“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
Закінчення. Початок див. https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-hubarets-z-pid-pera-nezlamnykh-dukhom/
https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-hubarets-z-pid-pera-nezlamnykh-dukhom-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ХТО І ЯКИМ ЧИНОМ В ОТОЧЕННІ І ПІД ТИСКОМ ВОРОГА ЗАБЕЗПЕЧУВАВ НАЦІОНАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ З ВИПУСКУ УКРАЇНСЬКИХ ВИДАНЬ
ВИДАВНИЧІ РУЇНИ ОКУПАЦІЇ ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ
Жорстокі і криваві бої на українських землях в роки Другої світової війни завдали непоправних втрат національній культурі, літературі, видавничій справі. З фронтів не повернулося багато досвідчених літераторів, редакторів, майстрів виготовлення книжкової продукції. Було зруйновано чимало редакційних приміщень та поліграфічних об’єктів, знищено або вивезено устаткування, книжкові склади, пограбовано бібліотечні фонди. Тому після звільнення перших українських територій розпочиналося відродження і налагодження діяльності видавничо-поліграфічних структур. У листопаді 1943 року з’явилася урядова постанова “Про утворення Управління у справах поліграфії та видавництв при Раднаркомі УРСР”. Такий орган давав змогу розгортати подолання видавничих руїн окупації, створювати умови для діяльності редакційно-видавничих колективів, поліграфічних підприємств.
Серед документів, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, є матеріали, які зафіксували величезні втрати в національній друкованій продукції. Зокрема, в офіційній довідці ЦК КП(б)У повідомлялося про те, що лише в Києві було підірвано обласну бібліотеку із спеціальним фондовим приміщенням, де знищено понад 300 тисяч примірників книжкової продукції, у розгромленому і спаленому Київському державному університеті загинуло 2 мільйони книг з фондів наукової бібліотеки, а із зібрань Державної історичної бібліотеки пограбованими і знищеними виявилися 500 тисяч одиниць. Тут же наведено факти щодо бібліотеки Академії наук, з фондів якої гітлерівці вивезли понад 700 тисяч примірників найцінніших, унікальних видань.
Величезна кількість книжкової продукції загинула майже в усіх обласних та районних центрах України. Особливо постраждала Харківська державна наукова бібліотека (знищено 500 тисяч примірників різних видань), Дніпропетровська наукова бібліотека (загинуло 550 тисяч примірників книг), Вінницька наукова бібліотека (втрачено 204 тисячі примірників). Загалом же в результаті військових дій Україна не дорахувалася понад 50 мільйонів примірників друкованої продукції, що негативно впливало на подальший розвиток науки, культури, освіти.
Зважаючи на повоєнний книжковий “голод”, неефективне використання коштів і видавничих можливостей різними відомствами, у вересні 1945 року було прийнято урядову постанову “Про об’єднання видавництв УРСР”, згідно з якою утворювалася єдина структура “Укрвидав”. До неї ввійшли різногалузеві видавничі організації, які працювали при конкретному відомстві, перебуваючи під його постійним контролем. Йдеться, зокрема, про “Медвидав”, що діяло при наркоматі здоров’я, “Мистецтво” при управлінні у справах мистецтв, а також “Держлітвидав”, “Політвидав”, що відновили свою повоєнну діяльність при ЦК партії та “Укрдержтехвидав” – при Раднаркомі.
Як і в попередні десятиріччя, партійно-радянська система намагалася міцно тримати в своїх руках всі важелі впливу на видавничу та поліграфічну справу. Скажімо, об’єднана видавнича структура “Укрвидав” утворила в своєму складі відділи політичної, художньої, військової, медичної, мистецької літератури, що виконували функції своєрідних редакцій і, по суті, визначали тематичне спрямування всієї книговидавничої сфери України у післявоєнний час. Однак швидко відновити втрачене в роки німецько-фашистської навали не було змоги. Особливо важко виявилось забезпечити потреби в навчальній літературі. Щоправда, видавництву “Радянська школа” пощастило налагодити свою діяльність наприкінці 1942 року в Москві, а впродовж 1943 року випустити 31 найменування підручників українською мовою загальним тиражем 2,2 млн. примірників. Під час війни мало не всі підручники, навчальні та наочні посібники, шкільні бібліотеки були знищені, тому освітянське видавництво, одним з перших, вступаючи у визволений Харків, а потім – у Київ, організовувало підготовку та випуск вкрай потрібної навчальної книги. І вже у 1944 році видавництво випустило 65 назв книг тиражем 4,4 млн. примірників для початкової, семирічної та середньої школи.
