“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
(Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/oles-volia-z-shchodennyka/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
12 червня 2019 року
Господи, як добре, що в Україні є такий блискучий літературний критик Михайло Слабошпицький. Потрясні ерудиція в нього, діапазон пізнання сучасної й минулої епох; не мудроване, а по суті вміння подавати матеріал; талант зв’язувати навіть побіжні міркування в тугий оберемок. Про це яскраво потвердила і його стаття «Каміння довго береже тепло» про Володимира Забаштанського (сьогоднішнє число «Літературної України»). Знаковий для мене матеріал ще й тим, що Володимир Омелянович разом із Олесем Гончарем були своєрідними моїми хрещеними батьками в літературі. Все правда про Забаштанського сказане в статті. Правда щемлива, до дрібочки точна, пекуча, як ропа.
Укотре вжалили процитовані слова з вірша Поета:
Нічого в тебе вірші чи вірші,
Але слова у них якісь камінні,
Носить їх вельми тяжко у душі,
Звичайно, не в найгіршім розумінні.
В якому б не було там розумінні,
І як нести їх тяжко не було,
Слова мої, ви будьте все ж камінні:
Каміння довго береже тепло.
Усе-таки краще не знати себе, ніж знати: щоб не самозненавидітися…
Філософи зазвичай нудні, а це тому, думаю, що дев’яносто дев’ять із ста вважають себе апріорі найрозумнішими. І особливо мене дратують ті, котрі ще й мудрованими термінами іномовними себе обставляють.
12 червня
Прочитав (нарешті) спогади у двох книгах Григорія Костюка видавництва «Смолоскип» ще 2008 року. Не з таким великим інтересом читалось, щоб я був аж-аж вражений. І це не тому, що написані спогади нецікаво, а що більшість фактів – надто про епоху «окаянних тридцятих» мені були відомі вже в середині дев’яностих. Це перша причина. Друга причина значущіша: талант і постать Григорія Костюка набагато слабші, ніж, скажімо, постаті Євгена Маланюка, Миколи Зерова, Павла Филиповича, Івана Багряного тощо. Тож описи Григорія Костюка про своє особисте життя аж надто, видалося мені, розтягнені, невиправдано деталізовані, щоб читалися запоєм. Хоча критичними зауваженням жодним чином я не прагну заперечити важливість цих унікальних спогадів про муки пекельні, котрі зазнали зокрема і наші українські літератори, носії тернових вінків.
Під час війни сліз і крові проливається в однаковій пропорції. Як зі сторони нападників, так і з боку захисників.
Війни на світі стільки, наскільки ми наповнені миром і агресією разом узяті і кожен окремішньо.
Слава полеглих у бою не в’яне тільки тоді, коли підживлюється свіжими смертями…
Слава, котра не замішана на крові, цінується найслабше…
14 липня
Зустріч у рідній школі (через 50 літ по її закінченні). Повна душа вражень, спостережень безмір. Хоча, власне, жодних Америк для себе не відкрив… Що в суспільстві відбулося протягом цього піввікового відтинку, те і з нами, випускниками десятого «А» і «Б» зразка 1969 року трапилося. Хіба що по закінченні школи всі ми були юними, як ранкове сонце в росі скупане, а зараз поосіннішали…
Уразив анекдот з цього приводу, котрий розповіли мені Толик Чепіжний і Гриша Сердюк, приятелі зі шкільних років незрадливі:
– Запитують один в одного випускники: «Ти чому не з’явився на зустріч однокласників? На 10 років був, на 20, 25, 35, навіть на 40 з’явився, а на 50 років не прийшов? Чому?
– Та ну їх! Раніше я зустрічався з дівчатами і хлопцями, потім із дамами і чоловіками, а цього разу передумав: це ж там самі баби й діди посходяться…
…Також зі мною були брат Мишко і Саша Кавуненко. З ними аж тепліше якось було, не так розшарпано. Але від ночування в давно осиротілій хаті (після смерті нені) холодом серце пекло, і я майже всю ніч не спав. Хотілося страшенно також побувати в приятеля-поета Михайла Дяченка з Михайлівки з Царичанського району, та не судилося. Не судилося й усе.
