“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/tetiana-dejnehina-strata/
https://litgazeta.com.ua/prose/tetiana-dejnehina-strata-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хтось у натовпі зробив спробу підтримати «патріотично налаштовану громадянку», як скептично означив її якийсь великий міліцейський чин:
– Та нехай бабуся ще поспіває трохи! – й ледве чутно додав, безглуздо ги-ги-каючи собі під носа, – може, наостанок!.. – Здавалося, іржавий дріт ось-ось разом із чоботом підхопить і бандуру, і відчайдушну бандуристку.
Це ж Зозулиха!.. – І сама себе виправила, – Це ж – Дарина Тарасівна!.. – раптом зойкнуло Софійчине серце. – Та що ж це діється?! Невже, дійсно, наша дураківка перетворилася в «дурку»!..
І ще більш неочікувано:
– Вітя!? – Невже це він?! Може, й уся «компашка» тут?.. – Юнак різко відштовхнув Софію, сколихнув юрбу так, що навіть «загородження» на мить втратило свої позиції: скукожена хлоп’яча фігура ящіркою ковзнула, схилилася над бабусиним віночком, ніби над квітучим українським полем, яке зараз поливали гірки юнакові сльози… На допомогу, як спочатку здалося Софії, кинулись два парубки: розгублено вирішуючи, кого спочатку «рятувати» – бандуру чи співачку, яку вони чомусь називали «дівчатком»… Вирішили, що «дівчатко під контролем», і зневажливо відбуцнули зі свого шляху руки, які намагалися дотягнутися, намацати біля себе бандуру.
Новенькі, але відверто тоненькі дешеві кеди, в які були взуті молодчики, не зігрівали молоду кров. Ногам аж кортіло розім’ятися, розігрітися, а заодно і націоналюгам проклятим дати «проср@тися», щоб вони зрозуміли, що нема чого сунутися сюди, в російськомовний регіон!…
З нестямним вереском, вони, як на батуті, стрибали по струнному полотну інструмента під схвальне улюлюкання натовпу…
– БандУри і бандЕри – за Деркул забирайтеся! Бандури і бандери – за Деркул!..
Аж раптом на всю площу впевнено й переконливо прозвучав голос Ігоря Федоровича. Це скидалося на промову людини-невидимки:
– Щось ви, хлопці все переплутали: це вам, москаликам, місце – за Деркулом, в Росії, а там, дійсно, й Колима у вас власна є. Це вам – за Деркул треба. Он і автобуси вже на вас очікують… А це – Донбас, український Донбас: вам навіть не пояснили, куди вас привезли?! Вам навіть не… – Софія помітила, як над животом людини-«загородження» підскочила і різко опустилась рука – ніби віддала команду: «Кінець фільму!»
Голос різко замовк. Десь позаду, в натовпі хтось когось кудись штовхав, зв’язував, виносив чи виводив…
Віктор намагався поставити Зозулиху на ноги. Але вона зовсім втратила сили. Як ватяна, знову і знову розпластувалась на льоду. Віктор метався від Зозулихи до бандури, намагаючись хоч відкинути тітушок від інструменту. Але до них, підтанцьовуючи, весело приєднався…
– Заіграшко! Олексію! Схаменись, ти ж – людина! – Софія майже проскочила під пахвою «загородження», готова допомогти Вікторові. Але «загородження» не дозволив так легко позбавити себе об’єкту «охорони». Він схопив Софію – як маленьке кошеня за загривок чи за волосся, укутане в шарф чи комір… Вона верещала, дриґала ногами над крижаною доріжкою під звірячий крик нелюда, схожого на людожера зі страшилок:
– Ось вам ще одну бандерівку, в компанію! – пролетіла кілька метрів, збивши з ніг Льошку, борсалася разом з ним на крижаному асфальті. Молодчики «в кедах» (оці саме такі вже усталено позначались тітушками), вчепившись в гриф бандури, почали зі звірячим виразом облич молотити нею об асфальт…
– Віддайте бандуру, віддайте! – волала крізь сльози Софія. – Що вона вам зробила? Адже у нас концерт за тиждень на цій площі!. Його ювілей! 200-річчя від дня народження! – Софія підняла очі догори і з жахом побачила, що на шию Тараса Григоровича накинули товстенний металевий зашморг…
– Його що – повісили чи збираються? – вона не бачила, що відбувається на постаменті. Струни вищали, звуки спліталися в сповнену страждань в’язь, обплутуючи, огортаючи, втягуючи в позамежні мотиви, від яких вже не сховатися, ні піти, як від себе, в цьому житті. А серед цієї какофонії ніби виконував танець щастя мавпуватий Заїграшка. Ніби урочистим віялом розмахуючи, перегортав сторінки жовто-чорної книжки, що перетворилася в його постійну супутницю. Старанно зображуючи потворність на своїй фізіономії, висмикував невпопад кимось виписані рядки:
«Світе тихий, краю милий,
Моя Україно! За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?..»
