“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
Фрагмент з роману «АГЛОФАБРИКА»
Він пручався усіма своїми залізобетонними м’язами. Здавалося, чи так було насправді? Може, вони й не залізобетонні. А тим часом, Він намагався зігнути непохитні, немов Його Воля, коліна. Й одразу розігнути, відкидаючи кувалдами тупоносих чобіт чиїсь зашкарублі, з брудними нігтями, руки, які з неприхованою роздратованістю вже не першу годину обмотували іржавими тросами, дротами, смердючими ременями ноги п’ятитонного гіганта.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Бувалий роботяга, прикриваючи замерзлий ніс штучним хутром потертого коміра, впевненим голосом радив хоча б підошву від граніту відірвати і вже туди сувати свої мотузки. Забруднений робочий бушлат визначав затертою «лайбою» причетність до ростовської бригади, якій надано особливу честь у проведенні «історичної» акції.
Класичні російські матюччя, що промовлялись мовою оригіналу, розчинялися в їх «донбаських», суржикових варіаціях. Хтось дорікав місцевим князькам, що викликали на підмогу чужих заробітчан: бліцкриг, вашу мать нехай, вирішили продемонструвати усьому «лугандону»…
– Отож, приїхали… Та ми б за таке бабло вже давно від нього і слід висушили… – відверто раділи кожному промаху «гостей» місцеві братки, яких приїжджі позбавили не лише можливості «підхалявити», але й відвести душу, зводячи рахунки з ненависним «фашистом», якого одні з них називали «бАндерою», другі – «бЄндерою» чи просто «хахлюгаю».
У нашого Клінчая вже все на мазі було. Йому усіх зеків з Перевальської зони одягли в новенькі костюми й блискучі кеди з білими підошвами. І біти та палиці роздали молодикам спортивної статури!.. А їм – тільки дай порвати!.. – Кожен коментар робив для Софії ситуацію ще більш заплутаною.
Вона намагалась зрозуміти, Клінчай – це прізвище чи прізвисько, або, як казав Гена, поганяло? Здавалося, що вона чула щось схоже на обласному телебаченні. Не розуміла, чому навколо площі, яка називається іменем Героїв Великої Вітчизняної війни, вишикувалися автобуси з позначками «Дон», що визначало їх причетність до сусідньої, Ростовської, області. Це спонтанно асоціювалося з виникненням поняття «ЛуганДон», або навіть «ЛуганДонії» і змушувало здригатися. Сприймалося, як огидне приниження всього пов’язаного з Луганськом, з Луганщиною.
Та найстрашнішим для неї зараз було нерозуміння: ЩО тут відбувається? Може, перед ювілеєм – адже таке раз на 200 років випадає, до чого вони так натхненно і щиро готуються, влада вирішила облагородити пам’ятник, підфарбувати, підмарафетити?! Адже Президент оголосив цей рік «ШЕВЧЕНКІВСЬКИМ» на вищому рівні для всієї держави!..
Біла хмарка висвітилася над площею, покриваючи чорноту того, що відбувається, сяючим екраном: «Указ Президента України».
На мить зависли у висоті рядки документа про підготовку та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Перший пункт Президентського Указу постановляв:
Оголосити в Україні 2014 рік Роком Тараса Шевченка.
Роздруківку цього Указу за підписом Президента України Віктора Януковича вже майже два роки можна було бачити на університетській Дошці документів та оголошень.
Рядки, що рухались ніби на екрані, добігали Небес. Софія навіть по перших словах абзаців, які вона встигала роздивитись (розробити, забезпечити, опрацювати, ужити, здійснити, сприяти, забезпечити висвітлення і т. і.), згадувала, про що йдеться. Увага виділила в тексті, що пропливав десь вже у високості, пункт щодо «широкого відзначення міжнародною спільнотою 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, зокрема, у Російській Федерації, Республіці Казахстан, Литовській Республіці та Республіці Польща». Промайнула згадка захоплюючих планів Володимира Павловича зробити шевченківське турне їх студентського поетичного театру «Первоцвіт» по закордонних вишах.
Як з’явився обнадійливим покровом екран-примара, так і згорнувся в невагомий клубочок безвиході, відпливаючи сумною хмаринкою кудись за лінію неповернення, згортаючи текст Указу за підписом:
Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ
11 квітня 2012 року.
– А як же «ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ рік»? – запитували когось замерзлі губи дівчини, – Кажуть, що ви втекли з України?.. А яке ж свято без Президента?
