Олесь Воля. «З щоденника»

“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023

 

Закінчення. Початок див.:  https://litgazeta.com.ua/prose/oles-volia-z-shchodennyka/

https://litgazeta.com.ua/prose/oles-volia-z-shchodennyka-2/

 

 

1 січня 2021

Новий рік, а в голові невизначеність і короновіруситься. Тривога в Україні, війна, бардак. Головний керівник державою клоун, вроджений масовик-затійник. Гіршого варіанту придумати важко… Не дотягує на керівника… Але ті, хто. зробив його керівником держави, вочевидь, задоволені, адже красти буде можливим ще з більшим, безкарним розмахом.

 

4 січня

Ми на цій землі тісній чомусь відштовхуємося, віддаляємося один від одного (це переконання поглиблюється). А віддаляємося, на перший погляд, із природною метою: щоб усамітнитися, вільнішими стати, не в такій мірі зазомбованими й контрольованими. О ні! не так воно насправді, і, схоже, цього хоче не стільки Бог, а сатана науськує.

 

5 січня

Наші олігархи зрідка облагоденствують подачками бідних українців, яких вони зробили старцями, затурканим бидлом. І дехто схильний вважати, що це в олігархів «совість прокидається». Не прокидається. А жижки в них тремтять, що їх на чисту воду виведуть і… знищать. А ще страшать не стільки майбутня інфляція грошей і ймовірність майбутньої війни. Адже моральні цінності людства впали і падають до катастрофічної позначки.

 

10 квітня

Вістка від Михайла Дяченка. Прикутий він до ліжка хворобою, але дух його працює, сильно, зірко. Пише Михайло ось що: «Будую, будую себе й ніяк не добудую: то розчину забракне, то цегли вчасно не підвезуть. А на додачу до всього ще й доля з-за рогу підступно цілиться в спину. Біда та й годі». Наводить він щоденниковий запис свій за 1 грудня 2020 року: «Ось-ось суддя Ларивон дасть свисток про закінчення зустрічі з білим світом. Ось-ось… Як швидко промайнув регламентований іще Біблією основний час життя. (70 років), і тепер стрімко збігають хвилини, роки, рочки, роченята, скупо визначеного Ларивоном додаткового часу. І вже Ларивон, раз по раз позираючи на секундомір, підносить свого свистка до рота… Зачекай, дорогий Ларивоне, набав іще бодай хвилинку (рочок, роченятко), може, я ще заб’ю свій вирішальний житейський гол… Грудень, 2020 рік». І далі помітка Михайлова, що запис він зробив після прочитання мого оповідання «Козаки» в газеті «Літературна Україна». Що ж, уразив мене, Михайле, запис твій, мов на сповіді.

 

26 квітня

Помер Володимир Яворівський. Раптово якось помер, несподівано. Жаль його. Адже доброю душею був. Хоча й неоднозначною, перемінливою (на жаль, і лукавою). Великі надії подавав на початках своєї творчості. Принаймні, мені так думалося. Але ж… клята політика згубила, а точніше: він сам себе згубив…. Політика, сказати б, причепилася до Яворівського як смола (чи він до неї причепився), і, як наслідок, письменник у ньому, назначений Божим провидінням, послабнув, зламався, зниців. І ото як присобачилася до Володимира Олександровича ще в дев’яностих, мов реп’ях, наліпка «соловей перебудови», так до смерті її не позбувся. Отже, виходить, що коли той чи той творець попадає в сатанинські лабета політики, в дев’яноста випадках із ста і як творець, і просто як порядна особистість, гине…

…А десять днів перед цим смерть нагло скосила й життя Толика Гая – знайомого побратима-журналіста з років молодості (з ним проходив газетну практику в кіровоградській молодіжці «Молодий комунар»). Згодом наші шляхи-дороги розійшлися: я опинився на Байкало-Амурській магістралі (утік туди, бо свої сексоти доконували), а Анатолія доля закинула в Афганістан. Зауважу й те, що Анатолій, власне, письменником не був, хоча й членом Спілки числився. Він був типовим громадським активістом. Багато ворогів і недругів собі нажив, що, вважаю, при його запальному характері абсолютно визначено, закономірно. Така участь йому подобалася й, здається, приносила неабияке задоволення. Але ось недавно нахлинула змією невідступною чорна смуга горя: забрала в засвіти в листопаді 2019 року смерть його улюбленої доньки-художниці Лесі (та ще встигла мовити останні слова прощання: «Вибачте, я вас усіх дуже люблю…»): в березні цього року смертоносний ковід забирає і його кохану дружину Галину, однокурсницю по навчанню на журналістському факультеті в Київському держуніверситеті. А через сорок днів обірвалися земні дороги самого Анатолія. Просто жах. Не збагну я, за віщо ти, Господи, так жорстоко, неправедно вчинив…

