Вірш «Зірка» Міхая Емінеску в українських перекладах

1176

Сергій Лучканин, доктор філологічних наук, доцент Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка
Кожен народ має по одному поету, який його уособлює, вбираючи в себе його щирі почуття, помисли й сподівання. У нас таким поетом-пророком є Тарас Григорович Шевченко, перший український національний поет, що набув світового визнання, слави й пошанування. Водночас ми не забуваємо, що в американців національним поетом є Волт Вітмен, в англійців – Вільям Шекспір, у білорусів – Янка Купала, у грузинів – Шота Руставелі, в італійців – Данте Аліг’єрі, у поляків – Адам Міцкевич, у німців – Йоганн Вольфганг Гете, у росіян – Олександр Пушкін, у французів – Віктор Гюґо. А в румунів – Міхай Емінеску (15 січня 1850 – 15 червня 1889) – великий румунський національний поет, широко відомий поет румунської класичної літератури, один із найбільших поетів світу, „останній представник європейського романтизму”, хоча завдяки своїй глибині його поезія виходить поза традиційні межі романтичного напрямку в світовій літературі. В його ліричних творах відображаються народна психологія румунів, їхні предвічні традиції і звичаї, починаючи від античності й „легендарних віків”, менталітет його власного народу в тісному зв’язку з філософськими роздумами про долю людства, національну й світову історію. Творчий геній цього великого письменника, біологічне існування якого тривало лише 39 років (як і майже всі великі романтики, Емінеску помер молодим), поетична творчість якого завершилася в 33 роки, у 1883 році, коли побачило світ перше і єдине прижиттєве видання поезій Емінеску з передмовою Тіту Майореску, залишив, проте, майбутнім поколінням справжню скарбницю поезій, що відзначаються надзвичайною музичністю та незрівнянною гармонією, експресією цілої історичної епохи думок і сподівань щодо посилення національного характеру румунської літератури.
До сьогодні критики написали тисячі сторінок про поезію Емінеску, яка виражає пристрасне кохання та любовні душевні страждання (вірші „Бажання”, „Вечір у полі”, „Озеро”, „Синя квітка”, „Така ти ніжна”, „Чому не йдеш”), мандрує в історичному часі і в просторі, описуючи у філософській манері як міфологічні залишки зниклих цивілізацій („Одін і поет”, „Memento mori”, „Єгипет”), так і реальні історичні події („Послання третє”), соціальні рухи („Імператор і пролетар”), сягає в космічний простір і, за словами Георге Дока, „подає демонічного героя з романтичним духом, коментатора-скептика історії та людського буття, який повстає, так само як і Титани, супроти наперед визначеного порядку, показуючи цілковите непоєднання між самотнім і безсмертним генієм у часовій і просторовій безкінечності й ефемерністю людства”.
Серед усіх поезій Емінеску вирізняється „маленький ліричний шедевр” – поезія „Зірка”, яка 1 грудня 1886 року вперше з’явилась у часописі „Літературні бесіди”. Чимало дослідників займалося пошуками „надихаючих” джерел цієї поезії, від самого початку відомий румунський критик Тіту Майореску гадав, що на Міхая Емінеску вплинула одна його конференція від 11 квітня 1882 р., де було сказано, що образ згаслої зірки продовжує линути до нашого зору, хоча сама зірка вже зникла „в голубій безодні”. Відомо, що під час її написання поет цікавився астрономічними працями, в яких ідеться, що, через свою незрівнянно велику порівняно з розмірами Сонячної системи віддаль зір від Землі, їхні кутові переміщення дуже малі і становлять в середньому кілька сотих часток секунди дуги за рік. Проміння навіть згаслої зорі ще довго осяває землян. І водночас на зоряному небі зрідка видно спалах нової зорі, який у виняткових випадках настільки яскравий, що помітний навіть удень. Такою яскравою вранішньою зорею в румунській і світовій літературі спалахнув і Міхай Емінеску, світло якої опромінює і нас, людей початку ХХІ віку. І слід цієї зорі житиме вічно. Як і Зірки уславленого професора Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, „українця із румунським серцем“ Станіслава Семчинського, фундатора румуністики в Києві, серед багатьох учнів якого числиться й Віктор Баранов, перекладач творів Васіле Александрі, Міхая Емінеску, Лучіана Благи, Нікіти Стенеску, Ани Бландіани та інших румунських поетів. Вірш М. Емінеску „Зірка“ був улюбленим віршем С. Семчинського, який він завжди аналізував, навчаючи студентів румунської мови в Шевченковому університеті.
