Зброя масового відродження

472

Музи не мовчать, коли ворожі ракети цілять у нашу віру, свободу, мову…

Перед вами – друга кулеметна черга поезії від письменників Кропивниччини. Двадцять віршів від двадцяти поетів. У перспективі ці твори увійдуть до збірки творів «Поезія без укриття».

Ці твори пишуться синхронно тому, що відбувається в нашій країні.

Більшість віршів написано впродовж часу, проведеного в підвалах та сховищах, між повітряними тривогами, під час роботи у волонтерських штабах…

Поезії цієї добірки – документ часу, який не сховати в жодному з можливих укриттів. Бо слово – не тільки зброя масового ураження, а й передусім – сила великого всенародного відродження.

 

Олександр АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ

Гатять по «Щастю»…

 

Гатять по «Щастю» –

нашому щастю…

Гатять ординці –

орки сучасні.

З різних калібрів

луплять безжально.

Всім очевидна

дурість тотальна.

Гатять нещадно,

сліпи заливши.

Що їм до «Щастя»?..

Розум полишив

Голови буйні.

Величчю марять.

Тільки заллються

тим, що заварять!

Вороже вічний,

в Рай закортіло?

Надто короткий

шлях до могили!

З відчаю знову

мати заплаче.

Думав, що вийде

якось інакше?..

…Поки ж над «Щастям»

знову нависла

Хмара свинцева –

чорна, зловісна…

 

Денис БІРЗУЛ

ЛИШ ВОДА

(В пам’ять про навічно шестирічну Тетянку Мороз)

 

Історія жахлива і трагічна –

Обірвано малесеньке життя.

Тепер вона навічно шестирічна,

Тепер вона навічно ще дитя.

 

Ця дівчинка залишилась без мами.

Ця дівчинка залишилась сама.

Їй стали на шляху бетонні злами.

Ні їжі, ні води, на жаль, нема.

 

А їй би ту водичку хоча б з пальчик…

Всередині від спраги аж пекло.

Якби ж хто дав малесенький стаканчик…

Та певне, що нікого не було.

 

Все більше душ іде назад до Бога –

В блокаді лиш до Нього є хода.

Там, ззовні, йдуть бої за перемогу,

А їй була потрібна лиш вода.

 

Наталія БОНДАРЕНКО

Розстріляне дитинство

 

«Хто кликав їх сюди?!

Чому до нас прийшли?!» –

внучатко запитало

й малюнок показало:

«Це мрія ось моя,

І це – моя сім’я..»

Не втрималась, заплакала і я…

Дивлюся: сонечка нема,

кругом лиш чорна пустота…

Великі сходи вгору піднялися…

На них стоїть – розстріляне дитинство.

 

 

Надія ГАРМАЗІЙ

ЧЕРНІГОВУ

 

Одинадцятий день війни. В укритті обіймаю сина і згадую:

Літо в розповні й забутті… Я дивлюся на Нестора… Я не в настрої…

Парк… Чернігів… Ми… Я втомлена… Сумний і щасливий ти.

Ти говориш про старість-молодість-старість – до хрипоти.

 

Я тебе безупинно перебиваю і розпитую про собори. Мені так легше…

На долоні немає розлуки іще… І краще за мене тебе відчуває хіба що вечір…

Випрозорює небо шаблю місяця там, де щитом будуть Болдині гори.

Але про війну за півроку – Нестор тоді нам нічого іще не говорить…

 

Тільки дивиться, як ти мене голубиш… І заздрить хтиво й забронзовіло…

Одинадцятий день війни. В укритті обіймаю сонного крихітку-сина.

І молюся за наш з тобою Чернігів. Бо він насправді – мій муж і воїн.

А Нестор в парку ще напише його переможну історію.

 

Сергій ГЕЙКО

МИ ПЕРЕМОЖЕМО!

 

За волю б’ється Україна,

Весь прогресивний світ – за нас!

Рашистська наволоч загине,

Новий настане, світлий час!

 

Незламні Суми, Харків, Київ,

Чернігів шле палкий привіт!

А вороги від жаху виють,

Ідуть рядами на той світ.

 

Народ і армія єдині,

Не переможе нас ніхто!

І знову буде в Україні

І мир, і щастя, і добро!

