Володимир Петрук. «Херсонес і Мангуп»

8

“Українська літературна газета”, ч. 14 (332), 22 липня 2022

 

Кримські спогади

 

Продовження. Початок:

https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady/

https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady-2/

https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup/

 

 

ХРАМ ВОЛОДИМИРА

В ХЕРСОНЕСІ

Повертаюсь до теми Володимира Великого в історії Херсонеса. Пам’ятника йому на той час не було. [Встановлений у 1994 р. Скульптор В’ячеслав Кликов]. Сам Храм перебував у стадії перманентного ремонту. У війну він постраждав – центральна його частина була в руїнах. Тепер в середину вже можна було зайти, але дивитися, крім побілених стін, не було на що. Музейна працівниця пояснила, що храм двоповерховий, на нижньому поверсі, досить високому, розрахованому на службу з хоругвами, була крипта – усипальниця адміралів Лазарева, Нахімова, Істоміна і Корнілова.

В сталінські часи з 1924 р. у храмі служба Божа не велася, приміщення використали під майстерню. У 1928 р. адміралів викинули із саркофагів, як соціально ворожих трудящому народу РСФСР. Тоді, власне, ніяких офіцерських звань не було, рахували лише ромбики на комірах. Адмірали, нехай і мертві, відданих партійців, навіть росіян, дуже дратували.

[Після проголошення незалежності у 1991 р. Україна кинулась в першу чергу загоювати свої духовні рани, відбудовувати втрачені київські перлини: Михайлівський собор, підірваний і знесений у 1934-1935 рр.,  та Успенську церкву Києво-Печерської лаври, зірвану дистанційно у 1941 р., як і Хрещатик, – жертви сталінської культурної політики та стратегії голої землі. За декілька років це завдання було з честю виконане і сьогодні кияни знову пишаються цими архітектурними шедеврами, як і відбудованими в попередні десятиліття цервою Пирогощі на Подолі та Золотими воротами на Ярославому валу.]

Дійшла черга і до Собору св. Володимира в Херсонесі. За ініціативою тодішнього Президента Л.Д. Кучми і його підтримки кияни з 1998 р. взялися до відбудови і реставрації видатної архітектурної та історичної пам’ятки. Безпосереднім керівником робіт став мер Києва, світлої пам’яті О.О. Омельченко. Кращі київські майстри, будівельники і художники зробили з нього унікальну пам’ятку. Собор, збудований у неовізантійському стилі, вражав імпозантною кладкою стін з м’якої контрасної кольорової гами, смуга за смугою – світла – темна, що дає винятковий естетичний ефект. Відтворений також чудовий мармуровий іконостас, подібний до київського у Володимирському соборі. У 2003 р. всі роботи були закінчені.

Так Україна показала свою турботу про пам’ятники, які охороняються її законом, що зафіксовано на відповідних таблицях – пам’ятних дошках.

Поза увагою залишається той факт, що обидва Володимирські храми будувалися майже водночас У Києві (1861-1882) і Херсонесі (1854-1886). Але в київському є розписи, що ілюструють події Хрещення Володимира і киян, та литий горельєф Володимира і Ольги на масивних вхідних дверях, а у херсонеському нема нічого видатного мистецького, що б свідчило про його посвяту князю Володимиру. Це при тому, що відкриття їх обох приурочувалося до 900-ліття Хрещення Русі у 1888 р.

Севастопольці цей храм називають не Володимирським, а Адміральським. Фактично таким він і є.

[Мені вдалося побувати там вже після реставрації. Надгробні дошки з поховань чотирьох у адміралів у нижній церкві-крипті зроблені заново. На бокових стінах – прізвища ще 90 загиблих, достойних поваги. Ніяких ознак періоду більшовицького занедбання  і воєнного лихоліття.

Біля входу на стендах – фотографії Собору Св. Володимира на різних етапах його історії. Від початку будівництва – закладки фундаменту 1861 р. в присутності царя Олександра ІІ до завершення реставрації у 2003 р. Закінчувалася ця фотогалерея цілком закономірно  портретами Президента України Л.Д. Кучми і мера Києва О.О. Омельченка.]