Софія розгублено обводила очима натовп, намагаючись зазирнути за лаштунки Простору і Часу, за межі дозволеного, серед зовнішньої однаковості об’єднаних юрбою овалів відшукати хоча б одне, не те, щоб рідне, просто знайоме, або бачене колись десь раніше, обличчя… Але улюблену площу луганської молоді все щільніше і загрозливіше огортали чужі, верескливо тремтячі, але настирливо-невгамовні голоси.
Віхрі враждєбниє вєют над намі,
Тьомниє сіли нас злобно гнєтут…
А ці ще з якого КПРС-нафталіну вилізли? – необачно, хоча й майже пошепки, сам у себе розгублено запитав щупленький дядечко поблизу Софії. З огляду на те, як різко зник цей голос, Софія зрозуміла, що питання з приводу КПРС-нафталіну вже закрито…
Між тим, інший незнайомець, як дитя притискаючи до грудей тяжкий пакет з книгами, не погодився вважати питання закритим.
– Невже продовжують навіть отут, на цій площі, функціонувати відбитки отієї репресивної системи?
«Ніби працювала суцільна аглофабрика в цьому СРСР», – подумки продовжила міркування незнайомця Софія. Крізь прозору обгортку пакунку в його руках вона розгледіла краєчок синьо-жовтої стрічечки. І немов теплом повіяло від цього дядечка. Софія навіть мимоволі пригорнулася до його рукава, поклавши руку на пакет, немов нагадуючи, що зараз це небезпечно.
Дядечко не помітив її дотику. Він скам’яніло дивився, як петляють, зісковзують, розповзаються щупальці і кігті тросів, гаків… Зі стріли висотного крана звисали лиховісні пристосування, схожі на інструменти для тортур…
– Вони що, шибеницю споруджують?! – прошепотіла з жахом.
– Тут і кувалда безсила, якщо голови Бог не дав, тим паче, душі… – прокоментував дядечко. – А шибениця? Кого вони вішати збираються?.. Хіба що нас стратити… усіх українців? – ледь чутно промовляли його знекровлені губи, що підкреслювали його старезний вік, а очі, здається, нічого не бачили за спітнілим склом окулярів.
Хтось емоційно доводив, що тут не просто кувалдою – головою треба робити, бо поезія – субстанція духовна! – Відволікаючись від видовища битви з гігантом, глумливий блазень, вік якого визначити Софія навіть не намагалася, співуче процитував свою варіацію віршика про те, що він русскій вивчив би тільки тому, що якась залізяка може на ногу звалитися, а ще крутіше – цегла на голову. – І відчайдушно реготав від свого гумору.
– Ти її стамескою, стамесочкою, підколупуй, – підказував хтось із натовпу.
– Ти що – гониш, казьол?!. Чи, вибач, як по-вашому, па-маскальскі – цап?! – Відверто обурився інший «порадник», – тут ломик потрібен, а проти лому немає прийому?!
– Ломик, звичайно, ще знадобиться, але з іншою метою, – змовницьки зігнув вказівний палець перед Софійчиним носом чоловік необ’ємних розмірів. – Вона намагалася відсахнутися від цього «загородження», аби бачити, що відбувається… А відбувалося щось неймовірно страшне і невиправне.
– Ще кілька хвилин, і ломик буде подарунком долі. Але ще кращим помічником тут було б кайло! – хтось замріяно подивився на свої руки, ніби вони вже його тримали. – Всі кинуться відламувати собі на пам’ять шматочки бронзи! А хто спритніший – шматки або кусні!
– Яка бронза? Він же – залізобетонний, здається… – невпевнено заперечила незнайомцеві Софія.
– Та як же ви можете таке говорити?!. Ви ж – освічена дівчина, цього важко не помітити! – відгукнувся тихий голос очкарика, – Кобзар цей – бронзовий, яким і має бути пам’ятник обласного статусу. Це Божу Матір у нас з карського мармуру…
Софії аж кортіло нагадати розлюченому натовпу, що ЦЕ ж не просто пам’ятник… – Але вже ніхто нікого не чув.
Хтось хвацько сидів на плечі Кобзаря, старанно приклеюючи на бронзове чоло плакат зі словом «федералізація», а рот обмотуючи довгою стрічкою з написом: «Заткни себе в сраку свой бандеровский язык!..» – Навкруги панували лайка, спрага крові, помсти…
«Помсти за що?.. Люди-людоньки, що Він вам зробив?! – кричав беззвучно її внутрішній голос, – Тим паче, що ви – всі ці варвари – навіть НЕ луганці… Навіщо ви тут? Навіщо вас сюди привезли, п’яних, брудних, неадекватних відморозків? Навіщо вас, потвори, привезли в наш мирний, дружний, спокійний Луганськ?!» – і ноги, і зуби… все тіло Софійки проймало дрібне тремтіння, мжичка застилала очі, всі звуки зливалися в важку какофонію…
Переважна більшість луганців зараз на роботі, на заняттях – лише іноді чують, що в центрі міста якісь «бузотери» закоперщиків із себе вдають, але городяни не сприймають це, як щось загрозливе, вважають – «розсмокчеться!»
