“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/tetiana-dejnehina-strata/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На потужних кобзаревих плечах метушливі фігурки нагадували прудких чортиків, що вискочили з пекельної пательні подихати свіжим повітрям, розім’яти свої недопечені кістки. На бронзовому чолі Пророка загублено фиркала перша літера слова, що було давньою метою членів Партії Регіонів та їх єдиновірців, дорікала виконавцям «історичної місії» за неохайність чи нехтування отриманою довірою. Софія не одразу зрозуміла, чому всю «федералізацію» заховали під якесь біле простирадло.
– У нього ШО голова болить з бодуна? – від «близькості теми», розуміння, «чому йому рушником макітру обв’язали», раптом з’явилися кольори співчутливості у «безбарвному» голосі.
– Та який це тобі рушник? Ти би краще клепав вухами, а не ротом. Тоді скидаєшся не на повного дурня зі свого акаунта. Сформулюй, чому у нього чоло побіліло, лисина посиніла, а на потилиці згорнувся букетом червоний хвіст?
Рясно пересипаючи кожне речення принижуваннями, «баритон» пропонував «зняти взуття з очей» і відповісти, чи можна поставити знак рівняння між вбранням «Тараса Григоровича», – Софійці здалося, що в «Інтернет-користувача» промайнуло щось «людське» під час промовляння ім’я та по батькові, – і отим, що теліпається навкруги «трикольоровим штакетником».
Довгу стрічку, що обмотувала рот Поета, обліплювали новими й новими закликами-гаслами.
«Люди-людоньки, що Він вам зробив?! – безголосо рвав Софії серце внутрішній голос. – Чому застигло спостерігають за усім цим правоохоронці? – Байдужо, групками, спокійно і навіть весело обговорюють щось своє і не збираються втручатися в нічні розваги люди з написом “МІЛІЦІЯ” на спинах. – Чому бешкетують оці, “нелуганці”, доки місто спить?»
І все загрозливіше стверджував хтось невидимий: «Не розсмокчеться…»
Ось і це божевілля в Луганську не вчора почалося… – тривожні роздуми Софії скидались на кліпові марення хворої уяви, які різко, грубо і страхітливо перервали чиїсь заклики до дії:
– Клінчай намалювався! БратанИ, – Наголос на останньому складі різав слух, але це ще з нормативної лексики… – Софія намагалася якщо не виправдати, то хоча би зрозуміти, «хто?», «що?», «навіщо?» – У кожного свій шлях «до себе».
– Затримайте його якось, йоханий бабай! Ми не встигаємо! Зараз ще «наші» підтягуються з кварталОв! – Софійчина голова просто йшла обертом від умовностей цього розподілу: «наші» – «не наші».
«Дійсно, “наші“, якщо – з “кварталОв“! – зморщилась, подумки відмінюючи слово, яке усталено сприймається як місцева пам’ятка, – «кварталАми», «кварталАм», «на кварталАх»… У будь-якому місті по цьому слову зрозумієш – «наші, тобто – луганці»! – Але «наші!», промовлене в натовпі слово, примусило її не тільки зморщитися – здригнутися. Все наполегливіше прикметник, який означав для неї рідних, близьких, дорогих серцю людей, тепер малював в її уяві ряди чорних чоловічків, позбавлених облич, свободи думок і дій, власного голосу. Прозвані «тітушками» на честь одного з перших учасників вуличних бійок, нападів, провокацій, вони скидались дикими зловісними бездумними звірами, яких увіпхнули в однострої чоловіків спортивної статури.
– Я кому сказав – вже підтягуються з кварталОв… наші! – Хрипкий голос зривався на несамовитий крик – від обурення або ніби від страху перед розправою, що неминуче насувається, а, може, просто від банальної застуди… Софію, втім, мало цікавило, чому «сказився» хлопець спортивної статури, що майже весь час стояв перед її очима, ніби звичайний глядач цієї страшної вистави… Усі її думки і погляди були спрямовані туди – за ковану ажурність паркової огорожі, де, здавалось, причаївся ЖАХ…
Безмежна, ще не сформульована словами, «шевченківська» тривога зливалася з нестерпною тугою за Назаром. Це почуття поширювалося, нагадувало світлі обличчя юнаків і дівчат, яких неможливо були уявити учасниками цього нічного безумства. Не тільки тому, що вони «йшли з дитинства до Тараса», оспівували Україну в поетичних і прозових творах, кращі з яких понад двадцять років величають й утверджують українськість на світовому рівні участю в Міжнародному конкурсі української мови імені Петра Яцика і т. д. Згадала, як серед вулиці до неї підбігли колись школярі і запропонували сфотографуватися з написом: «Я – українка!» – Вона без вагань, навіть з гумором тоді виконала це прохання, не замислюючись, що незабаром ці слова визначатимуть долю, життєвий шлях, своє розуміння причетності до специфічної спільноти: «НАШІ!»
