Сьогодні проєкт «Поезія без укриття» об’єднав чимало українських митців. Із перших днів війни сайт «Української літературної газети» тримає наш духовний фронт. Так, у розділі «Слово – зброя» раніше вже було представлено колективні поетичні добірки з майбутньої антології – «Вірші непрощеної неділі», «Зброя масового відродження», «Поезія без укриття: третя кулеметна черга». Ця публікація – четверта подача віршів, у яких зафіксовано хроніку протистояння й незламності. Це твори цивільних і військових, професійних письменників і тих, для кого слово у ці дні стало засобом усвідомлення себе. У цій добірці – голоси з Києва, Ірпеня, Борисполя, Броварів, Білої Церкви, Кропивницького, Черкас, Сум, Миколаєва, Ужгорода, Луцька, Львова, Харкова, Рівного, Херсона, Івано-Франківська, Дніпра, Чернівців і багатьох інших міст, містечок, сіл нашої країни… Позаду – перший місяць боротьби й незламності, непоправних втрат і невимовного болю, попереду – не менш складний шлях до нашої перемоги. Слава Україні!
Олександр АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ
Коли закінчиться війна,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ми зберемося разом знову
живі, веселі і здорові, –
коли закінчиться війна.
Коли закінчаться бої,
вояк повернеться додому.
У піч, гора металолому,
коли закінчаться бої!
Коли замовкне вий сирен,
забудем знову про підвали –
нічого ніби й не бувало, –
коли замовкне вий сирен.
Коли почуєм в небі гул,
ми перестанемо лякатись,
й хреститься вже не буде мати, –
коли почує в небі гул.
Коли навіки вщухне грім,
ми не пробачимо ординцям
ні звірств, ні люті, ні «гостинців», –
коли навіки вщухне грім.
Коли останній орк впаде,
ми порахуєм наші втрати –
дітей, жінок, старих й солдатів, –
коли останній орк впаде.
Коли настануть мирні дні,
ми відбудуєм все довкола,
і підуть діти знов до школи, –
коли настануть мирні дні.
Коли закінчиться війна,
ми воздамо героям шану,
загоїмо криваві рани…
…Коли ж закінчиться війна?..
Ігор АСТАПЕНКО
Лист моїм братам і сестрам у Білорусі
браття мої і сестри пишу вам в годину ранкову.
хоч ви мене й не питаєте але розкажу для годиться:
у нас тут усе вогонь в прямому значенні слова.
у нас тут усе бомбезно. але то таке. дрібниці.
ваш дядько — мій батько — тут. сидить коло мене мовчки.
просив не писати вам бо думає це даремно.
у нас тут великий блокпост. ми всі його звемо «точка».
сьогодні дванадцята ніч як ми тут удвох живемо.
сьогодні летіло від вас. і кажуть летіло звідти
де деякі з вас живуть (яке ж святе слово «жити»!).
а знаєте як в нас добре? вмирають жінки і діти.
та ви не хвилюйтесь. нічьо. це просто господь сердитий.
що ще розказати вам? хоч вам і не треба. трясця!
у мами — ну тітки вам — болять голова і серце.
постійно читає біблію і каже що все воздасться
і що наш господь все бачить (та я вже не вірю у все це).
ось зараз пишу вам лист а в небі смертельні звуки
у нас тут завжди таке: гармати гранати гради.
і хоч війна не у вас чи вам відірвало руки
аби набрати мій номер або хоча б написати?
чи вам відібрало мову? чи вам не запахло кров’ю?
чи ви нас уже забули у світі цього сум’яття?
тримайте цей лист і фото (ми з батьком чистимо зброю).
на відповідь не чекаю колишні сестри і браття.
Дарка Бібіч
Каштани
А мені ще потрібні сили,
Щоб латати вам душі і крила,
Щоб латати мій дім,
Мій Київ…
Тож мені ще потрібні сили.
І тобі ще потрібні сили,
Щоб чекати, кого любила,
Щоб латати йому ті крила,
Що сховали тебе від зливи,
Від такої страшної зливи,
Що з вогню
(Багатьох убила),
А тобі ще потрібні сили,
Бережи себе, моя мила.
І нам всім ще потрібні сили
Повернути, що ми любили,
Будувати мости і стіни,
Народитися знов із піни,
Із бурління і солі моря,
Пережити цей біль і горе…
Ось тому нам потрібні сили,
Нам потрібні залізні крила,
Нам потрібне сталеве пір’я,
І каштан, що росте на подвір’ї.
Під каштаном – убитий ворог,
На каштані розквітли квіти…
І тому нам потрібні сили,
Щоб каштани
Збирали
Діти.
Денис БІРЗУЛ
Українське сонце
Джохару Дудаєву
Воскреснув глас убитого пророка!
Несе щасливу вість орлиний спів:
З Кавказьких гір долинув вигук рога,
Який зберіг всю міць пророчих слів.
