Володимир Петрук. «Херсонес і Мангуп» (Кримські спогади)

553

“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022

 

Продовження. Початок:

https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady/

 

БАХЧИСАРАЙ

У Береговому я познайомився з татарсько-українською родиною, від яких  почув розповідь про їхню обопільно складну долю і дізнався про багато повчального. Вони мені й порадили спробувати потрапити до Севастополя через турбюро Музейного заповідника Бахчисараю.

Рано вранці найближчого недільного дня я вже був у Бахчисараї. Туристських автобусів на місці ще не було. Почалися переговори з екскурсоводами, які очікували їх прибуття. Довелося задіяти дипломатичні реверанси, викладати свою наукову біографію, включно з працею в селі Береговому, пред’явити паспорт, університетське посвідчення. І головне,  зацікавити своїм захопленням археологією і античною давниною, суголосною Кримським реаліям, зокрема, історії Херсонесу, щоб зрештою перейти від категоричного «Ні!» до більш толерантного варіанту погодження. Були виставлені певні умови: наявність вільного місця в автобусі, згода  керівника заїзду взяти зі сторони додаткового туриста та внести його до первинного списку, словом, виконати всі формальності для одержання дозволу на відвідування закритого міста [в межах України!]

З практики екскурсоводів, чекати треба було ще близько години, бо після  нічної їзди з-за Перекопу люди мусять вийти з автобуса на тверду землю, відвідати туалет, перекурити та перекусити – як хто підготувався, на своїх харчах чи в місцевому кафе. Було б помилкою не скористатися цією паузою. З дозволу музейних працівників я пустився у швидкий обхід території Музейного комплексу.

«Палац в садку» – так перекладається назва «Бахчисарай») – витонченої східної архітектури свідчив про високий рівень культури Кримського ханства,  але на той час потребував ремонту.  Колись я в ньому вже був, тому вдався у спогади про вигляд інтер’єру. Окрасою вхідних порталів було дивовижної краси, майже ювелірне, різьблення поширеного у мусульманських країнах мереживного стилю. Найважливішим приміщенням  першого поверху була велика зала з каміном, у якій відбувалися засідання   Дивану  – державної ради при ханові. Там же на другому поверсі були розміщені Посольська, Золота  і спеціальна кавова зали. Стіни й підлоги прикрашалися яскравими килимами. Не дарма ж і слово це прийшло в нашу мову разом із самими виробами.

Пригадав, як музейний гід-провідниця розповідала про Богдана Хмельницького, який тут залишав свого сина Тимоша заручником, укладаючи військову угоду з Кримським ханом у 1648 р. Тюркську мову Богдан Хмельницький знав (вивчив її, перебуваючи у полоні в Стамбулі), очевидно, і Тиміш її засвоїв. Він мав окрему кімнату і фактичний статус дипломатичного представника, а тому користувався повагою з боку ханського оточення.

За середньовічними мусульманськими правилами приміщення ділилися на чоловічу й жіночу половину, включно з гаремом. Згадалася виставлена на видному місці картина українського художника в стилі М. Дерегуса «Бранка». Десь тут виховувалась і рідна нам Роксолана, ще молоденьке дівчисько, але таке кмітливе й розумне, що з нього виросла широко відома в Османській імперії і тогочасній Європі впливова жінка-дипломат, дружина найславетнішого султана Сулеймана І-го. Єдина жінка, якій у Стамбулі спорудили мавзолей, збережений донині.

В жіноче крило допуску не було, демонструвався лише, крім високих декоративних ваз, дуже гарний розписний керамічний посуд. [Пізніше жіночі приміщення, включно з гаремом, стали доступними]. Далі експозиція закінчувалася і відвідувачі спускалися знову на перший поверх внутрішнього дворика, зупиняючись перед мистецьким шедевром знаменитого іранського майстра Омера «Фонтан сліз», де капля по каплі, роздвоюючись, стікали наче вичавлені з мармуру сльози. Можна тільки уявити собі скільки справжніх сліз тепер, в умовах чергової окупації, проливають кримсько-татарські жінки.