Недолугі, закамуфльовані під «місцевих», зеки, тітушки й заїжджі шахраї намагаються чинити розправу над їх передсвятковим зібранням, над площею, улюбленою з дитинства, де вони дозволяли собі бути навіть неправильними, навіть щось порушувати, як кажуть, «випускаючи пар», але…
– Отож, у нас тут що, своїх охломонів недостатньо… – роздратовано фіґлярничав голос тоном тюремного спостерігача. – Та припини ти свої викрутаси-витребеньки – культурненько треба, культурненько…– роздратовано фіґлярничав голос у пітьмі – Та ніхто і не помітить! Все одно Клінчай вже… – бачили який спантеличений бігав: його, відчуваю, понти «продезінфікували антисептиком для мозку», а він – естафетою! – п……й вже нам роздав. Тож, треба і нашу роботу привести у відповідальність з отриманою оцінкою.
У ту ж мить нічний простір, ніби вимкнене радіо, позбувся голосу. Позбулися звуків скрегіт, тупіт, стукіт, вереск, ніби люди позбавились тіней. Завмерло все на мить, якої було достатньо для прийняття відповідального рішення перед стрибком у невідомість…
– Давай кувалду! Мерщій – сталевий зашморг йому на шию!.. Кранівнику, сто чортів у печінку, піднімай стрілу крана на повну!.. Відійдіть усі від мене! Швидше!!!
Чи вибухнуло щось, чи злетіло – тьма нічна не дозволяла роздивитися, хоча ось-ось вже напоготові проміння сонячні йти на боротьбу за світло…
– Не покидай, Поете, нас, не відлітай, Тарасе! – волав чи завивав жіночий голос. Крізь сльози, крізь вітри вона тягнула руки туди, на Небеса, де не має права Всевишній її не почути! Обов’язково ТАМ почують!
А тут, де «чорніше чорної землі блукають люди», й не розуміють, ХТО такий, Тарасе, Ти! «Прости їм, Господи, не відають, що творять! Прости, Господи!» – молилась жіночка. І синьо-жовтий Прапор стискав Їй витримано й мужньо плечі святою силою і Неба, і Землі!
– Чому досі його руки-ноги по кущах і ланах на вузли не зав’язали, на багаттях не засмалили?.. Чому його лису макітру не перетворили на футбольний м’яч?!. – раптом загорланив дядько, розмахуючи рацією.
«Ожив чи прокинувся, – іронічно подумала Софія про чоловіка, який протягом тривалого часу (вона навіть звернула чомусь увагу на те), стояв нерухомо, наче пам’ятник, окремо від натовпу…
Позеленілі від холоду й ненависті до Поета, якісь тітки, своїми формами (або їх відсутністю!) істерично волали, що їм «жрать нєчаво», що їх зголоднілі діти скоро кидатимуться на батьків і просто колись, якщо не з’їдять батьків, то відгризуть їм носи.
Софія не зрозуміла, як зазвичай запитував Віктор Шева: «в чОм прикОл?..», навіщо зголоднілим дітям відгризати носи батькам, але чітко уявила «подальший сценарій» за участю енергійних мітингувальниць, які готові «срать на його лису майдануту голову», бо це він винен у поваленні законної влади, що Януковича (а ще краще – Путіна!) треба поставити на цей п’єдестал!
…І молитися на нього!..– подумки продовжила їх, завчений, кимось заздалегідь прописаний і добре відрепетируваний, текст «артисток» новошахтинських вулиць чи підворіть. Вона не визначила, на кого з них, скоріш за все, молитимуться ці озвірілі «пані» з написами «Новошахтинск» на пузатих сумках-торбинах. Коли «новошахтинські пані» відчували, що «шо-то в горлє дєрєнчіт, торбинки були напоготові, – «нужна горло прамачіть!» – До позеленілості додавалось почервоніння.
А в неї ноги дерев’яніли. Душа – порожніла.
«Борітеся – поборете… Вам Бог помагає!» – з-під біло-синьо-червоної безвиході цієї ночі вкотре незламно нагадував Пророк.
«А як боротися?.. Що я можу зробити проти цієї оскаженілої юрби?» – вкотре безсило повторювала Софія. – Таке враження, що Луганськ поволі окупували вражі сили, що рідне місто перетворюється в чуже і чорне.
