“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
2019
1 січня
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сниться: пишу щоденник, не можу зупинитися. Стороння сила ніби спонукує: пиши, пиши. Як на сповіді перед Богом пиши. Пиши, що приносить дихання на кожен виборений день; пиши, коли сонцем умиваний і облитий; пиши, як люблю істину, немов дружину Ганнусю; пиши, як мучуся в знемозі розчарувань достукатися до сердець людей; пиши, коли в люті нестримній; пиши, що думаєш про світ і волю; пиши не на колінах стоячи, як прохач ниций, а як рівний з самим Богом. Щоденник 2019-го назву просто, символічно: «Рік». До речі, несамохіть пригадалось: виходить, п’ятдесят літ минає, коли, закінчивши десятирічку в 1969-му, взявся за перо.
…Тече мій час, кров серцем жебонить. Перестрибнув несподівано думкою на історію людства: скільки жертв історія зжерла ні за понюх табака; а ми, нерозумні, слабкі, все одно наступаємо на одні й ті самі граблі, лишаючись неуками. Цвяхом застрягло в голові сковородинське: «Пам’ять – це недремне сердечне око, що прозирає все живе, незаходиме сонце, що просвічує Всесвіт».
ІСТОРІЯ
…Може, ми не бажаємо знати історію саме тому, що, по-перше, вона жорстока, по-друге, брехлива, по-третє, в’юнисто-смертоносна, мов гадюка.
Фрідріх Шлегель: «Усесвітня історія – це всесвітній суд». І… додам від себе: «Всесвітній блуд».
Історія не така, але така не влаштовує…
Історію поети романтизують, історики домислюють, владці перебріхують, звичайний народ героїзує, – тож загалом виходить доладно-суперечлива еклектика брехні.
Історію не зліпиш, але це не означає, що ми перебуваємо в задубілому стані…
Знаряддя вбивства людини незмірно вдосконалилися, але цим, схоже, історія ще й гордиться.
Історія складається з дурнів, обдурених і романтиків.
Історія потребує великих справ, але вершать її люди малі…
Що краще знаємо історію, то підступніше в ній заплутуємося.
Історію переписуємо щодня і по-новому, проте вона досі не написана…, «Бог отари пасе…»
4 січня
Випадково зустрівся з Миколою Сядристим, народним художником. Я його ціную за великий талант мінітюариста. Неоднораз про це йому казав віч-на-віч. Микола Сергійович себе більше вважає мислителем, але я так не думаю. Просто він пам’ять має геніальну і з будь-якого приводу сипле цитатами-посиланнями, зокрема – Леніна, Сталіна, Гітлера… Цитує відірвано від контексту, тому виходить однобоко, тенденційно. Я й про це йому зауважував не криючись, а він і слухати не хоче…
5 січня
Правда оподатковується – хочемо ми цього чи не хочемо – брехнею; брехня – навпаки: одержує бодай невеликий бонус.
Не пірнаю занадто глибоко в думанні своєму: щоб не потонути…
Зло має каратися. Хоча навіть покарою щонайсуворішою його не перемогти…
9 березня
…Дай, думаю, ще подзвоню видацеві-земляку «Полтавського вісника» Ігорю Олеговичу – може, озветься, та пояснить про своє нахабно-втаємничене мовчання. Справді – озвався. Розгубився на початку, слова ніби проковтував, і я не міг уторопати, про що він говорив. Потім таки опанував собою, і я вже чув таке пояснення: «Ми існуємо при комунальному хазяйстві, і ми жодних зобов’язань на себе не брали…» – «А навіщо ж тоді обіцяли?» – «Ну то й що, що обіцяли… – була відповідь. – Ми тепер віддаємо перевагу випуску дитячих книжечок. Вам усе понятно?» – «Чому ж не попередили про це раніше?» – «А хто ви такий, щоб ми ще й попереджували… Ми не зобов’язані це робити».
Оце й уся розмова. Господи, скільки свиней довкола. Навіть серед земляків-полтавців. А я ж їм усю душу віддавав і віддаю…
11 березня
Григорій Сковорода: «Світ цей – велике море усім нам, пливучим. Він-бо є океан, який перепливається, о, вельми небагатьма щасливцями безбідно. На шляху цьому зустрічаються камінні скелі та скельки, на островах – сирени, в глибинах – кити, у повітрі – вітри, хвилювання повсюди; від каміння – перетинання, від сирен – зваблення, від китів – поглинення, від вітрів – супротив, од хвиль – занурення. Адже кам’яні принади – це невдачі, сирени – мстиві друзі, кити – запазушні пристрастей наші змії, вітри розумій як напасті, хвилювання, мода та суєта житейська».