Реставрований киянами Собор Св. Володимира ще раз міцно зв’язав нашу столицю з античним Херсонесом. [Бо можна хоч у центрі Кремля поставити пам’ятник Великому князю Володимиру з хрестом – від того він справжнім москалем не стане, а вроджені москалі – заднім числом – киянами. Достеменний Володимир, а не підставний, заганяв своїх бояр, вояків і челядь не в мутну воду Москви ріки, а в джерельно чисту Почайну.]

В останній раз обходжу заповідну територію Херсонесу. Неподалік від відновленого фрагменту колишньої  базиліки з колонами [1935]  – берег моря. Виконую свою туристську заповідь – де б ти не був – біля річки, озера чи моря, старайся зайти у воду. Так відбувається містичний контакт з цією місцевістю, своєрідне хрещення в «земляцтво». Виявилося, що зайти тут у море  можна, але дуже обережно, бо це не пляж. Під ногами і під водою завали негострого, різної форми каміння – обточені морем залишки міських стін. Проте свіжа  морська вода приємно заспокоює і додає відчуття достовірної позачасовості  віком з Херсонес – більше 2,5 тисячі років.

[У 2013 р. Музей заповідник «Херсонес Таврійський» разом з Собором Св. Володимира за клопотанням України був визнаний об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО. Однак, всупереч вимогам цієї авторитетної міжнародної організації, з 2020 р. він позбавлений статусу окремого музею, в зв’язку з рішенням міськради Севастополя зібрати всі 12 міських музеїв під одне управління (в дусі улюбленої “централізації”).]

Подорож закінчувалася. Залишалося найскладніше – як вибратися з Севастополя. Здавалася неминучою зустріч з грізним патрулем. Але обійшлося. На автобусній станції, не питаючи документів, видали в касі квиток на євпаторійський автобус до Табачного. Так я виїхав із закритої зони без перевірки. А вже від Табачного пішки домарширував з добрим гумором до Берегового.

 

ХЕРСОНЕС ТЕАТРАЛЬНИЙ

В робочі будні вечорами я займався перекладом українською мовою п’єси відомого нашого історика і літератора Миколи Костомарова «Елліни Тавріди». Її сюжет був взятий з античного минулого Херсонесу і Боспору Кіммерійського (Пантікапею), тобто двох найбільших міст-держав у Тавріді. Задумка була принципова – показати їхню боротьбу: Херсонесу з демократичним устроєм за свою свободу і незалежність та  монархічного  царського Боспору, з його бажанням будь-якими засобами, в тому числі підступними  силовими, поглинути вільне місто. В цьому протистоянні проглядається метафоричний зміст, який в уяві може бути перенесений на приклад стосунків Новгорода й Москви, та Москви і України – дилема, що все життя хвилювала Миколу Костомарова. Думка вельми оригінальна – на прикладі античної сторінки з історії Криму актуалізувати наявні проблеми.

П’єса не знала сцени. Написана застарілою московською мовою, з довгими монологами, частково у віршованій формі, та діалогами в прозі.  І все це з додатком хорових елементів, що мають наближати сценічну дію до класичного античного зразка. У такому вигляді, в оригіналі, не мала сценічної перспективи. Натомість адаптована до сучасного українського літературного зразка, могла б стати певним відкриттям. З поваги до шанованого автора, я і взявся до перекладу і вимушеної ощадливої реконструкції тексту, зберігаючи, ясна річ, головний ідейний сенс. Основна вимога перед собою – загальний високий мовний стиль, трансформація довгих монологів у короткі діалоги,  скорочення деяких віршованих вставок. Робота, зрештою, була виконана.