Замерзлі пальці намагаються перегорнути сторінку. А на розгорнутій обкладинці з презирством і безжалісним докором дивиться Тарас Шевченко на портрети людей, які чомусь зібрали в це видання доноси царської охранки і вирішили облити брудом те, що неможливо заплямувати… «Греков… Деревянко… Бобров…» – А вони ж всі народились і зростали в Україні…
– Дай мені цю гидоту, що поназбирали зрадники України! Дай мені, юначе! Ти кому прислуговуєш? – Присунулась аж до носа Заіграшки жвавенька жіночка.
– А я: «Спасібо дєду за Пабєду!» – раптом ні сіло ні впало брякнув Льошка. – Це ж площа Героїв Вітчизняної Великої війни! Тут не місце бАндерівцям! Тут все має бути оплетено георгіївськими стрічками. Тут скоро буде Радянський Союз!.. Я ж тебе, Софійко, попереджав! Я ж тобі казав не ходити на ці бандерівські сходки! – витанцьовував, пхаючи їй в обличчя свою чорно-жовту книжку. – І оце викинути – скільки разів казав!. – Синьо-жовтий тремтливий метелик відірвався від кишені її сумки і безпорадно розпластався на льодовій доріжці.
…З натовпу раптом повільно вийшов чи то дід, чи юнак. Сильними руками він поставив на ноги Зозулиху, провів руками по її голові, спині… Вже за мить вона виглядала ніби зціленою.
Потім «дід-юнак» відсторонив «войовничу» жіночку від Заїграшки:
– Вони усі, тіточко, – він обвів очима всіх навкруги, – таракашки, тарґани, комашки, слухняні холуї. Вони за свої копійки все, що завгодно, робитимуть. Їм думати нічим. А думають і вирішують геть там, – не обертаючись, підняв ліву руку, вказуючи на «Будинок з кулями»… У них свої інтереси, а ви скубіть чуби один одному – це їм на радість, лише б не заважали збагачуватись за ваш рахунок…
Софія завмерла, Це був голос…
– Назаре! Назаре, я відчуваю, що ти десь тут, мій любий, мій єдиний, мій Янгол-Охоронець! – Він не помічав Софію…
Зрадницька книга була засунута в глибину Заіграшкової кишені:
– Кожному буде дано по вірі його! Ваше прозріння й каяття – попереду, юначе! Запам’ятайте сьогоднішній день. Кожний несе свій хрест! От і ви свій вже понесли.
Софія опустила очі – синьо-жовтий метелик радів своєму місцю на кишені з ґудзиком…
– Назаре!..
Раптом площа завмерла. Усі замовкли. Тільки струни бандури продовжували чи плакати, чи співати, чи презирливо сміятися комусь в очі…
«Дід-юнак» раптом вклонився Зозулисі. Випрямився, перетворюючись на стрункого чоловіка, обличчя якого було заховане під шапочкою-балаклавою:
– Вікторе, проводіть, будь ласка, Дарину Тарасівну додому!
– А… – Зозулиха простягла руку в той бік, де ридала бандура.
– А бандуру – оці невдахи на чолі з отим «посіпакою»…Так вас називають на курсі?– звернувся він до Заіграшки.
– Саме так, – зніяковіло погодився Заіграшка.
– Тож, оце тріо на чолі з Олексієм поверне Вам бандуру, цілу і неушкоджену сьогодні до шостої вечора. Адресу нагадати? – Заіграшка замотав головою, злякано кліпав віями, стверджуючи, що не треба нагадувати: «Все знаю, все зроблю!..»
Софія побачила, як ніжно Назар простягнув нарешті руки до неї… Але в цю мить…
Їй навіть здалося, що усіма своїми залізобетонними або бронзовими м’язами здригнувся… Він не просто захитався, а немов намагався нагнутися і щось особисте сказати Назарові або їм обом…
– Не забудьте пом’янути… – очима, переповненими величною скорботою, почав було Поет, але його голова гордо зметнулася кудись вгору, плечі розправилися, руки здіймалися крилами, затьмарюючи небо.
