Тарас Шевченко – моральний авторитет Росії

234

Кримський перелом

Розпочинаючи
навесні  1853 року «хрестовий похід»
проти Османської імперії з богоугодною метою визволення  слов’янського православного населення з-під
гніту іновірців,  російський самодержець
Микола Перший  навіть уявити не міг,  що 
заганяє себе  в такий глухий
моральний і політичний кут, з якого вихід може бути тільки один –  смерть. 
І це буде не  тільки смерть більш
як  півмільйона  безіменних рекрутів, матросів  і ополченців – кріпаків малоросійських
губерній, які гинули з вини бездарних воєначальників  спочатку на берегах Прута і Дунаю, а пізніше
– у справді  героїчній обороні
Севастополя, і навіть не смерть таких справді талановитих  полководців як Нахімов… Цьому «собіратєлю
русскіх зємєль» і в страшному сні не могло приснитися, що дуже скоро йому
доведеться  власним життям розплачуватися
за свої ненаситні імперські апетити, закамуфльовані лукаво під ідеї світового
месіанства, які власне стали головною державною 
доктриною відсталої  по-середньовічному
російсько-азійської деспотії.  Доктриною
наскрізь брехливою, антигуманною, завданням якої було виправдання загарбницької
міжнародної політики царату, тих безкінечних війн, які  вів 
войовничий «фельдфебель» Микола Перший 
на Кавказі, Близькому і Далекому Сході. Але,  як не дивно, саме на цих, здавалось би,  «брєдових» тенденціях світового лідерства,
«Третього Риму» і трималася російська імперія. Та що казати! На той час
ідеями  панславізму  були однаково вражені революціонер, батько
російського анархізму Михайло Бакунін і родоначальник москвофільства –
монархіст Михайло Погодін, патріарх слов’янофілів Сергій Аксаков  і навіть ворог номер один російського
самодержавця Олександр Герцен! Дивно, але саме Іскандер на початках Кримської
війни, піддавшись істеричній пандемії імперського російського шовінізму,
захмелілий від патріотизму, радів під дзвін свого «Колокола», що нарешті
«русский народ» пішов за своїм царем.

Але
скоро прийшло протверезіння. Створення 
міжнародної антиросійської коаліції у складі Великобританії, Франції,
Османської імперії та Сардинії, до якої долучились Австрія і Пруссія, вигнало
мідний чад світового месіанства з 
гарячих голів російської «публіки». Популярність Кримської війни 1853-55
рр. падала прямо пропорційно втратам і поразкам. Особливо підірвала довіру до   Миколи Першого 349-денна кривава, хоч і справді
героїчна оборона Севастополя, спровокована бездарністю російських
воєначальників. Про незадоволення політикою самодержця у всіх верствах  і станах суспільства царської Росії, особливо
серед прогресивно мислячої  інтелігенції
і військових,  свідчить гірке
розчарування героя оборони  Севастополя,
офіцера  і молодого дворянського  письменника Льва Толстого, який  відкрито 
називав Миколу Першого – Ніколаєм Палкіним, присвятивши царю оповідання
під таким  промовистим заголовком…  Антивоєнні настрої охоплювали і окрадене  корумпованим чиновництвом  військо. Як відомо, Опанас Маркович, чоловік
Марка Вовчка,  саме через  це змушений буде покинути посаду бухгалтера у
Київській продовольчій комісії. Мовчанням саботував  Кримську війну  Іван Тургенєв – яскравий представник  стану великих латифундистів, «західник»,  орієнтований на Європу і її цінності. Світова
ізоляція Росії  неабияк стривожила навіть  далеких від політики дрібних  землевласників, звиклих гуляти європейськими
курортами, за словами Шевченка, здерши з кріпака останню свитину разом зі
шкурою… Не кажучи вже про  щойно
народжений різночинний «середній клас», на який, як відомо, великі надії
покладав Шевченко. Попри жорстокий пресинг «Третього відділення», російське
суспільство, використовуючи теперішню термінологію,  відкрито 
обирало  «європейський вектор»
розвитку:  реформи і свободу.  Та все ж таки найбільшою драмою  для Миколи Першого і взагалі російського
самодержавства  стало публічне
розвінчання його  месіанства, захисника і
рятівника «православного міра». Коаліція європейських країн без церемоній
вказали  Миколі Першому   на 
його місце під сонцем, а Росії  –
на геополітичній карті світу.