Популярність Емінеску величезна не лише в „коханій Румунії”. Природно, що протягом років з’явилися численні переклади поезії Емінеску різними мовами світу. Особливо в ХХ – на початку ХХІ ст. побачили світ численні двомовні й багатомовні видання немеркнучих поетичних творінь Емінеску, як поширеними європейськими і світовими мовами, так і мовами меншого розповсюдження. У 2000 р., коли за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося 150-річчя від дня народження Міхая Емінеску, побачили світ різноманітні двомовні видання його лірики. Поезії Емінеску часто з’являлися в перекладах однією мовою, зокрема й нашою державною українською мовою: у 1952 році (з передмовою класика румунської прози ХХ ст.. Михаїла Садовяну), у 1974 р. (передмова незабутнього Андрія М’ястківського), у 2000 р. (в Україні та Румунії як двомовні видання), його поезії були неодноразово опубліковані в різних журналах, антологіях та альманахах.
Серед перекладачів поезії „Зірка” мовами народів світу ми зустрічаємо таких славнозвісних поетів як, Корнеліу М.Попеску, який трагічно загинув геть юним під час землетрусу 4 березня 1977 р. (англійською мовою), Пауль Міклеу та Елізабета Ізанос (французькою мовою), Альфред Маргул-Спербер і Франіо Золтан (обидва поети Румунії віршують німецькою й угорською мовами), Юрій Кожевніков (російською мовою), Раміро Ортіз (засновник румунської філології в Італії) та Джео Васіле (італійською мовою), Рітас Бумі Папа (новогрецькою мовою), яка, до речі, перекладала новогрецькою і Тараса Шевченка, Джон Мілос (народився у 1930 р. в м. Банаті, від 1964 р. мешкає в Швеції) (шведською мовою) та інші митці. Наявні й два відтворення цієї поезії арумунським діалектом, найважливішим серед трьох діалектів румунської мови на південь від Дунаю за кількістю мовців (кількасот тисяч) та єдиним серед них, який вдало виконує книжну літературну функцію.
Ми подаємо сім  інтерпретацій „Зірки“ українською мовою, серед яких є давніші – Василя Швеця 1952 року та Миколи Ігнатенка 1974 року. Біля цієї щемливої ліричної мініатюри заходжувався і Григорій Кочур, уперше його переклад було опубліковано у книзі „Друге відлуння” (1991), а потім кілька разів перевидавався як в Україні, так і в Румунії. Зацікавлення румунською поезією в Григорія Кочура з’явилося, очевидно, ще під час його роботи викладачем літератури в педтехнікумі Балти, куди він переїхав за розподілом разом із дружиною Іриною Воронович по закінченні Київського інституту народної освіти. Балта протягом 1924-29 років була столицею Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки (у межах Української Соціалістичної Радянської Республіки до 1940 р.). Як слушно припускає  Максим Стріха, „цей переїзд, можливо, й порятував його від трагічної долі неокласиків, і дозволив пережити першу хвилю репресій 1934, а згодом і другу – 1937-1938 років”. 1929 року столицю Молдавської АРСР було перенесено до Тирасполя. Викладачем Тираспольського педінституту також був Григорій Кочур, де працював, зокрема, над перекладом „Євгенія Онєгіна”. Безумовно, Григорій Порфирович не полишав і зацікавлень творчістю „співця боротьби й любові румунського народу” – Міхая Емінеску. Кочуровий переклад вірша „Зірки” цілком і повністю функціонально відповідає ориґіналові, точно відтворено і поетичний зміст, і його естетично-філософське наповнення, кожне слово, кожний образ збережені з філіґранною точністю. Г. Кочур знайшов вдалий відповідник до неперекладного румунського слова dor (Tot astfel cоnd al nostru dor – початок заключної строфи), адже це і „1) палке бажання, прагнення; 2) туга; 3) скорбота, сум; 4) любов; 5) смак, апетит”. До речі, цілу мікроновелу про слово dor можна прочитати в романі В. Баранова „Смерть по-білому“.
П’ять перекладів „Зірки“ виконані сучасними майстрами поетичного перекладу – Віктором Барановим, Степаном Келаром, Володимиром Поятою, Ольгою Страшенко і Всеволодом Ткаченком. Віримо, що творче змагання між перекладачами поетичного шедевру М. Емінеску „Зірка“ триватиме й далі, адже тичинівське „аркодужне перевисання до народів“ збагачує національні культури, „окрилює“ їх, особливо культури добрих і надійних сусідів, як-от українську й румунську. Початки поетичного слова на румунській землі губляться в таємничій давнині, серед міфів та античної історії, адже Орфей походив із Фракії, а Овідій залишився в історії як перший великий поет, який написав пам’ятні „Скорботні елегії“ (віртуозно перекладені українською Андрієм Содоморою) та „Послання з Понту“ на нинішній румунській землі та про ці терени.
 