Що вже здавалось у віках забутим,
Розбитим безкінечністю хвилин,
До нас дійшло вже зрілим і розкутим,
Стоптавши шлях з вершин і до вершин.
Товчіть на вина виноградні гронця,
Прикрасьтесь у заквітчаний вінець –
На небо сходить українське сонце,
А з ним іде й упирячий кінець!
Вікторія Бричкова-АбуКадум
Для сім’ї і для друзів, для світлого щастя
Бережи його, Боже, від кулі й меча,
Від осколків, стріли і від злої напасті…
Хай програє війну, хто її розпочав…
Хай наситяться землі кістками чужими,
Хай прямують на східні кордони гроби –
Освяти йому, Господи, кожну стежину,
Щоб не впав долілиць, не склонився аби…
Серед зимної ночі, спекотної днини,
Серед хащі дрімучої чи у степу –
Бережи його, Боже, Великий, Єдиний,
Освіти йому кожну миттєвість сліпу…
Віри дай Ти йому у зневірене серце
Так, як спраглим давав Ти ковточок води…
І потому, й докіль не закінчиться все це,
Ти його не залиш, бережи і веди…
І коли він поборе нашестя вороже –
Щоб вернувся з далеких і темних доріг,
Бережи його, Вічний і Праведний Боже,
Сильно так, як нікого Ти ще не беріг…
Оксана БУЯНОВА
Монолог дівчинки в безпеці
Вранці до мого порогу
З іншої частини хати
Добре сонечко спустилось
День новий намалювати…
Роздивлялась я промінчик…
(Може, то його був зайчик?..)
Усмішкам раділа друзів…
Тут війни немає наче…
П’ять годин страшна тривога
Сповістила – все погано…
Я ж побігла до порогу
Лікувать душевні рани…
Свіжим сонечком вмиватись…
Ніби тут війни немає…
І до Боженьки звертатись:
Буде мир хай в нашім краю!..
Тетяна ВЛАСОВА
почути сирену, відчути тривогу, заклякти.
серце складається з болю і кришталю.
бринить телефон десятками різних «як ти?».
пишеш у відповідь: «я тебе теж люблю».
це вже не сон, не вигадка – це натомість
голий підвал незатишний замість ліжка.
бігти у темряву, бігти у невідомість.
паспорт, готівка, ліки, вода і кішка.
ніч вибухає звуком зруйнованих планів.
ранок фарбований обстрілом і вогнем.
віриш, що наші нездолані й нездоланні.
віриш, що їх не зламає і не зігне.
трохи, ще трохи. боятись тепер не варто.
твориш нову історію – це початок.
не забувати, нічого не забувати.
не пробачати.
ніколи не пробачати.
Надія ГАРМАЗІЙ
(НЕ)ЗВИКАННЯ ДО ВІЙНИ
Кажуть, що і до війни можна звикнути, як і до всього звикаєш…
а мені щойно снилось, що в яблуках гільзи замість насіння… знаєш,
замість наших сусідів, які виїхали до Польщі,
поселилась пара журавок з Харкова чи Гостомеля –
ми ж єдині тепер, кордони розмиті, і пишеться вільна історія…
мені снився якийсь чоловік, що як равлик, без спину
тягнув нашу дев’ятиповерхівку, мов наплічник на спині.
і зі степу до нього підбігло двійко дівчат – десь віку моєї…
та, що не мала ручки, обіймала його однією…
інша – сніг простягла: «Пий, бо дорога не буде швидкою.
ти звикнеш, але не пробачиш, якщо й справді ти звикнеш д о в с ь о г о».
Сергій ГЕЙКО
Тим, хто вимушено покинув рідний дім
Зігнала з рідних місць лиха година,
Як часу відлік почала війна.
Та прихисток дає уся Вкраїна –
Вона ж бо найрідніша і одна!
Розкрилась паща хижого ведмедя,
В міста і села зуби уп’ялись,
Хотів зламать Європи осереддя –
Та, ухопивши, мало не вдавивсь.
Захисники – кілок загнали в пащу,
Цивільні – їдуть далі від жахіть.
Реве кремлівський звір, старе ледащо,
Та вже не зможе щелепи стулить!
Іван ГЕНТОШ
Поетам
Слово, брато́ве, готуймо до бою,
Зброю, що ворога знищить на тлін, –
Вдарим по зайдах проклятих строфою,
Що бронебійна, немов «джавелін»!
Що непідкупна, і щира, і чесна,
Ріже брехню гостролезим ножем,
Нині війна – і дорога в нас Хресна,
Вперто та з честю по ній ми ідем.
Буде ще час про кохання писати,
Велич небес і сія́ння зірок –
Вірші сьогодні, немов автомати,
Тож без вагань натискаймо курок!
Буде, ще буде земля наша раєм,
Рани загоїм, розквітне наш дім!
Тьма найгустіша під ранок – ми знаєм,
Мусим пришвидшити Світло – пишім!
Надія Гуменюк
Рашистська гидь! Ти недооцінила
(Душа хлипка чи розумом слабка?)