І
це було не тільки торжество вищої справедливості. Це була кара Господня за
лукавство і брехню, за відступ від  Божих
заповідей.

На
жаль, історія вчить тільки того, що нічому і нікого не вчить. Надто нинішню
російську імперію самодержця Путіна, яка, намагаючись виправдати свою
паталогічну агресивну захланність, витягає на світ Божий із царських сундуків
побиті міллю ідеї «Третього Риму», світового месіанства, панславізму,
трансформуючи їх  в
геополітично-істеричний  фантом  під назвою «Рускій мір». І агресивна
незаконна анексія Криму – не що інше, як маніакальне бажання, попри закони
логіки і світового порядку, вступити вдруге в одну і ту ж воду Чорного моря
біля берегів півострова Крим. При тому, знову ж таки порушивши всі Божі
заповіді. Бо ж хіба не дивно, що християнська держава, яка оголошує себе
ісконно Третім Римом, твердинею православ’я, підступно починає Кримську війну
проти України на самому початку Великого посту?! Але чомусь цей  кричущий факт безбожності  зосталися непоміченими патріархом Московської
православної церкви архієпископом 
Кирилом… Така неуважність до канонів християнських  змушує 
нагадати «рятівникам рускоязичного насєлєнія України», чим
завершилася  для Росії Кримська війна
1853-56 років. По-перше, втратою більш як півмільйона  своїх громадян. По-друге, за Паризьким мирним
договором, підписаним 18 (30) березня 1856, Чорне море було оголошене
нейтральним,  Росія позбавлялася права
тримати на ньому військовий флот, зобов’язавшись також не зводити укріплень на
узбережжі. І хоч  російська імперія   отримала назад Севастополь, Євпаторію та
інші міста в Криму, радості від цього 
було мало.  Кримська війна
призвела до втрати Росією  керівної ролі
в Європі, вибила з-під неї головний «коньок» – державну доктрину месіанства, що
стала сильним поштовхом до загострення соціальної кризи всередині країни.

 Звикла до деспотії  самодержців Росія розгубилася, відчуваючи
потребу не тільки у кардинальних змінах 
політичного буття, а й  й потребу
у нових ідеях, нових ідеалах і навіть – ідолах. І як не парадоксально, символом  пробудженої для свободи і прогресу Росії
стане… український  поет, засланий  царем у солдати за вільнолюбні вірші,  Тарас 
Шевченко.

 

Шевченко – символ оновленої Росії

 Але поки що про це   в настраханій грядущими перемінами Росії
ніхто ще  не здогадується,  окрім 
хіба що самого Шевченка, для якого однозначно смерть ненависного Миколи
Першого  дарувала надію бодай на свободу.
Те, що Тарас не відреагував на 
самогубство  свого найлютішого
ворога  і гнобителя жодним поетичним
рядком, можна пояснити тим, що  в цей
час, перебуваючи  в Новопетровському
укріпленні, він багато малював, а головне освоював нові для нього літературні
жанри –  історичної та побутової повісті.
На той час уже були написані «Варнак» і «Княгиня». Можливо, саме в ті дні
зароджувався в нього план російськомовної повісті  про долю простого героя оборони Севастополя –
українського кріпака «Матроса», яка стане відомою читачам під назвою  «Прогулка с удовольствием и не без морали». А
можливо, саме тоді він задумав написати свою, на жаль, так і не написану
філософську поему «Дервіш і Скатрап»? В якій 
хотів виповісти власний досвід 
вічного конфлікту «поет і цар», 
«Ірод і Месія», «влада і талант»… Можливо, пргосто випив чарку за упокій
душі великого грішника, згадавши про несповідимі шляхи Господні?  Та все ж з 
листів  Шевченка до знайомих
видно,  що раптова смерть царя  неабияк активізувала його  прагнення до свободи,  мобілізувала на активні дії.