У ті роки, коли перебування в українському Севастополі вже не становило жодних труднощів, а в Головній бухті проводилися спільні паради двох флотів (один з них проходив на моїх очах),  у мене визрів певний культурологічний план. Виявилося, що там проживає двоюрідна сестра моєї дружини, лікар. До неї ми й поїхали  на гостину. З’явилася нагода знову відвідати Херсонес. Бо ж там зберігся античний театр – унікальна можливість перевірити на живо перекладений текст Миколи Костомарова. Вирушаємо на міську пристань. З правого берега бухти перепливаємо черговим катером на лівий берег, підіймаємося на графську набережну. Тут нас має чекати місцева українська поетеса Тамара Гордієнко-Дяченко. Передаю нею статтю для «Кримської світлиці». Обмінюємося новинами. Запевняє, що в тутешній бібліотеці працює дівчина, колишня пасія Володимира Івасюка. Сюжет цікавий і несподіваний. Ідею перевірки перекладеної мною п’єси на живе звучання у Херсонесі вона підтримала.

Вже на місці домовляємося з працівниками музею про задуману «мінірепетицію».

Класичний античний театр – це відкрита сцена, передня сторона якої впирається у півколо кам’яних лав, які сходинками підіймаються до рівня, який забезпечує сидіннями  задану кількість глядачів [тут майже 2 тисячі] і не надто вивищується над учасниками театрального дійства. Як правило такі театри [в Херсонесі ІІІ ст. до н.е.] будувалися на природних схилах, які зачищалися і перетворювалися на широкі сходи.

Я посадив дружину на центр середнього півкола. Сам став по центру сцени, відступивши на два кроки від її краю. Розпочав голосно і урочисто читати. Голос звучав чисто, акустика чудова. Але певна трудність полягала в тому, що я читав один за двох чи трьох дійових осіб, які вступають у діалоги. При цьому текст прозорий і легко сприймається, та мені доводиться називати їхні незвичні еллінські імена, на слух вони не зразу запам’ятовуються. Гадаю, поведінка трупи артистів театру допомагатиме їх розпізнаванню. Я вибрав декілька віршованих монологів і зачитав їх.

Дружина була задоволена. Вона за фахом артистка, керівник Народного хору і     водночас солістка професійного. На допомогу мені перевірила акустику своїм сильним народним голосом. Я переконався, що українська пісня в і в античному театрі звучить прекрасно.

Отже, натурні випробування пройшли успішно і я мав великі надії на втілення цього проекту, суголосного, на мою думку, з мистецькими задачами у сфері культури в незалежній Українській державі. Першу спробу зробив, перебуваючи у Береговому. Автобусом до Сімферополя – рукою подать. Маючи на руках роздрукований текст «Еллінів Тавріди» Миколи Костомарова, прямую в нову імпозантну будівлю Сімферопольського українського театру в самому центрі міста. Знаходжу літературного консультанта, показую текст, переказую зміст, наголошую на особливу актуальність для Криму п’єси, написаної визнаним  українським і російським істориком. Слухає, погоджується, але… – Залиште текст, може колись знадобиться. Зараз український театр майже не працює. Приміщення орендує Російський театр ім. М.Горького, бо його приміщення вже другий рік на ремонті. І той ремонт розтягнеться ще надовго. Ось вийдете на площу, по той бік старовинна будова в риштуванні, самі побачите.

Так, я побачив не тільки будівлю Російського театру, але й початок історичної драми, яка нині переросла в трагедію. На площі Леніна з його обов’язковим пам’ятником, з імпровізованої трибуни по центру виступав з полум’яною промовою і декламував вірші майбутній «президент» Ю. Мєшков, а зліва, прямо під сучасним українським театром, стояв столик – збирали підписи бажаючих записатися у відновлюваний врангелівський полк (?!)  з метою затіяти “м’ятєж”.

По приїзді до Києва я негайно розповів знайомим депутатам ВР про побачене і почуте. Подальші події відомі – того разу заколот вдалося погасити.

П’єсу «Елліни Тавріди» Миколи Костомарова я пропонував у Києві театру ім. Івана Франка. Однак кримська античність, за словами літературного консультанта, не пасує до звичного репертуару. Гроші виділяються тільки на ті вистави, які гарантують фінансові надходження.  Поставити таку п’єсу – надто важке завдання  для режисерів, ніхто не буде ризикувати. А шкода. Костомаров того вартий.

(Далі буде)

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/