Софія навіть не помічала, що ноги почали дерев’яніти, але відчувала, як порожніла душа. Мляво й безпорадно безвихіддю стискалися дівочі кулачки-крижинки.
«Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» – тихим і сумним, але непозбавленим твердої впевненості в правоті свого передбачення, голосом нагадував Пророк.
«А як боротися? Що я можу зробити проти цієї оскаженілої юрби?» – подумки шукала у нього підказки Софія. Обличчя міста змарніло, вулиці перетворилися у скупчення дикуватих і чужих чорних фігур. Та більшість луганців цього не помічають. А, якщо й помічають, вважають чимось несуттєвим у порівнянні з власними побутовими справами, мабуть чекають, що само собою, як кажуть, розсмокчеться».
Тим часом, голоси і проблеми розчинялися десь у справжньому житті, усталено розподіленому на сайти, браузери, акаунти, e-male. Про це впевнено нагадав густий баритон за спиною Софії. Вона одразу зрозуміла, що цей чоловік звертався, до своїх студентів чи просто юних друзів – «по-вчительськи», акцентуючи потрібні місця, підкреслено чітко й повільно промовляючи кожне слово, що додавало промовцеві деякої віртуальної респектабельності.
Дівчині вже з перших фраз співбесідників, яких вона не могла бачити, спало на думку, що останніми роками спонтанно, без начальників чи організаторів, у соцмережах самопливом сформувалось «Товариство…», ні, краще сказати «Братерство шанувальників Інтернет-сленгу», а язик емодзі до безсоромності наполегливо витісняє неповторну українську мову месенджерами, де «комбінації смайликів дозволяють передати багато різних смислів і емоцій, набагато глибше, ніж просто слова…»
«Комбінації і Каомодзі… А як же людські почуття, тепло сердець і голосів?» – не погоджувалася Софійчина душа на віртуальне спілкування.
– Мій юний фейсбучний френд угорає з коментів, які іноді залишають мої гіперпристойні, взірцево добропорядні дописувачі. Мовляв, дядьку, ти ж дорослий, навіщо тобі ЦІ кеди, тітухи, тобі вже за 40, це несерйозно, будь як всі… – самозахопленням взяв слово розлогий баритон.
– А ти шо? – коротко промимрив йому в тон безбарвний голос.
– Шо? Шо? – роздратовано передражнив його баритон. – Зазвичай мені пофіг такі закидони, а тут знайшло щось або наїхало повправлятися в словесній еквілібристиці.
– Це як?..
–Та ніяк. Захотілось потролити цього совкового френда, до нестями закоханого в самого себе. А воно ж – до нудоти таке правильне, аж гидко на нього дивитись. Дрес-код у нього, бля… – костюм, модельні туфлі, краватка та номенклатурна зачіска середньої довжини.
– І шо?.. – наполегливо зберігав голос свою безбарвність.
– Шо? Шо? – не менш наполегливо зберігав обрану стилістику баритон. – ШОкало, ти крім вигуків якісь частини мови колись використовуєш?..
– А шо? – Завчено підтримала спілкування безбарвність… – Оце й тобі взимку кеди, шо ознака особистісної собівартості, як ти там в своєму фейсбуці написав, чи шо?..
– Ось, чуєш, типове спілкування фейсбучників? – Ще один незнайомий і невидимий голос звертався до когось, хто стояв поруч. – Прояв наших з тобою вчорашніх міркувань. Інфантилізація народу… Ось тобі і ці, яскраво виражені недорозвинуті або розумово неповноцінні індивідууми. Їм все одно – що геній Шевченко, що футболіст Шевченко.
– Так вони, найчастіше, ні про Тараса, ні про Андрія Шевченка нічого не знають і не відають. Хіба що серед видатних українців згадають це прізвище поруч із «великим» Монатіком або «великою українкою» Олею Поляковою.
Голоси звучали тихенько, але за розміреністю добре організованої, майже лекційної мови, що найчастіше властиво педагогам, відчувалася гіркота або навіть безвихідь.