Так,  6 квітня 1855 року у листі з
Новопетровського  укріплення  до теж засланого  царем у солдати поета О.Плєщєєва Шевченко
стривожено пише:

«Вот
что случилось со мною. В прошлом году генерал Фрейман представил меня в
унтер-офицеры. Я существовал этой бедной надеждою до конца марта текущего года;
а перед самой Пасхой почта привезла приказ майора Л[ьво]ва, чтобы взять меня в
руки и к его приезду непременно сделать меня образцовым фрунтовиком, а не то —
я никогда не должен надеяться на облегчение моей участи».

Уточнимо,
що  конфірмованому солдату надавалося
право вислуги до вищого звання, яке гарантувало дострокове звільнення.

У
листі від 12 квітня 1855 р. Шевченко вже відкрито звертається до свого
петербурзького знайомого і благодійника  
конференц-секретаря Академії художеств В. Григоровича з проханням взяти
участь у його гіркій  долі –
поклопотатися  перед  гарнізонним начальством.

Того
ж дня Тарас  просить заступництва у   віце-президента Імператорської Академії
графа  Ф. 
Толстого, пояснюючи так своє заслання: «…В 1847 году за сочиненные мною
либеральные стихи я высочайше конфирмован в солдаты Отдельного Оренбургского
корпуса. По распоряжению бывшего тогда корпусного командира сослан я в
Новопетровское укрепление, находящееся в киргизской степи на северо-восточном
берегу Каспийского моря. И вот уже наступил девятый год моего изгнания, и я,
забытый в этой безотрадной пустыне, потерял уже и надежду на мое избавление…
Ваше сиятельство! До сих пор не осмеливался я беспокоить вас о моем
заступничестве, думая, что безукоризненной нравственностью и точным исполнением
суровых обязанностей солдата возвращу потерянное звание художника, но все мое
старание до сих пор остается безуспешным. Обо мне забыли! Напомнить некому. И я
остаюся в безвыходном положении.

После
долгих и тяжких испытаний обращаюся к Вашему сиятельству с моими горькими
слезами и молю вас, вы, как великий художник и как представитель Академии
художеств, ходатайствуйте обо мне у нашей высокой покровительницы. Умоляю вас,
Ваше сиятельство! Одно только предстательство ваше может возвратить мне
потерянную свободу, другой надежды я не имею.Кроме всех испытаний, какие
перенес я в продолжение этих осьми лет, я вытерпел страшную нравственную пытку.
Чувство страшное, которое вполне может постигнуть человек, посвятивший всю
жизнь свою искусству. Мне запрещено рисовать, и, клянусь Богом, не знаю, за
что. Вот мое самое тяжкое испытание. Страшно! Бесчеловечно страшно мне связаны
руки!»

Весь
квітень Шевченко жив надією  потрапити
під амністію, якою зазвичай милує засуджених новий цар. Але Олександр  ІІ не міг простити поетові збиткування над
своїми вінценосними батьками у 
поемі-комедії «Сон». І власноручно викреслив його прізвище зі списку
амністованих.  Але Шевчнко не збирається
здаватися.  І його сповнений відчаю лист
від 22 квітня  до дружини графа  Толстого – Анастасії Іванівни, жінки доброї і
прогресивної, не може не викликати 
співчуття і бажання допомогти:

«Страстная
неделя была проведена мною в самом тревожном, в самом тяж[к]ом ожидании. Я в
продолжение Великого поста, и в особенности на Страстной неделе, когда уже у
нас открылось водное сообщение, ждал из Оренбурга почты, которая должна была
привезти мне прощение, вследствие высочайшего манифеста, обнародованного по
случаю восшествия на престол государя императора. Оказалося что же? Что я не
был представлен к этой высочайшей милости, что я не вычеркнут из реестра
мучеников, что я забыт. Горько, да и как еще горько получить такое известие и в
такой великий день. Это страшная насмешка меня карающей судьбы!

