Володимир Петрук. «Херсонес і Мангуп»

289

“Українська літературна газета”, ч. 13 (331), 8 липня 2022

 

(Кримські спогади)

Продовження. Початок:

https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady/

https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady-2/

 

 

ХЕРСОНЕС

Про дорогу до Херсонеського заповідника я наважився розпитати звичайну зустрічну мадам. Треба було їхати тролейбусом досить далеко на край міста, вийти на певній зупинці і пройти пішки чималу відстань, в декілька кварталів, щоб нарешті дійти до місця, звідки відкривався вид на освячену двотисячолітньою історією територію.

Дивні почуття охоплюють, коли опиняєшся у античному місті, де колись вирувало життя, а нині гуляє вітер. Мимоволі міняєшся ролями з давніми греками, скіфами, готами, русичами, стаєш ніби невидимим духом, а навколо тебе діють живі люди, що легко переміщуються в часі – сцена за сценою, зустрічі кораблів, торгівля, вакхічні святкування, війни, біженці, блокади, стіни, навали, занепади і відбудови, словом усе, чим багата довга і неперервна історія. Від античної забудови залишилися фундаменти, за якими в уяві можна відновити генеральний план міста. Шкода, що нема відтвореного зразка типової будівлі – це не мало б становити архітектурну таємницю. Щоправда, на торці і правому боці одного прямокутного фундаменту встановлено декілька вцілілих колон колишньої базиліки для демонстрації колишнього маєстату еллінської класичності. [Принаймні на символічну купюру в 1 гривну при введенні в обіг наших грошей вистачило].

Античне місто мусить мати оборонні стіни. В Херсонесі вони зруйновані, але, на щастя, не повністю. Залишилася найважливіша частина – в’їздна пройма воріт з крилами бокових стін. Вражає різаний на блоки камінь, з якого вони були складені, утворюючи рівну поверхню. Нема за що зачепитися чи на що опертися нападникам: стіна, як моноліт. Тепер стіни зруйновані, погризені зливами з вітрами, більшість у розвалинах, але все ще передають почуття могутності. Замість рову з водою, як це бувало навколо пізніших середньовічних фортець, [наприклад у Монкастро – Білгороді-Дністровському], тут була добре укріплена широка і глибока кам’яна траншея.

Колись у цей брамний отвір намагалися прорватися скіфи, не степові кочівники, чи ранні царські, а їхні нащадки, що вже засвоїли ази еллінської культури та збудували свою столицю Неаполь (з допомогою грецьких архітекторів) далеко від моря на безлісній горі. До нього додалося означення – скіфський (тепер це заповідна територія на краю Сімферополя з відновленими стінами царського мавзолею). Ми знаємо вже й імена їхніх царів Скілура і Палака – батька і сина – володарів Малої Скіфії в Тавріді [При цьому свої монети Скілур карбував у Ольвії]. Були ще дві Малі Скіфії – у Подніпров’ї та в Добруджі. Очевидно, вони підтримували контакти між собою, таким чином закріпляючи поняття Великої Скіфії.

В останні століття перед новим літочисленням скіфів стали називати, зважаючи на те, що вони частково змішалися з корінним гірським населенням таврів, новим двоскладовим терміном – тавроскіфи. Нова назва закріпилася і набула геополітичного сенсу. За традицією візантійської історіографії, її прикладали і через тисячу років до добре відомих нам князів – Оскольда, Святослава та інших, як київських, так і галицько-волинських, бо вони були представниками Великої Скіфії, землі якої в уяві греків сягали від Дунаю до Дону, а на північ від Таврійських гір степами і лісостепом аж до Полісся. [Покриваючи, таким чином, майже всю територію нинішньої України].

Отже, не дивуймося, що Володимир привів, як вважали греки, сюди, до цієї брами Херсонесу, грізне військо тавроскіфів аби примусити візантійського імператора Василя ІІ віддати за нього сестру Анну заміж. І простояв тут безуспішно не один місяць, бо херсоніти мужньо боронилися, покладаючись на високі кам’яні стіни і глибокий рів перед ними. Лише завдяки якомусь таємному помічникові, який випустив стрілу із запискою, де позначив місце забору питної води з прихованого поза фортецею джерела, Володимиру, перекривши його, вдалося подолати опір оборонців міста.

Ця перемога привела врешті до бажаного шлюбу з вінценосною особою. Однак Володимиру довелося виконати зустрічну вимогу. Не християнин не міг поріднитися з імператорським домом. Отже Володимир мусив хреститися і відбулося це містичне дійство найвірогідніше там же, у Херсонесі. Після повернення до Києва, всупереч батьківському заповіту князя «рідновіра» Святослава, Володимир зруйнував ним же створений «собор семи богів» [Перун, Сварог, Дажбог, Стрибог, Хорс, Мокош, Симаргл] і почав упроваджувати віру його бабуні княгині Ольги, яка вже була християнкою. Молилася вона, очевидно, у ротонді, підмурки якої демонструються на заповідній території київського дитинця навпроти Державного історичного музею України. Ближче до вулиці Володимиром була збудована Десятинна церква, фундаменти якої збереглися донині. На Подолі, де тепер є Іллінська церква, ще раніше стояв невеликий храм. Його відвідували варяги християни – торговці та воїни-найманці на службу в Константинополь.