Нащадків Кия й короля Данила,
Шевченка, Українки і Франка.
Запам’ятай, знеславлений ізгою,
Переступивши людськості рубіж:
В нас і слова стріляють, як набої,
А наша ніжність зблискує, як ніж.
Тобі не буде прихистку у світі,
Твої табу опиняться в гробу.
Весна вже салютує первоцвітом:
– Борися, земле! Україно, будь!
Летять лелеки з вирію додому,
Крильми перемагають холоди:
– Ми небо це не віддамо нікому!
Будь, Україно, вільною завжди!
Наш дух не вбити, волю не зламати,
Ми незнищенні й вперті, як трава.
За нами – діти й Україна-мати
І з нами воля й правда вікова!
Марина ДЖУС
Колискова
Колисала мати сина у підвалі,
Від вибухів – в хаті вікна вилітали.
Годувала мати немовлятко груддю.
Від будинків поруч – лиш уламків груддя.
В ліжечках дитячих – язики пожежі…
Та Недремне Око за усім тим стежить!
Господи, помилуй! Скільки треба крові,
Щоб серця відкрити людям для любові?!
Ой, лети до світла пісня колискова,
Бо в тобі – молитва від слова до слова…
А, дитина плаче і не засинає.
Батько в обороні землю захищає.
Захищає матір і дружину, й сина,
Всю таку до болю рідну Україну.
Спи, малий козаче, соколе рідненький,
Бо за тебе плаче мамине серденько.
Немовлятко, пташко, спи, малий козаче.
Крізь вибухи татко чує, як ти плачеш,
А йому, ой треба, треба виживати.
Буде перемога! Відбудує хату…
Заспіває «люлі» ще одній дитині…
Спи, малий козаче. Слава Україні!
Анатолій Дністровий
дівчино на блокпості
з обвітреним обличчям
з автоматом важким
з поглядом ніжним мрійливим
про кого ти думаєш під клубами чорно-сизого диму
з ким розмовляєш
мовчазна
серед безконечних автівок
у яких налякані діти собаки мами і бабусі
де той щасливчик який на тебе чекає
молить за тебе і непомітно плаче
яке серце б’ється
з твоїм
на морозі весни
дівчино на блокпості
діво наша пречиста
яка усміхається і всіх захищає
де забарився художник
який тебе увіковічить
Уляна ДУДОК
місто що носить ім’я Діви Марії
і синього моря
місто як море нескорене
лащиться кошеням
яке не встигли забрати
з-під уламків будинків люди
місто де діти стають янголами
або лишаються сиротами не може знайти усі літери свого імені
але люди вільні його проводять коридорами кривавими
Маріуполь це Україна
місто яке носить синьо-жовтий стяг
береже у підземеллі паростки життя
і вони проростають крізь отвори будинків
квітами сонцем птахами над морем
Діво Маріє благають захисти небо
а розіп’яту землю ми самі оборонимо
Любов ЄРЕМЕНКО
Напівсон.
Тихо мариш.
Тривожно полохано спиш.
Уві сні твоє місто
з підвалів виходить на свято.
Прокидаєшся…
Біль…
І мовчиш.
І нестерпно мовчиш.
Твого міста
обвуглений чорний кістяк –
твоє місто розп’яте.
Твоя зранена віра
безсило тебе залиша.
Посивіла нещасна весна –
твоє місто розп’яте.
Та його неприкаяна
світла тендітна душа
ще продовжує поміж
обвуглених вулиць
блукати.
Ще жива.
І бездушним створінням
її не відтяти!
Твоє місто
воскресне.
Вооскресне!
І вийде на свято
Роксолана Жаркова
Весна-2022
Чи голосом Твоїм озвуться ріки
І рідних всіх портрети на стіні?
У цю весну, як в хустку Вероніки,
Поранений Ісус загорне дні.
Міста тікають з попелу в дими.
В словах земних – закриті кровотечі.
Скажи, чи завтра будемо ще ми?
Чи щось між нас ще лишиться, до речі?
Чи ми достойні світлих воскресінь
В той час, як світ зневоднюють пожежі?
Чи я впізнаю серед всіх спасінь
Твою любов, що загубила межі?
Тремтить щось дзвінко, враз перестає.
Паузи хтось ставить вартовими.
Мільйон разів я знаю, що Ти є.
Такі, як Ти, і роблять нас живими…
Олександр Ірванець
Як в ці дні березневі
Весь народ об’єднавсь!
На землі і у небі
Суне ворог на нас!
Він цілком вже розкрився
У суті своїй.
Але ти не схилився,
Києве мій!
Ворог міццю хвалився,
Був підступний, мов змій.
Але ми не здалися,
Ми приймаємо бій!
Здатись оркам дебільним?
І думать не смій!
Ти залишишся вільним,
Києве мій!
Світ у щирому захваті,
Аж від захвату змок.
Десь далеко на заході
Сплять Париж і Нью-Йорк.
Сплять Європа і Штати,
Але ти зрозумій:
Нам тебе захищати,
Києве мій!
