Мистець світового рівня

249

Великий румунський і молдавський поет Міхай Емінеску народився 15 січня 1850 року в сім’ї дрібного землевласника в містечку Ботошани на півночі Молдови – одного з давніх князівств. Дитячі роки М.Емінеску пройшли в батьківському селі Іпотешти, де він закінчив два класи початкової школи. З 1858 р. він продовжує навчання в школі, а після – в гімназії, в Чернівцях.
Прагнучи краще пізнати життя свого народу, М. Емінеску майже рік (1864–1865) їздить з театральною групою Фанні Тардіні як суфлер по всій Румунії: Молдові, Мунтенії і Трансільванії. Протягом 1866–1869 рр. він працює у театральних трупах Й. Караджале, М. Паскалі й нарешті стає суфлером, переписувачем ролей Національного театру в Бухаресті. За цей час М. Емінеску опублікував багато своїх поезій в журналі “Родина”.
У жовтні 1869 р. він поступає до Віденського університету на філологічний факультет, де як вільний слухач вивчає філософію, історію, філологію та ін. З-під його пера виходять і друкуються в “Літературних бесідах”, що в Яссах, “Венера і Мадонна”, “Епігони”, “Фет-Фрумос зі сльози” та інші твори. В 1870 р. М. Емінеску записується на факультет права в цьому ж університеті.
У 1872–1874 рр. М. Емінеску працює перекладачем при Румунському посольстві в Берліні й одночасно слухає лекції в Берлінському університеті на філософському факультеті. Він створює поеми “Ангел і Демон”, “Імператор і пролетар” та інші. Восени 1874 р. М. Емінеску переїжджає в Ясси, де його призначають директором центральної бібліотеки, а згодом – ревізором шкіл. Але в 1876-му у зв’язку зі зміною політичної ситуації його звільняють з посади.
Деякий час М. Емінеску працював випусковим редактором у газеті “Ясський кур’єр”, 1877 року бухарестська газета “Тімпул” запрошує його на роботу й він покидає Ясси. Тут поет пропрацював майже шість років. Гонорари за вірші були дуже малі, й це примушує його багато працювати. Попри зайнятість він завершує роботу над поемою “Лучафер”, визнаною найкращим, вершинним його твором, і опубліковує свої соціально-філософські “Послання”.
У 1882 р. М. Емінеску звільняють з посади головного редактора “Тімпула” – і знову внаслідок політичних інтриг. Поет залишається один, морально травмований несправедливістю і принижений матеріальною скрутою. Хронічна невпевненість у прийдешньому дні, постійна бідність і виснажлива робота доводять М.Емінеску до депресії і психічної хвороби, які переслідували його, з деякими перервами, до кінця життя. В 1883 р. вийшла його єдина прижиттєва книжка “Вірші”. Поет отримує широке визнання, та вже було пізно – його нічого не радувало. 15 червня 1889 року М. Емінеску помер.
З творчістю Міхая Емінеску поезія його країни сягнула небачених висот. Він заслужено вважається найбільшим поетом Румунії і Молдови, про що свідчать численні видання і переклади його творів мовами багатьох народів світу.
Володимир ПОЯТА
***
Міхай ЕМІНЕСКУ
КОЛИ МИНУЛЕ МЕНІ ЗНОВ…
Коли минуле мені знов
Вертається у згадку,
Дорогу довгу і знайому
Проходжу всю з початку.
Тепер над хатою твоєю
Ті ж зорі знов засяли,
Які колись в житті моєму
Серденько милували.
Через густе гілля акацій
Зіходить місяць повний,
Котрий обійми наші бачив
І шепіт чув любовний.
Серця гарячі присягали
У вірності прожити,
Коли на стежку опадали
Бузку лілові квіти.
Хіба могла така любов,
Як в ніч претемну згинуть,
Коли й джерелець хвилі знов
З плачем у далеч плинуть.
Коли і місяць між дубів
Доріжки стелить сніжні,
Коли ще очі й погляд твій
Такі солодкі й ніжні?
 
Я СТЕЖИНОЮ У КОДРАХ…
Я стежиною у кодрах
Прудко вслід за нею гнався,
А коли став з нею поряд,
Дух мені ледь не урвався.
Ще раз глибоко зітхнув я,
Вона вбік все поглядає,
Мовив слово – аж здригнулась.
Тільки не відповідає.
Я до неї усе ближче,
Щось кажу, порадить хочу –
Відсторонює рукою,
Відвертає сині очі.
Взяв її за стан рукою –
Ніби вирватись бажає,
Я її до себе ближче
Та все ближче пригортаю.
Вже пручається не дуже,
Ніжно я її милую:
Її очі, її губи
Все цілую і цілую.
Задихаючись, до серця
Пригортаю її тихо:
“Чом сумна, чи мене любиш,
Моя радосте і втіхо?”
І очей великих погляд
Зачарований ловлю:
“Часом дуже ти зухвалий,
Палко я тебе люблю!”
 