Треба було поспішати. На кілька хвилин заглянув у відкриті двері на експозицію археологічного музею, об’єднаного з історичним. Кримська земля багата на викопні аргументи зі свого минулого, як прадавнього, античного, так і середньовічного. В цій колекції були зібрані матеріали з гірської частини Західної Тавріки, особливо з обширу печерних міст.

Ще встиг заглянути на ханське кладовище. Там поховано 9 кримськотатарських ханів, але пам’ятники збереглися лише у чотирьох останніх з XVIII ст. Особливо гарний у вигляді циліндричної відполірованої колони з чорного каменю в неповний зріст людини з точеним овальним каменем замість голови з написом просто по ньому. Очевидно, каменярі дотримувались певних традицій ісламу, зокрема, не зображати облич.

[Прикро було усвідомлювати, що в Центральній Україні, у Гетьманщині, нема подібного некрополя гетьманів. Навіть аналога  Ханського палацу не було, бо ж Маріїнський Палац біля Верховної Ради є символом царизму, а не України.  Тільки зусиллями Президента Віктора Ющенка відновлено імпозантний Палац останнього Гетьмана України Кирила Розумовського у Батурині, а заодно побудована заново фортеця і будинок Гетьмана Івана Мазепи. Це дуже важливі символи для національної консолідації нашого козако-українського народу.]

 

СЕВАСТОПОЛЬ

Під’їхав  автобус з м. Кременчука. Почулася м’яка полтавська говірка. З’явилася впевненість – все буде добре. Вільне місце знайшлося. Паспортні дані у список внесли. Домовились досить швидко. Вже знайомі мені музейні працівниці допомогли. Одна з них буде супроводжувати автобус в ролі гіда. Я маю вийти вже на території Севастополя. Як повернутись назад у Берегове і не попасти в халепу до патрулів – вирішувати мені самому. Придумана версія – «випадково відстав від групи».

На півдорозі автобус був зупинений воєнно-міліцейським кордоном. Почалася перевірка паспортів, звірка зі списком. Але все було в порядку, можна було їхати далі. В цей час розігралася буйна сцена – патруль не пропускав машину з п’ятьма сідоками, грузинами. Вони їхали пом’янути свого родича, учасника війни, який загинув у Севастополі. Крім паспортів від них вимагали якісь спеціальні документи, довідки з воєнкомату.

Тим часом за командою гіда автобус рушив і зупинився у передмісті, якраз біля воєнного кладовища. Його огляд входив у план проведення екскурсії. Поки наша група слухала розповідь гіда про трагічні дні оборони Севастополя, появилася знайома гучна компанія грузин – таки домоглися свого (мабуть, поділилися грузинським коньяком). Вони швидко знайшли пам’ятник родича і готувалися поминати. Ми ж стояли між надмогильними плитами і мовчали. Прикро було почути зауваження екскурсовода:

– Чому ви, українці, не приїжджаєте сюди пошанувати своїх родичів, як оті грузини. Подивіться, скільки тут похованих з українськими прізвищами командирів, офіцерів!

Важке запитання, жодна відповідь не буде вичерпною. Великий народ – великі втрати і дуже складна історія участі у «спільних» війнах та їх оцінок – кому дістається «слава переможця».

Рушаємо далі. Слухаємо гіда: про «заснування» Севастополя німкенею Катериною 1774 р. –після ліквідації Кримського Ханства (1773) – на місці татарського міста Ахтіара, перейменованого нею ж у Севастополь наступного 1775 р. За вікном автобуса промелькнув пам’ятник – бронзове погруддя героя оборони Севастополя в Кримській війні 1853-1856 рр. матроса Петра Кішки. Я з дитинства тримав у пам’яті його образ-зображення в шкільному підручнику. [Додам, що це був справжній козак, найхоробріший воїн, недарма ж його вірогідний предок Самійло Кішка ще на початку XVII ст. був запорозьким гетьманом.]

