдина стіна, але він пам’ятає ще підвіконня,

І балкон, де щоранку пили ми чай, і дивились на Болдині гори…

Тому й зараз чує ще наші кроки в кімнаті, і все, про що ми говоримо…

І якби не війна, то ця стіна могла б стати стіною маленького храму,

Бо ця стіна бачила, як ми кохались – тому встояла перед градами.

І ти по той бік монітору відчуваєш, як я читаю новини, і як тремчу…

Бо стіни, в яких зародилось життя, стають стіною плачу́.

 

Іван ГЕНТОШ

Відбій!

 

Збудить під ранок сирена ревуча,

В сховок метнеться налякано тінь…

Боже, мій Боже, а як же там Буча?

Київ, розбомблені Харків й Ірпінь?

 

По жилмасивах ракетні удари,

В сховищах дні спресувалися в мить,

Ворог лютує, палають квартали,

Мирних цивільних людей не щадить.

 

Вибухів спалахи над небокраєм,

І від пожеж аж під хмари вогні,

Ворог підступний, тому і не знаєм,

Що за хвилину – ударить чи ні?

 

Певно, що будуть ще жертви й руїни,

Рани і біль від утрат і гризот –

Але не взяти йому України,

Де, як один, весь народ – патріот!

 

Вистоїм, браття, нам вистачить сили –

Ворог сконає у злобі своїй!

Стихли сирени, атаку відбили –

Всі до роботи! Тривозі відбій!

 

Надія ГУМЕНЮК

 

Боже, всеблагий наш і єдиний,

Ти, що після тяжких мук воскрес!

Чи й Тобі болить так Україна

Аж у самій зав’язі небес?

 

Материнка наша й материзна,

Страдниця в  руїнах та вогні…

Вже й не знаю: серце чи Вітчизна

Болісно так б’ється у мені.

 

Не прошу нічого я для себе.

Дякую за все, що вже було!

Тільки захисти нам наше небо!

Тільки покарай рашистське зло!

 

Хай відчує каїн чорну карму.

Хай його поглине цей бедлам.

Кари, Боже, нелюдові, кари!

А любові аж по вінця – нам.

 

Марина ДЖУС

 

Ревні послідовники фашистів,

Чи ви бачите в жахливих снах

Ті дитячі оченята чисті,

У яких застиг навічно страх?

 

Ви, безумні путінські васали,

Вже давно немає СССР.

Чи своїх дітей ви колисали

Із тавром у серці – «людожер»?!

 

Є прислів’я: в криниці не плюйте…

Смачно тут колись вгощали вас…

Ви ідіть в свою тайгу, полюйте.

Свій грабуйте «золотий запас».

 

Вас таки позбудемось, незвані.

Українці ми – народ стійкий.

Важко… Але, залікуєм рани.

Вам же – Божий Суд і суд людський.

 

Сергій ДЗЮБА

Ця дівчинка – свята,

І лик її – суворий;

Та зболена душа

Всміхається мені…

На проклятій війні

Не виживають зорі,

А вічно молоді

Лиш люди на війні.

 

Оксана ДИБА

Таким не можна мати потомства.

Помста

Гнатиметься за ними.

Кара

Вчепиться в кожні груди.

Трупи

Снитимуться усюди.

Люди?

Тварюки, криваві зомбі!

Буча, Ірпінь,

Маріуполь, Гостомель…

Хор голосіння

Невинних та втомлених.

Хто вони?

Привиди міст українських,

Тіла закатовані,

Душі вже вічні.

Сороковини

Сьогодні по ворогу.

Мороку

Шлях ми указуєм звично.

Так блискавично

Вповзала пухлина,

Тіло здорове

Хотіла поглинуть.

Гинуть

Клітини,

Ми їх оперуємо,

Навіть над ними

Нещадно глузуємо.

Плачемо…

Жодного з вас не пробачимо.

Душі коркуються.

Пальці стискаються.

Що породило вас –

Тих, що не каються?

Ні, вам не можна мати потомства!

Світ аж волає:

«Помста! Помста!..»