Сонце з неба ллється протуберанисто, густо, як, буває, дощ як з відра землю періщить-топить. Люба мені пора – весна, і я отак радів днів зо три цим почуттям новорожденної втіхи. Зранку здійснював прогулянки на годину-півтори, а потім за письмовий стіл сідав. Аж несподівано ноги відібрало хоч ти криком кричи: не несуть. Заходився мерщій рухавку робити – не помагає… Таке, як повністю доступ крові по судинах припинився. Діло швах, передчуття недобрі… Не спиться. Але все одно намагаюся себе перехитрити, біль пересилити, слухаючи радіопередачі по каналу «Культура». Тільки о третій годині ночі вдається в царство Морфея зануритися.

 

 

27 квітня

Три дні з оселі не виходив: болі не лише не втихли, а до майже п’ятої ранку скліпити очей не дають, поки сіріти за вікном починає… І великі пальці водночас на лівій, і на правій нозі гноїтися почали. Показав рани Ганнусі й вона переконала негайно в лікарню звернутися.

29 квітня

БІДА

Мабуть, попав туди, куди треба: в Інститут судинної хірургії. Нарешті! Головне, попав «на поталу» до спеціалістів. А спеціалісти на те й спеціалісти, що діагноз поставлять, хворобу лікуватимуть. Лікар мій, І. М., справляє позитивне враження. Ретельно розглядав пальці моїх ніг, співчутливо резюмував: «Будемо лікувати…» Занепокоєно повторював: «Біда, біда у вас із ногами, чоловіче…». – «За місяць вилікуєте? – несамохіть злетіло з моїх вуст. «Який ви поквапливий… – зауважив І. М.. У вас біда, біда, біда… На дев’яносто відсотків забиті протоки крові до кінцівок…»

І. М. виписав необхідні ліки: спочатку я мав протягом 20 днів прийняти їх у вигляді крапельниць, а після ще протягом чотирьох місяців, уключаючи вересень, ковтати вранці й увечері по дві пігулки. Зауважу й те, що короновірус розгулявся – в лікарню не брали. Але виходили з ситуації, як могли. Ганнуся, рятівниця незрадлива, звернулася за допомогою до своєї родички-медсестри Ніни: та встановила катетер, а вже через нього вливали ліки, попередньо прикріпивши крапельницю на дерев’яну рейку. Ганнуся щоранку, починаючи з десятої, хвилюючись, починала процедуру, а я лежав у ліжкові й покірливо терпів. Через три доби катетер забивався, судини набрякали, синіючи, але, як то кажуть: терпи, козаче, отаманом будеш. Минали остогидливі дні процедур, але рани на великих пальцях не лише не загоювалися, а розповзалися гнійниками й опухами. Тамуючи розпач, одначе заспокоював себе, що в кінці кінців І. М. мені поганого не бажає, тож маю цілком піддатися його досвіду. Ночі доконували. Довгущі, безсонні, нещадні. Шпигало в пальцях, мов розпеченим залізом, і я то вовком вив-завивав, то дурнувато підспівував, аби бодай трішки біль погамувати «Всьо харашо, моя прекрасная маркіза…» Проте підспівування не допомагали, і я зводився з ліжка, ходив по кімнаті, аж поки не прибігала зі своєї спальні Ганнуся, благаючи лягти, сподіваючись, що в ліжкові біль утихне. Але біль ножем різав до самісінького досвітку.

 

17 травня

…Двадцять днів проминули, ніби нескінченних двадцять років, а все одно мені гірше й гірше. Сподіваючись на порятунок, телефоную в Інститут судинної хірургії І. М., доповідаю, що етап лікування крапельницями завершив, хочу, щоб той оглянув результат: стан кінцівок. Тож наступного дня таксі у супроводі Ганнусі прибули до І. М. Розбинтували рану. Кажу І. М.: «Болить… Ой, болить… Хоч на стіну дерись» І. М. у відповідь: «Терпіти треба… – співчутливо повторює тричі: – Біда, біда, біда…» Повів коридором у перев’язочну. Наказав лягти на стіл, спеціальними щипцями відчикрижив гнійно-чорний наліт. Я навіть не встиг зреагувати, настільки швидко це сталося. Та все ж самотужки звівся зі столу на ноги. «Що тепер далі робити?» – спитав. «Терпіти треба. Біда, біда…» Отак, власне, я ані з чим повертався додому.

