Пам’яті Ігоря Скрипника
З болем прочитав сьогодні вранці повідомлення Богдана Пастуха про смерть Ігоря Скрипника. Ми познайомилися, мабуть, приблизно два чи півтора десятиліття тому. Здається, Андрій Охрімович тоді сказав мені, що є цікавий автор, якого варто було б надрукувати в газеті… Як виявилося, цей «автор» — насправді унікальний, письмо якого — пластичне, стереоскопічно-сугестивне – надзвичайно органічно поєднувалось із моїм особистим світовідчуттям і світовідтворенням… Якраз тоді я вже почав писати текти, котрі згодом увійшли до книжки «Візерунки на пергаменті часу», відтак несподівано відкрив для себе, що, виявляється, не лише для мене взірцями в літературі були Маркес з усіма «латиноамериканцями», Кафка, Томас Манн, Кобо Абе, Кендзабуро Ое… Ми познайомилися, і хоча за весь цей час бачилися всього два чи три рази, проте я завжди пам’ятав, що в нашій літературі є Ігор Скрипник – надзвичайно талановитий письменник зі своєрідним, притаманним лише йому письмом, читати якого – це поринати в химерний, магічно-метафоричний світ, в якому реальність перетворюється в гротеск, а крізь марноту сьогодення проступають похмурі контури невтримного драматичного часу…
У газетах, які мені доводилося редагувати, я кілька разів друкував Ігореві тексти. Востаннє це було в березні 2016 року в «Українській літературній газеті». (Цей текст читайте нижче). Згодом, наскільки я розумію, багато з того увійшло до його книжки «Поза сценою українських революцій», котра 2019 року вийшла у львівському видавництві «Астролябія». Також «Українська літературна газета» в 2019 році надрукувала інтерв‘ю з Ігорем (https://litgazeta.com.ua/interviews/nich-shho-zvistuye-svitannya/), а ще чудову статтю Олександра Хоменка «Над товщею звіяних снів» (https://litgazeta.com.ua/reviews/nad-tovshheyu-zviyanyh-sniv/).
Михайло Сидоржевський
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Навздогін калиновому сонцю…
Ігор СКРИПНИК
почнеться невдовзі люте пробудження лютої стужі, коли йтимеш догори крізь кастровані вовчі дерева, натрапляючи щоразу на неглибокі жадібні ручаї, в яких достигає отруйний зоряний спирт, натрапляючи на заінені сліди кабанів та лосів, на закам’яніле собаче лайно, назустріч тобі скляною стежиною їхатиме на велосипеді хтось із тогобічних хуторів, він обмотав колеса дрібними ланцюгами аби не впасти на скляній стежині та не зламати бичачу шию свою, посеред сну твого тобі снитимуться кастровані вовчі дерева, під склепіннями їхніми відгомоніло та згасло чиєсь пишне свято, чужинське свято, єретичне свято, уві сні ти бачитимеш рештки жирної учти, твої прадід та брат, твої мертві прадід та брат рушатимуть навздогін тобі до цієї крижаної голомозої півночі, коли прокидається люта стужа, чорно-білий морозенко йтиме із ними догори, на вершину цього пагорба, у середині кожного з вовчих дерев разом із лютою стужею прокидатиметься закривавленою лялькою свій вовк або ж свій вовкодав, який намагатиметься розшматувати темну пуповину, твій прадід та брат вже не спатимуть цієї голомозої півночі, вона жене їх догори заіненим схилом, там жевріють у пітьмах тифозні запалені вогнища, декілька людей, що йдуть пішки на тогобічні хутори, зупиняються аби перекурити посеред укляклого вовкулацького пасовища, морозенко накриває їх пухнастою шапкою, вони передають запальничку по колу і тоді здається, що дрібний підсліпуватий перевертень-язичник у червоній короні танцює понад землею аби розважити тих, кого накриває стужа білим своїм вівчарським ковпаком
…хтось із нічних блукальців раптово згадає про те, що на верховинах ростуть лише вовчі дерева, вони доцвітали на околицях гучного літа, на сконі великої спеки, зелені та плямисті сливи котилися донизу цим крутосхилом, немовби випавши із вовчих пащек, нічні мандрівці не побачать ані твого прадіда, ані твого брата, адже вони вже померли, вони пройдуть у чорно-білій сторожі морозу понад чорно-білою землею, яку морозенко вкриває пухнастою шапкою своєю та пухнастим кожухом своїм, хтось почує строкатий крик сови, яка летить на полювання, яка вже впала на дно повітряної ями, яка тане повільно мов пригорща солі у хижій воді, хтось із мандрівців скаже, що невдовзі буде вершина, що невдовзі буде стежина після бездоріжжя, що невдовзі буде хутір опісля мандрівки, але прийде іній, колючий босоногий іній прийде тихо та обережно, переходячи у сні своєму темні мости та рипучі переправи, прийде, калатаючи гріховно та школярськи у свій ворожбитський козлоголосий дзвіночок, вимагаючи від строкатої пастви своєї схилити голову та вийти назустріч стужі, заінена стежина, яка веде від оселі твоєї до великого шляху, одягне смертну та гамівну сорочку, вкриються інеєм темні кути подвір’я та стовбури дубів потойбіч огорожі побілішають мовби від болю
…вночі, іще раніше, аніж іній, приходили місяцеві люди, чорні люди, вони відбілили отруйно-лікарняним вапном чорну дубову плоть аби померли ті, що гризуть її, вже їм навздогін прийшов дзвінкий козлоголосий іній, вже після нього прийшли лисиці та вовки, вони пробили твердими головами своїми сизу шкаралупу зоряного яйця, вони у безгомінні пройшли темними мостами на півдні та рипучими переправами на сході, вони пройшли по воді, адже вода стала важкою та твердою й димний змієносець закляк у середині вод, лисиці та вовки наближалися до огорож твоїх, твої собаки чули їх, твої собаки люто брехали до блювотиння, чуючи неприборканого ворога, поміж будинком твоїм та великою дорогою лишилися їхні сліди, на світанні, читаючи ці сліди, ти вже знатимеш судомну та тривожну вість про те, що вода стала твердою і що північний міст скляно та гулко дзвенить під ногами людей, які йдуть навздогін калиновому сонцю…
https://litgazeta.com.ua/prose/navzdogin-kalynovomu-sontsyu/