 

Анатолій ДНІСТРОВИЙ

 

чи є на тому світі артилерія

по кому вона стріляє

про що там думають артилеристи

які слова вони говорять

які пісні співають

які сни бачать

на стороні добра чи зла вони знаходяться

чи пахнуть їхні руки війною

чи бачать вони світло з заплющеними очима

чи думають про перші квіти цієї холодної весни

 

Уляна Дудок

 

мій дім стоїть на заході під ґнотиком зорі:

найкращі в світі воїни не сплять о цій порі

тримають небо вартові, підставивши плече:

той, хто прийшов сюди з мечем, – загине, не втече,

бо воїн на своїй землі зупинить вражий смерч:

зімкнуться скелі й чорний ліс – тут воля або смерть.

мій дім зустріне сонця схід: тримаєш небо ти,

хоч тим зеленим вогником у мережі світись.

 

Роксолана ЖАРКОВА

Ангели ЗСУ

 

Боже, давно я не кликав Тебе, прости.

Кожен ангел сходить на землю,

щоб зводити блокпости.

Щоб потім її боронити в якусь з атак.

Знаєш, здається, я теж би хотів отак.

Кажуть, тривога! Треба летіти вниз.

Я тихо тримаюсь тоді Богородиці риз.

Страх доганяє, вириваючи пір’я з крил.

Боже, дай мені моря і дай вітрил.

Боже, дай мені суші і дай шляхів.

Я би крила Тобі віддав і жив, як умів.

Знаючи, що комусь світло таки принесу,

Я б записався у ЗСУ.

 

Надія КАПІНОС

 

Дерева шепотіли про любов

І квіти рвались з темного полону.

Асфальт ламали й проростали знов,

Поміж ворожих тіл, калюж, патронів.

Брудні бинти шматованих снігів

все бинтували рани, бинтували…

А квіти вперто в повний ріст вставали,

крізь гуркіт бою й ледве чутне «ave …»

під хакі вишиванки одягали

і розквітали – всупереч війні.

 

Ярослав КАРПЕЦЬ

Олексію Антонову

загиблому під Черніговом волонтеру присвячується

 

Брате!

маєш крила

лети

у високу

дальню

вись

може

там

зустрінемось

колись

а

тепер

сльози

сум

біль

молитва

за

спокій

душі

твоїй…

 

 

Василь Клічак

Вечеря

 

Вся ескадрилья в сивій темноті

вечеряти сіда після роботи.

Усі мовчать. Говорять лише ті,

Хто повернувся із польоту.

 

А перед тим молитва «Отче наш».

І чоловіча стримана напруга.

Ніким тут не ведеться репортаж.

Лишень пече вогнем відсутність друга.

 

І визріває помста ув очах

його в боях змужнілих побратимів.

І миготить у колі тім свіча.

І полум’я її усіх пектиме.

 

То буде згодом. В сивій темноті

вечеряють вони після роботи.

Усі мовчать. Говорять лише ті,

Хто повернувся із польоту…

 

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

 

З усіх куточків країни,

Лунає священне: «як ти?»

Ніколи ще так не хотілось

Багато людей обійняти.

 

Ми сильні у нашому болі,

Відважні й непереможні.

Усі стоїмо в обороні,

Один на одного схожі.

 

У серці живе надія,

На наше спокійне завтра.

А наша священна мрія –

Здолать москалів назавжди!

 

Ганна КРЕВСЬКА

 

Тиша в небі. Нікого немає?

Скрип на брамі. Петро відчиняє.

Довго дивиться на ключі,

Поправля автомат на плечі:

– Від початку Господь із вами.

Херувими стоять над містами.

Затуляють крилатих вас.

Люта битва і лютий час.

Легіони збивають лихо…

Передайте на землю тихо:

Українців найбільше до раю.

Їх без черги до нас пускають…

 

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ

Нема росії

 

Німа росія, мов пустеля, –

Лиш долина мовчань луна,

В якій крізь подих вже затерплий

Царює вміло Сатана.

 

Нема росії – лиш пустеля:

Долина мук, долина зла,

Яку для світу треба стерти,

Щоб в нім Людина розцвіла.

 

Олександр ЛИСАК

 

… і вже комусь збагнулась Україна,

коли кацапський чобіт – на поріг.

Коли в підвалі злякана дитина

спокутує твій восьмирічний гріх…

… і вже комусь весна відкрила очі

на білий день, на вражу чорну ніч.