 

Анатолій ДЖУС

 

Березень. Вирвані проліски з коренем

Вибухом міни…

Вам подаруєм, красуні нескорені,

Мир. Неодмінно!

 

Ви, українки, найкращі у світі

І наймиліші.

Ми для вас, любі, виростим квіти,

Вірші напишем.

 

Ви – берегині. Роками, віками –

Завжди ви поруч.

Любимо вас і пишаємось вами.

Ви – наша поміч.

 

Скинемо скоро цю наволоч сіру,

Сили з’єднавши.

Кожній бажаєм діждатися миру,

Втрат не зазнавши.

 

Марина ДЖУС

 

Скільки в Небо болючих звернень

Молитовних: «Нас захисти!»…

А, сніжинки такі мізерні

Все летять і летять з висоти.

 

І, уже все довкола біле.

Вкрили землю стерильні бинти…

О, Архангеле Михаїле!

Наше воїнство захисти!

 

Повна стогонів ніч минула.

Хто поранений, хто поліг…

Скільки в душах чужинців намулу!

Не очистить їх білий сніг.

 

І псалмом їм п’ятидесятим

Не спасти своїх грішних душ.

На землі своїй будем стояти.

З України ми – а ні руш!

 

Хоч бомблять і лікарні, і школи

Та вагітних вбивають жінок,

Україну не зрадим ніколи!

З місць намолених – ні на крок!

 

Наші воїни! Серцем з вами.

Ось і голуб білий злетів.

Землю встелимо рушниками

Замість біло-кривавих бинтів,

 

Коли будемо вас стрічати,

Дуже зморених, та – живих!

Ось кружляє вже сніг лапатий,

Березневий, весняний сніг.

 

Знайдуть зайди собі могили.

Бур’яни на них будуть рости…

О, Архангеле Михаїле!

Наших воїнів захисти!

 

Любов ЄРЕМЕНКО

 

– Мамо, коли «відбій»?

Хочу в свою кімнату.

Ніжки мені накрий –

Холодно. Хочу спати.

Темно так. Обійми.

Страшно мені, боюся.

Доки тут будем ми?

Тільки не плач, матусю!

– Сонечко, потерпи,

Зараз тебе зігрію.

Ти подрімай, поспи.

Мама цілує вії.

Матінка пригорта.

– Скоро усе минеться…

Терпнуть її уста,

Болем проймає серце.

 

Валентина Кондратенко-Процун

 

Писали кийками «любов» до народу

По головах, спинах, а то й по серцях.

Кривавим чорнилом Іуді в догоду

Вбивала в Свободу Московія цвях.

 

Вбивала розп’яту, скалічену била,

А кат посміхався єхидно з вікна.

Вкраїнського світу бажали могили,

А Кремль запрагнув ще й крові-вина.

 

Вбивають стервозно життя незачаті.

Майбутнє вбивають – в серцях сивина,

Кати-братовбивці народом прокляті!

Копала для них же могили війна.

 

Повстав наш народ уперто, затято,

Просвітлені лиця протестом заграв,

А «цар» божевільний ступа по палатах,

Вдоволено руки в крові потира.

 

Не вбити Свободу, на вбити Надію –

Хитнувся орел поржавілий з вінця.

В дрібненького гнома – шизофренія,

Що Путлеру стане початком кінця!

 

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

 

Колись закінчиться війна.

Жінки одягнуть розкішні сукні,

Замажуть зморшки тоналкою,

Зафарбують сивину фарбою,

І будуть посміхатися широкою посмішкою,

Сповненою зваби і краси.

Колись закінчиться війна.

Чоловіки повернуться домів,

Одягнуть смокінги і костюми,

Візьмуть своїх панянок за руки,

І поведуть до ресторанів і парків.

Колись закінчиться війна.

Сусідів в нас більше не буде.

Ми Європа. Центр Європи!

З європейськими сквериками,

Цінностями і вай-фаєм у парках.

 

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ

 

Коли цей світ втрачає вже себе,

тоді ти в нім лишаєшся, мов привид:

вся в обіцянках, та гарантій – без,

до куль ворожих наскрізно відкрита.

 

Коли цей світ вбиває вже себе,

і ти – його буття єдиний привід,

що змушено, хоч навіть зброї без,

Собою небо все від бомб закриєш.