У 1956 р. (вже в УРСР) був встановлений пам’ятник Петру Кішці в класичному стилі, роботи двох братів матросів і скульпторів Йосипа і Василя Кейдуків. [Характерним є коментар севастопольців 2021 р. про П. Кішку (з інтернету): «Имя его стало легендарным и вошло в отечественную историю как символ яркого народного характера, как олицетворение лучших качеств русского солдата». Одне речення, а в ньому вся сутність конфлікту з підміни ідентичності українського народу. Те саме, що й «русская сила» Тараса Бульби, «русский богатырь» Іван Піддубний тощо.]  Це і є прикладом, як присвоюють не свою «славу».

Наступна зупинка передбачалася поблизу Сапун-гори з діорамою. Тут я вже вийшов, бо за браком часу, зважаючи на майбутні пошуки заповідного Херсонесу, обрав як альтернативу для огляду Військово-історичний музей Чорноморського флоту. Експозиція його багата на макети парусних кораблів, різні артефакти, пов’язані з заснуванням і розвитком морської справи, старовинні карти, художні роботи мариністів.  На фасаді імпозантного старовинного палацу прикріплено литі бронзові таблиці – перелік полків, які брали участь у Кримській війні із збереженням назв губерній, де вони були сформовані – половина з них – в Україні і Білорусі. Встановлювались вони давно, бо шрифт був дореформений з твердими знаками на кінці слів. Після такої констатації в бронзі бойової слави земляків в українському Севастополі настрій мій значно підвищився, а кроки стали твердішими.

Море приваблює і притягує. Я майже інтуїтивно прийшов на площу Нахімова  з височенним пам’ятником відомому адміралу. [Цей пам’ятник встановлений у 1959 р. Тобто Україна належно пошанувала героя Кримської війни вже через 5 років, як Севастополь став українським містом (1954). Парадокс полягає в тому, що  пам’ять про Павла Нахімова, шанована в царській Росії, в більшовицькій  РСФСР була грубо поганьблена, про що мова піде далі.]

Вид на графську пристань відкривав панораму широкої бухти, яка закінчувалася горловиною з виходом у відкрите море. У тій стороні неподалік набережної стояв відомий оригінальний  пам’ятник затопленим кораблям, якими ту горловину намагалися перекрити під час Кримської війни. На мій подив,  цей пам’ятник люди обпливали навколо, бо його основа скрита під водою. Не втримався і я виконати такий ритуал.

Головна бухта [вона має декілька назв: Велика, Каламіта-лиман, Корсуньський Сиваш, Ахтіарська, Інкерманська] була ідеальною природною схованкою для флоту, зокрема вітрильного. Шторми з моря його не досягали. Її ширина близька до дніпрової у Києві, а тим паче значна довжина [≈ 7,5 км] дозволяла вільно маневрувати десяткам кораблів різного тоннажу, в тому числі великим сучасним суднам. З причалу на правий берег відправлялися катери – так об’єднувалися обидві частини міста, розділеного цією бухтою.

[Багато років по тому, коли Севастополь вже був доступним українським портом і місцем відпочинку, я декілька раз переправлявся тим катером на правий, досить високий скелястий берег. Його підніжжя влітку служило міським пляжем, як у Києві лівий берег Дніпра. Тут  на зацікавленого купальника очікувало випробування. У двох місцях скеля була розрізана вертикальними пустотами. Зліва коридорчик, справа  цілий басейн. Проміжок між ними утворював стіну приблизно до двох метрів товщини. У коридорчику морська вода стояла по груди. Біля дна в сторону басейна  пробито округлий отвір діаметром небагато ширшим за чоловічі плечі. Випробування полягало в тому, щоб, нахилившись, просунутись у цей отвір, далі розпрямитися, проплисти до його виходу і винирнути вже у басейні. Задача в тому, щоб випірнути раніше, ніж  скінчиться запас повітря. Молоді хлопці раз у раз шугали в цей  водний тунель і, пирхаючи повітрям, виринали в басейні. Добре подумавши (в морі я пропливав під водою метрів 10, правда, з повним розмахом. рук), долаючи почуття ризику, я пройшов (проплив) це підводне випробування бога Нептуна.]

(Далі буде)

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/