Кремлядське пу тебе «звільнити» хоче –

лови його ракетний могорич…

Оце дивись на Харків і Одесу,

на Київ, Білу Церкву та Ірпінь –

це «руssкій мір». І під його колеса –

майбутнє всіх прийдешніх поколінь.

Ти знаєш, брате, що робити треба.

Відсидівся… Тепер вставай з колін.

Нехай тебе боронить рідне небо,

жартун NLAW та дядько Джавелін…

 

Антоніна ЛИСТОПАД

Друга смерть

 

Навала московських татар…

І не перекреслиш наруги.

Бомбили уже й Бабин Яр.

І мертвих вбивали вдруге.

 

Тремтять і озера, й могили.

Затерпло ридала Любов.

Олену Телігу убили

В підземному царстві знов.

 

Луна – по столітніх літах…

Сльоза – на черленій сторінці.

Стривожений і хресний прах

Євреїв і Українців.

 

Хіба таке можна простить?!

Розплата як буря накриє.

…І розлітались хрести,

Як птахи по Рідному Києву.

 

Бомбили рашисти Бабин Яр.

І мертвих вбивали вдруге.

 

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

 

Весна… Її не зупинити плин…

Та землю крають не плуги, а танки.

І в сонячні ясні квітневі ранки

Ці землі омина лелечий клин.

Тут влітку проросте полин.

А восени чи буде хтось орати?

Війна… Це ти її плекав, наш «брате».

Ти споконвіку звик лиш брати.

Ти Україну брав на кпин.

Сам Бог за це воліє покарати.

Труна… А поруч непритомна мати.

Був син один… Немає що ховати –

Ти спопелив його на тлін.

Героям – слава! Матері – уклін.

Слова… Слова, що йдуть від Бога,

Нестримні, як сама весна,

Тобі остання засторога:

«Геть, сатана!».

 

Ольга МОГИЛЬДА

Єднаймося

 

Єднаймося, праправнуки Бандери!

І хай нащадки ханської орди

Відтягуюють подалі бетеери

І носа не показують сюди!

Кремлівські пси подзявкують безсило.

Незламних не зламати їм ніяк.

Донбащину снарядами накрило.

Шипить московська заздрісна змія.

Та з нами світ, і Бог, і справедливість.

Щури тікають з України геть.

І добре, бо не місце тут фальшивим.

А зрадникам і сепарам хай смерть!

Єднаймося! У жилах кров козацька.

Ніхто не переможе наш народ.

А як сусіди нападуть зненацька,

Згуртуємось і знищимо заброд!

Не віддамо і клаптика на карті.

Протяжно заскавчить кремлівський пес.

Військові день і ніч тримають варту.

Нам янгол усміхається з небес.

Єднаймося від заходу до сходу,

Від півночі до півдня. Ми – за мир!

Вклоняюся вкраїнському народу.

Свобода – головний орієнтир.

Історію згадаймо віковічну:

Нас знищити хотіли і не раз.

Але завжди стояли героїчно…

Нам заповіт лишив колись Тарас.

Тож виконаймо волю Кобзареву!

Єднаймося в годину цю лиху.

Не віддамо родючу і вишневу.

Хай Бог допомагає на шляху.

Єднаймося, праправнуки Бандери!

І хай нащадки ханської орди

Відтягують подалі бетеери

І носа не показують сюди!

 

Володимир МОГИЛЮК

ПРО СВАСТИФІКОВАНУ КИРИЛИЦЮ

 

Російська пропаганда активізувала неймовірні пояснення доцільності

маркування військової техніки, що зайшла на територію України

внаслідок так званої «спецоперації», знаком Z.Начебто це маркування

відповідає дещо адаптованій «Земля» – дев’ятій літері

старослов’янського (кириличного) алфавіту…

З теленовин

 

Взяли москалики Z-(зет) за емблему,

що свастикує здаля, –

з літерки ветхої зведено меми,

бо мала назву – «земля».

 

Мабуть землиці їм не вистачало, –

в них недолуга земля,

тож із еРеФії випхались чвалом

на українські поля.

 

Долі тотемів благих достеменно

в полі вкраїнськім важкі,

тут їх завжди вивертає доземно

від Збройних Сил вояків!

 

Скиглять москалики, повнять журбою

хутір свій, курям на сміх:

– Котимось в прірву, та за собою

радо потягнемо всіх!

