Над товщею звіяних снів

Саме звіяних, сповитих пеленами розгонистих вітрів, хоче першопочатково це бачилося мені в інший спосіб: «снів кристалічних», гадалося десь так, адже кристалічність з її строгим порядком ієрархічної впорядкованості та чіткою геометрією викшталтуваних ліній карбується атрибутивною прикметою так вподобаної автором цієї книги «студеної півночі», такої собі ідеально вознесеної Гіпербореї з її памороззю почуттів, твердим упокоренням екзальтованої віри та «шляхетно-відмороженими строфами Зерова і Клена», що їх він, автор, «пригадував під час прогулянок у боксі під загратованим небом». Назагал беручи, якщо Ігореві Скрипнику трапиться нагода перевидати книгу своїх есеїв «Поза сценою українських революцій» (цьогоріч її благословила у світи львівська «Астролябія»), то за ілюстративний матеріал до неї на цей раз може правити малярство пізньої європейської Готики (вільно було б порадити тут майстрів «Авіньйонської школи»: Ніколя Фромана, наприклад, чи Йоса Ліферінкса): видовжені постаті у всепереможному злеті духу і часу, стрімкі злами стрілчастих арок, крила янголів гострі, як леза лицарських мечів, і перший доторк до них – першою кров’ю терпкого причастя…

Одначе на шальках його терезів важчими (дискурсивно місткішими, якщо покористовуватися сленгом сучасної високошкільної гуманітаристики) все ж – вітри: для того, хто зазирнув поза сцену візуального декору найостанніших наших ребелій-революцій, із яких розпочата на Водохреща 2014 р. і подосі палахкоче жаринами несхололого вогню, вони, себто вітри (зрештою, ходить не тільки за них, а й за ціле, як називає його Ігор Скрипник, «божевілля метеорології», яке у нього повсякчас звістує про себе ураганами, шалено-нестримними дощами або тихим кроком снігів над білими обрусами спорожнілих полів) екзистенційно й емпірично засвідчують усеприсутність простору у кожній цяті української історії, розгорнутої, ніби житійна довершеність людської долі у плетиві ворохобних часів (українці під цим оглядом – спільнота направду дивовижна, бо чи не єдиними з-посеред племен Ойкумени вони із таким завзяттям знакують мапу понадземної просторіні Євхаристією та вільновідпущеними вітрами: вертикально вознесеними банями козацьких церков старої Гетьманщини – «триглавих церков», неодмінно уточнить при цім автор книги «Поза сценою українських революцій» – та сторожовими вежами вітряків, над крилами яких стрімко підноситься владичо-багряний німб призахідного сонця). Повіви такої просторовості і важать для Ігоря Скрипника найбільше, бо на її обширах світ розгортається як велика притча і таїна, бо та новалісівська «велика сув’язь буття», за якою шукали загублені у безмежжі своїх Фіваїд екзегети пізньої античності і тайновидці київського Єрусалиму у добу «мазепинського Бароко», у парадоксальний спосіб проявляється тут містерійними кшталтами сув’язі теперішнього, минулого і майбутнього часів. Власне, від 1922-го, коли у «сторозтерзаному» Києві з’явилася «Круча» Тодося Осьмачки з її грандіозно-трагічною тямою української землі, відчайдушно безберегої і відкритої «хвилям сивих океанів» – у середохресті апокаліптичних вітрів та реву «із безодень світу», над «кривавими манівцями» якого возносяться охоплені вогнем летючі колісниці, – наше красне письменство ще не знало такого гострого, як у Ігоря Скрипника, переживання просторовості як сутнісного виміру метаісторичного буття України. Старі козацькі столиці нашого Лівобережжя з їхньою запечатаною горбами, шляхами і румовищами пам’яттю про сотні та полки Гетьманщини, «плотожерні глибини Дніпра та Десни», наших священних рік, езотеричні першоназви яких палаючими стрілами шугають у темінь жаских тисячоліть, темні видива сіверянського Чернігова, мури якого підносяться над «схилами старих курганів та змієвих валів, потойбіч яких хрипко та зранено стогне уві сні чорна вже майже азійська рівнина», бездонна Слобожанщина, вервиця хуторів якої «стоїть на межі великої темряви» – для Ігоря Скрипника то пазли гіперреальності, склавши які матимемо божистий простір золотого тла Оранти. Або макабричну емблематику Ієроніма Босха. Або дві ці тотальності заразом.