17 квітня
А таки існує, мабуть, у кожного смертного той зоряний час, коли все, до чого так прагнеш, долаючи терни і хмари, попри підніжки й кпини негідників чи недругів, – раптом сонцем заяскрить палахкуче, і опиняється на білому коні; на цьому коні щасливий стаєш, як янгол, чи навіть Бог…
Таким щастям було для мене повідомлення, що я переміг у конкурсі на кращий художній твір, оголошений українсько-угорською Громадою, Спілкою письменників та посольством Угорщини. Зізнатися, я вже давним давно забув, що, здається, років три тому цей конкурс був оголошений, коли Михайло Сидоржевський спитав мого дозволу, аби подати мою «Завірюху» на конкурс. І ось ми з Ганнусею в Угорщині на презентації книги. Все відбувається на вищому, щонайдостойнішому рівні, коли були присутні представники як угорського, так і українського посольств, громадських товариств, журналісти; зала була битком набита, яблуку ніде впасти. Брали участь також співаки, читці. Прозвучав гімн України. Пізніше я довідався, що головним чином це дійство стало можливим дякуючи організаторському таланту й зусиллям невтомної Ярослави Хортяні, заступнику голови Громади діаспорних українців Європи, а також її доньці – перекладачу «Завірюхи» Ніколетті.
…А ще пощастило на оглядову подорож столицею Будапештом: враження потрясне. Навіть коли б такої краси-дива й не існувало в центрі Європи – Будапешту, – то її неодмінно б треба було придумати.
МОВА
…І мова не допоможе, коли в серці Бога нема.
Засмічена мова блідо-сірого кольору.
Найкраща оселя для слова не література (навіть сильна) – людське серце.
Проза без поезії худа, ялова; поезія без прози – надумана, фальшива.
Микола Вінграновський: «Вчила печаль мене мову мою українську любити» Не тільки печаль, а й сонце українське.
Стримить, мов дріт, іржавістю брехня, та мова наша все одно співуча.
…Люблю народну мову й за те, що вона не ремствуючи несе найтяжчу ношу буднів; до того ж, народна мова – завжди ходіння навпростець і без фальшу.
Принада чи потворність мови, на мою думку, в повній залежності від обставини, хто над нами «начальник»: Бог чи Диявол.
Мова, яка не відчуває внутрішнього ритму й глибини в собі, не лише незугарна, а й деренчить…
Зраджуємо не просто мові – зраджуємо рідній землі й собі.
Мова, котра бреше, заплутується…
Ездра Паунд: «Видатна література – це просто мова, гранично навантажена змістом».
Скільки людей, стільки й слів. Але… ще й помножених на сотні тисяч і мільйони разів.
Безробітним словам місце має бути на сміттєзвалищі історії. І це – справедливо.
Чорно-білі слова в мові примітивні, але більшість дурнів користуються ними, вважаючи це за особливий шик.
Коли немає що сказати собі, то скільки не кажи іншим, тебе все одно не почують…
Мова – запечатаний лист: аби прочитати написане, треба розпечатати його.
ПРАВДА
…Для мене існувало й існуватиме неписане суворе правило: про правду веду розмову тільки з правдивими.
Правда має світитись…
Живучи тільки правдою, великою людиною не станеш: тебе знищать ще на шляху до неї.
Є такі мерзотники, котрі вважають правду й брехню грою слів.
Правда вас обов’язково знайде: тільки не брешіть.
З правдою терпимо, без правди – ще гірше.
Саме під дахом правди всі брехні ховаються…
Я вірю лише тій правді, яка в постійних пошуках.
Сучасна правда голою ходити по світу соромиться, тому й продається…
Бруду на світі стільки, скільки й чистоти, але і бруд, і чистота, мов хамелеони, в залежності від ситуації міняють забарвлення: з чистого на брудний, з брудного – на чистий.
1 червня
«Літературна Україна» (свіже число) порадувала: про Романа Іваничука подав блискучий, людяний матеріал Тарас Салига. І взагалі я все прочитую – принаймні, прагну до цього, – що публікує цей совісний професор. Особливо вжалили слова сільської вчительки: «Ми ходили до Іваничука – мається на увазі на лекції, котрі письменник читав у Львівському університеті. – О.В.), – справді, як до церкви. Від нього ми чули те, що хтось інший не міг сказати. Правда (усміхнулась вона), ми в цій церкві водночас «грішили» – милувались його вродою. Боже, ми були на сьомому небі».