 

Журно москаликам, їхня емблема

стерта шляхами війни!

Тільки й встигають дядечка Сема

ядерним капцем дражнить.

 

От лиш даремно, бо тут в Україні

все проти них повстає:

гуси і бджоли, чорнобильські стіни…

Кожен помстивсь за своє!

 

«Zемлю» – на лацкан, кітель – на тремпель, –

задля ПАРАДУ ГАНЬБИ!

Кремль для медальки вирубав штемпель, –

внуки стидались аби!

 

Плачте, москалики, – маєте гембель

за маркувань аусвайс…

Ви в Україні знайдете «ЗЕМЛЮ»,

що поховає всіх Вас!..

 

Олена Надутенко

Сирени

 

Вже друга ночі, місто міцно спить,

На літній час годинник перевівши,

Та раптом страх прокинувся за мить,

Сиренами у піднебесся звившись.

 

Прогуркотіло в небі щось тяжке,

За обрій понесло смертельну силу.

Де упаде в останньому піке

Суцільне зло, де вириє могилу?

 

Чий мирний сон у вічність відлетить

В уламках перетрощеного даху?

Не встигне хтось очей своїх відкрить

Серед вогню, в міцних обіймах жаху!

 

Ревуть сирени, в клапті душі рвуть

Луною котиться біда по всій країні.

Куди тепер ракети упадуть?

Хто виживе в цім пеклі, хто загине?

 

Лютує ворог, в ніч підступно б’є,

Та віра в перемогу в нас міцніша!

Ми відіб‘єм у злодія своє

Й наш мирний сон заколисає тиша.

 

Людмила Ніколаєвська

Коли луна сигнал тривоги –

Бентежать болісні слова:

«Закрійте небо, ради Бога,

Допоки совість в вас жива!

Щоб тішилися наші діти,

Щоб колосилися жита,

І щоб кохати і творити,

І щоб цвіла земля свята!

Щоб милувались нею люди,

Щоб чисте небо й спориші,

І тиша панувала всюди,

І мир і спокій на душі.

Життя і душу – все на плаху!

Стояти будем до кінця,

Хай вороги тремтять від жаху,

і йдуть у пекло, в небуття.

І знов сади розквітнуть рясно,

І неба мирного блакить.

Щоб світ був добрим і прекрасним,

Вітчизну треба боронить.

Не бійтесь шантажів ганебних

Закрийте небо,

Закрийте небо!

 

Сашко ОБРІЙ

 

З ближніх степів Вознесенська

котиться гуркіт гармат.

Лихо незграбне, вселенське

вдерлося в дім наш дарма.

 

«Гуп!» – захиталися ступні.

«Гуп!» – і у кумполі струс.

Будуть боятись наступні

пхатися військом на Русь.

 

«Гуп!» – нижче Бузьких порогів.

«Гуп!» – об одвічні степи.

Кришаться глиняні ноги.

Велет в степу оступивсь.

 

Зло, перемелене в порох,

тільки запалить азарт.

Наш захисник – сивий сторож,

бравий козак Бузький Ґард.

 

Вшкварила орків Баштанка.

Б’є ворогів Новий Буг.

Кришить непрошені танки

давній розбуджений дух.

 

Нищить орду Снігурівка.

Нечисть товче Вознесенськ.

Ворогу в пеклі горіти.

Прах – вітерець рознесе.

 

Гордо стоїть Миколаїв.

Дух наш міцніє, росте.

Тихо: то лихо конає.

І воскресає мій степ.

 

Оксана Осмоловська

 

благословенний апостоле юдо тадею

закрий небо над Україною

пречиста діво маріє

закрий небо над Україною

всемилостивий святий боже

закрий небо над Україною

 

небо одне

вас багато

і кажуть ви всесильні

 

повітряна тривога

всім негайно в укриття

я підходжу до лампи

і закриваю її рядниною

бо поблизу немає ніякого укриття

мені лишається тільки світломаскування

воно діє поки я жива

 

лампа одна

мене одна

ніхто не каже що я всесильна

а я все одно беру й закриваю довбану лампу

хоч мене вже ніхто й не просить

 

небо відкрите як книга

як телефонна книга міста Маріуполя

яка поступово перетворюється на записник

із чистими аркушами

 

Світлана ПЕТРЕНКО

 

Промовляла мати: «Йди , єдиний сину, –

І вдивлялася у горизонт.–

Я молитись Богу буду безупинно,

А ти, рідний мій, ставай у фронт».