Ми не будем прощати!
Ми забудем? – Навряд!
Ще побачить Хрещатик
Перемоги Парад!
І у радісну днину, й в скорботі німій
Я тебе не покину, Києве мій!
Надія Капінос
Казочка про грудочки́
Було колись? Чи не було ніколи? –
ось казочка!
Розка́жу та й піду.
Бриніли безтурботно ситі бджоли в одвічному Едемському саду.
Цвіли кульбаби, рум’яніли мальви, Грицько мугикав про «усякий град»…
І солоденька сипалася манна, і рожевіли щічки янголят.
Блукали садом Змій і Леонардо, жвенділи про Джоконду і Ліліт.
І бавилися кури з леопардами, і віршував Петро коло воріт.
Під сволоком гойдалася колиска, дрімав у ній натомлений Господь.
І снився світ, немов із медом миска, а в ньому – ні неронів, ні володь.
Та раптом – вибух! Луснули ворота, спеклися кури, спопелів гараж,
розбігся хор, згоріли партитури, од купідонів – плямочки і фарш.
Прозрів Господь. Обтер з обличчя попіл.
Розсунув хмари – там белькоче гидь:
– Бандеровцы в раю засели, понял?!
А путин хочет рай – освободить!
Не зря там небо – видишь? – голубое!
Не зря там нимбы – жёлтые, как рожь!
Наш путин понял все – там хунта что ли…
Фашист небесный, русский мир не трожь!
Что, Саваоф бандеровский, карррроче! Нацист вселенский! Жги его! Вали!
Зітхнув Господь і просто вимкнув сонце над шостою частиною землі.
Знов квітнуть вишні у саду одвічнім.
Воскреслі діти пишуть слово «Мир».
А в русском мірє – тихо, аж незвично,
й ведмедики блукають антарктичні
у сутінках арктичної зими.
Як поїдять, не чистить ікла – згубно.
Іржаві дула – їм за патички.
Вишпортуть із проміжків міжзубних
кацапиків солоні грудочки́.
Василь КЛІЧАК
Нація
Нація, обпалена вогнем,
хрещена у купелі із крові,
з першим, другим, п’ятим, сьомим днем
употужнюється гонорово.
Знищення її жадає цар.
Знищення її жадає мови.
Знищить його скоро байрактар.
Потім будуть звуки копитові.
Цокатиме дзвінко у москві.
Стануть там авто металобрухтом.
Хрещена у купелі з крові́,
Нація впотужнюється духом.
Антоніна Корінь
Топче ряст переможна весна[1]
Вкраїно, ряст – це твій бронежилет.
Блискучих сонечок на Ковалівці так багато.
Можливо, головне вони віщують свято.
…Коханню першому малесенький букет
Солдат у парку соромливо хоче рвати.
Присів і озирнувся, не з руки:
Навколо топчуть ряст жінки й чоловіки,
Весні радіють і маленькі діти.
Казарми ж поруч у тривогу вдіті
Так само, як міста наші і села…
Солдат всміхнувся і зробив їй селфі.
Сиджу у парку я, де квітне перший ряст.
Ну як це життєдайне диво красти?!
В Чернігові й Харкові немає місця рясту,
А в Кропивницькому, хоч місяць скрізь війна,
В парк Ковалівський шле нам ряст весна.
Народ вкраїни вічно топче ряст…
А Київ вибуха, а Маріуполь догоря…
Ще зійде переможеньки зоря.
І будем довго жить, хоча і вмившись кров’ю.
…Крізь дим дерев, де мав би бути цвіт,
По рясту йди, вкраїно, не по крові.
Себе врятуємо, а також білий світ,
Який наповнимо свободою й красою.
Ганна Кревська
Великий піст
І прийшли до Бога посли,
І просили: – Владико! Пошли
Чи грози, чи вогню із раю,
Наш народ укотре вбивають!
З вівтаря шепотіли душі:
– Наших діток завали душать,
Обернися, Всевишній, до нас.
Бо щовіку – прокляття час…
Відомсти зі Своєї волі,
Ми без Тебе – малі та голі.
Саранчу супостата спини,
Гинуть кращі Твої сини.
Нам не страшно іти на плаху,
Тільки скільки людей без даху?
Стерті вулиці та квартали…
Ми до себе війну не звали.
Василь Кузан
Від любові до ненависті – один крок
А чи була любов? – Не знаю.
Був страх і усвідомлення того,
Що спить дракон на помежів’ї раю
І зуби гострять наймити його.
Були цитати Бісмарка та інших,
Була довіра прісна, як маца.
Та і Тарас попереджав у віршах
Про те, що гірше в світі – це кацап.
Була брехня одвічно-споконвічна
І про братів, і про коріння спільне,
Про те, що ми збиралися на віче
І катували там самі себе.
Що ми самі себе репресували
Голодомором нищили дітей,
А москалі про мир у світі дбали
Ракетами, отрутою, мечем…
І ось тепер світ мир отой побачив.
