Ніч, що звістує світання

 
Ігор Скрипник – український інтелектуал, військовий журналіст, публіцист і письменник. Народився 1971 року в місті, яке зараз називається Дніпро, у родині військового лікаря. 1993 року закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, факультет романо-германської філології. Перебував на дипломатичній службі, працював викладачем іноземних мов та журналістом, зокрема і в зоні АТО. 2006 року в Києві під час розгону так званого «руского марша» проломив голову одному з керівників проросійської політичної партії, який тепер обіймає високий пост у так званій ДНР. За це був тоді заарештований та засуджений. Роблячи репортаж про батальйон «Київ-2» під час боїв на Бахмутській трасі, зазнав контузії. У львівському видавництві «Астролябія» вийшла книжка його художньої есеїстики. Вона стала певним підсумком його багатого життєвого досвіду.
 
Ігоре, читаю Вашу книгу, і виникає враження, що есеї “Поза сценою українських революцій” написані як спогад. Ви часто пригадує та аналізуєте те, що відбулося. Які події для Вас стали визначальними у житті як письменника та особистості?
Певно не буду аж надто оригінальним, якщо скажу, що найвизначальнішими подіями мого життя були конфліктні ситуації, подорожі та війни. Практично, неможливо писати про щастя, про спокій, про Золоту Добу, адже Золота Доба позбавлена подій та трагедій, а саме вони є добривом наративу. Я, приміром, дуже мало читав книг про щастя. Та й то – там йшлося про щастя, яке минуло і яке вшановується як спогад. Це – «Інші береги» Набокова та «Високий Замок» Лема. Люди пишуть про щастя, яке у них відібрали. Робота і дипломата і журналіста створила з мене письменника. Я побачив світ та побачив війну і захотів розповісти про це.
 
У книзі особливу увагу приділено часу та простору, останній навіть ділить людей на типи: людина передмістя, людина хутора. З іншої сторони – це поділ у часі. Зокрема, історичному – Імперія, Гетьманщина, 2000-і роки… Наскільки, на Ваш погляд, простір і час, у якому живе людина, визначає її життя?
Простір формує націю. Час формує іншу, більш вразливу та більш вибагливу спільноту, яку ми називаємо поколінням. Українська нація сформована тим неспокійним простором, тим «прохідним двором» Євразії, який знаходиться між Балканами та Кавказом, між Балтійським Морем та Чорним Морем, між Великою Швецією та Великою Туреччиною, між ханською Москвою та прусським Берліном. Цей простір може виковувати та виховувати виключно сильні нації. Моє покоління є сформованим за доби межичасу – фактично у проміжку між розпадом СРСР та початком чергової світової війни і я, звісно ж, є дитиною і цього простору, і цього межичасу. Сподіваюсь, що цю свою приналежність – і геополітичну, і хронологічну мені вдається відтворити у своїх творах.
 
Краса і добро у Ваших есеях часто виступають поряд із чимось побутовим, приземленим. Мені це нагадало роман чеського автора Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття». Чи сприймаєте Ви світ як щось визначене і поділене – чорне і біле, чи все ж вважаєте, що красу можна побачити і знайти у всьому? Що надихає Вас на письмо?
У Георга Тракля в одному із віршів згадується вовк, якого намагається побороти янгол. «Ein roter Wolf, den ein Engel würgt» – здається так це звучить. Подібний янгол, який б’ється із вовком, прикрашав одну із пропагандистських листівок УНСО у 1990-их роках. І вовк і янгол є прекрасними, кожен по-своєму і кожен із них вартує бути відтвореним за допомогою письма. І вовк і янгол можуть надихати. Обидва створені Господом. Бог є скрізь. Навіть у витівках диявола. У Середньовіччі це називалося священним холізмом і це означає, що джерелом натхнення може бути будь-який фрагмент цього не дуже досконалого світу.
 
Думаю, що окремим героєм Вашої книги можна вважати Природу та її стихії. Зокрема, сніг у есеях зринає дуже часто. Орхан Памук у романі «Сніг» використовує цей образ як стихію, яка мовби «полонила місто». На мій погляд, у Вашій творчості сніг навпаки несе за собою певні зміни чи навіть певне очищення. Окрім того сніг є образом чогось вічного, постійно присутнього … «Безберегий сніговир»… Наскільки міцно у своєму житті Ви відчуваєте зв’язок з цією стихією та природою в цілому?
Майже десять років я мешкав у прикиївському селі й тому стикався із природою, фактично, щодня. У селі значно глибше відчувається та переживається колообіг стихій. До багатьох українських міст проривається дика природа – у моєму рідному місті це – Дніпро та острови, у Києві – пагорби, яри та праліс, який доходить майже до Європейської площі, у Львові – це Його Величність Високий Замок. Природничі науки, насамперед орнітологія та іхтіологія, є моїми, сказати б, захопленнями. Не даремно ж у міфах, у демонологічних та у дияволоборчих переказах фігурують зооморфні вищі істоти, втілені в образи птахів та риб. У львівському музеї ім. Шептицького, на старих галицьких іконах пребагато таких символів. Що ж до снігу – то тут варто згадати слова останнього гностика старої Європи та одного із найперших письменників сучасної України Костя Москальця: «Христос – це сніг, який приходить серед ночі», і цим сказано надто багато, аби я грішний міг би додати бодай щось…
 