 

Кряче чорний ворон і клює у спину.

В горлі сльози прісні і гіркі.

Вітер гне додолу матір, як стеблину,

Студять серце подихи хльосткі.

 

Зійде сонце вранці, і на поле бою

Вийде кожен український син.

Як один, постануть, візьмуться за зброю.

Куля. Ціль. Курок. Металу дзвін.

 

Ти не плач, голубко, матінко-матусе,

Кулеметна черга, порох, дим.

Вір! Живим до тебе скоро повернуся.

Бо люблю я дуже отчий дім!

 

Ольга Полевіна

На «до» і «після»…

(диптих)

1

Сирена розкраює світ на «до» та «після»…

А ми й не знали, що були щасливі…

Біжить мати з дитиною на руках,

А у дитини в руках лялька…

Діти будують бомбосховище:

Ось ці цеглини – дах, а це – вхід.

Але ведмедик не вміщається…

Ряст у лісі, блакитному від пролісок

І жовтому від калюжниць.

І на цьому розмаїтті –

Відірвана нога у новенькому берці…

Бузок вибухнув бруньками,

Але віти ще не можуть приховати

Розбитий танк з літерою «Z»…

На краю воронки від снаряда

Розквітнув тюльпан…

Хоч пів світу спали,

Не станеш вище зростом,

В тебе не стане довшим

Твій мерзенний цурпалок.

Купити – можеш,

Примусити – можеш,

Але запалити справжню жінку

Ти не в змозі.

І ти це знаєш, миршавий виблядку,

І тому так ненавидиш

Високих чорнобрових красенів,

Яких до безтями кохають

Пишногруді красуні-жінки…

 

2

Боже, збережи моє нікчемне життя –

Не для любові, не для щастя.

Я хочу побачити, як проростуть зуби дракона,

Посіяні на одній шостій світу,

Як новітній Язон у жовто-блакитному хітоні

Шпурне камінь у саму гущу натовпу,

І як вони переб’ють один одного,

Бо все має межі:

Моря і океани, материки і планети.

Всесвіт має межі.

І тільки дурість людська безмежна…

Тож нехай вітер розвіє

Радіоактивний пил Рудого лісу,

Який підняли дебіли, копаючи окопи,

І понесе його туди,

Де новітні орки волають «Смерть бендерівцям!»,

Бо ті люди вмерли для мене,

А серед них і ті,

З ким знайома з дитинства…

Життя поділене

На «до» і «після»…

Над моєю країною лунає сирена

На ноті «соль-дієз»…

 

Артем ПОПИК

Неділя

 

Неділя втрат.

Атас.

Апорт.

Вогні.

Димить аеропорт.

І той, хто вирішив, що бог

Насправді – злісний чорт.

А той, хто вирішив, що все –

Склав піксель під замок.

Знов службу крізь вогонь несе.

Не втік.

Не скис.

Не змок.

А хтось утік, а хтось –

вже вкрав.

Війна несе чимало справ.

Несе вона чимало втрат

І добре бачить, хто що варт.

І кожен день:

Хтось спить.

Хто де.

Хто ліки в ящики кладе.

Хтось орка валить у приціл.

Хтось діток береже

І тил.

Війна покаже, хто де є.

Війна іржу у сталь кує.

У кожного своя дорога.

І біль.

І втрати.

Й перемога.

Хай в окупанта серце стигне.

Ми – тут

Все буде Україна.

 

Микола РОМАНЮК

 

НАТО дивиться на нас, мов на Циклопа,

Дружньо санкції штампує білий світ,

Небо мирне поруч… над Європою,

«Close the sky», – кричить ірпінський дід,

Він англійську добре вивчив ще у школі,

І будинок звів на лондонський взірець,

І щоранку пив він содову із колою,

І сніданок мав з вівсянки і яєць…

А тепер до діда Колі зайди впхалися,

Хоч і кликав він не їх, а лиш весну,

І від хати тільки чорна ніч зосталася,

Склалася зірками на війну.

І покрилися ліси дрімучі інеєм,

«Close the sky», – кричить ірпінський дід,

Де летіти журавлям тепер із вирію?