Щось вибухнуло – вирвалося з-під землі або звалилося з небес, викорчовуючи величезні дерева, що оточують площу. Скрижанілі гілки, міняючись місцями з розлогим корінням, перетворювали простір, що оточує безрадісну грізну постать на постаменті, вишукано-витонченою графічною панорамою. Але щось підказувало Софії, що на постаменті вже нікого не було, а, може, і постаменту вже немає…
Крізь гуркіт і щільний смог вона ледь розрізняла рухи та звуки. Фігури, схожі на мавп’ячі, висіли на верхівках чогось безформного, стрибали, дерлися, щось жбурляли, перев’язували колючим дротом, прибивали «до повітря» щось невидиме величезними цвяхами… Щось розбивали або намагалися розбити, скандуючи запевнення в тому, що вони не віддадуть російськомовний Луганськ бандерівському Правому сектору, який зараз вже рухається на захоплення Луганська …
А над усім цим шаленим людом у перевернутому догори ногами просторі чи висіла, чи пропливала в височині, чи намагалася злетіти фігура, яку городяни звикли бачити на постаменті, в центрі улюбленої площі. Софія відчувала дрижання у всьому тілі.
– Від переохолодження у мене, здається, галюцинації почалися… Або марення…
Над місцем, де повинен бути постамент, з «намету» білої накидки простягнула до неба руки жінка. Немолода, але і не стара, вона завчено відкидала за плечі пишне волосся. Або сива, або блондинка… Уява Софії домальовувала риси обличчя – різко загострене підборіддя, втягнуті щоки, величезні «вирячені» очі небесного кольору… Але, замість того, щоб перетворитися на птаха, вона стала розмахувати на всі боки якимись папірцями і над несподіваною оглушливістю раптової тиші жіночий голос, майже по-чоловічому, «на низьких регістрах», вимовив:
– Ми довели, що «російськомовного населення України» не існує, існують засимільовані українці, і ми дуже хочемо, аби вони повернулися до нашого мовного дому.
Жінка повторила цю фразу ще раз.
– Ірина Фаріон, – чи захоплено, чи налякано проповзло натовпом.
Усе навкруги завмерло ніби під силою гіпнозу.
– Якщо хочете, щоб тебе слухали, не пищіть, не верещіть, розмовляйте переконливо – «на низьких тонах», – спливла в пам’яті хрестоматійна фраза з майстерності телеведучого…
Але вже за мить площа перетворилася на поле бою. На закривавленому асфальті мляво повискували струни бандури, навколо групки людей у святкових вишиванках щільним кільцем химерного хороводу стрибали, тупотіли, плескали у долоні хлопці спортивної статури, в новеньких спортивних костюмах, кедах з білими підошвами, шапках з прорізами для очей. «Спортивні» битки, кийки, начинені металом, які піднімати догори було не всім під силу…
– Назаре! – по-жіночому нестямно закричала Софія. – Назаре!!! – Руки, ноги не слухалися Софію, не давали і кроку зробити у його бік. А він, раптом зробившись схожим на всесильного отамана запорозьких козаків, розірвав коло зловісного «хороводу», виштовхуючи «вишиванки» за його межі…
– Він же їх врятував… – люди в українських вишиванках вже прямували до сходинок університету, тобто були в безпеці.
– Назаре! – Але він уже був оточений щільним кільцем оскаженілих кримінальників. Як по команді зметнулися кийки, битки, металеві й дерев’яні палиці, що зачекалися свого часу…
І попливло все навколо, поступово сповільнюючи рух, завмираючи, німіючи. Над заціпенілим скупченням фігур, голів, на яких неможливо було розгледіти обличчя, над химерним переплетенням кінцівок… Дії рук, ніг переставали відповідати своєму призначенню. Зрощені зі знаряддями залякування, в нарощених інстинктами, які перетворюють «людиноподібних» в нелюдів, вони вже не координувалися ні розумом, ні свідомістю, не мали окресленої нормою дії, не те, що «законодавчим полем», поняттями моралі чи співчуття до тих, кому боляче – нестерпно боляче – не під силу… Хоча навряд чи можна вживати навіть слово «біль» там, де створене Творцем просто перетворювалося в місиво плоті і крові…
Тільки ледь чутно заскреблося, простогнало, відлетіло скам’янілим повітрям абрисне позначення згустків страждання, в якому неможливо визначити, який біль болючіший – фізичний чи душевний. Помахи невидимих крил шлейфом окреслювали прохання про помсту словами нетлінного «Заповіту»:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Не дозволяючи Небесам відірватися від грішної землі, бурхливі оплески підірвали тишу.