Кожен із Ваших есеїв розкриває події, які так чи інакше стали причиною початку війни. З однієї сторони це конкретні люди та вчинки, з іншої – символи та знамення… «Дорога на війну починалася в Києві на Центральному автовокзалі…» Якою все ж на Ваш погляд, була для українців ця «дорога на війну»? Як починалася ця «довга та терпка доба неспокою»?
Я б сказав, що вона на наших землях ніколи не закінчувалася. Попіл – одна із форм існування вогню. Україна може впадати у стан певного історико-політичного анабіозу, але вона все одно снитиме війною. Відтоді як Україну пробудили у 1914 році генштаби трьох імперій купно із Василем Вишиваним, Дмитром Дорошенком, В’ячеславом Липинським та Йоахімом Прусським, неспокій є постійною складовою нашої національної екзистенції. Спроби приспати пробуджену Вкраїну виявилися марними. У нас пребагато завдань, нам треба повернути собі наші природні кордони, повернути Україні її споконвічне імперське (або, якщо казати більш політкоректно – князівське) ім’я Київська Русь, відновити ядерний статус; нам треба збагнути те Боже завдання, згідно якого ми існуємо на цій землі. Наші сусіди – скрізь по усьому периметру теперішніх куцих кордонів (й не лише ті з них, кого ми називаємо росіянами, до речі), просто-таки підштовхують нас до якомога сумліннішого та ефективного виконання цих завдань. Так що ця доба неспокою буде дуже довгою. І дуже терпкою. Але й водночас прекрасною.
 
Як журналіст Ви отримали досвід військового кореспондента. Що підштовхнуло Вас до цього? Що було важким у такій роботі, що вразило і запам’яталося?
Через родинні обставини не міг піти на фронт добровольцем. На жаль. Посада ж військового кореспондента дозволяла бувати у зоні бойових дій більш-менш регулярно. Коли війна йде, фактично, у наших дворах, коли ворог не на порозі, а вже у хаті, якось дивно було б не всипати йому у зуби. Найважчим було отримувати дозвіл СБУ на в’їзд до зони бойових дій. І ще важкувато було вислуховувати у редакціях мантри про те, що журналіст, мовляв, не має права брати до рук зброю та приймати участь у бойових діях. Найбільше вразила природа Донбасу – напівприборкана та напівдика, яка очуняла через те, що людей поменшало, а виробництво зупинилося. Навіть у тричі отруєних тамтешніх річках побільшало риби через те, що у річках багато трупів. Найперше, що вражає і що залишається у пам’яті – це канонада, яка стає чутнішою та гучнішою із кожним кілометром наближення до лінії фронту. Немовби повертаєшся додому…
 
Один із есеїв книги «Аргентинський щоденник»  присвячений перебуванню в Південній Америці. В есеї Ви порівнюєте Аргентину і Україну. Що спільного, на Ваш погляд, є у цих  двох країн, національностей?
Нас поєднує спільна воїнсько-землеробська культура, особливий та дуже вишуканий різновид колонізаторської цивілізації. Усі племена, які долучилися до створення української етнічної мозаїки, від не дуже цікавих трипільців до вкрай цікавих норманів, були або воїнами, або землеробами, або воїнами-землеробами й усі вони виступали у ролі колонізаторів-культуртрегерів по відношенню до своїх попередників. Подібні цивілізаційні процеси відбувалися і в Аргентині – від впливу майже міфічної імперії Тауатінсуйю до цілком реальних віце-королівств іспанських Габсбургів та іспанських Бурбонів. Таким чином, не лише наявність великої української громади на берегах Ла-Плати є тим, що міцно зв’язує Київ та Буенос-Айрес.
 
Чому Ви довіряєте більше – минулому, теперішньому чи майбутньому?
Усі три часові виміри, про які Ви говорите, не можуть існувати один без одного. Це є як світання, середина дня та кромішня ніч. Це – священна круговерть. Будь-яка нація, будь-яка ідеологічна спільнота, будь-який літературний Канон чи то Анти-Канон є зібранням мертвих, живих та ненароджених людей. Без світання немає дня, якщо не буде дня – не прийде ніч, найчорніша пітьма ж віщує світання. Теж саме можна сказати й про минуле теперішнє та майбутнє.
 
Що сьогодні залишається поза увагою людей, «поза сценою українських революцій»? Про що ми повинні пам’ятати?
Десять років між двома майданами (2004-2014) були вщерть сповнені багатьма знаменнями. Прикро, що сучасна профанічна та вкрай раціональна (а, отже – дурна) доба не рахується зі знаменнями, оголосивши янгелологію псевдонаукою. Хай там як – янголам та знаменням до цього байдуже. Ікони не даремно плакали кров’ю по всій Україні між 2004 та 2014 роками. Нас було обрано. Війни не починаються виключно людським промислом. У кожного із народів Землі є своє покликання та своя місія, виконати яку можна лише через великі зусилля та великі втрати. Настав наш час. Саме це треба пам’ятати – так само як і те, що цей час має бути терпким та закривавленим. На жаль. Чи на щастя…
 
Записала Мар’яна Зеленюк
bukvoid.com.ua
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал