“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady-2/
https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup/
https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-3/
(Кримські спогади)
ВЕРШИНА МАНГУПУ
Перш ніж описувати те, що ми побачили, наведу цитату В.Е. Возгрина з праці «Готы» [Т.1 История крымских татар: Очерки этнической истории коренного народа Крыма в 4-х томах.] Величава гірська обитель готів, як і сам Бабадаг [гірське плато – В.П.], завжди справляло на мандрівників незабутнє враження. Англієць Е.Д. Кларк писав у 1800 р.: «ніщо в якій би то не було частині Європи не перевершує страхітливої величавості цього місця»; його дублює француз Дюбуа де Монпере: «…ця величезна скеля, прямовисна зо всіх сторін, височіє як окремий бик мосту… Ні одна позиція в Криму не могла бути сильнішою, не було ні однієї важливішої» (цит. по: Васильев А.А., 1921, 316). Возгрін додає, що на той час [XIX- початок ХХ ст. – В.П. ] ще залишались «стіни цієї фортеці з вежами», але вже нам на підході було видно, що ніяких величавих веж на вершині скелі не збереглося.
Роздивляючись навколо, ми попрямували до центру майдану. Ліва частина гори була відгороджена мурованою захисною стіною з битого бутового каменю. Збереглася тільки центральна її частина з вхідною різною аркою, а обидві бокові [на ранньому фото ще видно ліву частину] були вже завалені. Ясна річ, тут і була цитадель замкового типу. Але вона потребувала негайної реставрації з того ж каменю, що вивалився з її стін, принаймні так, як це зробили у Неаполі Скіфському (Сімферополь) на могилі скіфського царя Скілура.
Сама гора мала форму великого овалу, який виступав у простір своєю велетенською масою, що своїми вертикалями упиралась у своє підніжжя. Погляд за край гори утоплювався у простір з далекою панорамою таких же напівголих або заліснених гір. І жодних наземних будівель, що замикали б контур майдану. Але готи виявилися винахідливими людьми. Житло було вирубане в самій камінній товщі гори, умовно кажучи, під ногами. Спускаємося сходами наче у підвальне приміщення, поворот направо і потрапляємо у саму звичайну кімнату приблизно 10-12 кв. метрів з віконною проймою, як наче б то наверху в звичайному будинку. Які ж вони вікна робили? Мали чим засклити мереживо з малих віконечок чи завішували отвір килимами? Проти входу в кутку місце для вогню, отже вікно мало відкриватися чи відтулятися для випуску диму. І такі кімнатки йдуть по всій цій стороні гори. Ніде не видно завалів у сусідні приміщення, очевидно, безпомильно враховувалась товщина суцільних стінок. Досконале печерне місто.
Отже, готи були не лише добрими воїнами і землеробами, а й винахідливими будівельниками. Поки я розглядав ще декілька таких унікальних «квартир», мій напарник швидко оббігав замчище і подався головною дорогою вниз. Для молодого хлопця вражень від першого сприйняття вистачило.
Несподівано з’явився чоловік років сорока, явно не турист, а місцевий, бо дуже впевнено до мене наблизився. Познайомилися. Я йому про Київ, університет, факультет кібернетики, Берегове, інтерес до стародавньої історії України і потрапляю абсолютно в резонанс з музикою його душі. Він з Сімферополя, технократ, інженер, тут залишився на кілька днів, підстрахувати стоянку археологів поки їх нема, дружить з ними вже не перший рік. Мангуп для нього став як рідний дім. Українську мову розуміє, бо з походження поляк. Так ми надалі й спілкувалися двома мовами.
Станіслав, так його звали, запропонував разом пройтися головною територією колишньої фортеці, що я й сам мав намір зробити. Але його розповідь все оживила. Заходимо попід арку в майже повністю зруйнованій головній оборонній стіні. Посередині вичовгана дорога в глибину між завалами до краю гори. Наземні будівлі тут були, і справа, і зліва, запевняє Станіслав. Їхні основи, що проглядаються в камені, та у завалищах, де вони є, досліджують археологи. Гадають, що палаци були двоповерховими. Також визначені приміщення для воїнів, оборонців фортеці, схованки для зберігання запасів провіанту. Та й дрова потрібні, аби щось приготувати, вівці зо 2-3 десятки на заклання крім тих, що утримувались у мирний час у господарській галереї.
Невідомо, які напади відбивали готи Доро, але в часи князівства Феодоро турки пів року (у 1475) не могли взяти це укріплення. А секрет ось у чому, – каже Станіслав. І підводить мене до криниці, досить широкої, видовбаної в суцільній кам’яній горі аж до водоносного шару. Яка тут глибина? Він виймає кусок газети, підпалює його запальничкою і кидає у криницю. Довго, ой довго летить той вогненний згорточок, поки потрапляє у воду. [Пізніше, проглядаючи публікації по Мангупу, виявив, що глибина криниці
23.6 м, бо там у щілину каменю вривається водоносний шар]. Очевидно, тут зверху стояла корба з великим колесом, щоб натягати води для всіх потреб. А де є вода, там життя триває.
Ідемо далі, до найзагадковішої споруди, точніше вирубки в суцільно кам’яній товщі гори. Начебто велике шатро з заваленою передньою стінкою, де б мали бути вхідні театральні куліси. На торцевій стороні є декілька пройм для вікон, але занадто великих – мабуть якась природна сила типу землетрусу повивалювала їхні перетинки і довела до розміру панорамних, які вже й позатулювати неможливо. Тільки одна опорна нога по центру підтримувала верхнє склепіння. Враження таке, що досить землі разом з горою струснутись і ця опорна серцевина рухне. У нижній частині стін були залишені півколом камінні місця для сидіння. Тут відбувалися засідання вищої церковної і світської влади Феодоро, – пояснив Станіслав, а перед тим готів Доро. Священний синкліт, майнуло в голові.
Раптом Станіслав пригасив мою уяву, в якій я вимальовував образи то готів, то церковних ієрархів, які колись тут бували, і запропонував мені показати в’язницю, бо тут і суди відбувалися. За лівим уцілілим виходом і поворотом вздовж підрубаної стіни йшла доріжка-карниз. Злочинця тут могли одним поштовхом спихнути в урвище, де він, пролетівши більше півсотні метрів розбивався у підніжжі гори. Коли ж засуджений мав потрапити саме до в’язниці, то спускався похилою вузькою доріжкою метрів п’яти у довжину і ширини на ступню та й потрапляв у вирубану кімнатку для охоронців, а далі в одну з трьох глухих камер, де йому судилося чекати подальшої своєї долі, включно з тортурами. Вертаємось назад через «Консульську залу», як висловився Станіслав на генуезький манер. Насправді серед готів консулів не було. Вони відомі з часу генуезьких володінь у Тавріді [широко відома генуезька фортеця в Судаку, там вона в значно кращому стані, ніж мангупська.]
Хоча весь комплекс споруд Мангупу майже повністю зруйнований, він вражає своєю незвичною величчю, захоплює романтичною ідеєю створення цитаделі високо в горах, і перетворення її на неприступну столицю держави Доро, кордони якої сягали на узбережжі від Херсонеса до Алушти, а то й до Судака.
Огляд було закінчено, але діалог продовжився. День хилився до вечора. Пора було скористатися з сидора в дипломаті. Станіслав підхопив мою думку. Запропонував нікуди не спішити, зварити гречку до моєї домашньої української ковбаси, декількох головок цибулі, половини українського житнього хліба і того стимулятора, що я докупив у магазині внизу. Заночувати тут, а повертатися завтра зранку. Мовляв, у археологів є все для спання і приготування їжі. Доручив мені збирати хмиз у лісі, чим я й зайнявся, назбирав оберемок, несу з думкою – де ми будемо вогонь розпалювати? За командою Станіслава – не на поверхні, а у традиційному місці у для колишніх мешканців – правому кутку навпроти входу однієї з келій.
Біля входу в готську «квартиру» вже стояли тринога і казанок, підвішений на ній. На мій подив, звідки взялися всі ці причандалля, Станіслав віджартувався: – З сусідньої квартири, але поверхом нижче.
Через плече у нього торба, як у гуцулів тобівка.
– Зараз побачиш. Забув солі взяти. Підійшов до краю гірського урвища і почав ним вправно і швидко спускатися. За що він тримався, я навіть не усвідомлював, бо гора обривалася фактично вертикально, може хіба мала 1-2 градуси нахилу у верхній частині. Опустившись приблизно метрів на два, після поперечного руху зник із виду (зайшов у вирублену кам’яну печерну схованку археологів) і за хвилину повернувся назад та піднявся на гору. Почав мене агітувати спуститися в таємну «кімнату». Але я в подібних альпіністських екскурсіях ніколи не був і категорично відмовився. Станіславу дуже кортіло показати мені недоступний «нижній поверх» печерного містечка.
Після вечері, коли вже я відчув силу в організмі, несподівано для самого себе погодився на альпіністський експеримент, щоб не осоромитися з недостатньої сміливості.
За краєм скелі була прірва.
– Все дуже просто. Я буду тобі підказувати, як робити кожен наступний крок. Сідай на край скелі. Держись руками тут зверху за кам’яну складку і обертайся. Опускай спочатку праву ногу. Там у камені є заглиблення для ноги Поставив? Тепер опускаєш ліву ногу до наступної виямки. Руки ти контролюєш, їх бачиш. Держись за ті самі заглиблення, що раніше намацуєш для ніг. Знову вперед іде права нога. Опора весь час на три точки, четверту переносиш. І так по черзі – нога, рука. Головне – тримайся міцно пальцями і надійно опирайся кінчиками ніг.
Так я з підказками, тамуючи подих, опустився десь на півтора зросту, до карнизу. Далеко внизу колихались зелені вершини кримських сосон. Але туди дивитися не можна – 70 м (!), щоб не закрутилася голова. Я лише на мить глянув. А ще треба пройти вбік метрів три. Притискаюсь грудьми до скелі, стопи тримаю косо, бо карниз вузенький. Руки в ширину, торкаюсь долонями каменю і посуваюсь. Нарешті отвір – наче двері, віконна пройма теж є. Не келія, а кімнатка невеличка, метрів 5-6 кв., праворуч – ніша з полицями у вузенькій кладовочці. За хвилину спускається Станіслав і починає мені розказувати та показувати, де у них інструмент, старий диван (тут археологи і сплять), ковдри, постільні приналежності, мило, рушники, набори для бриття. В ніші – запаси води, продукти на полицях, крупи, консерви, овочі – що потрібно для аскетичного життя науковців.
Вибиралися ми у тому ж порядку. Ковдри і подушки витягли мотузкою. Погода цілий день стояла чудова, було геть тепло. Зверху каміння нагрілося, лежати твердо, але приємно. Станіслав хвалився, що він тут інколи вночі бачив привидів. Не зразу над скелею, а трохи поодаль в повітрі над прірвою. В білому халаті чи балахоні, мов людина, що вийшла з ванни, привид пропливав повільно вздовж мангупської гори, зберігаючи незмінним прибраний образ. Загадкове природне явище. Ми довго його чекали з надією побачить, але, на жаль, в ту ніч це марево не з’явилося. Дарма ми старалися розмовляти тихим шепотом, щоб його не налякати нашою присутністю.
Згадали готів, які так довго залишалися історичними привидами. І ту гілку візантійської грекомовної династії Гаврасів, яка тут, у столиці князівства Феодоро, змагалася за його існування до останку, аж поки турки Османської імперії після взяття Константинополя 1453 р., через 22 роки, (у 1475 р.) взяли цю неприступну твердиню, довівши героїв оборонців до голоду.
Чиї то привиди були? Мабуть убієнних захисників рідного гірського гнізда.
Вранці, проводжаючи мене традиційним похилим і досить широким спуском, Станіслав звернув мою увагу на залишки фундаменту восьмигранного храму Костянтина і Єлени – імператору і його дружині, які перші визнали християнство і зробили його державною релігією. [Храм свою історію починає з VI ст. Неодноразово руйнувався. У 1427 р. був відбудований феодоритським князем Олексієм – нащадком візантійських імператорів. Його правління було найвищим ступенем розвитку князівства Феодоро. До падіння цього останнього рудименту античності у Тавріді залишалося менше 50 років.]
По лівий бік дороги виднілося старовинне кладовище з пам’ятниками караїмських поховань – наслідок багатьох століть їхнього перебування тут, як і в Чуфут-Кале. Останнє їхнє міське обійстя – Караїмська кенаса у Києві на Ярославому валу. Зараз це будинок актора. З часів галицьких князів і майже до кінця ХХ ст. громада караїмів проживали у Галичі. Коли здвигали пам’ятник королю Данилу, була й з Криму делегація в декілька чоловік. Дуже переживали, що в процесі розширення площі перед кінним пам’ятником замість реставрації знесли останній будинок, який колись належав караїмам. Тепер лише у Тракаї (Литва) залишилася вживу невеличка громадка колись відомого стародавнього народу, кагали якого поселяли в своїх землях галицькі і литовські князі, зважаючи на торгівельні і дипломатичні здібності прибулих. Це ще одна сторінка спільної кримо-української історії.
На закінчення не можу не розповісти про «візит» запорозьких козаків у гірське гніздо. Отже, з 1475 р. ця фортеця опинилася в руках Османської імперії. Розташований недалеко від Бахчисараю, Мангуп став центром турецького кадилаку, в ньому зберігалася ханська скарбниця. Загадкою є – яким чином про це дізналися запорозькі козаки. Тим паче, дорогу гірськими тропами від моря до вершини міг знати хіба місцевий, корінний гот, якщо не грек. В усякому разі без провідника, який знав гірські стежки, козаки не змогли б здійснити свій піратський наскок – з метою пограбувати ханську скарбницю. А взяти силою таку фортецю, яку пильно охороняла стража на воротах в’їзних і до цитаделі, було далеко не легко. Мабуть, ватага сміливців на чолі з отаманом і міфічним готом-провідником піднімалися до цитаделі тим саме шляхом, яким і я з незнайомим хлопцем дивом потрапили на майдан, бо цей хід важкий, але скритний і найкоротший.
Перша частина задуму – штурм турецької фортеці – вдався. Скарб дорогих речей і готівки – торби монет – було захоплено. Спускатися довелося широкою дорогою, перебивши частину залоги (мабуть, не всю). Залишалося якнайскоріше дістатися моря, де в Інкерманській бухті мали чекати залишені для охорони чайок козаки. Тим часом на околицях Мангупу зчинився переполох. Решта залоги і місцеві озброєні люди, очевидно, у немалому числі, кинулися доганяти грабіжників. Бігти ж козакам було нелегко з турецьким добром, тримаючи його чи у мішках чи просто в руках. Довелося частину викидати, з розрахунку на ефект розсипаних грошей чи дорогоцінних «знахідок» і відповідної затримки переслідувачів. Втекти таки вдалося, але зі значно меншим «зиском». Так відбулася зустріч нащадків далекого минулого з козацьким світом піратів Чорного моря.