І все ж навчальних підручників і посібників не вистачало. Лише з повним розгромом фашизму, коли Німеччина змушена була в рахунок репарацій відшкодувань збитків, заподіяних агресією, виконувати друкарські роботи з випуску потрібної переможцям книжкової продукції, ситуація помітно змінилась. Починаючи з 1947 року, підручники і методичну літературу видавництво “Радянська школа” друкувало на поліграфічній базі Східної Німеччини. Зокрема, тут виготовлялися посібники і підручники з історії, географії, навчальні книги для початкової школи. У Лейпцигу для забезпечення редакційної підготовки та встановлення відповідного контролю за проходженням навчальних книг на виробництві було створено спеціалізоване видавництво.
Найбільше підручників “Радянської школи” друкувалося на поліграфічній базі Тюрингії, у містах Ерфурті, Ваймарі, Песняку, Альтенбургу, Заафельді, де було збережено і добре розвинуте друкарське виробництво. Група українських текстових та художньо-технічних редакторів, коректорів, спеціалістів-організаторів видавничої справи перебували на німецькій землі аж до 1950 року, забезпечуючи безперебійний випуск книжкової продукції для української школи. Внутрішні і зовнішні видавничі зусилля дали змогу швидко розвиватися і вже в першому повоєнному десятиріччі випустити 6326 назв книжок загальним тиражем 290 млн. примірників, у тому числі 1721 назву підручників для масової школи, все інше – навчальні посібники та підручники для педагогічних інститутів.
У цей час робилися спроби відродження розгромленого в 30 – х роках енциклопедичного видавництва. Зокрема, восени 1944 року було вирішено розпочати підготовку видання Української радянської енциклопедії, яку планувалося випустити в десяти томах загальним тиражем 550 тисяч примірників. Потреба в енциклопедичних виданнях була такою ж нагальною, як і потреба в навчальній літературі адже українське населення західних областей ще в тридцятих роках отримало тритомний випуск Української загальної енциклопедії, здійснений у Галичині заходами Василя Микитчука та Степана Слюсарчука. Однак редакційні роботи в Києві щодо формування й наповнення томів планованої УРЕ велися надто повільно, фінансування для виконання необхідних проектів, замовлень, авторських заохочень не надавалося. Крім того, до вцілілих від репресій видавців-енциклопедистів ставилися з великою підозрою, безпідставно усували їх з посад. Перекривши найважливіші джерела фінансування, а також піддаючи постійному цькуванню провідних редакційних творчих працівників, тогочасна влада в 1948 році припинила існування УРЕ. Робота з підготовки та випуску в світ енциклопедичних видань розпочнеться лише через десятиліття.
Зовсім інше ставлення виявляла владна система до такої структури як Політвидав України, де ні на місяць не припинявся випуск політичної пропагандистської літератури. В повному обсязі фінансувалися видавничі тематичні плани, що передбачали публікації писань більшовицьких ідеологів, численних партійних документів, антирелігійних збірників, книг з викривленою історією України та боротьби її народу за соціальне й національне визволення. Режимом найбільшого сприяння Політвидав постійно користувався і в евакуаційний період, і у післявоєнний час, коли відчувалася особлива скрута в фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні. Видавництво продовжувало нарощувати випуски величезними тиражами книг, брошур, матеріали яких переважно спотворювали тогочасну дійсність, фальсифікували найважливіші історичні процеси, нівелюючи роль і значення визначних українських діячів у сфері державотворення, національної науки, літератури і мистецтва.