 

27 липня

В КЛІНІЦІ ШАЛІМОВА

У десятий, сотий раз потверджую: ти, Боже праведний, є на світі. Болі зросли: спати зовсім не міг, а отже, знову звернувся до І. М.: «Рятуйте …» Однак І.М. – треба ж такому статися! – пішов у відпустку аж на місяць. А в мене ж г а н г р е н а!. Отже, лікаря нового шукаємо терміново. Другий день Ганнуся дзвонить по спеціалізованих лікарнях, але якоїсь зачіпки не знайшла: короновірус українців доконує, сотні жертв. Кінця-краю смертям немає… Але геть паніку, думки занепадницькі. Нарешті їдемо з раннього рання в четверту міську клініку. Пацієнтів битком набито. На диво, мене прийняли без зайвої метушні, ретельно обстеживши ноги. Особливо ліву, й дали одразу направлення в клініку Олександра Шалімова. Клініка Олександра Шалімова в протилежному кінці міста. На вулицях тягучка довжелезна, відтак тільки протягом трьох годин добралися. Сьогодні п’ятниця, і треба встигнути до 15 години зробити необхідні аналізи. Не марнувати ж іще двох вихідних – суботи й неділі. Ганнуся посадовила мене в інвалідську коляску й возила від одного кабінету до іншого. В семи чи восьми кабінетах побували, і перед самим закриттям клініки ще й необхідні гроші заплатили (сорок з гаком тисяч) за майбутню операцію.Вселили в 567 палату, де було вже два пацієнти – геть бинтами обсновані вздовж-упоперек. Хропли, стогнали вві сні. Я ліг на вільне ліжко напроти вікна. Ганнуся ж побігла по найближчих аптеках закуповувати необхідні ліки (цілий список довжелезний лікарі склали). Отож наступного дня ковтав пігулки, приймав уколи.

А вже перед сном ковтав пігулку «Лірики». Чергова медсестра, симпатична, блакитноока дівчина після медучилища, запевнила, що «лірика» діє бездоганно. На мене ж аніскілечки не подіяла, а так хотілося бодай на годину придрімнути. Вихід прийшов сам собою: треба прийняти ще й знеболюючий укол. «А може, й два. Для надійності…» Звернувся з проханням до лікаря. Лікар не перечив. Тож через півгодини – о диво! – непомітно заснув, проспавши до другої години ночі. Знеможений прокинувся. Спітнів, але ж таки, Божечку, поспав трохи. Проте біль знову нагадав про себе усепроникненним пошпигуванням. Отак мучився до ранку. Тільки перед сніданком – о дев’ятій – біль на краплю занімів, і я задрімав. Вихідні. Операцій не роблять. Хворі приймають назначені ліки. Відносний спокій. З неділі я надумав обов’язково проситися, аби швидше клали під ніж, відпанахали гангренного пальця або ж усю ногу до коліна. Психологічно й психічно був готовий і до такого варіанта. Перед обідом двох пацієнтів, що були в 567-й палаті, виписали, лишився сам-один. Жах охопив, самонавіювання одне страшніше іншого лякали. «Як житиму без ноги?» Наплив і несподіваний спомин, коли шість років тому робили операцією на серці і я тоді в тебе, Господи, благав, аби ти потримав на світі хоча б кілька років… Щоб дописати народну епопею «Безкровна війна». Матеріал був під руками, і тільки я міг його довести до логічного кінця. Я мимоволі відчував кожним фібром, що за мною стоять сотні, тисячі свідків і жертв українців, котрі довірилися своєю трагічною правдою. І Бог тоді таки залишив жити далі, і епопею написав у двох томах, обсягом по тисячу сторінок кожний. «А може, й досить з мене – достатньо пожив…» – чорний спалах думки різнув… Але що за дурість? Хіба це на тебе схоже, Олесю? «Гетьте, думи сумні…» Бентега моя втихла, мов оскаженілий вихор, і Ганнуся якраз примчала з дому, принісши з собою їжі. Хоч і не їлось, і не пилось, але все одно лише її присутність, усвідомлення, що вона в мене є, тішило. Протягом трьох передопераційних діб я певною мірою освоївся. Вже не так гостро сприймав і вислуховував історії про хвороби інших пацієнтів. Чимало з них без обох ніг, на інвалідських колясках (все ж якось вони давали собі раду); дехто на костурах, долаючи знемогу, шкутильгали. Більшість хворих тут своєрідні ветерани, тобто не раз, не два верталися в клініку «по кругу». Це їм аж ніби якесь задоволення приносило, бо ж упізнавали один одного, розповідаючи новини про себе. Стосовно ж мене, то я жив передчуттям операції, яка – сам хірург Павло Андрійович, досвідчений лікар-ас років сорока, авторитетно пояснив – триває недовго й безболісно. «Це небо й земля… між тим болем, який довелося зазнати раніше, і який відчуваєш на операційному столі». Я думав, що операція буде «з кров’ю», коли розріжуть ногу (або відріжуть), а воно ні: під місцевим наркозом усе відбуватиметься, коли все чутиму-бачитиму. Але як саме конкретніше, я не уявляв, не здогадувався. Павло Андрійович зайшов до мене в палату, попередив, аби був готовий до завтрашньої операції о 9 год 30 хв. Тобто нічого не їв ані увечері, ані вранці. «Ви готовий?» – перепитав Павло Андрійович. «Завжди готовий!» – в моєму голосі з’явилася несподівана веселинка.На ніч я попросив вколоти мені подвійну дозу знеболюючих ліків, аби геть не думати про операцію, а точніше поспати годин три-чотири. Знеболюючі подіяли, і проспав, поки надворі стало розвиднятися, але потім сталося верзтися казна-що… То я раптом у якомусь проваллі чорно-кам’янистому опинився, перестрибуючи з одного мохнастого слизького валуна на інший. Ударяючись усім тілом, я ніяк не міг зупинитися в своїх нав’язливих дурощах; то раптом опинився в хаті рідній, а в ній все до нитки розкрадене, що, виходило, тепер і не приїдеш додому (на голій долівці не заночуєш…) І що одразу впало в око: навіть світлини діда Петра й бабусі Килини якась наволоч позривала – запилюжене павутиння висіло під стелею та кілька здоровенних павуків бігало вздовж і впоперек за зеленою дохлою мухвою. Я одразу вийшов з хати надвір, сподіваючись у сараї ніч перекантуватися на сіні, яке дбайливо запас ще коли приїздив у травні. Проте сараю не було, а тільки недогарки-обаполи перегорілі валялися. Потім хтось невидимий душив мене, аж поки не прокинувся майже хвилина в хвилину, коли в палату за мною приїхала деренчлива каталка. Дві медсестри – голого-голісінького, в чому мати народила (такі вимоги гігієни) повезли мене з п’ятого поверху на перший, де чекала команда Павла Андрійовича. Павло Андрійович був у протиковідній масці, як, до речі, і я та обслуговуючий персонал. Він доброзичливо привітався кивком своїх карих уважливих очей: «Не хвилюйтеся – все буде зовсім не боляче…» – прохав лежати на операційному столі, «головне лежати заніміло, не рухатись, аби нічим, бува, не зашкодити». Отже – почалося. Я зосереджено лежав горілиць, водячи поглядом то вліво, то вправо. Бачив перед собою кремезну постать Павла Андрійовича й анестезіолога, високозростого худорлявого чоловіка Олександра Олександровича. Саме від Олександра Олександровича залежало, наскільки безболісно триватиме операція. Хірург і анестезіолог злагоджено робили свою справу. Невдовзі правобіч на чорнобілому екрані побачив рентгенівський знімок моєї ноги до коліна, несамохіть роздивляючись великі й малі судини. Павло Андрійович подавав чіткі команди своїм помічникам, а мені чомусь думалося, що це тривала лише підготовка до операції. Але це вже, виходило, почався сам процес операції. І від того, наскільки незабиті бляшками судини, залежало, чи можливо можна здійснити протік крові по штучних, схожих на рибальську волосінь, тонюсіньких трубочках. У даному випадкові повезло: бляшки не завадили вставити штучні протоки. Операція тривала рівно годину – до пів на десяту. Не надто ласий на похвалу Павло Андрійович передихнув полегшено, тамуючи теплий усміх: «Що то значить гарна підготовка до операції, колеги мої, вважай, половина успіху».Медсестри відвезли в мою 567 палату, і я вже лежав у ліжкові. Поруч сиділа моя турботливо-незрадлива Ганнуся, і два голуби за вікном прибилися звідкись; туркотіли, друбцюючись по дощових віконних відкосах своїми червонястими кігтястими лапками. Прилетіли, любі, бач. Точнісінько так, як прилітали шість років тому після шунтування на серці в клініці Миколи Амосова.