…На відміну від небезталанного козацького нащадка Максимиляна Волошина-Кирієнка, який, попри те, що відлунювало у корені його імені тверде латинське «maximus», аж надміру зичливо припрошував шалапутних москалів до свого письменницького столу («Дверь отперта. Переступи порог. / Мой дом раскрыт навстречу всех дорог», – цитоване-перецитоване волоокими літературними дамами на кафедрах русистики наших філфаків), Ігор Скрипник ніколи не запобігає перед чительником, завжди чітко дотримуючись із ним підкреслено не-панібратської дистанції. Уподобаний ним «формат» жанрово-стилістичного самоусвідомлення письма – характеристичне тому підтвердження: йдеться, по-перше, про есей, тобто вияскравлений у координатах розмислової суб’єктивності добірний мистецький кшталт (першовзором тому – «Южнорусские очерки и портреты» Василя Горленка, що ними, власне, українська есеїстика на схилку XІX ст. свою ходу і ропочала: «Носити в серці Ермітаж і Тена / І звістувати світло хуторам; / Знаходити дива мистецтва там, / Де походила вже рука невчена» – у повищих рядках сонета Миколи Зерова «Горленко» розгортається цілий уреальнений тендітним шитвом дідича-енциклопедиста напрям есейного «одчинення» українського світу); по-друге ж, навіть і у модальностях цієї не-скутої конвенційною умовністю есейної парадигми автор книги «Поза сценою українських революцій» концептуалізує напрямні виразно герметичні, у яких відсутній і натяк на одновимірність сюжетної подієвості. Питання «Про що?» стосовно наративів Ігоря Скрипника не може поставати у принципі, і саме з огляду на овиди такої, за Грицьком Чубаєм, «постаті голосу», він наполегливо акцентує на дискретності, мозаїчності як домінантах власного метафоричного гештальту: власне, усі ці есеї – від «Чорного світла», яким книга розпочинається, до прикінцевих «Листів з потойбіччя» – в аспектах і дискурсивно-змістовому, і структурно-композиційному вияскравлюються насамперед фрагментами. Фрагментами у тому розумінні (це відзначив і Богдан Пастух у «Паладинові порожнечі» – прецікавій своїй післямові), як бачили це єнські романтики, і особливо – найбільший серед них, Новаліс, близький Ігореві Скрипнику своєю взорованістю на овиди апофатичного тайнопису. Тому, застановляючись на цій книзі із «високої полиці» підкреслено не-ужиткової «Астролябії» (не забути б іще, що її рукопис став у 2018 р. переможцем Міжнародного літературного конкурсу на кращу книжку року «Крилатий лев»), збутися «об’єктивкою», тобто реінкарнованою «критикою нагляду», яка «вивчає», визначає «провідні тенденції» і «типологічно узагальнює», буде більш ніж складно. Бо спізнати на дотик вітер спроможний тільки вітер, бо пазли складаються у зображення кожного разу нове, бо в цьому, як сказали б наші барокові книжники могилянської доби, «Алфавітові світу», окремішня літера – то частина і ціле заразом, і кожна з них у сферичній своїй досконалості більша за суму інших. В авторському «Алфавіті» Ігоря Скрипника (на прикінцевий загал, кожен із тих, хто береться за перо, або, якщо вже осучаснювати, кожен, хто кладе пальці на клавіатуру, мав би стриміти до витворення своїх «прописів» алфавіту, проте не всякий списатель паперу стає автором: як завважив при одній оказії світлої пам’яті Олесь Уляненко, «писати – це вам не коми розставляти») таких сферично-досконалих літер – чотири, як чотири було ріки у Книзі Бутя і чотири возносяться стовпи, на які спирається небо: і літерами цими постають сни, люди, книги, землі.