 

РУСЬКІ ПИСЬМЕНА

В ХЕРСОНЕСІ

З Херсонесом пов’язана ще одна історія, до цього часу не опрацьована до всім прийнятної істини. Йдеться про християнську місію Кирила і Мефодія, які по дорозі в Хазарію у 858 р. побували у Херсонесі за 130 років до «шлюбного візиту» Володимира та хрещення ним киян у 988 р. Начебто там знайшовся чоловік, який показував братам проповідникам Євангеліє і Псалтир, писані «руськими письменами» та міг їх прочитати і розтлумачити, чому й навчив майбутніх славетних просвітителів. Таким чином, була сформована думка, що «руська писемність» виникла і була доведена до книжного рівня з перекладами святих текстів до Мораво-Паннонської місії Кирила та Мефодія і навіть за 2 роки до походу на Константинополь тавроскіфа Оскольда у 860-861 р.р. та прийняття ним християнства. При цьому посилаються на «Паннонське Житіє Кирила і Мефодія».

Очевидно, маємо справу з писарською помилкою [є декілька варіантів правки] або невірно донесеною інформацією. Кирил і Мефодій жили в Моравії і Паннонії з 863 р. і до смерті. Саме там вони і перекладали з грецької на ста­ро­сло­в’ян­ську (фактично староболгарську) церковні книги, користуючись як глаголицею, так і кирилицею.

Існує версія про незалежне від Кирила створення «кирилиці». Її розробив наш земляк, киянин С.О. Висоцький на підставі досліджень азбуки, знайденої на графіті в Софії Київській. Але Софія була добудована Ярославом Мудрим у 1037 р. [є гіпотеза про початок її спорудження ще за життя Володимира]. Отже, варіанти абеток обговорюватись можуть, але виникнення «руської писемності» і вже перекладених церковних книг до 858 р. здаються не доведеними. Який єпископ міг так явно випередити Кирила і Мефодія? Це ж йде мова не про руни або «черти і рези», а книжні основи християнства.

Можливе трактування, яке науковцям відоме як готська версія, на мій погляд, цілком логічна. Проти неї виступають зі сло­в’я­но­філь­ськи­ми аргументами прихильники забуття всього, пов’язаного з готами. Цю загадку розгадують вже більше 100 років. Зокрема сумніваються в тому, що таврійські готи, найближчі сусіди Херсонесу, могли зберегти свою мову з IV до ІХ ст., хоча відомо, що вона остаточно не вмерла і у XV ст.

Кирилиця створювалася на основі грецького уставу з додаванням нових літер для не існуючих в грецькій мові звуків слов’янських слів. А задовго до цього у IV ст. за таким же принципом готським єпископом Вульфілою була створена «готська писемність» і ним же перекладені «Євангеліє» і «Псалтир». Поширення проповідуваної ним нової релігії йшло із західної в східну частину території відомої Черняхівської археологічної культури, основним носієм якої були готи. Тобто із земель Дакії і Молдавії у Подніпров’я.

В період Великого переселення народів західні візіготи і частина східних остроготів, тікаючи від гунів, подалися на територію Римської імперії. Решта остроготів теж ненадовго затрималась в нашому лісостепу, а потім заховалася від ударів долі в горах західної Тавріки, по сусідству з греками Херсонесу. Проіснували вони там майже тисячу років. З них набирали гарних воїнів не тільки римляни у VІ ст., але і кримські хани у XV ст. В усякому разі в час появи Кирила і Мефодія у Херсонесі (858), в другій половині ІX ст., активно діяло Готське єпископство, [яке проіснувало до ХVIII ст., коли християнське населення Криму було виселено на Азовське море, де виник Маріуполь.]

За таких обставин у таврійських готів могли бути церковні книги, писані за абеткою Вульфіли, зовні схожою на кирилицю, бо обидві абетки в основу брали однакові грецькі уставні літери, додаючи свої, яких бракувало. Не випадково ж готським є наше поняття «буква» і десятки займаних слів, в тому числі «меч» і «князь», що увійшли в розмовну руську мову, що тепер зветься українською, а відтак і у «руську писемність». Важко однак дослідити – як, де і коли робилися копії з перекладів Вульфіли, бо зберігся всього один екземпляр «Святого письма», відомого як «Срібний кодекс», нині у Швеції. Саме за ним сучасні лінгвісти вивчають готську мову. Так, посол австрійського імператора Ож’є Бузбек у 1560 р. в Стамбулі зустрів людину з Криму, яка володіла готською мовою, від якої він записав 101 готське слово, і ці слова виявилися спорідненими з мовою Євангелія Вульфіли. Це суттєво збільшує вірогідність знайомства Кирила і Мефодія в Херсонесі. саме з готською мовою як усною, так і писемною. На жаль, в колишній Тавріді не збереглися готські писемні пам’ятки, принаймні, археологи їх не знаходять. В списку мов, які знав Кирил, готська дійсно не зазначена, бо він встиг лише ознайомитись з нею за допомогою місцевого гота. Але в тому списку нема і руської мови, що поглиблює попередню тезу.

Проблема тотожності чи подібності готської та руської мови, до її розчинення у слов’янській, вельми перспективна для науковців. Є публікації, в яких вони напряму ототожнюються [Владимир Егоров, «Русь и снова Русь»]. [Інтернет] Це приводить згаданого автора до теорії первинної Русі як Остготського королівства Германаріха (з археологічним втіленням – Черняхівською культурою). І, як вірогідного спадкоємця, відомої нам Русі у «вузькому значенні слова», тобто земель князівств Київського, Чернігівського і Переяславського. Ідея заслуговує на увагу за умови новоконцептуального і достовірного заповнення історіографічного простору з ІV по IX ст.

(Далі буде)

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/