Полуда спала. Вилізла мара!
…Усе життя плекав любов і вдачу,
А ненависті, Боже, аж за край!
Не бив ніколи, але можу вбити,
Любив усіх – ненавиджу тепер
Тих виродків – кацапів недобитих…
Як гуманіст, здається, я помер.
Але весна приоре гній та орків,
Сконає за порєбріком орда,
Я ж обійму усіх людей, ці гори –
Любові діти вилетять з гнізда.
Василь ЛЕВИЦЬКИЙ
Лайна кавалок біснував землею:
«Я вмажу всіх вас ядерним єлеєм!» –
гарчав, докіль не трапив на чорнозем:
«Хоч ти – найбільший шмат, Край переможе!
Бо в ньому всі навічно зшиті кров’ю».
Кавалок задихнувся всмерть собою –
і з нього повтікали всі комахи…
Й нема кавалку вже на жодній мапі.
Олександр ЛИСАК
Зараз не час підставляти щоку –
око за око нині.
Душу загнали у глухий кут
окупаційні тіні.
Зиркають люто, зубами скриплять,
жадібні, злі, лукаві…
Небо не прийме – прийме земля,
серце сьогодні – камінь.
Скиглити, друже, немає підстав –
рано нам помирати.
Вір у Мохаммеда, вір у Христа –
зброю тобі тримати…
В кожному русі – повстання, гнів,
віра й покора – потім.
За вікнами фронт. Ти на війні
духа й земної плоті…
Антоніна Листопад
Вірю!
Летальна тривога.
Осквернений час.
Я вірую в Бога.
Поможе й в цей раз.
Господь не покине.
Не вбити святинь!
Я вірю у Київ.
І вірю в Ірпінь.
Палає офіра.
Країна горить!
У Вінницю вірю –
І в Бровари!
Летять птахи з вирію.
Всевишній, прости…
У Миргород вірую –
І в Яготин.
Нестерпна розмова.
Священний взірець!
Я вірую Львову.
Люблю Трускавець.
Країна – на скресах.
Себе не віддасть!
Я вірю Одесі –
І вірю в Бердянськ!
Море болю і суму.
Ведмедю – потоп!
Я вірю у Суми.
І в наш Конотоп!
Безмежна безмірність.
Пекельний перон!
Я Харкову вірю.
І вірю в Херсон.
Страшні опоясини.
І кожен з нас – ціль.
Я вірю в Черкаси
І у Чернівці.
Весна засміється.
Христос – біля нас!
Я вірю Донецьку.
Я вірю в Луганськ.
Поглянь на це Небо –
Безодня й бальзам.
Я вірю у себе.
І вірю всім Вам!
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
Маріуполь… Драматичний театр…
Це не кадр у кіно… Це – не кадр!!!
Це – не сцена із п’єси Шекспіра!
Світ цей мав би здригнутись! Та ні…
Де осиковий кіл для вампіра?
Де всесвітнє «ату!» сатані?..
Він іще посміхається, стерво.
Ще мугикає браві пісні…
Та на нашому боці Мінерва,
З нами правда у цій війні!
Силу маємо, волю і віру.
Перемоги настане час.
Бо тримає кожен сокиру
Для «визвольників» про запас.
Маріуполь… Драматичний театр…
Це не кадр у кіно… Це – не кадр!!!
Це – трагедія… Це – фугас!
Аж здригнувся Тарас межичас…
Альона Мовчан
У рожевім домашнім халаті
Я вишневий готую пиріг.
Посміхнулась – і гул від снарядів
Хай на мить, але все-таки стих.
Сонце сходить з-за річки яскраво
Майже так, як Олешшя димить.
Прокрадається небом заграва,
А пиріг у печі вже стоїть.
Промінь сонця за стіл запросила –
Буде гість хоч на святі один!
Я готую пиріг на честь сина –
Перший місяць святкує мій син!
І тремтять на честь сина кватири,
Феєрверки пускають з гармат…
Третій день – як закрились в квартирі,
Третій день – як напав окупант!
Сину страшно, сердешний голосить –
Час нещадний в країну прийшов!
Син не винен, що ворог і досі
Честь і совість свої не знайшов.
Прокрадається небом заграва
Пурпурова, як з вишні пиріг!
Україні завжди буде слава!
Зло поляже, бо сила – в добрі!
Ольга МОГИЛЬДА
Так, я – бандерівка, я – націоналістка!
То це мене прийшли ви убивати,
Поріддя сатани? Ми – в горлі кістка
Вам, недолугі покручі трикляті!
Свобода наша не дає вам жити,
Раби безмовні, упирі криваві,
Прислужники панів пузатих, ситих,
Населення без мозку, без держави!
То це ви нас прийшли чомусь учити,
Свої закони правити в сусіда?
Ми – незалежні, ми – козацькі діти.
Нас не злякає проросійська гнида.
Лилася кров століттями ворожа.
Мечами воля в битві здобувалась.
Та вища кара є, це кара Божа,
Що ворога й в тилу наздоганяла.
Козацьку волю не беруть кайдани.
Її ціна висока аж занадто.
Вона у пісні, у молитві мами.
У небі птахом дихає крилато.
З лиця землі зітруться хай заброди.
І в чорноземах згубляться чужинці.
Нікому не забрати в нас свободи,
Нікому не зламати українців!
Володимир МОГИЛЮК
УЛЬТИМАТИВНІ УМОВИ
Російська сторона в ультимативній формі
наголосила на основних умовах замирення,
з-поміж яких, окрім, вже відомих, «демілітаризації» і «денацифікації»,
визнання російської мови, як другої державної,
та російського курсу історії для навчальних програм…
З теленовин
Не сидіти нам поруч ніколи
з москалями за спільною партою,
бо не мати нам спільної школи,
що навік усвідомити варто їм!
В нас не буде вже спільної мови,
як відсутні однакові звичаї,
бо за ними – водойми крові,
а над нами – дзвін правди вітчої!
Вже не йти нам до церкви молитися,
де у рясах попи-феесбешники,
ті, які й за фальшиві срібники
прославлятимуть монстра тамтешнього!
Не вивчати нам їхніх істориків,
хто привласнює наші традиції,
хто задарма захапав й задорого,
вихваляючись, світові тицяє!
Хоч сусідами знов існувати нам
в межах відстані мегакратної!..
Ви – довічно пишайтесь ватником,
ми ж – МАЙБУТНЄ своє будуватимем…
Сашко ОБРІЙ
Мавпутін
На танках і гелікоптерах
з гарматами, на літаках
дрімуча ввірвалася ера
в мій дім, щоб навести в нім жах.
Затим, після залпових воплів,
в короні нікчемний мавпун
горланив про «ядерний попіл».
Він мавпами звався пан Пу.
Хоч поштою мавп’ячі трупи
всякчас забирала рідня.
Миршавий, старий, голодупий
він величчю марив щодня:
На світ весь – один імператор!
А сам, в таємниці від всіх
шаманські ковтав препарати
і дахом на пси сходив псих.
Та скільки б не вбив безборонних,
земель не загарбав би скіль, –
лишавсь мавпуном у короні
поганець на прізвисько «міль».
І скільки б кому не грозила
військова махіна його –
каліка незграбна Ґодзила –
та світ – не її полігон.
Невдовзі її похоронять,
цю гідру, що в дім мій повзе.
І втратить і трон, і корону
нікчемне мале шимпанзе,
І довго ще буде їм пусто
жильцям Мавпостану… А нам
як щеплення проти мавпунства
вкарбується в пам’ять війна.
Світлана ПЕТРЕНКО
Не спиться, котру ніч не спиться.
Приймаю пологи . Народжуються вірші
Це хто посмів напасти на весну?
Чий чобіт розтоптав підсніжникам голівки?
Невинний первоцвіт, розстріляний з гвинтівки –
Щоб квіточки покласти у труну?
Джерела з-під снігів ключами б’ють.
І землю живлять, попри «гради» – «урагани».
Під сонцем теплим омивають квітам рани,
І вказують на переможну путь!
Гей, чоботе, забруднений у кров,
Не знищити тобі весни стрімкі пологи!
І поки у твоїм нутрі живі ще ноги,
Втікай в свою мокву, звідкіль прийшов!
Тетяна ПИШНЮК
Дівчинко з ключиком у руці,
В платтячку голубому,
Як же сказати, пташинко мала,
Що в тебе немає вже дому?
Вулиця ваша – весела колись –
Наче розрита могила.
Усе задимлено навкруги –
Зі страху ти очі закрила.
Цей світ збожеволів –
Прийшов сусід,
стріляє із автомата!
У цьому шаленстві
Посеред війни,
Пташко маленька, крилата,
Дивишся зляканим горобеням,
Шукаєш очима тата.
Стиснула ключика у руці –
Боїшся його загубити.
Гукаєш маму…
А крик мовчить…
Тут можна хоч вовком вити.
Тітка чужа втішає тебе
Лагідними словами.
Як же не хоче казати вона,
Що більше немає мами.
З такого квітучого Ірпеня
Ворог зробив руїну…
Дівчинко з ключиком у руці,
У тебе є Україна!
Артем ПОПИК
Медоїд
Мій нарід – медоїд.
Б’є на скалки граніт
З монументів героїв печерних.
До комфорту не звик.
До улесливих пик
Він різкий.
Досить часто – нечемний.
Мій нарід – медоїд.
То він вплав, то він – вбрід
Суперечок одвічні дисканти,
Коли спить, коли – п’ є
Та до бою стає
І згризе і цього окупанта.
Мій нарід – медоїд.
Неба синь, сонця квіт
Переможуть і вигоять рани.
І всміхнуться лани,
І вернуться сини,
І країну збудуєм для слави.
Таня П’янкова
Небо моє розстріляне…
Вибухами пронизане…
Покручі проросієні,
Рани йому зализуйте!
Суки Кремля прегрішного,
Вас тут до скону гратимуть!
Наших Чугайстрів більшає!
Рук і набоїв більшає!
Вашої крові більшає –
Соняхи проростатимуть!
Микола Романюк
Гріє рання весна, прилітайте лелеки,
Небо чисте, як пісня, земля без царів,
Хоч й рождає Вітчизна нових «дейнеків»,
Ви на те не звертайте… своїх Україн
не лишайте ніколи… хай ваше каміння
повизбирує час між дурману й брехні,
Хай всміхаються люди, побачивши тіні,
Хай увірують в те, що не бути війні…
Ні хижацьких імперій, ні зла, ані болю,
Ні облуди, ні звички гнути хребта,
Тут під вашим крилом вже не буде ніколи,
Хай яка б не ліпила у очі сльота.
Не для інших, для всіх… не собі, а нащадкам,
Щоб прийдешнє і завтрашнє стало, як синь,
Я молюсь за гармонію і порядок,
Хай живе тільки сила Любові й Краси.
Валентина Саєнко
Будять тишу удари дзвіниці.
Для душі це тяжкий благовіст.
І смертельні димлять блискавиці
На долонях зруйнованих міст.
На реальність крізь сльози дивлюся,
І в перервах розірваних снів
Я за сина ночами молюся,
І за всіх України синів!
Переглянуті цінності всує,
Де родина і мир над усе.
Хай як ворог не злиться й лютує,
Сила духу всі біди знесе.
Вояки захлинуться ворожі,
Затріпоче схвильовано стяг.
Наш народ цю чуму переможе
І здобуде свободу в боях.
Клич набатом звучить понад фронтом,
Молитви на кону вівтаря.
Над ранково-нічним горизонтом
Підіймається правди зоря.
Світлана СІВАК
Ріжу шкіру свою на ремені.. А чого мені..
Наплету з неї батогів із шипами на кінчиках,
Та по спинах, по головах ворожого племені –
Хай заюшаться, зайди, хай скалічаться.
Всі скінчилися сльози, висохли – плакати нічим,
Із поламаних ребер виписую слово «ВОЛЯ».
Потім зшию себе по шматках перед образом Вічності,
Бо на часі криваві ігрища дикого поля.
Не буває в мерців жалю, не буває прощення…
На відтятих руках із тризубців стікає миро…
Нічим більше прощати, грудна клітина розтрощена,
Тільки глибше заб’ю їм в горлянки їх нице замирення.
Твердо ноги мої у землю пускають корені,
Міцно плечі тримають небо, вогнем обпечене.
Кров’ю чорною кашляти їм від обіймів Нескорених!
Ні жалю до них, шолудивих, нічого. Зречення!
Ще болітиме дужче ця наскрізна виразка, але що мені.
Мовчки сходжу до прокажених зі свого розп’яття.
Ріжу шкіру свою на ремені пошматовані.
Пощастило їм, я – не Бог. Отже тільки прокляття.
Юлія Сільчук
Тяжко
Тяжко зрушити віру-камінь –
Аж слова кровоточать щастям…
І все ближчає відстань
Поміж Духом і тінню тіл…
Ми вже вік, як не в храмі…
(В Бога вкрасти цей вік не вдасться…)
І війна – тільки пристань
Тимчасовості… Вододіл…
Вододіл – десь над нами:
Ділить долі і ділить душі…
Вододіл – над межею
Всіх можливих небесних меж…
Ми – заручені снами…
Ми – сліди віковічнх мушель…
І давно не іржею –
Кров’ю вкрились кістки одеж…
Одяг, кажеш, – із плоті?
Кажеш, дух не цінує тіло?
Воскрешає вже мертве
І… возносить на п’єдестал?..
Тяжко йти по болоті –
І вдавати зі слів вітрило.
Проте віриться вперто,
Що на нашому дні – корал…
Єлизавета Красніченко
Що, крім зарядки, у тебе лишилось цінного?
Світ розділився. Минуле переоцінено.
Вчора ти міг здригатись від черг і залп,
Сьогодні на тобі – тиснява і вокзал.
Що ти маєш, крім спогадів про минуле?
Невже ти шкодуєш про всі свої авантюри?!
Кохання, світанки, мрії, квіти, конверти,
Надії і плани, думки і якісь компліменти?!
Що забереш із собою в останній потяг?
Недописані рими залишиш знову на потім?
Обіцянку жити ти забереш з собою.
Зупинишся вмить, зрозумівши: не здамся без бою.
Володимир Тимчук
Мить поміж вічністю
цей вірш буде злим
і коротким
як вирок
як одноденна держава засвітлена майклом вінчем і калеником лисюком
як сон поміж двома повітряними тривогами
як нестримно скорочувана мить прощання коли тактичний рюкзак уже за спиною
як раптово впале затишшя коли в полі чуттів один вогонь і дим і перегукування
все згадане лише для тривалості
розмов
справ
утіх
життя
тож коли в громадському місці
до мене звернувшись наче
шановна поміж війнами інтелігентка
наполегливо – у подібних є така свята переконаність у доречності –
порекомендувала сховати зброю (під куртку? в рюкзак? у ставницю?)