З неї, останньої, годилося б і почати і їй приділити найбільше уваги, зауваживши тільки, що йдеться, радше, не так про землі, як про землю (в однині – чи в самотині?), яка опановує простір незвіданого під щораз новою своєю назвою. І мапа, при помочі котрої Ігор Скрипник цю землю досліджує, із знаними всім сучасними мапами (їх у кожному школярському підручнику надибаєш: східна там і західна півкулі у схололому анатомічному розтині) не матиме нічого спільного. Взагалі, треба пам’ятати, що усі терени, країни і простори, які він спізнав у своїх мандрах і про які пише у есейних епістолах – ще не звідані нами і лише в найзагальніших обрисах картографовані. Латинська Америка, якою довелося йому помандрувати у часі праці в тамтешніх українських дипустановах (звідси – володіння іспанською і ще якимось мовами, новими і старими, – у найдивовижнішому лінгвістичному спектрі: кілька років тому дорогою до «Українського письменника витягнув із наплічника підручник староісландської – сказав, вивчаю…) править тут за приклад класичний. Так, там існує Аргентина з її неозорим урбанним океаном Буенос-Айресу і Колумбія з невеликими містечками, такими схожими на наші, «знані з фольклору та творів українських романтиків», і низка ще дрібніших країн, і між тими паралелями і меридіанами навіть щось таки відбувається (у Колумбії, наприклад, безкінечна громадянська війна), проте увесь цей континент тільки-но зараз відкрито генуезцем на службі у Католицьких Величностей і щогли каравел ще виразно підносяться на обрії: за Ігорем Скрипником, там «відчуття космічної первісності світу Божого», там простори відкриваються брамою, «яка веде до сонця, хижого древнього сонця великих вод та високих гір, брамою, яка веде до далечини, до вічного знелюдненого видноколу», там зорі вперто вказують «на якісь таємні руни індіанських міст у горах», яких, можливо, ніколи навіть і не існувало насправді…

В осерді цього світу – Україна, терен езотеричного неспокою, молодих гір та підземних рік, які несуть свої води під товщею археологічних епох та геологічних пластів до знаних тільки втаємниченим морів. Цю Україну також годі шукати на post-УеРеСеРівських мапах, натомість багато що скаже про неї, наприклад, злагоджена 1540 р. викладачем старогебрейської мови та богослів’я у Гейдельберзькому університеті Себастьяном Мюнстером мапа «POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA», на якій вперше знакуються питомими назвами наші старожитні історичні краї – Rvssia, Podolіa, Volhinia, Pokutze, Codimia… Сторожкі й насуплені хутори (у їхній тиші мерехтять лелітки пам’яті про знищені села), які збереглися ще по околицях великих міст; шляхи, які синіми тасьмами вен розкраюють темну плоть наших принишклих полів, шляхи, що ними «рипучі галасливі автобуси» звозять до прикінцевих станцій метро фелахів, вирваних зі сну своїх незміряних тисячоліть; сови й кажани, які щоночі прилітають до людських осель «на чернігівській межі», звістуючи час, коли неприборканий біос здолає доместикований соціум і знову виповниться все доокіл пущами та лісами, і тури туди повернуться, принісши на своїх рогах диск золотого сонця – то для Ігоря Скрипника твердь островів пощезлої і незникомої Анлантиди, які він обстежує із завзяттям першовідкривача епохи Великих географічних відкриттів. Його Київ у нагорному своєму Іно-бутті – також громаддя островів, і на одному із них, тому, який посеред Дніпра і «звідки видно золотавий вулик Лаври на західному березі», ховається Езра Павнд, якому «возять їсти в темному глиняному посуді». Взагалі, Київ із його «кульгавою геометрією древніх вулиць», Київ, який здіймається, «неначе синя і золотава вежа», Київ, у самісінькому осерді якого, на Михайлівській площі, ламаючи бруківку, «ростуть під дощем неприродно високі чорнобривці» – то у книзі «Поза сценою українських революцій» тема особлива, і потребує вона уваги, може, і більшої, ніж усі інші теми заразом. Для того, аби відчути смак трунку – малий кусник із численних його об цім есейних екзерсисів: «Київ – той княжич, перевертень та чорнокнижник, якого охрестили за римським звичаєм. Він – останній волхв. Він – гетьманич або ж попович, босоногий семінарист із Біблією в торбі за плечима. Він – розстріляний перекладач та переспівувач усіх пекельних вергіліїв… Він втримається. Обов’язково втримається…». «Пекельні вергілії» – справді пречудові, одначе про хрещення за римським звичаєм я б з Ігорем Скрипником якось посперечався…