Де шукати людям перебрід?

 

Валентина САЄНКО

 

Вкриває землю плахтою весна,

Лелек цибатих чути перегуки.

Полям мрійливо сниться посівна,

І сівача дбайливі теплі руки.

Та сівачі віднині на війні,

І руки їх тримають автомати,

Щоб край свій захистити у борні,

Щоб ворог не зайшов у рідну хату.

Щоб спіли абрикоси у саду,

Заврунилися зеленню городи,

Щоб відігнать непрохану орду,

Щоб мир прийшов скоріше до господи.

Народжувались в щасті дітлахи,

Долаючи життєві перепони.

Тяжкі страждання, сльози і страхи

Вернулися у лігво по закону.

 

Світлана Сівак

 

Отут моя кров! Ось у цій воді!

Тече тілом моєї праматері,

Білими бородами прадідів,

Сталевими кістяками моїх батьків,

Довгими косами сестер моїх,

Крученими венами по руках братів!

Згори до низу, не підкладай хмизу,

Знизу догори, гори, мій Дніпре, гори!

Час плюється і злизує твої береги,

Кола по воді, під водою вугільні ланцюги,

Під водою підводники на човнах,

Білим світить твоя потойбічна Нав..

Чорні ватри горять по твоїх лісах,

Чорна постать крокує лісами, на плечі коса..

Всіх скосила уламками від своєї тьми..

Є, хто встояв, мій Дніпре! Залишайся з ним!

Темним малясом з гирла до моїх жил,

Я дивлюся і бачу того, хто тут жив, –

Бачу зброю його, дивлюсь його сни.

Дай напитися роду свого, розчини

У мені його силу від Скіфів до цих хвилин.

Б’ють копитами коні, ревуть воли,

Всі плуги перековано на мечі!

Протечи по них, по мені протечи!

Обіцяю, що буде повільною їхня смерть,

Ти нап’єшся по вінця, наповнишся вщерть!

Буде тихою темна твоя вода,

Не торкнеться її ні ординець, ні зайда,

Не збезчестить її тепер жоден вражий син!

Омивай мої сточені спрагою голоси,

Омивай моїх днів золоте шатро.

Бачиш слід на щоці – то твоє тавро!

Бачиш полум’я у очах – то шалений звір!

Подаруй мені сили ще раз,

Ще раз в мене повір!

 

Юлія СІЛЬЧУК

Не за Еклезіастом

 

Це час, коли

проклинають пошепки…

Коли всі молитви

закінчуються трьома крапками…

(бо не все можна

говорити Богові),

коли бажання божевільно грішні

і пахнуть кров’ю…

…кров’ю помсти…

 

Це час, коли не читають,

бо у літерах ввижаються

ракети, колони, солдати…

Це час, коли майже не думають

(і часто діють на випередження),

бо будь-яку добру думку

глушить власне серцебиття…

 

Це час, коли не мріють,

бо жодна людська фантазія

не в змозі затулити собою

плач малих дітей

і звуки сирен…

Бо від повітряної тривоги

сильніша хіба що

тривога материнська…

 

Це час, коли не плачуть

над гробом, бо…Або нема кому плакати,

або гріб напівпорожній,

або… найтяжча втрата

брала сльози в кредит

під непосильні відсотки

ще ДО поховання…

 

Катерина СОКОЛ

 

Коли ти лежиш в очікуванні сирен,

То відчуваєш скрип кожної кісточки,

Шум усіх своїх напнутих вен.

 

Слух загострюється, як ніж

Об камінь нічної тривоги.

Ти пишеш укотре нескладний вірш.

 

Чорна магія – це ніщо в порівнянні з людьми,

З тим, як вони катують один одного.

Я маю ковдру зайву – візьми.

 

Накрий своїх переселенців, собачок і немовлят,

Хай присниться мирне, щасливе майбутнє.

Ти – найважливіший об’єкт цих топографічних карт.

 

Тобі ще відбудовувати майданчики і будівлі,

Класти наново брук в історичному центрі.

Бомби падають, як яблука переспілі.

 

Нам не треба цієї весни такий урожай,

Але хто ж питає.

Не здавайся. Не плач. І не відступай.

 

В кожного тепер власне поле бою.