31 липня
Удруге перечитую «Всеукраїнську трилогію» Юрія Липи в двох томах, упорядковану професором Василем Яременком. Інтерес не послаблюється, а навпаки – виразніє, сильнішає. Оригінальна, стрижньова думка: Україна розвивалася з Півдня на Північ, а не з Заходу – на Схід. З цим цілком погоджуюся, але зараз усе так перехарамкалося, посатаніло в світі, що більшість міркувань Липи сприймаються як ідеалізм: майбутнє України ще дужче, трагічніше затуманилося…
6 серпня
Розмовляв ізранку з Сергієм Кулідою, приятелем з років молодості й досьогодні, редактором «Літературної України». Скаржиться Сергій, що ніколи зі мною і словом перемовитися, адже доводиться бути і «швецем, і жнецем, і на дуду грецем». Засмикує газета (зараз забирав тираж із друкарні). «Аж лоб упрів» – зізнався. А я з гумором: «Терпи, козаче, отаманом будеш». Засміялися обидва, але сміх той гіркуватий видався. І найтяжче вибивати у спонсорів гроші для періодичного випуску газети. Скільки принижень доводиться терпіти, що, мабуть, тільки Сергієві це відомо… Потішив Сергій тим, що в вересні надрукує оповідання моє котресь. Слава Богу, надія грітиме. Але… тільки б не гигнула газета.
Услід за розмовою із Сергієм зв’язався телефоном з Юрієм Андрійовичем Ковалем, редактором «Дзвону». Теж украй заклопотаний. Майже самотужки тягне журнального воза. Гори текстів перечитує, але навіть не це головний клопіт його: найтривожніше, що немає за віщо видавати журнал. Лежать готові верстки вичитані без руху за травень, за червень, за липень. «Може ж, воно таки покращає ситуація з державним фінансуванням…» – розпачливо-оптимістично сказав Юрій Андрійович» – «Не покращає. – заперечив я. – Ще гіршою стане при таких державних керівниках…».
29 грудня
Що ближче (вважай, упритул) підходжу до Нового 2020 року, то гостріше, разючіше переймаюся думанням Григорія Савича Сковороди: «Частіше треба думати про смерть і про інше горе. Тоді зрозуміємо, що ми випили із сліпого цього світу багато отруйних і фальшивих думок, котрі, якщо розжувати, то із гірких стануть солодкими».
31 грудня
Звик я до Старого року, проте Новий рік підтискує нетерпляче. Душа, здається, ще на недосяжнішу гору карабкається (а от ноги несуть погано, вогнем підошви пече). Головне: піввікову стезю подолану й пройдену зафіксував у щоденнику.
Дивлюся, рухаюся вперед, скільки духу стає. Думаю, не випадково простягують мені дні грядущі обнадійливі, незрадливі руки свої, немов давньому випробуваному другові.
Я боровся, борюся й боротимусь, бо вірю в мій український народ.
Я ще почнуся в собі оновленими бризками дерзновень, і ми розквітнемо разом з моєю терплячою, просвітленною Божим духом і спротивом проти олжі матір’ю Україною. Також переконуюся глибше, зриміше: я тільки слабенький, сум’ятливий учень у химерній незбагненності світу, і, слава тобі, Боже, що ти дав мені можливість подолати чергову «десятилітку».
2020
2 січня
Стан піднесеності, немовби тіла не відчуваю. Усевишній відкриває мені буття в деталях щонайрізноманітніших. Але світ раптом метеликом невидимим для ока вислизає, і натомість наповнююся роздумами. Роздуми ллються шумовито, аж ніби в гуркоті глухім вулканно гуснуть в одній тривкій миті, а я в сум’ятті усе одно записую літери перемінливої Небесної Азбуки.