Про інші його літери – кількома скупими штрихами. Люди, вони у нього проростають із надлишкового присмерку. Це люди хуторів, люди передмість, безпритульні шукачі обіцяного і тверді сторожі заповіданого, вони вдивляються в далечінь, вони самі стають нею, їм у числі небагатьох відкрилося, що вогняні стріли громохких битв поснули там, у глибинах, десь поміж магмою та корою землі, і коли тиша розривається ревом гармат, вони наносять на магазини своїх автоматів «древні та симетричні узори», такі ж самі, якими «прикрашали сорочки та посуд у старих гетьманшинах». Хтось із них живе відлюдником, хтось уподобав археологію (в її езотеричній і практичній іпостасях), когось вабить політика (у її радикально-правих форматах: ця тема мені, зазвичай, глибоко байдужа, щоб не сказати більше). Владолюбство нечасто точить душі цих людей, бо над усі престоли влади важливіший для них котел, який запалюють по наших селах десь на Покрову. Воно й направду: одного дня престоли падуть і корони царські котитимуться курними шляхами, а стихії вітку та вогню (а як ще котлові без них?) вічно пребудуть.

А книги – вони всі із полиць книгозбірні сліпого самітника-бібліотекаря Хорхе Луїса Борхеса: звичайно, будуть там київські неокласики (Микола Зеров і його «Чистий четвер», Юрій Клен), буде Кость Москалець із його герметичною поезією та «Бахмачем пасажирським»), буде Олег Лишега (доглибно-київський есей «Adamo et Diana», назагал беручи, ціле його «Старе золото»), стоятимуть томи Шатобріана, згаданого вже Езри Павнда, Фолкнера, Євгена Пашковського, поетів Київської школи. І неодмінно – Новаліс, його «Гимни до ночі» («Хіба не носить усе, що нас надихає, барву ночі? Вона, як мати, несе тебе, і їй ти завдячуєш усю твою пишноту»), адже саме у всевладді ночі, нас, за Ігорем Скрипником, єднають «запалені осінні сни». Бо ми багато чого ще не знаємо – якою була мова етрусків, чи курять пророки «Приму» натщесерце, куди вітри щороку осінь відносять, – але безпомильно нам уже відомо, що на обширі між Карпатськими горами, де, як значив Гоголь у «Страшній помсті», стоїть на коні дивний лицар, та Диким степом Донеччини, над якими, за Ігорем Скрипником, «бовваніють терикони-зикурати», найправдивішими свідченнями були і довіку будуть сни. Сни кожного з нас і сни усіх заразом. Звіяні вітрами. Забуті риторами і казнодіями. Застиглі у темному скорописі на білих обрусах книги.

 

«Українська літературна газета»

№10 (250) 24 травня 2019

Залишити коментар