– Він же – не артист, щоб Його проводжати оплесками!?. – безпорадним щеням скулила Софія. – Він… Назаре! Не відлітай, коханий! Не залишай мене одну на цій збожеволілій планеті. Я пам’ятаю твій кожен дотик, пам’ятаю кожне твоє слово. Може, хтось скаже, що я була легковажною! Зустріч із тобою немов підвела підсумок усього мого колишнього життя, все перевернула, немов викинула мене на безлюдний острів. А тут…
Навіть мама, моя люба матуся, виявляється… Ілля… – Софія вже звикла, що тепле й ласкаве «Іллюша» залишилося десь у минулому… І Максим, і мій добрий, мій мудрий тато… Чому?!. Усе догори дригом! Усе незрозуміло і безповоротно, шкереберть? Чому ми не зустрілися з тобою раніше, коли все здавалося ясним і зрозумілим?
Не відлітай, Назаре! – молитовно волало над площею небо, – почекай мене, дай мені руку! Не залишай мене! Якби зараз я знову опинилася з тобою в тому забрудненому наметі, який назавжди запам’ятався мені твоїм голосом, твоєї ніжністю, солодким болем у всьому тілі (таке не трапляється двічі, не трапляється!..), я б злилася з тобою воєдино так, щоб ніяка сила нас не розлучила, не роз’єднала, щоб не розтиснулися наші руки… Назаре! Наза–ре! Які солодкі губи в тебе, Назаре, хоч і обвітрені, але ніжні, солодкі!..
Софія намагалась наздогнати Його, вдивлялася в крижану скляність спрямованої вгору невідомості. Але вона бачила ЗВІДТИ, зверху, й усе, що відбувається на площі і навколо неї. Ось біля «будинку з кулями» шеренги людей, одягнених у чорне з написами на спинах – «Міліція», «Беркут», «ОМОН», «ОХОРОНА» тощо – кількома шеренгами вишикувалися, як на святковому заході. Вони надійно «охороняють» «слуг народу», «народних обранців» від так званого «народу», який давно перетворили в електорат. «Слуги» немов з високого престолу – зі сходинок біля входу в «урядову будівлю» – спостерігають, як «скубуться холопи» в млявій віртуальній боротьбі з «бандерівським ідолом»…
Незадоволені тим, що «акція» затяглася (щось пішло не так, хоча «вже так щедро заплачено усім»!), місцеві тузи викликали когось «на килим», когось – «на розбір польотів» (цей термін у Луганську був усталеним, бо саме тут ще до недавна працював славетний на весь світ навчальний заклад, в якому готували льотчиків! – «радянських» льотчиків), обговорювали план подальших дій і були готові в будь-який момент ретируватися за масивні броньовані двері будівлі обласної державної адміністрації у свої неприступні фешенебельні кабінети, з холодильником, теплим душем і іншими «абищицями»…
«Стан, коли людина несповна розуму…» – Софія зрозуміла, що не витримала її душа, вирвалася з тілесної оболонки і зависла між небом і землею…
Припиніть ви свої дурні оплески! – летіли разом з нею в нікуди Софійчині схлипи. Ще кілька хвилин тому їй здавалася, що вона глухне від нестерпної тиші, яка раптом охопила весь простір навколо неї… Зараз вона дивилася з висоти туди, де «чорніше чорної землі блукають люди…» – слова самі спливали в пам’яті, наповнені гіркотою, сумом, докором, самі розставлялися по рядках…
У тім хорошому селі.
Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
Обмерзлі гілки і гілочки дерев з висоти пташиного польоту чарували розлогою витонченістю графічної в’язі. Крізь м’яке і ніжне на вигляд чорно-біле кіно ажурного обмерзлого мережива проглядалися чоловічки. Вони куйовдилися, скидаючись на мурашок, що копошаться в обмеженості свого простору і часу – ніби миролюбні і зосереджені істоти, що чітко знають напрямок свого руху і призначення своє…
«Спасіба дєду за Пабєду!..» – Льошка скандував своє гасло, намагаючись оповити дівчину чорно-коричневими щупальцями. Софія, здригаючись, відштовхувала липкі стрічки, які чомусь називають «георгіївськими», намагаючись зрозуміти, що відбувається…
– Льошо!?. Ти ж пообіцяв, слово дав Назару відремонтувати і віднести бандуру Зозу… – вона немов спіткнулася і тут же поправила себе, – Дарині Тарасівні!