Коронация
государя императора — предел моей единственной надежды.Как в Бога милосердого,
так я верую в ваше милосердие, и во имя этой святой веры подайте от себя
прошение обо мне ее высочеству, нашему августейшему президенту. Во имя
человеколюбия принесите эту жертву».

Такі
драматичні, відчаєні прохання спустошують його, принижують його горду непокірну
натуру, але виходу нема. І він знову пише і розсилає знайомим: княгині Варварі
Репніній, художнику Осипову, польському інсургенту Броніславу Залеському,  земляку – чиновнику високого рангу  Михайлу Лазаревському…  Він прагне достукатися  до серця і розуму Росії, якій боком
вилазить  лукава  брехня 
про свою богообраність.  Росії,
яка розгублено стоїть  перед дилемою…
«как обустроить Россию». І не знає, з чого почати і під яким знаменом і
девізом.

І
цю гостроту моменту відчуває 
Шевченко  у  забутому Богом і  царем серед 
пустелі   Новопетровському
укріпленні. У своїй «відкритій тюрмі», 
як ніхто інший на волі, він розуміє, 
що приходить  найвища пора його
затребуваності. Він нагадує про себе кожному, більш-менш впливовому знайомому,
що  ті 
погляди, за які його раніше судили і ув’язнили, сьогодні – на часі!
Вони  мають  бути 
підняті народом на щит. Його ідеї 
непримиренної боротьби проти самодержавно-кріпосного устрою  мають стати новою суспільною доктриною  відродження 
Росії. Два роки він безнастанно стукав у всі двері – і  його почули.

Дивно
звучить, але два роки (з 1855 до 1857) 
боротьби прогресивної російської еліти 
за свободу Тараса Шевченка згуртували російську громадськість, пробудили
в ній спрагу свободи і  відповідальності
за  долю 
народу. Саме звільнення Шевченка із приватної справи переростає у подію
великої суспільної ваги.

Та
все ж з листування Шевченка 1855-57 років 
видно,  як нелегко було йому  «будити Росію», а Росії – будитися. Тільки в
травні 1857 року, отримавши звістку  від
М. Лазаревського  про своє офіційне
звільнення,  поет трохи розслабився і
взявся «зшивати та обрізати»  свій
знаменитий  «Журнал» – щоденник, в
якому  13 червня 1857 року  занотовує: 
«От второго мая получил я письмо из Петербурга от Михайла Лазаревского с
приложением 75 рублей. Он извещает меня, или, лучше, поздравляет с свободою. До
сих пор, однако ж, нет ничего из корпусного штаба, и я, в ожидании распоряжений
помянутого штаба, собираю сведения о волжском пароходстве. …мне хочется знать,
как часто отходит пароход из Астрахани в Нижний Новгород и какая цена местам
для пассажиров. Но увы! При всем моем старании я узнал только, что места разные
и цена разная… Несмотря, однако ж, на эти точные сведения, я уже успел
(разумеется, в воображении) устроить свое путешествие по Волге уютно, спокойно
и, главное, дешево. Пароход буксирует (одно-единственное верное сведение)
несколько барок, или, как их называют, подчалками, до Нижнего Новгорода с
разным грузом. На одной из таких барок я думаю устроить свою временную квартиру
и пролежать в ней до нижегородского дилижанса. Потом в Москву, а из Москвы,
помолившись Богу за Фультонову душу, через 22 часа и в Питер…»

Але
тяганина з амністією затягувалась. Не витримавши одвертого знущання «корпусного
начальства», Шевченко  йде на одверту
авантюру: переконує коменданта Новопетровського форту Іраклія Ускова,  не чекаючи розпорядження зі штабу, відпустити
його «у вільне плавання» по Волзі, в обхід ненависного Оренбурга.