Студенти роз’їхалися на канікули. Наш курс – хто магістерські пише, хто – дипломи… – Софія відчайдушно намагалася знайти виправдання ситуації, що склалася. – Чому поїхав «туди» Максим і чому вони не разом з Іллею, як раніше? Що за винятково важливе відрядження у матусі? – просто якась військова таємниця? Чому Павло вже кілька днів не телефонує навіть Яніні Олександрівні? Тільки Вітько навкруги неї, ”як барвінок в’ється”. Настя й та «розчинилася», вже кілька днів не бачаться. – Хоча, саме тут не було таємниці чи прихованої ситуації. Льоня! У Насті з’явився Льоня! – Здавалося, їм зараз ні до кого й ні до чого. Софія щиро раділа за подругу, розуміла її. Бо сама, що би не робила, серцем вистукувало одне: «Назаре! Назаре!..»
– Клінчай зараз піздюлєй роздаватиме! – прокотилося по площі. Софії вже було зрозуміло, що мова йде про місцевого «авторитета», і що ті, яких відносили до «наших» (у кедах з білими підошвами), вставали «в стійку» стосовно ростовських. Зграя… – все ж, правильніше сказати, отара або орда з палицями, кастетами і наповненими кров’ю очима, які червоніли з прорізів балаклав, завчено, немов кожен знав своє місце і завдання, розосередилися площею… Перше, що спало на думку Софії: «Відбувається якась поспіхом зрежисована вистава.. Хоча «театралізація” може бути й такою…»
Раптом весь цей майданний хаос почав різко структуруватися. З уривків фраз можна було зрозуміти, що приїхали «на підмогу» із сусідньої області (а, точніше, – відзначала про себе Софія, – з іншої країни, хоч і «братньої»): шахраї-костоломи з тріском провалили всю операцію. І це викликало обурення якогось найголовнішого, який хотів вигідно «хайпанутися» – за все заплатив і, навіть, «кому треба» вже відрапортував. Хтось «мзду» отримав», хтось – «підкидні листи», хтось – «ксіву».
Як зрозуміла Софія, одні раділи, що Поет виявився гігантом не тільки в поезії – його неможливо «завалити» без підривних дій… Інші були у нестямі від люті і страху:
Клінчай приїхав приймати роботу, щоб доповісти «на гору»!
Задумом місцевої влади планувалося, що все повинно було статися за лічені хвилини, щоб місто і зойкнути не встигло, мовляв, наїхали «чужі» і знищили ненависного їм «фашиста-Кобзаря», щоб захистити «російськомовних братів»… А ми, ніби, тут ні при чому…»
Але щось пішло не так. Над площею, проте, маячили всілякі прапори. Саме – всілякі, але аж ніяк не синьо-жовті.
– Щось ви завчасно своїх двоголових курок виперли на холод… – бурчав очкарик. Не приховуючи серйозності положення, в гучномовці, мегафони, в якісь металеві воронки навперебій вивергалися монологи, гідні фільмів жахів…
…Хтось комусь давав зрозуміти – якщо кілька хвилин потому ця голомоза голова з вусами НЕ буде валятися в кущах разом з іншими частинами його, так званого, тулуба, то їхні голови і частини їх конкретних тулубів з вивернутими навиворіт кишками висітимуть на гілках дерев замерзлого парку… Участь останніх, як підкреслив пошепки очкарик, здасться щастям у порівнянні з тими, хто сьогодні вирушить до теплої батареї… «Браслетики», якими там пристібають, декому доведеться власноруч відпилювати разом з частинами своїх кінцівок або самим собі випускати кишки, щоб полегшало…
«Фільм-хоррор готовий. Його залишилося тільки зняти!» – автоматично транспонувалась улюблена фраза французького режисера на багатовимірне НЕрозуміння того, що живцем відбувається. – Став камеру і знімай. Життя само все допише чорно-білим олівцем правди… Або олівцем нестерпно-сірим… Ось вам і дипломні роботи, «малою кров’ю», як вам хочеться, – раптом з моторошністю згадала Софія свій діалог з Москалькою, яку ніяк не хотілося називати людським ім’ям, тим більше, по батькові… І знову сама себе або когось уявного запитувала, навіщо люди створюють ці хоррори, страшилки?.. Навіщо?!. Невже життя таке солодке?.. – слова і думки заїкалися – від моторошності замерзали, не знаходячи свого місця в реченні, пронизуючи раптом все навколо передсмертним криком дівчини з фільму «ЖАХ», що засів у пам’яті і серці болючої скалкою… А мертва дівчина здригнулася, заметушилася в обплутаності зміїними стрічками прапорів… Оголена, розтерзана героїня кінострічки, яку ніяк не могла Софія зупинити, вимкнути, забути хоч на час. Вона лише намагалася прикритися рожевою курточкою зі штучного хутра від здивованих очей яскравих зірок на втомленому від спеки небосхилі літньої ночі…
– Хіба це була я? – не відкриваючи очей, запитала Софія «великоголового» кінорежисера, з пишною кучерявою шевелюрою, величезними синіми очима і важковимовним прізвищем Слабошпицький». – Але навіщо?