На ніч мантри собі проказуй стиха:

Я сьогодні жива і завтра буду живою.

 

Володимир ТИМЧУК

Що і як

 

Змінюється світ, аж не впізнати

Від учора, що є так, а що інак.

…Музи замовчали, а гармати

Спротиву та відсічі у такт

Б’ють по русськомірцях, їхніх скрепах,

Стугна, джавелін і байрактар –

В унісон їм. …Поки не закрите небо,

Мирний люд як жертву на вівтар

Кривді та олжі москва кидає.

…Як спинити безум цей лихий?

– Світе, України іншої немає,

Тож, як воїн наш, по роду пекла бий!

 

Олена ТРИБУЦЬКА

 

Як роздерта артерія

Сходить кров’ю земля.

І конає імперія

В українських полях.

Ночі, криком розкраяні,

Жахом сповнені дні –

Та імперської слави

Не зосталось й на дні.

Гей, ординський полковнику,

На вітрах перехресть

В сатанинський жертовник

Кинув ти свою честь.

Ти воюєш, ординцю,

З тяжкохворим, старим,

Гатиш по сиротинцю,

Що ж, Москва – Третій Рим?

І плюгавій нікчемі

Ти продався, мов раб.

Знай, служако системи –

Тут кормитимеш жаб.

Мирні ми, гречкосії,

І не вбивці ми, ні.

Та «Велику Росію»

Все ж утопим в багні.

І осинову палю

Заточив вже Козак,

На кінці тої палі –

Смерть твоя, Вурдалак!

 

Наталя Фесенко

 

На сьогодні – багато не треба:

Лише зникло б задимлене небо,

Посірілі обличчя від болю

Посміхнулися сонцю на волі

І вдихнули життя тій дитині,

Що схолола на чорній цеглині…

Напоїли зневоднене тіло,

Що від голоду вщент побіліло

І не бачило світу в підвалі,

Коли «гради» серця розривали.

Будь же прокляте, оркове сім’я,

Яке вгризлося людям у тім’я,

Озвірівше на тих чорноземах,

Що скормило татарове плем’я…

Хай вам валиться шлях під ногами

Із сватами, «кумами» й синами

І куди б не пішли ви по світу,

Вас на шмаття розніс ПОМСТИ вітер!!

 

Наталка ФУРСА

 

Колись, нескоро, а може, й скоро, бо час відносний,

ми з тобою зустрінемось, рідна моя, єдина,

десь під яблунею, під вишнею, під черешнею,

і ти розкажеш кожному хрущику, кожній бджілці,

і ти розкажеш кожній квітці й листочку кожному –

до останньої титли, до слізки останньої, вже останньої, –

як утікала із пекла звірячого, розриваючи душу навпіл,

і як Бог її зцілив!

 

І спита янголятко, сіпнувши за полу:

а звідки це? де це? –

і тільки старенький історик сивий

засвідчить у відповідь:

– Та була колись горе-країна – уже й не згадаю назву,

та уже, слава Богу, її немає, –

і перехреститься.

 

Бо саме віра тоді перемогла –

щитом і мечем.

 

Антоніна ЦАРУК

 

В підручники з історії ввійде оця світлина,

де погляд вольовий – душі ментальна суть.

Коли загроза Третьої стоїть перед дверима,

повінчані Майданом хрест світовий несуть.

 

Прощальна мить без слів – скульптура із граніту.

Який він молодий! Рамена знають хрест.

Чекає серце фронт. Її ж турбота – діти.

В бабусинім селі до фронту – сотня верст.

 

Пригорне, мов кришталь, і пальцями тонкими

запам’ята лице, мов без гнізда пташа.

Він візьме на війну брів крила ластів’їні

і всесвіти мовчань, коли в сльозах душа.

 

Чутливий трем свічі єднає їх віднині.

Та шелест молитов, що проти вражих куль.

Надійно захистить дитинець України

Майданний омофор на вічному містку…

 

Павло ЧОРНИЙ

НАВПАКИ

 

Хотів нас роз’єднати? – Марний хід,

Бо ми тепер – єдиний моноліт!

Волав, щоб склали зброю? – Навпаки –

Її ще більш для кожної руки!

Бажав, щоб ми забули, хто ми є? –

Та ми ще дужче горді за своє!