 

 Доля і час сприяють
затії

 2 серпня 1857 року Шевченко на простому
рибальському човні покине свою Новопетровську в’язницю, і через три дні,
діставшись до Астрахані, опиниться уже в
новій Росії, де, як йому здалося, було відведене особливе місце. Уже той факт,
що власник  великої Волжської пароплавної
компанії «Меркурій» міліонщик Олександр Сапожников впізнає в ньому свого
петербурзького вчителя малювання,  запрошує
на свій пароплав, що пливе до Нижнього Новгорода, надає окрему каюту, оточивши
родинним затишком, свідчить про зміни у суспільній свідомості. Звичайно,
Шевченко здогадується, що  цей вияв уваги  – більше данина новій політичній моді, однак
він насолоджується кожною хвилиною 
спілкування з новим і не пізнаним ще плем’ям молодої російської
буржуазії.

І хоч  
Шевченко  зупиняється  на цілих півроку в Нижньому, затребуваність
його в російському суспільстві, а надто в українських патріотичних колах  росте. 
Добитися дозволу від царя на проживання Шевченка в столицях стає справою
честі для родини віце-президента Академії мистецтв графа Федора Толстого.
Чутливий до змін у суспільних настроях Пантелеймон Куліш уже бачить Шевченка на
чолі українського культурного 
відродження і становлення 
національної літератури. Сам він на цій ниві уже трудиться в поті чола:
заснував друкарню, видав твори Гоголя, власний роман «Чорну раду» і етнографічний
збірник «Записки о Южной Руси». І планує видати нові вірші Тараса.

Більше того, Тарас дізнається, що його не тільки чекає з
нетерпінням «просвещенная» Москва в особі С.Аксакова, Станкевича, земляків
Бодянського, М.Максимовича. Звістка про його повернення вже облетіла рідну
Україну. Юна авторка «народних оповідань» Марко Вовчок схвильовано сповіщає у
листі до чоловіка Опанаса Марковича: «Пан Тарас їде!».  А відомий московський актор, українець за
походженням Михайло Щепкін, незважаючи на свій поважний вік, сам іде на зустріч
із Шевченком у Нижній Новгород. Ба! Навіть пристає на його пропозицію дати
кілька вистав, зокрема і за п’єсою М.Котляревського «Москаль-чарівник».

Так Тарас Григорович стає «духовним центром» прогресивної
творчої інтелігенції  Росії й України, її
неофіційним лідером і… символом боротьби прогресивних сил за економічні реформи
в Росії, скасування кріпосного права та громадянську свободу. 

У Москві на його честь влаштовують прийоми, читають йому
присвячені вірші. А в Петербурзі збирають кошти і не можуть дочекатися, доки
він нарешті  ощасливить Північну Пальміру…

Спогади дочки графа Толстого Катерини Юнге вітворюють те
схвильоване  піднесення, з яким зустрічав
у лютому 1858 року  звільненого Шевченка
прогресивний Петербург: «Взимку 1855 — 1856 року в родині нашій відчувалося
велике збудження; батько їздив до міністра двора, до великої княгині Марії
Миколаївни, намагаючись виклопотати прощення Шевченку, якого, як казали тоді,
сам государ викреслив із списку політичних злочинців, помилуваних з нагоди
вступу на престол. Скрізь батькові відмовляли. Тоді він наважився діяти на свій
страх і подати прошеніє на час коронації.

Моя мати листувалася з Шевченком; одержували від нього
листи, часто на клаптиках сірого обгорткового паперу, спершу довгі, сумні, вони
краяли серце, потім короткі, сповнені подяки й надій. Дитячі душі чутливі до
добра і всією своєю незіпсованою силою стоять за правду; ми, сестра і я, усім
своїм, сповненим співчуття, серцем полюбили Шевченка, перше ніж побачили його.
З хвилюванням чекали ми відповіді на батькове прошеніє. І ось восени 1857 року,
одного вечора, коли ми вже міцно спали, нас розбудили словами: «Вставайте,
діти! велика радість!» Ми, одягнувшись нашвидкуруч, вибігаємо в зал, а там —
батько, мати, художник Осипов, усі домашні; на столі розлиті, шумуючі келихи
шампанського… «Шевченко звільнений!» — кажуть нам, цілуючи нас (як на
великдень), і ми з несамовитим криком радості стрибаємо й кружляємо по
кімнаті»…

З такою ж радістю родина графа Толстого і зустрічала
Тараса Григоровича напровесні 1858 року.