3 травня
Душа воскресінням-благодаттю наповнена, і я біля озера позняківського немов рождення своє справляю. Це, мабуть, Бог віддячує готовність мою жертвувати в днях пошуків і подоланні сум’ять. Зеленіє моя душа, проясненням прозорого неба й блакиттю юною наповнюється. Хоча й сімдесяти
28 липня
Ті, що сумніваються, значно ближчі і божіші для істини, ніж набундючені, самовпевнені розумники.
Себелюбство – душевно-духовна огорожа з ознаками хвороби душі.
Егоїсти, ентузіасти й самітники – неформальні лідери прогресу.
29 грудня
Випадково до рук попала книга Мореллі «Кодекс природи», виданої московським видавництвом 1956 року. Книгою, пригадую, захоплювався, ще будучи першокурсником Київського університету. Мабуть, із місяць жив нею. Так ідеї «наукового комунізму» потрясли й зворушили, і мені нав’язливо думалося, яке ж таки невдячне, поверхово-зухвале людство, що не живе згідно букви законів, відкритих Мореллі. Не лише Мореллі, а й соціалістами-утопістами на кшталт Сен-Сімона, Оуена, Фур’є, Томаса Мора. І наскільки я був зачарований філософом, настільки раптово охолов до нього, коли невдовзі зустрівся з Миколою Амосовим, котрий каменя на камені не лишив на соціалістах-утопістах, зокрема й на вченні Мореллі. І ось минуло відтоді рівно півстоліття, а я й досі пам’ятаю той стан розчарування, коли був ліліпутом і невігласом у філософії, сприймаючи бажане за дійсне. До того ж, мене оглуплювали університетські ортодокси-викладачі. «Біологія людини» (по Амосову) не враховувалася, а отже, злочинна брехня втлумачувалася… Дві витримки з моїх першокурсницьких записів збереглися дотепер, і я їх наводжу з однією метою, що, слава тобі, Боже, думки лишилися тільки вкрай небезпечним, дрімучо-хибним ретро: «Жодної іншої моральної філософії, крім тієї, котра трактує плани і системи законів, не буде. Спостереження і приписи цієї науки грунтуватимуться лише на корисності й мудрості цих законів, на солодощах уз спорідненості й дружби, послуг і визнання, котрі єднають громадян, на любові до праці і користі її, на всіх загальних і часткових правилах добропорядку й повної згоди. Вивчення цієї науки буде спільним для всіх громадян». (Я тільки до цієї зовні принадної виписки однозначно додам: «Господи, як добре, що побудова на нашій планеті комуністичного жахіття припинилася, зазнала фіаско – О.В.).
«Всякий громадянин, без розрізнення рангу і достоїнства, хай би це був навіть верховник нації, котрий буде – страшно подумати! – настільки зіпсутим, що позбавить життя або когось смертельно ранить, чи ж спробує шляхом інтриги або іншим способом знищити священні закони з метою ввести прокляту власність, – буде осуджений Верховним сенатом, і після визнання винним, ув’язнений на все життя, як буйно божевільний і ворог людства, в збудовану на кладовищі печеру». (Оце тобі й на! Невже до такого суспільства мало прагнути людство? Невже до такої жорстокості й дурисвітства без приватної власності. Що, власне, й трапилося за керівництва Леніним-Сталіним у Росії, сталося й стається в багатьох державах-епігонах… – О.В.).
30 грудня
Давати вчасно, надто собі, – ось принцип, який сповідую. Однак не вміємо ми давати. І особливо себе непоясненно, скнаристо обділюємо…
Еміль Кроткий: «Великі платять за мистецтво життям, маленькі – заробляють ним на життя».
31 грудня
Кінець року не лякає, але все одно роком невдоволений. Ба більше: плин часу нагадує, що абсолютне трагічне ніщо до мене ближчає…
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.