Жадав собі назустріч хліб і сіль,

Та куля й слово – гонять звідусіль!

Сказав: «Забудьте мову! Вчіть язик!» –

Послав тебе на прутень степовик!

Гадав, що покріпачиш нас за дні –

Готуйся до розгрому в цій війні!

Схотів орла на нашому Гербі? –

Та тільки зась розкатаній губі!

 

Оксана ШПИРКО

П’ю чорний чай. Він кольору війни.

Ним запиваю болі і прокляття.

До нас прилізло плем’я сатани

І захотіло все порвать на шмаття.

Це місто, що кохали ми у нім.

Цю землю, первоцвітами убрану.

Ці вікна, що віншують рідний дім.

І весь цей світ перетворить на рану.

Пробите небо падає на дах.

Якесь свавілля заповзає в схови.

Та синьо-жовтий прапор на вітрах,

І воїни міцні, мов тигролови.

Та чорні крила чорної війни

Не зможуть цю весну не народити…

І в чому всі ми винні без вини,

І в чому ми з війною ще не квити?..

 

Галина ШПУДЕЙКО

ОРКУ

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була!»

П.Тичина

Ніяким мене стресом не візьмеш!

Страхом не спиниш, шантажем – тим паче!

Твоя скажена лють не має меж,

та – не заплачу!

Сльозою вмиюсь – щоб очистить душу

від твоїх слів і дій, бо то – лайно!

Бо то – не Боже! Ти Закон порушив:

крадеш, вбиваєш, брешеш… Все одно?!

А твій кумир?.. (Тобі він – вище Бога…)

Кому він служить?! Ти – лакей кому?!

Ти – орк! Дикун! Тобі одна дорога:

назад, у лігво! У свою Москву!

…Моя земля відродиться, розквітне!

(Я ж не ракети, – зерна їй даю!)

Прийде Великдень (Дай Бог, щоб – у квітні!) –

і буде МИР навік в моїм краю!

Відремонтуєм те, що не вціліло,

відродим душі (зранені, в імлі…)!

А та Пожертва… Стільки Крові й Тіла,

що то – Причастя всім вже на Землі!

Тож – не лютуй, москалю-росіянин,

хоч з яких хащ, з яких печер приліз!..

Ти й не сусід! Ти – іншопланетянин!

Затурканий агресор! Де ти зріс?!

Невже тебе Історія не вчила:

мене не вб’єш! Я ж іншу брость зрощу!

Бо я – народ, в якого Правди сила!

Ти ж – душогуб!..

…Невже колись прощу?!

 

Ірена ЯНІЦЬКА

 

Гадаєш так просто зібрати руки і частки чиїхось тіл?

Думаєш просто іти з мішком своїм розбитим садком

та збирати чиїсь відірвані ноги?

Ні я не герой, я проста жінка з дрібного села.

І за тиждень мені треба садити свою грядку.

А вже нині я маю прибрати наш сад,

Бо що не кажи, а квіти не цвітуть під м’ясом окупанта.

Те їнхє залізяччя потовкло дідові сливи,

Вогонь з їхніх кабін спалив торішню траву.

Я йду своїм садом і збираю шматки окупанта.

Собаки їх не їдять, і ворони теж обминають.

Сморід вже лізе над садом моїм.

Зберу їх докупи і піду закопаю там, в рові.

А як хто шукатиме, скажу: згоріли в огні.

Та й кому вони треба – ця погань паршива?!

Ніхто за ними вже місяць не йде.

Сморід від тіл вже лізе крізь вікна зі саду –

Треба зібрати швидко поки мала ще спить.

 

Володимир ЯРЕМЧУК

 

На московськім хресті – Маріуполь стражден.
На хресті сатанинської люті.
Московите! Ти жінкою справді рожден?!
Що поясниш ти Небу і людям?!

Маріуполь на мові твоїй говорив.
Це за те до хреста він прибився?
Ти його вивільняв із нацистських вериг?!
Від життя вивільняв ти, убивце.

Маріуполь тримався московських церков.
А ти Бога свого – на розп’яття?
Від диявольських сам би звільнився оков!
Над тобою димами – прокляття.

Не відмитись довіку тобі від гріха
за безчинства усі й беззаконня.
Бо твоя споконвічна рашистська пиха –
то гординя – найглибша гріховність.

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!