 

Коли цей світ ховає вже себе,

тоді ти в нім – останній подих віри,

яким Одна з розстріляних небес

цей мертвий світ собою відігрієш…

 

Марія ЛАРЧЕНКО

ПОКЛАДИ НАСІНИНУ В КИШЕНЮ

 

Поклади насінину в кишеню,

Щоб в землі не лежати задарма.

Ти хіба колись знав свою неню?

Тобі каже про щось слово «карма»?

 

Що ти знаєш про відчай і сльози?

Замість совісти – ватна безодня.

Що твої нам нікчемні погрози?

За нас світ, з нами ласка Господня!

 

Ти безславно помреш. Як тварюка.

Ти – лиш м’ясо в зелених гарматах.

Всі прокльони тобі й вічна мука,

Рід уже під тавром «окупанта».

 

Забирайтеся з нашого краю,

Руки геть від священного степу!

Бо рабів не пускають до раю,

Бо рабам блазнювать у вертепах!

 

Блазнювать, царювать, чай у бункер.

«Што ізволітє-с, сір, сахарЪ надо?

А що голий король – нема думки,

Бо хіба ж це пече клоунаду?

 

Утікай, двоголова потворо!

Твої орки розгнівали Бога!

Хай вертають домів до Мордору,

Їм туди з кораблем і дорога!

 

 

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Аж за Можай!

(Пісня)

 

Наша сила – правда, волею сповита!

Є у нас Хмельницький, є у нас Мамай.

Заженемо, браття, суку московита

Аж за Можай!

 

Приспів:

Наша воля кріпка, ми не ликом шиті.

Любий вороженько, ти на це зважай!

Напоєні кров’ю і росою вмиті

Заженемо аж за Можай!

 

Наша сила – віра, нас шанують в світі.

Допомоги лине гомінкий ручай.

Заженемо, браття, клятих московітів

Аж за Можай!

 

Приспів:

Наша сила – ненька, ми нестримні в люті.

Тож на полі брані зберемо врожай.

Поженемо ворога із-під Крутів

Аж за Можай!

 

Валентина МАЛИШКО

 

Цей березень закутаний снігами…

Так часто в сивім небі чорний дим…

І плачуть хмари, й падають тумани…

Чи день, чи ніч – не розберешся в тім!

А час пливе у дикій круговерті,

Реальність стала наче дикий сон…

А скільки сліз, біди, і болю, й смерті…

Горить наш Харків, Київ і Херсон!

В жахітті діти, неньки і дружини,

Не висихають сльози в матерів…

Бо як заснеш, коли твоя дитина

зі зброєю виходить на катів?

Сирени виють – вісники тривоги…

Гудуть в нічному небі літаки…

І люди всі звертаються до Бога,

Щоб нашу землю рідну захистив!

А Симоненкові слова у грудях,

як камінь, для ненависних заброд:

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!»

 

Ольга МОГИЛЬДА

 

Прощалися на польському кордоні.

Можливо, він востаннє бачив доню,

Бо повернувся землю боронити,

В яку ганебно вдерлись московити.

А брат з Ростова написав: «Усе неправда:

Не б’ють у наші школи дикі гради,

То все нацисти «рускіх ущємляют»,

Свої в своїх із дурощів стріляють».

Зомбована росія, кров’ю вмита.

Продажні і безжальні московити.

За кожну краплю крові й наші сльози

Відповісте. Не місце тут «берьозам».

Чекають вас мобільні крематорії.

Зібрали лахи! Геть із Євпаторії!

Ажіотаж на польському кордоні…

«Ми патєрялісь», – ниють у полоні…

Болять думки й душа – суцільна рана.

Ідуть у бій жінки і ветерани.

У кого – автомат, а в кого – слово.

Єдині церква, армія і мова.

Не віддамо нікому свого краю.

Рабів московських не візьмуть до раю.

Прощалися на польському кордоні.

«Ми переможемо! Я обіцяю, доню!»

 

Володимир МОГИЛЮК

ЧАС РОЗПЛАТИ

 

Мені росіянів не шкода, –

дрімучі й відсталі вони,

кому з телевізії Мордер

облудою в душі проник!