– Це саме по твоїй частині… Згадай, як років десять тому ти на мене накинувся, намагався мою доповідь прибрати з програми конференції. Що – не пам’ятаєш? Парадигма моя тобі не до вподоби: «Телебачення як засіб масової дебілізації»?! – А тепер, пане Юрію, подобається те, що відбувається?
– Так… То ж… – без емоцій, майже співуче відгукнувся «Юрій», – і це все глибше… Це вже – дебілізація населення всієї країни… І на чолі кута – важлива стратегія: домагатися того, щоб люди стали нездатні розуміти прийоми і методи, використовувані для маніпулювання ними і підпорядкування їх волі своїй.
– Ось, ось…. І культивуванню цих страшних трюків, за допомогою яких маси перетворюються в контрольовані, всіляко сприяють соцмережи, де все віртуально…
Софія не могла не «підслухати» цей діалог, бо він відбувався над її головою. Обернутися, щоби побачити співбесідників, розмова яких була ніби далекою від того, що відбувається на цьому майданчику, не було можливості. А вони перекривали для неї весь відеоряд події, як кажуть на телебаченні.
А може, цей діалог не є далеким і випадковим зараз, бо ж невипадково кажуть, що як людина розмовляє, так вона і живе.
– Отож тобі й «шо», – знову повернувся в зону чутності баритон. – Тобі, «чмо» камбродське, теж, напевне, здається, що парадна вишуканість – показник високої культури? А для мене це – ознаки старіння душі і шлейф радянської системи, коли людей штампували, як маріонеток, щоби вони були однаковими фізично й морально…
«Виходить, це було щось на кшталт аглофабрики?..» – своєю асоціацією подумки продовжила Софія розміркування баритона. Спочатку навіть дорікнула собі в заштампованості, але тут же виправдалася ідейно-тематичною парадигмою свого майбутнього фільму.
Софія вже просто зрослася з цим похмурим і, водночас, велично-загадковим словом «АГЛОФАБРИКА». Хоча, почувши його, подружки-однокурсниці стинали плечима, кривили губи, мовляв, якесь занадто важке слово, а глядач нині жадає розважального і еротичного чи кримінального.
От і не втрималася колись Софія. Розповідаючи про свій задум, запитала:
– Ігорю Федоровичу, а у вас не виникає несприйняття щодо назви – «АГЛОФАБРИКА»?..
Він явно згадав щось своє і, задумливо й як завжди з філософськими узагальненнями, висловив свою точку зору:
– Ні, абсолютно. Думаю, це – образ якогось агломерату, який об’єднує спочатку породу, а потім і людей у аморфну структуру.
«Ось і зараз… Невже продовжують навіть отут, на цій площі, функціонувати відбитки отієї велетенської машини?.. Ніби працювала суцільна аглофабрика в тому СРСР», – подумки продовжила Софія розміркування, що це не тільки пам’ятник. Вона, мовчки, вдивлялась в обличчя, намагаючись подивитися в очі не ростовських варягів, а саме своїх земляків: «Чи ощасливить вас знесення цього пам’ятника, невже тоді зникнуть на Луганщині камені спотикання, розбрат, непорозуміння, болісні й навіть криваві бійки за “свої переконання” чи “проти чиїхось”, які синдромом ненависті до України розповзаються останнім часом по Луганщині?» – раптом запитала подумки Софія позеленілих від холоду і від ненависті до Поета «дійових осіб і водночас – виконавців», які нестямно кричали, що їм «жрать нєчаво», що вони готові «срать на єво лисую майданутую голаву», що це він винен у поваленні законної влади, що Януковича треба поставити на цей п’єдестал і молитися на нього!..
Прапор вам в руки, – Софія навіть не помітила, що від пригнічення цією «ростовською» ейфорією ледве не заговорила їхнім «язиком»»… – То ж, і моліться… Він же кудись до вас побіг, кажуть. Та ще й свою кухарку-коханку з собакою прихопив… Моліться собі на нього… А цього п’єдесталу не торкайтеся. Краще згадайте свого пророка:
«І ви не смоєтє всєй вашей чорной кров’ю поета правєдную кров…» – Мляво, безпорадно, безвихідно стискалися її майже крижані кулачки…»
«Борітеся – поборете… Вам Бог помагає!» – з сумною ненав’язливою мужністю нагадував Пророк, України великий син.
«А як боротися?.. Як?.. Що я можу зробити проти цієї оскаженілої юрби?..» – озиралася навкруги Софія, вкотре повторюючи болючі запитання.
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.