– Ось саме для того, щоб ти сама знайшла відповідь на своє запитання. І своїй одногрупниці Юлії пояснила… Втім, вона не дотягнеться, не доросте. Вона з одноклітинних… Хоча, все може бути…
Режисер поволі розчинився за багатошаровістю прапорів, прапорців, транспарантів… І враз, засмикуючи за ним лаштунки політичного різнобарв’я, немов чортик із табакерки, вискочив рожевощокий улюбленець місцевої телевізійної публіки. Але замість традиційного: «З вами я, Олександр Шелест, і моя, найпопулярніша, телепрограма «Рідна Україна»! – раптом заверещав:
– Ось і скажіть народові нашому, що треба нарешті сказати: «НІ!» – бандерівцям із Правого сектора, які хочуть наші шахти захопити, затопити, знищити! Кому цей ваш поет потрібен у шахтарському, пролетарському російськомовному Луганську? І взагалі на цьому місці повинен стояти нетлінний Батько народу, великий Сталін!
– І це говорите ви, Олександре? Ви – Олександр? – звідкись, з сибірської тайги долетів виснажений хлоп’ячий голос – Не вірте цьому! Не вірте! Віруйте в Україну! Це я вас прошу, я – Санька з України-и-и!..
І прапори на площі раптом почали усміхатися блакитно-жовтими величними полотнами, а серед усміхнених людей в ошатних українських костюмах Софія розгледіла свого улюбленого викладача Володимира Павловича, талановитого артиста, самовідданого патріота України. Здавалося, він обіймав своєю сонячністю, сяйвом небесно-блакитних очей усіх навколо себе, розповідаючи, що відкриття пам’ятника Великому Кобзареві в Луганську – історична подія, результат величезної праці Луганського Братства шанувальників творчості Тараса Шевченка!..
За розповідями батьків, старших друзів, викладачів, Софія знала, яким нелегким був шлях до спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Луганську, як його створювали всім народом, городяни добровільно робили внески, жодної копійки не витратили з міського бюджету… Ця кількарічна епопея набула в місцевій і всеукраїнській пресі статусу «Утвердження української правди». Втім, Софії здавалося, що пам’ятник Шевченку в Луганську був завжди, що його просто не могло тут не бути… Але серйозно замислюватись про це Софія почала зовсім недавно…
Ось він, голова шевченківського Братства, представляє авторів пам’ятника… Навколо – квіти, усмішки, рукостискання, обійми!.. Немов зійшлися зима і літо, немов зникла злість і ненависть, немов раптом – прийшло, збулося:
І на оновленої землі
Врага не буде супостата.
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі!
Софії хотілося побачити все, що відбувається там, у глибині площі. Вона різко і впевнено зробила крок уперед… Але кремезний чоловік-«загородження» перекривав їй все навіть не тільки з боків, не дозволяючи побачити нічого крім свого безмірного живота. Вона опинилась в якійсь клітці, хоча навкруги все аж занадто енергійно рухалося, переміщувалося, щось вигукувало, співало, лаялося…
– Та що ж ви, нелюди йому голову відриваєте! – раптом нестямно закричав жіночий голос. Чим він завадив вам, нелюди?!. – Невеличка, сухенька жіночка раптом вибігла з натовпу. Її святкове українське вбрання не вписувалося в темно-морозний день, до якого повернулась головною ознакою розлюченість облич. Хтось уже роздратовано топтав кожушок, що впав з жіночих пліч. Вітер рвав кольорові стрічки. Замороженими сонячними промінцями вони розносили залишки розіп’ятої ніжності її віночка долонею останнього лютневого дня.
Відкидаючи руки, які намагались відібрати в неї бандуру, жіночка кілька разів твердим, майже залізним, голосом наказала: «Чіпайте мене, але пісню не чіпайте, варвари!» – Притиснувшись до велетенського кобзаревого чобота, без вступу чи програшу почала молитовно:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…