Незважаючи на те, що в цей час молодий цар Олександр ІІ
масово милував усіх політичних: від сивочолих, ще живих декабристів – до
каторжан-різночинців, увага до Шевченка була виняткова. Це зауважує у спогадах
і одна із сучасниць Тараса Шевченка – О. Штакеншнейдер:

 «Увечері була на
літературному читанні на користь недільних шкіл у Пасажі. Читали Бенедиктов,
Полонський, Майков, Писемський, Достоєвський і Шевченко. Хоч вік вивчай, а все
одно не збагнеш того, що називають публікою. Шевченка вона так прийняла, наче
він геній, який зійшов у залу Пасажу просто з небес. Тільки-но він з’явився, як
почали плескати в долоні, тупотіти, кричати. Бідолашний співець зовсім
розгубився. Думаю, що невгамовний цей галас стосувався не стільки особисто
Шевченка, скільки був демонстрацією. Вшановували мученика, який постраждав за
правду. [Але ж Достоєвський ще більший мученик за ту ж правду. (Тож будемо все,
за що вони страждали, називати правдою, хоча я і не знаю хорошенько, за що вони
страждали, досить, що страждали.) Шевченко був тільки солдатом, Достоєвський був
на Сибіру, на каторзі. Між тим Шевченка приголомшили оваціями, а Достоєвському
плескали багато, але далеко не так. От і розбери]».

 А що тут
розбирати? Коли  відповідь проста як
правда:  бурхливими оваціями  мисляча прогресивна Росія не просто шанувала
мученика за правду,  віддаючи  свої борги і спокутуючи свої гріхи перед  Україною. Росія  проголошувала її сина – Тараса Шевченка –
своїм  найвищим моральним авторитетом.

І це був осмислений вибір: бо тільки Тарас Шевченко
кожним своїм Словом, кожним днем свого чесного, нелукавого,  а почасти і страдницького життя заслуговував
на цю високу довіру, на цей чин відповідальний. 
І це переконання в народі укріпив 
знаменитий «Лист Т.Г.Шевченка  до
редактора «Народного чтения», надрукований в лютневому числі цього видання за
1860 рік. Той резонанс суспільний, який викликала публікація простої розповіді
відомого поета про своє життя, можна з повним правом назвати  інформаційним вибухом. Листа передрукували в
журналах «Современник», «Светоч», в газеті «Санкт-петербубургские ведомости», в
хрестоматії для шкіл. Перетлумачили в польських газетах. Як згадують
сучасники:  «Отрывки из этой
автобиографии были процитированы почти во всех журналах и газетах и разнесли
имя Шевченко по всей России». «Северная пчела» повідомляла, що 10 квітня 1860
р. у залі Дворянського зібрання міста Калуги 
влаштовано літературно-музичний вечір, на якому «читали, между прочим,
известное письмо Т. Шевченко к издателю «Народного чтения». Читачі вірили, що  «Подобные сведения поведут… многих к сознанию
своего человеческого достоинства, без которого невозможны успехи общественного
развития в низших слоях населения России».

Мало того, дякуючи Шевченку, все українське – від одягу
до  літератури – стало модним брендом в
салонах  обох столиць. Російська
дворянська і різночинна інтелігенція, студентська молодь стала навіть вивчати
українську мову.

На
короткий час українофільство стало наріжним каменем внутрішньої політики
пробудженої до свободи і всебічного розвою 
Росії, своєрідною покутою і віддякою за безплідний агресивний
панславізм, зблиском сонячної перспективи. Але тільки на короткий час.
Валуєвський циркуляр 1863 року про те, що «ніякої української мови не  було й не може бути», знову повернув Росію у
глухі лабіринти антигуманного імперського мракобісся.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!