– Ой, розсмішила! Уже розбігся! Зараз бабці твоїй кинусь руки-ноги купочками складати! Ой, ти – метелику жовто-блакитний! – рука Заіграшки настирливо чи намагнічено тягнулася до кишеньки на її сумці.
– Ти знову за своє?! Не чіпай, недоумкуватий, навіть не знаєш, що прапор України – синьо-жовтий, а не навпаки. Або на що ти натякаєш?.. Чи сам знаєш, чого хочеш? Ото ж ти і живеш – ніби догори ногами! – відштовхувала вона руку, яку ще кілька днів тому щиро потискала, навіть лагідно гладила, заспокоюючи, що «все буде добре – підлікують твого батька, ось Маргарита Олександрівна знову до лікарні поїхала…» – відтепер ця рука нагадує слизьку жаб’ячу лапку…
– Тебе ж відправили…
– Це його, твого майданутого, самого вже відправили, напевно, в шурф шахти № 5! – Він почав було щось буровити про місце, де фашисти стратили молодогвардійців у лютому 42-го року, – й, майже захлинаючись від свого реготу, додавав, – минулого століття!..
Чи не блюзнірство!.. – хотіла було зупинити Софія Заіграшку. Але він її не чув, не міг чути. А може, й не захотів би почути, якщо б вона й була поруч…
Оплески над площею немов за помахом диригентської палички зависли між небом і землею, замовкли звуки, в розгубленій невагомості завмерли битки, палиці, кастети…
Крізь темряву і контрове світло прожекторів Софія не могла розгледіти, чи залишилося щось від пам’ятника, який заїжджі вандали намагалися знищити або…
Назаре!.. Назаре, де ти, що з тобою? – з жахом Софія все чіткіше з’єднувала долю Назара і пам’ятника Великому Кобзареві. Схлипуючи, вона додавала як докір щодо безчинства натовпу нагадуванням, що пам’ятник цей створювався всім «миром», що, як часто підкреслюють ЗМІ, цей величний монумент – подарунок не лише свідомому українству міста, області, України, а, перш за все, українству усього світу!.. Як же можна?.. Як же можна навіть руку піднімати?.. Це ж – самознищення, ЛЮДИ! Ото вам і «засиміляція», про яку нам тільки що нагадувала мудра пані Ірина… Як же?.. Тим більше, що 2014 рік оголошений на державному рівні роком Тараса Шевченка…
Заіграшка з новими судомними зусиллями намагався розтрощити бандуру, ніби розірвати на шматки душу тієї загадкової жінки, нехтуючи тим, що Назар доручив все відремонтувати, повернути, вручити…
– Скажіть хтось, хоч би приблизно скажіть, скільки бандура коштує?.. – раптом «намалювався» Генка ніби тільки заради того, щоб отримати відповідь на це запитання. Зацікавленість і наполегливість, з якою він розпитував юрбу, як не дивно, викликали симпатію і навіть повагу до юнака.
Хтось висловив припущення, що перед ними майбутній бандурист, втім, одразу кілька обурених голосів із натовпу порадили «чуваку» «не приколюватися»: зайдеш в OLX, SHAFA, Rozetka чи на будь-який інший сайт і коворкінгом обирай собі бандуру, гітару чи балалайку – відповідно своїм цілям і, звичайно, фінансовим можливостям: можна за «штуку», можна, за «дві»… ». – Огрядний мажористий «тюлень» відвертим поглядом оцінив «покупні можливості чувака» і з щирою чуйністю порадив, краще за все, купити барабан, дитячий! Бо, як кажуть мудрі люди, як не поступиш, все одно будеш шкодувати! Втім, краще, щоб дешевше, хоча!.. – ще раз оціночно пройшовся генчиним одягом. – Втім, хтозна, а якщо він із Рокфеллерів, або синків нардепів, які «шифруються» до певного часу», – припустив «тюлень». На всяк випадок потиснув безпардонно простягнуту йому руку. Візитна картка надійно приклеїлась до липкої Генчиної долоні.