Вибухнув і своєю публікацією поеми «Стефаник» Василь Клічак.
І, хоча й кажуть, що про генія має писати не меншої потуги талант (Стефаник у моєму розумінні неперевершений геній-новеліст), але Василь, принаймні, написав поему талановито.
5 червня
Рік без Петрика Сороки. Сиротливо. Моторошно. Ніби вирвала чорна фатальна сила частину моєї душі. Петрик – цілий світ, що в мене вселився. Про смерть він, здається, впродовж усього життя думав ще з часів молодості своєї, як, до речі, і я думаю… Ось його розмисли про нещадливицю з Косою: «Не без усмішки згадую: коли мені було двадцять, я мав переконання, що найважче помирати молодим. Але в тридцять з’ясувалося, що значно важче помирати саме в віці Христа. В сорок я відчув, що смерть просто жахлива.
У п’ятдесят жахаюся самої згадки про неї. Тепер маю певність, що в шістдесят зумів би зустріти її мужньо…» (З книги «Застиглий вогонь»).
6 червня
З пієтетом, любов’ю і вдячністю написав про свого побратима в літературі Андрія Пилиповича М’ястківського Микола Сіренко («Українська літературна газета» за 6 червня ц.р.) Пронизала стаття, стривожила, адже Андрій Пилипович був майстром першої руки, надто короткої форми – новели чи просто образків, шкіців. І отаке виходить… Напівзабутий. Майже не згадують.
…А ще вжалив спогад-епізод автора статті, коли Андрій Пилипович, розмовляючи з Григором Тютюнником про те, як велося йому в літературі, дорікнув, що Григір, мовляв, так мало пише й друкується. Адже його так люблять, чекають публікацій. На що Григір відповів: «Я теж не менше люблю твоє слово і тебе. Радію, коли часто читаю твої вірші, романи та образки. Бачиш, у тебе твого таланту ціла скала. І ти рубонув її – романи «Жито на камені», «Іван Отара», «Земля не мачуха», оповідання та образки «При світлі соняшників». Словом – скеля».
Через паузу з печаллю в голосі Григір продовжував: «У мене ж того таланту отака грудочка, як оцей кулачок, а його потрібно на все життя. Отож я одколупну трішки і надрукую. То читай хоч те».
І вже автор статті Микола Петрович від себе додає: «Мені чомусь стало сумно. Але заразом подумав: та то ж не проста грудочка в нього того таланту, а справжній радій! Я промовчав, але запам’ятав ці слова на все життя і запам’ятав той печальний погляд його».
Сумно й мені, брате Миколо Петровичу і за пам’ять про Андрія Пилиповича, і за ситуацію, в котрій мимоволі опинилися наші письменники. За Україну сумно…
***
Помер Юрій Михайлович Мушкетик – письменник значущий, талановитий, відомий. Відомий настільки, думається мені, наскільки й заслуговує. Я ним захоплювався й усього прочитував упродовж, мабуть, років двадцяти. Потім інтерес підупав, і я навіть потроху почав розчаровуватися в ньому. А все тому, що сподівався: урешті-решт Мушкетик у великого письменника виросте. Аж – ні. Не вибився. Рівень таланту його немов застиг на одному градусі – ні вниз, ні вгору. Попри всю його (поза будь-яким сумнівом украй необхідну) риторику публіцистичну, не вистачало все ж головного, щоб стати великим: 1) безоглядної мужності; 2) вільного часу (тобто не стачало сили волі розпрягтися від громадської й керівної роботи, яка, крім гуртоправських навиків, вважай, нічого кардинально-визначального так і не приносила).
…Узагалі Юрій Михайлович був людяним, на рідкість добрим. В цьому особливо переконався, коли працював у Спілці. Жодного окрику від нього не чув чи зверхньої дидактики. Тримався з усіма рівно, не гордовито, будучи головою письменницької Спілки. Стосовно ж мене, то він у щонайскрутніший час моєї долі не лише не дав команду, аби витурили у перший же місяць із роботи в Спілці (1988 рік), коли колишня дружина скаргу написала, мов, я такий і сякий «націоналіст-бандеровець» – навпаки: попросив, аби вона забрала «кляузу». Що зрештою й зробила благовірна…
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.