ЛІСОВА КАЗКА
Ліс – славетний імператор,
Сотні родичів юрбою
Довкруж нього, й розцвітає
Все під владною полою.
Місяць, сонце і лучафер
На його гербі зіходять.
Із оленячого роду
Царедворці супроводять.
Є зайці тут прудконогі,
Котрі вісті скрізь збирають,
А джерельця казку шепчуть,
Солов’ї в оркестрі грають.
Поміж квітів, в холодочку,
Над водою в потічках,
Бачиш, як працюють бджоли,
Ціле військо йде мурах…
Й ми ходімо в ліс, кохана,
Дітьми станемо там знов,
Щоб здавалися нам грою
Наше щастя і любов.
І здається, що природа
Розум весь свій тут доклала,
Щоб від всіх красунь на світі
Ти найкращою постала.
Вдвох загубимось у світі,
Хай про це ніхто не знає.
Ляжемо біля джерельця,
Що з-під липи витікає.
Ми заснем, а липа зронить
Свій духмяний цвіт на нас,
І крізь сон нам чути буде,
Як гра бучум у цей час.
І все ближче, і все ближче
Ми притулимось грудьми.
О, порад розумних лісу
Дослухаймось нині ми!
Світить місяць на джерельця,
Поховались тіні чорні,
Тихо сходяться навколо
Гарні родичі придворні:
Стрибунці із трав високих,
Олені гіллясторогі,
Тури із зірками в лобі,
Гірські кози легконогі.
Нашу липу всі питають:
“Хто такі це, хто їх знає?”
Липа, віти розхиливши,
Їм усім відповідає:
“О, їм сниться сон щасливий,
В небі десь тепер витають,
Вони зараз, як у казці,
Одне одного кохають!”
 
ХОЧ ЩО КАЖІТЬ…
Хоч що кажіть – я вас не чую,
І не хвалю, й не протестую!
Усе робіть, що заманеться,
Не освищу і не зааплодую.
Ніхто не змусить танцювати
Мене під дудочку чужую.
Мій жереб – у своєму серці
Шукати істину святую.
 
МОЇМ КРИТИКАМ
Квітів різних є багато,
Та не всі плоди дають,
До воріт життя всі рвуться,
Та не всі туди пройдуть.
Легко віршики писати,
Як не маєш що сказати,
Слів пустих понанизати,
Аби римою бриньчати.
А коли хвилює серце
Сум важкий і пристрасть мучить,
То твій розум їхній голос
Вислуховувати мусить.
Як бажають сонця квіти –
Думки рвуться у політ,
Прагнуть втілення у слові,
Просять виходу у світ.
Хто життя твоє розсудить,
Твої пристрасті глибокі?
Де ті судді, чи ті очі
Крижані й такі жорстокі?
О! Тобі тоді здається,
Що на тебе небо впало:
Де знайдеш таке ти слово,
Щоби правду розказало?
Критики, ви – пустоцвіти,
Ви плодів не в змозі дати.
Легко віршики писати,
Як не маєш що сказати.
 
ЗІЙДИ НАДІ МНОЮ
Промінням наді мною ти зійди,
Як уві сні святім хоч раз, як диво,
О Матір Божа, непорочна Діво,
У темну ніч думок моїх прийди.
Моїй надії ти не дай померти,
Хоча провини душу обсідають,
В очах твоїх тепло і милість сяють,
Молю я милосердя як пожертви.
Усім чужий і згублений важкими
Я муками, нікчемністю своєю –
Ні в що не вірю й сили вже не тії,
Роки верни і молодість із ними,
З небес спустись ти з вірою моєю,
Щоб вічно поклонявсь тобі, Маріє!
 
Я ПІСЕНЬ СТВОРИВ БАГАТО
Я пісень створив багато,
Вони різні – добре знаю,
Хто на них зверта увагу? –
Себе в сумніві питаю.
Може, ті, що дні і ночі
Трудять ум свій щогодини,
Як плебеї тямовиті,
Лиш за юшку й кус хлібини?
А чи ті, що так пантрують,
Кантарі ті правосудні,
І панам цілують руки
Та заводять з пані блудні?
Або ті, що кістьми ляжуть,
Аби віз державний рухать?
Добре знаю, що болить їм
І що будуть вони чухать!
Я платні їм дать не можу,
Ані честі, ні потуги.
І не в змозі я судити
За гріхи їх чи заслуги.
Всі, що тут у цьому світі,
Щось шукають… Дайте спокій.
Я нічого не бажаю,
Прошу – дайте мені спокій.
Як пройдуть цими рядками
Очі дівчини розважні,
А чи пломінні юначі,
Повні мрій, бажань поважних,
Хоч в однім житті минуться
Ті страждання, що їх мали,
Мов з-під квітів синіх, глянуть
Сторінки, що прочитали.
І душевний біль щемливий,
І картини зла вогнисті
В дyші трепетні проникнуть –
В молоді й такі ще чисті.
Так, до вас моє послання,
В кого крила вже розкриті.
Дайте волю, хай несуть вас
В світ широкий за дві миті!
 
ОДНЕ БАЖАННЯ МАЮ
Одне бажання маю:
У спокої нічнім
Залиште мене вмерти
На березі морськім.
Щоб сон мій був спокійний,
Схилялись кодри низько,
Щоб небо було ясне
І море грало близько.
Ні хоругов не треба,
Ні гроба дорогого,
Сплетіть мені ви постіль
Із віття молодого.
І щоб ніхто не плакав
У головах мені –
Нехай співає осінь
Свої пісні сумні.
Нехай тоді джерельця
Вирують без упину
І світить місяць ясний
Через гілля ялини.
Рвучкий холодний вітер
Хай дме посеред ночі
І липа листя ронить
На склепленії очі.
 
Переклад з румунської Володимира Пояти

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!