 

Мені їх насправді не жалко, –

вся нація в них – несповна,

якій збожеволілий карлик,

немовби зоря провідна!

 

Русню зрозуміти намарно, –

нехай з перм’яків чи смолян,

на заклик свого патріарха

всіх винищать одновірян!

 

Вони мені зовсім не браття, –

лише з підворіття шпана,

що куриво ладна «стріляти»,

ковтнувши чарчину вина!

 

Вони в деформованім світі

обрали свій істинний шлях, –

нещадно вкраїнцями биті

в чужих догнивати в полях.

 

Вони, перейнявшись минулим,

роздули пекельний вогонь,

майбутнє своє відвернули

від цінностей світу всього.

 

Хвороба в минулім копатись

збудила гігантський чиряк,

що й смородом тих ексгумацій

навколишній простір просяк.

 

Над піками їх лицемір’я,

як маками журиться світ,

завжди колорорадське ганчір’я

про сталінський культ шелестить.

 

Крізь давню звитяг ефемерність

відлунням сп’янілих бродінь –

всі штурми рейхстагів фанерних

нащадками славних дідів…

 

Помножмо їх душ сухоребрість

на затхлої пам’яті нуль

і вигребім геть «запарєбрік»

лайно знавіснілих зозуль!!!

 

Микола РОМАНЮК

 

Він у бункері хапається за крісло,

І плюється на мішустіна й шойгу,

І вивозить ешелонами залізо,

І протягує закони набігу…

Він хватається кістлявими руками,

Лиш нема за що вхопитись, тільки дим,

Все, що він нарощував роками,

Вперлося в ірпінський крайній дім,

І ганяються за ним тепер лісничі,

І печуть в підошви київські сніги,

Згинь погибеле, маленький чоловічку,

Щоб розвиднілось нарешті навкруги.

 

Наталія ФЕНЬКО

 

Коли всі янголи дивляться з неба очима вбитих дітей,

питаю себе –

на що я здатна?

Чи здатна я застрелити «прастова рускова мальчіка»,

відправленого на цю війну?

Чи здатна я пожаліти його матір,

якщо вона буде лежати під завалами без води?

Чи здатна я зректися всіх своїх родичів,

зомбованих пропагандою скаженого карлика?

Так от. Рука не здригнеться.

Жалю немає.

Жодних гуманістичних ідей.

Коли всі янголи дивляться з неба очима вбитих дітей.

 

Антоніна ЦАРУК

 

Сьогодні я прийшла із Волновахи

крізь коридори пекла і прощань.

Уперше спала. Був зв’язок зі свахою.

– Живі! – сказала. – Вивели внуча.

 

На тім кінці, в далекому Сургуті,

відомо свасі, що зірвали міст

в Росію, що палає Маріуполь, –

Бандера винен, націоналіст.

 

Не хочу знову слухати істерику

про «настамнєт» і «рускую вєсну»,

прокльони-нафтопроводи в Гамерику,

яка, бач, сваху позбавляє сну.

 

Так, я в самому серці України.

Живуть бідніше тут, стрічають – рідно.

Несуть тепло у слові й одежині.

Й мені, небідній, ця любов потрібна!

 

Цей рубікон перейдено сьогодні.

Мені відкрилась істина сумна:

коли висиш над справжньою безоднею,

не втрать коріння, бо тоді – війна…

 

Володимир ЯРЕМЧУК

 

Всі македонські й чингісхани,

злі імператори й султани –

давно за мороком століть.

По них могил вже тьма стоїть.

 

Всі гітлери й наполеони, –

були ж вас цілі легіони,

засліплені маніяки!

А де тепер? Лиш кістяки!

 

Лише проклять довічні хмари

висять по вас, лихі почвари,

й по ваших чорних іменах!

Звідкіль ви знову на ланах?

 

На наших нивах золотистих

у ваших помислах нечистих?

Чого ви знов сюди прийшли?

Ви вже аж тхнете від хули.

 

Вбивай, захапуй землю, царю,

прямуй до пекла. Не звертай!

Впивайся кров’ю, та про кару

невідворотну пам’ятай.

 

Тобі не виграти двобою!

Бо твій владар – це зло й імла.

У морок підеш, – і з тобою

імперія твоя гнила!

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!