В. Швець. ЗОРЯ   (1952)
Зоря крізь просторінь і час
Ллє тихо світло срібне.
Щоб світло те дійшло до нас,
Були віки потрібні.
 
Зоря погасла вже давно,
Але в простори сині
Проміння йшло, і нам воно
Засяло тільки нині.
 
Це світло привидом з пітьми
Проходить небокраєм.
Жила зоря – й не знали ми
Її, лиш мертву знаєм.
 
Отак, коли душі жага
В тьму канула з літами,
Любові іскра дорога
Сіяє перед нами.
 
М. Ігнатенко. ЗОРЯ    (1974)
Зоря з німої вишини
Струмить потоки срібні, –
Щоб досягли землі вони –
Мільйони літ потрібні.
 
Можливо, вже давно погас
Той світ у далечіні,
А лиш тепер дістались нас
Його вогні промінні.
 
Посмертне сяйво угорі
Пливе у далі сині –
В житті не бачили зорі,
А бачать в домовині.
 
І хай кохання відійшло
В глибини вечорові –
Все ж лине нам услід тепло
Погаслої любові.
 
Г. Кочур.  ДО ЗІРКИ 
Та зірка, що вгорі блищить,
Така далека звідси,
Що треба їй тисячоліть,
Щоб освітити світ цей.
 
Давно й погасла вже, мабуть,
У голубій безодні,
Проміння ж до землі свій путь
Пройшло лише сьогодні.
 
Померла й ніби знов зійшла
Для нас в нічнім розмаї:
Коли не бачили – була,
А бачимо – немає.
 
Так сум кохання пролетів,
Розтав у пітьмі снами,
А промінь згаслих почуттів
Женеться ще за нами.
 
С. Келар.  ДО ЗІРКИ   (2000)
До зірки, вісниці світів,
Що сяєвом розквітла, –
Далеко. Й, може, сто віків
Йде промінь її світла,
 
Щоб досягти землі. Між сфер
Давно, мабуть, погасла,
А нам ще сяє і тепер,
Яскрава і прекрасна.
 
Вже зірку вкрила часу мла,
А образ – не зникає.
Її не бачили – була,
А бачимо – немає.
 
Отак і мрія. В самоті
Засяявши – вмирає…
Й кохання світло у житті
Лиш слід свій залишає.
 
О. Страшенко. ДО ЗІРКИ  (2007) 
О зірко, в сяєві химер,
Твій довгий шлях, як гомін,
Мільйони літ крізь товщі сфер
До нас ішов твій промінь.
 
Багато в тебе промінців
Погасло в світлотіні.
Але мою життєву ціль
Освітлюють і нині.
 
Зоря, змигнувши, мов свіча,
На обрії згоріла.
Була – ніхто не помічав,
А згасла – то уздріли.
 
Моя любов без вороття
Розтанула й немає…
А відблиск той моє життя
І досі зігріває.
 
В. Поята.  ДО ЗІРКИ  (2009)
До зірки, що зійшла на небі,
Довгий шлях сягає,
І світлу сотні років треба
Доки нам засяє.
 
Та зірка може вже давно
В просторах синіх згасла,
А з неба промінь все одно
Нам в очі світить ясно.
 
І зірки мертвої давно
На небі образ сяє,
Тепер ми бачимо його,
Та зірки вже немає.
 
Таке бува, коли страждання,
Як в ніч відносить час,
Та світло згаслого кохання
Доходить ще до нас.
 
В. Баранов. ЗОРЯ  (2011)
Коли зорі з чужих світів
Пора у путь рушати,
Їй треба тисячу віків
На наше небо мчати.
 
І, може, згасла вже вона,
Померти довелося –
Але проміння долина
І сяє нам ще й досі.
 
Вже не сама зоря зійшла –
Лиш тінь її над краєм.
Зорі не бачили – була,
А бачимо – немає.
 
Ось так бува, коли любов
Зникає в темінь ночі,
Її проміння знов і знов
Засліплює нам очі.
 
ВС. Ткаченко. ЗІРКА   (2011)
Наскільки справді довга путь
До зірки серед неба!
Щоб нас сягнути, їй, мабуть,
Мільйони років треба.
 
Її, можливо, блиск погас
У голубій безодні,
Одначе промені до нас
Дійшли лише сьогодні.
 
І образ зірки, що розтав,
На небі знову сяє:
Його не бачили – він грав,
А бачимо – катмає.
 
Отак і намір наш благий
Пропав у пітьмі ночі,
А пломінь нашої жаги
За нами гнатись хоче.
 
Рубрику веде Всеволод Ткаченко 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!