аби не лякати звичайних громадян –
– мілітаризмом? – я уточнив –
я
вистрілив
словом
і закрив рот ̶і̶н̶т̶е̶… тупій курці
і зробив контрольний –
колаборантка
як ті що кидалися на дорогу у дві тисячі чотирнадцятому
коли ми висувалися кордон прикрити.
Наталка Фурса
Заходь, братіку, маю для тебе дари:
любов, од якої ні дихання вже, ні сну,
і землю мою, яка під ногами у зайд горить
і розверзається – на всю свою глибину!
І якщо ти не схочеш жерти цю землю сам,
Острів Зміїний у поміч і «молотов вячеслав», –
ляжемо в неї вдвох!
І нехай нас крόпить роса –
раз просто на сонці згоріть вона не змогла…
Антоніна ЦАРУК
Господи, мені, грішній, допоможи зрозуміти,
як Ти щодня сприймаєш цинічну жорстокість світу?
Що відчуваєш, Боже, як цілиться нелюд в лікарню?
У тих, хто іще не народжений?..
Кари нелюдам, кари!
Як тобі, Боже, чується здригання дитятка в лоні?
Як воно щулиться, тулиться вглиб серця, таке безборонне…
Як Ти витримуєш погляд первістка породіллі
нажахано-усвідомлений непрощеної неділі?
Як Ти, Господи, можеш у миті такі мовчати?
Я, Боже, давно не можу…
Молю: покарай ката!
Павло ЧОРНИЙ
ВИРОК
Не поспішає каятися Каїн,
Спокутуючи свій смертельний гріх.
Й на Україну – з центру до окраїн –
Лягає попіл і кривавий сніг…
Христа в плече знов цмокає Іуда:
Сьогодні він із ботексним лицем,
В якому лжа, підступність і облуда –
Ті терни, що сплітаються вінцем…
Кремлівський жрець, для Молоха й Баала,
Приносить в жертву наших немовлят
І хоче, щоб усе затаврувала
Червона зірка… Тільки то – навряд!
За братовбивство – Каїна – до страти!
За зрадництво – є зашморг для іуд!
За кров дитячу має покарати
Отих катів – людський і Божий Суд!
Оксана ШПИРКО
Ні, більше не буду плакати і вибачати.
Стоїть мій адреналін, ніби вовк, на чатах.
Стоїть поріділий ліс разом з журбою.
І ґвалтує зчорніла ніч ранок двобою…
Я не буду тебе просить, вражий кате,
А щодня тебе проклинати, бо я – мати!
Бо дітей своїх, ластів’ят, для весни ростила,
А тепер над ними витає ворожа сила…
Забери з моєї землі своє тіло й дуло!
Скільки крові невинних жертв вже змішалось з мулом.
У очах молодих синів застигає небо…
Тільки тих, хто від горя зчорнів, нині втіште хто-небудь…
Ірена ЯНІЦЬКА
Збирати зараз ці кавалки міста
Чи залишити їх чекати інших людей?
Скільки їх має перейти через розвалені будинки?
Скільки тіл вони мають побачити на стежках, перемелених бомбами.
Скільки слів має впасти на папір?
Скільки танків має зайти в тихі міста?
Скільки людей ми маємо скинути просто в траншею?
Почорнілі пальці стиснули камінь смерті.
Голодні собаки ще повзуть через розбиті вулиці. Збирають порох і засохлу кров.
Добре, що мороз. Хробаччя ще не завелось у волоссі вбитої жінки з дитиною під серцем.
Запах смерті ще не змішався з пилом розбитих життів.
Ракети. Ракети. Ракети.
Коли вже всі люди світу перейдуть через наші міста?
Кожному буде уламок цієї війни.
Вони мають повішати його на свої шиї.
Наче хрест, на якому розіп’яли того,
Хто кричав: схаменіться!
Десь в підвалі родилось дитя.
Десь в підвалі померла дитина.
Володимир ЯРЕМЧУК
Долинчанину Андрію Гуріну
Той день уже пішов на приростання,
коли він сонце бачив увостаннє,
неоординців страчений мечем…
Внучатко дивувалося безмірно,
що він лежав незрушно і покірно,
сповитий сумом, квітами й плачем.
Його несли на плечах побратими…
Стояла й Доля тут його незримо,
не здатна вже зарадити нічим.
І в час оцей – величний і скорботний,
йому, що нашу захищав свободу,
вчинили земляки останній чин.
І стала вздовж дороги винувато
коліносхилена почесна варта,
що розтяглася ледь не на версту…
Стояла вічна пам’ять на колінах.
Спадали гнівні сльози України
розпеченим прокляттям на Москву.
[1] Топтати ряст – жити, ходити по землі.