 

1 серпня

Помітив: Михайло Михайлович Амосов, ніби визначений долею Божий чоловік, не сходить з пам’яті. І особливо в кризові моменти, коли аж немов ота з Косою впритул підступається, але таки милує з непоясненним поглумом, насміхаючись: «Що, салабоне, перелякався…» Я, ніяковіючи, у відповідь язик свій посинілий проковтую. Але я не про це, а пригадав, як Микола Михайлович казав у пориванні граничної відвертості: «Моя клініка – це обітниця горя і смертей…» Пригадалася також саме ця фраза в клініці імені Миколи Амосова 2015 року, коли вшивали мені шунти. А через шість із гаком років – тільки вже в клініці Олександра Шалімова – «шунтували» ліву ногу. Щоб не чути разючого протяжного стогону однопалатників, я, тримаючись за стіни, вийшов у коридор, тож сновигаю ним туди-сюди, сюди-туди. Надворі спека під сорок, вхідні двері й вікна в палатах навстіж, аби бодай якась прохолода поступала; з палат стогін продовжує рвати душу. Палати десь на третину заповнені – не більше. І це тому, що прості смертні в таку спеціалізовану клініку попасти не можуть. І все упирається в гроші. Отже, для більшості українців украй трагічна участь: поганяй до ями… І так скрізь: куди не кинь – клин. Ситуація створена штучно, підступно, злочинно. Аби винищити нас, українців…

 

3 серпня

Відсипаюся. Вже після другої операції, коли великого пальця відчикрижили. Сон погіршав, бо ж рани «відходять» од анестезії. «Я житиму, Боже…» – повторюю вдячно. – Спасибі тобі, що ти тримав і тримаєш на світі…» Я звертався до Божого імені з проясненим одкровенням, і Бог світлою музикою вдячності пронизував єство. Ще через день я з дозволу лікарів побував на вулиці (Ганнуся вивезла на колясці саме через той прохід, яким правив мого старшого брата Леоніда, коли йому геть три роки тому відрізали ногу). На вулиці душа моя аж ніби розпрямилася невидимими крильми, геть полегшала, ніби перисті, летючі хмарини в небі над головою. Я побачив крізь густі вікові дуби, клени й сосни обіч лікарняних корпусів на гамірливій дорозі, як суєтно кудись поспішали постаті, мигтіли в протилежних напрямках авто. Я довірливо мовби звертався зараз до світу: «Куди ж бо ти, світе милий, так ошаліло поспішаєш?» Зупинися, світе… І ви, амбітні, немудрі люди, теж у ході своїй спиніться, не заганяйте себе передчасу в нездоров’я й могили… В цю мить я несамохіть поділив світ увесь, людей на здорових, котрі живуть праведним, природним життям, і на тих, що з якоїсь дурної притичини не цінували й досі не цінують з усіх скарбів найдорожчого скарбу – здоров’я: тому вони нещасливі, в болях-скорботі. Я й себе відносив до когорти нещасливих. Виправдання мені не було. На мої зволожені очі накочувалися сльози – гіркі, пекучі сльози…

 

4 серпня

Анрі Бергсон: «Наш внутрішній світ – це кімната, в якій повно гостей, але, коли ввійде горе, обережно чи грубо, все зайве щезає, кімната стає нашою власністю, і ми опиняємося в себе дома».

 

5 серпня

Додому мене виписують. Ніби у в’язницю запроторений був, і бажання єдине; швидше б рани загоювалися. Господи, порятуй, сохрани. І ось удома. Радію, ніби сонцем зсередини просякнутий. Книги перед очима… Стоси книг. Рідненькі мої… Ви, мов духовні істоти, теж, кожною жилкою відчуваю, радієте моєму поверненню. Невдовзі заснув непробудним сном. Серед ночі верзлося щось неприємне, купи не тримаючись. Несподівано сон прояснів, і невідь-звідки з’явився І. М. із Інституту судинної хірургії. Засмаглий, відпочилий, питав подивовано, ніби знущально: «Ти не вмер? Як лікувалося…» – «Живий я, І. М…» – казав у відповідь не стримуючись від гніву. І мною охопив такий настрій, що я І. М. задушив би…Але я не мстивий. На нуль я його помножив.