У ту ж мить слизькі Заіграшкіни пальці приклеїли до другої липкої долоні чорно-жовте ствердження, що «ТАРАС ШЕВЧЕНКО – Крёстный отец украинского национализма»…
З неприхованою огидою дивлячись на Генчину руку, до якої прилипла його візитна картка, «тюлень» витяг з нагрудної кишені куртки вологі серветки. Але не встиг він продемонструвати своє бажання «вимити руки» після контакту з липкою Генчиною долонею, як над площею прокотилося призовне:
– Поребрик! – Натовп закрутив головами, але відповідь не змусила себе чекати.
–Я-Я-Я, товаріщ камандір! – з підкресленою готовністю до виконання Генка, випрямивши звичну до дугоподібності спину, поглядом кречета дивився у бік підніжжя пам’ятника Великому українському Поетові.
– Поребрик! – на всю горлянку гаркнув мужик в камуфляжі, підкреслюючи урочистість, мабуть, особливого завдання, – приступити до виконання!
– Є приступити до виконання! – Генка ляснув в долоні над своєю головою, що, мабуть, було заготовленим сигналом. Папірці, які злетіли з його рук, збирати не було часу. Спроба йти стройовим кроком, звичайно ж, викликала сміх, але приголомшені глядачі не наважувалися виявляти свої емоції – як знати, чим обернеться ситуація?! З натовпу виділилися чотири дівчини і чотири хлопці з пишними георгіївськими стрічками-бантами і немов почесна варта пройшли за Генкою.
–Генка?! Це ж Генка Ребров, – пророкотали йому назустріч голоси.
– Парєбрік… Тепер Ребров це – Поребрик, – немов морські камінчики в роті перекочувалися літери в роззявлених від подиву ротах, – Па-Рє-Брік…
Колорадобантичні супроводжуючі за кілька метрів до підніжжя пам’ятника відрепетирувано обігнали Парєбріка, винесли звідкись півметровий квадрат вогненно-червоного кольору. І тільки коли Генка закрутив болти в приготовані заздалегідь отвори, скинув захисну плівку і переможним жестом підняв руки, на червоному квадраті оголився напис:
Тарас ШЕВЧЕНКОВ
РУССКИЙ ПОЭТ
Першим порушив заціпеніння Заіграшка. Зібравши папірці, що випали з рук «Парєбріка», «звільнив» руку збентеженого поворотом подій «тюленя» від серветок, але, вирішивши що дезінфекція рук зараз ні до чого, відправив все в глибину своїх кишень, не зводячи погляду з Поребрика.
Сумною посмішкою височів над замерзлим розгубленим Луганськом, помахуючи на прощання останнім привітом, папірець з текстом Президентського Указу… Розпливався, розчинявся, волочився по промерзлому небі відрубаним хвостом підпис:
Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ
І білі птиці, вже зникаючи у високості чорного неба, ледве чутнопрощальними помахами крил питали:
– А як же «ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ рік»? – А як же?..
І закрутилися літери й слова грайливими різнобарвними рядочками шикуючись у поетичні строфи. Неабияк поношені, але важкі, проте, черевики нещадно топтали їх, перш, ніж відкинути кудись подалі, примовляючи, що «нічого цією гидотою захаращувати доладне місце в нашому Луганську».
Софія вже не бачила, хто викинув з кола Дарину Тарасівну, «щоб і слід її простиг» – вона зникла з поля зору, немов полетіла на Небеса.
Від нищівного стусана фірмовим черевиком бандура пролетіла до підніжжя пам’ятника, вдарившись об граніт, кружляла в прощальному «танці». І завили, заспівали, заплакали, надривно заголосили струни, наповнюючи оглушливим дзвоном усе довкола. Тривожний звук нестримно посилювався, знаходив дратівливий тембр. Хотілося затулити вуха. Софія бачила, що той звук був нестерпним тільки для неї, хоча навколо стовпилося маса роззяв.
…Нарешті Софія зрозуміла, що це дзвонить її телефон. Очі не хотіли розплющуватися. Намацала поряд з подушкою свій IPhon та, ще не вийшовши з довгого і важкого сну, в якому продовжували розгойдуватися порвані струни над розтрощеною декою «зозулихіної» бандури, навпомацки натиснула кнопку телефону.
– Її вбили, Софійко, її вбили! Її вбили! Софієчко!.. Вби-ли! – Несамовитим криком повідомив Вітя.
Питати, про кого йшлося, було зайвим.
Луганськ – Київ
2014 – 2024
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.