Найпильніше і найприскіпливіше ставилося тогочасне партійно-радянське керівництво до книжкової продукції, яка виходила в Держлітвидаві, “Радянському письменнику”, “Молоді”. Тематичні плани цих видавництв переглядалися по кілька разів, верстки вже схвалених у редакціях творів перечитувалися не лише цензорами, а й високопоставленими партійними посадовцями, додатково рецензувалися, нерідко знімалися з виробництва. Поява, наприклад, у 1945 році “Нарису історії української літератури” викликала гнів і роздратування ЦК КП(б) У, який одразу ж прийняв спеціальну постанову “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури ” 1946 р.). Видавничі редактори й автори книги, які при написанні не могли не керуватися національними пріоритетами, звинувачувалися за “помилки ідейно-методологічного характеру”, “відхід від соціального, класового аналізу літературних явищ”, а також у тому, що “нерідко висвітлювали історію української літератури як єдиний національний потік”.
У ці ж роки піддаються цькуванню, оголошуються націоналістичними твори Максима Рильського “Слово про рідну матір ” та Володимира Сосюри “Любіть Україну”. Несправедливі і невиправдано різкі політичні обвинувачення були висловлені на адресу книг, що побачили світ у київських видавництвах, – повісті Івана Сенченка “Його покоління”, кіносценарію Олександра Довженка “Україна в огні”. Цілком безпідставною і безапеляційною була гостра критика роману Юрія Яновського “Жива вода” (опублікований 1947 року журналом “Дніпро”). Журнальна публікація дістала високу оцінку фахових критиків, а як тільки твір вийшов у видавництві окремою книгою, письменника звинуватили в буржуазному націоналізмі, спотворенні радянської дійсності, антигуманності, натуралізмі. Свого часу Іван Кошелівець у своїх публікаціях про творчість Юрія Яновського підкреслював, що саме в романі “Жива вода” письменник втілив ідею невмирущості нації, відроджуваній по воєнній катастрофі і те, що він “змушений був переробити цей роман у відповідності з принципами совєтського реалізму й перевидати його в далеко слабшому варіанті під іншою назвою”.
Долати видавничі руїни окупації, розбудовувати творчі колективи допомагали літературні, мистецькі, наукові організації. На роботу у видавництва, в редакції періодичних видань приходили відомі письменники, художники, літературознавці. Вже в перші мирні роки головним редактором журналу “Дніпро” працював Андрій Малишко. На постійних видавничо-редакційних роботах були зайняті письменники Юрій Яновський, Дмитро Білоус, Олександр Підсуха. Та найбільшою і найпотрібнішою для відродження видавничої справи й розвитку української літератури була їхня безпосередня участь у випуску книжкової продукції, написання нових віршів і поем, повістей і романів, п’єс та сценаріїв. Тематика переважної більшості тодішніх книг стосувалася важкої і кривавої воєнної пори адже 173 письменники перебували на фронтах, воювали в партизанських загонах.
Видавництва в цей час орієнтувалися на публікації в періодиці. Скажімо, редактори “Радянського письменника” дуже уважно стежили за творчістю 28-річного Олеся Гончара. Як тільки в серії “Бібліотека журналу “Україна” з’явилася його повість “Альпи”, а в журналі “Вітчизна” – роман “Голубий Дунай”, видавництво “Радянський письменник” того ж, 1947 року, випустило 250-сторінковий роман “Прапороносці”, а вже через рік роман-трилогія (з останньою третьою частиною “Злата Прага”) побачив світ у цілісному вигляді з ілюстраціями відомого художника Миколи Глущенка. Читачам, критикам, історикам літератури одразу ж стало зрозуміло видавництво дало змогу прийти в українську літературу талановитому майстрові багатопланових епічних полотен, письменникові з широким національним світобаченням.
Серед прозових книг, випущених різними видавництвами в післявоєнну пору, було багато прохідних і тих, що вже давно забулися. Однак це не стосується таких, видань, як “Жива вода” Юрія Яновського, “Україна в огні” Олександра Довженка, “Його покоління” Івана Сенченка. Українські видавництва повільно, але зі знанням справи відшукували подібні твори і пропонували їх до тематичних планів. Відновлюючи діяльність своїх редакцій, гуртуючи авторський актив, вони нарощували виробничі потужності, прагнули орієнтуватися на найважливіші тогочасні потреби нації.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.