 

7 серпня

…А Саша Кавуненко цілу поемище про мене написав! Навіть читати давав, і, зізнаюся, я страшенно боявся розчаруватися, адже гадав, і що можна про людину такого написати, котру як облуплену знаєш… Але – дивина – не розчарувався. Саша точно, чіпко, з гарячим, прискіпливим серцем деталі вміє схоплювати, і вже на тих деталях-малюнках живописує. Незаплямовано вроджену чистоту нутра свого він зберіг, цноту в сприйнятті світу. Отож спасибі тобі, друже, що ти такий трапився і є в моїй долі. І вочевидь, не випадково у єстві моїм – як на духу кажу – й на йоту немає почуттів, чванливих, що моїй персоні уваги стільки приділив.

 

3 грудня

Прочитав уривок Павла Вольвача в «Українській літературній газеті» про Олександра Ульяненка (Уляшу). З душею написав. Може, Павло навіть талановитіший у прозі, ніж у поетичному письмі. А Сашка Ульяненка я неодноразово бачив (будинок знаходиться на Позняках метрах у трьохстах поруч із моїм, де мешкаю). Мав із ним кілька розмов, на жаль, нетривалих, віюристих, як розсмикане на шарпкому вітрові сіно. Пригадую, зустрівшись із ним уперше, приязно простяг йому руку: «Добридень, земляче!». Проте нагадування про земляцьке наше коріння спільне, здалося мені, ніскільки не запалило його присумлених, заглиблених у тугу печаль очей. Сашко був якийсь розшарпано-суєтливо-зосереджений. Вочевидь, доля його шарпала-кидала, мов тріску чи соломину, що він прикипіти до полтавської землі не встигнув. І головне – так я інтуїтивно відчув: він почувався не стільки людиною сільської закваски, скільки городянином. Коли Ульяненко був на вершині успіху (надто після написання ним «Сталінки» і одержання за неї так званої малої Шевченківської Премії), я ще неоднораз бачився з Ульяненком біля гіпермаркету «Білла», з прикрістю переконувався: Сашко «накачував» себе якимось психотропними речовинами, а тому вигляд його був неохайний, аж ніби босяцький. Неприкаяного нагадував. Я про це йому сказав: «Не дружи, Сашко з наркотою!» – «А ти звідки про це знаєш?» – виклично мені Олександр у відповідь. «Бо бачу…» – мовив я не криючись, додавши: «Кинь негайно вживати наркоту, якщо не бажаєш опинитися в могилі…»

…Востаннє я бачив Сашка Уляненка знову ж таки на підході до «Білли» в кінецьсерпневу спеку немилосердну. Він знеможено зіперся лівою рукою на перила нікелевого хідника, правицею масажував серце. Обличчя його перекосилося від болю. Отож допоміг Сашкові піднятися східцями вгору, де була лавка у вигляді півмісяця. Сашко дивився кудись убік і, мабуть, не впізнавав мене: «Мені добре тепер… Я нічиєї допомоги не потребую. Залиш мене. Я сам…» – казав крізь давучку задуху. Та все ж я допоміг Сашкові, тримаючи попід руки, пересісти в холодок. Перепитав, чи не викликати йому «Швидку». Він попросив категорично не робити цього. Мені ж терміново треба було їхати в центр міста на якусь важливу – не пригадую яку – зустріч. Я, оглядаючись, з почуттям непоясненної спровини пішов до метра. А через день у Спілці письменників з жахом дізнався: Сашко Ульяненко залишив цей світ.

…Ще мені подумалось несамохіть: молодість швидше гине в розгнузданих пристрастях, ніж старість у суворих приписах, і ніщо так не вкорочує віку, не забирає скороминучі радощі життя, як дурість і неувага до власного здоров’я.

 

31 грудня

Душа поза будь-яким сумнівом безначальна, та я все одно, дурень, шукаю в муках жагко-трепетних початку її. Плутаючись у собі, хоча дух свій в’юнисто-невловимий таки гартую.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.