“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
Продовження. Початок див. https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-hubarets-z-pid-pera-nezlamnykh-dukhom/
ХТО І ЯКИМ ЧИНОМ В ОТОЧЕННІ І ПІД ТИСКОМ ВОРОГА ЗАБЕЗПЕЧУВАВ НАЦІОНАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ З ВИПУСКУ УКРАЇНСЬКИХ ВИДАНЬ
КНИГИ СПАЛЕНІ І РУКОПИСИ, ЯКІ НЕ ГОРЯТЬ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Особливостями українського книговидання в період німецько-радянської війни був випуск друкованої продукції, що здійснювався як за окупаційного німецького режиму, так і в евакуаційних умовах, а складний, своєрідний характер у воєнну пору позначався згортанням (з відступом радянських військ на схід) і розгортанням діяльності (з наступом їх на захід). Давалися взнаки не лише шалений поспіх і людські втрати, а й нерозторопність керівництва та бездарність його розпоряджень. Скажімо, під час евакуації багато авторських рукописів, видавничих документів, готової книжкової продукції на складах, у бібліотечних фондах спалювалось відповідно до наказу №192 уповноваженого Раднаркому СРСР з охорони військових таємниць у пресі та Головліту. Йшлося в ньому про термінову евакуацію найважливіших документів, що стосувалися радянського періоду, а на випадок запізнень енкаведисти і цензори на місцях зобов’язані були «застосувати крайні міри, не виключаючи можливості знищення небажаних архівних і бібліотечних фондів».
Документально зафіксовано у серпні 1941 року в Миколаєві факти спалення архівних джерел, серед яких чимало книжкової продукції, брошур. У вересні того ж року спеціальні команди НКВС та інших служб у Києві перед відступом радянських військ кинули у вогонь 100 тисяч книжкових видань спецфонду Центральної бібліотеки Академії наук. Не від вибухів снарядів та бомб горіли книги, видавничі архіви, цінні документи і матеріали в інших містах України, де енкаведистські «вирішення» долі тисяч примірників книг були дуже схожі до дій миколаївських та київських паліїв. Про це свідчить спеціальна інструкція початку 1942 року й алфавітний список книжок «на вилучення та списання у макулатуру з бібліотек громадського користування за 1938-1941 роки включно». Саме до цього списку було занесено так звану «ідеологічно шкідливу» і «застарілу» літературу, випущену республіканськими видавництвами.
Дивні тенденції у ставленні до книги спостерігалися під час німецької окупації. На початку квітня 1942 року населення окупованих територій дізналося про один з документів нацистського командування щодо так званого «збереження культурних і національних цінностей із метою переправлення їх у Німеччину». Цією роботою займався оперативний штаб гітлерівського міністра східних окупованих територій Альфреда Розенберга разом із спеціально підготовленою зондеркомандою. У видавничих архівах, бібліотечних фондах, наукових установах, які не встигли ні евакуювати, ні спалити, німців цікавило найцінніше. Заручившись порадами і висновками фахівців різних галузей знань, вони відбирали для вивезення вцілілі рукописи, унікальні стародруки, велику кількість наукових праць з питань техніки, медицини, сільського господарства. Сюди ж входили і видання класичної літератури, белетристика, випуски статистичних матеріалів, довідників, енциклопедій. Як з’ясувалося значно пізніше, на основі вивезених з України книг та рукописів у Німеччині формувалася чітко структурована Східна бібліотека Розенберга. Якщо в 1939 році ворог-московит вивозив духовні цінності української нації на схід, то загарбник з Німеччини поспішав відправити все найцінніше на захід.
Особливу зацікавленість німці виявляли до книгосховищ, що мали спецфонди, наповнені колекційними книжковими зібраннями дореволюційних товариств, організацій, спілок, розформованих або знищених більшовиками. Пильну увагу окупантів привертали збережені видавничі рукописи, верстки майбутніх видань, сигнальні примірники, конфісковані за радянських часів як матеріали і документи «контрреволюційних партій та течій», «ворожа література», обов’язкові архівні примірники всіх видів друкованої продукції. Під вивезення потрапили фонди наукових бібліотек Києва, Харкова, Дніпропетровська, а також бібліотеки Академії наук. Водночас гітлерівське командування здійснювало на окупованих українських територіях жорстку політику виявлення виготівників, поширювачів та зберігачів друкованої продукції, книжкових видань конкретного спрямування й тематики. Це стосувалося як наявних у фондах, так і надрукуваних у підпіллі примірників марксистської, більшовицької, троцькістської та єврейської літератур, які підлягали знищенню. Окупантів дуже цікавили книги, випущені до 1917 року, авторами яких були євреї, а також друковані тексти антинімецької тематики часів Першої світової війни.
Чимало письменницьких книг, не народившись, у вигляді видавничих рукописів щезли у воєнних пожарищах. Великій частині книжкових ресурсів пощастило врятуватися, в різний спосіб пережити бомбардування, переміщення з однієї країни в іншу, зміну належності до тих або інших фондів. І все ж воєнні лихоліття змусили людей по-новому поставитися до друкованого слова, відчути в ньому не лише силу, а й незнищенну віру й надію на майбутнє. До українських видавництв, редакцій газет, письменницької організації постійно надходили звернення з фронту і тилу з проханнями надіслати нові твори різних жанрів, збірки народних пісень, свіжу сатиру та гумор. Газета «Література і мистецтво» за 15 червня 1942 року вмістила фронтового листа від групи воїнів-українців до Павла Тичини, де були такі рядки: «Оповідання про бойові подвиги бійців, командирів, вірші, пісні, написані рідною, найбільш зрозумілою мовою, доходять до душі й серця кожного з нас, вселяють ще більшу хоробрість, сміливість, відвагу і певність близької перемоги над лютим ворогом…»
Подібні прохання можна було знайти і на сторінках інших періодичних видань. Іх друкувала, наприклад, «Радянська Україна», яка в роки війни виходила двома випусками – основним (його готувала частина редакції, що евакуювалась до Саратова) і спеціальним (підготовленим для доставки у партизанські загони). Редакцією газети і колективом однойменного видавництва виготовлялися у великій кількості листівки, звернення, прокламації для поширення серед населення окупованих українських територій. З літаків у німецький тил скидалися як листівки із закликами, роз’ясненнями, повідомленнями про фронтові події, так і з текстами новостворених поезій, сатиричних віршів, пісень. Зі сторінок збірників «Фронтовий гумор» по німецьких загарбниках «стріляли» сатиричні рядки, карикатури, вбивчі пародії, епітафії, написані відомими поетами, прозаїками, виконані талановитими художниками.
«Фронт і тил» – так називалася книжкова поетична серія, започаткована Спілкою письменників України. У ній однією з перших у 1942 році було надруковано «Слово про рідну матір» Максима Рильського. Цей твір видатного майстра у воєнні роки став чи не найпопулярнішим серед поетичних надбань автора. Потужний ліричний і громадянський струмінь, що поєднався з лаконізмом і афористичністю вислову, дали підстави літературним критикам дещо пізніше назвати це величною одою. Центральним і визначним тут став образ матері-України, яка кликала, надихала воїна до захисту рідної землі.
Невеликі за обсягом поетичні книги, що користувалися особливою популярністю, в роки війни видавалися в різних місцях і за різних умов та обставин: у прифронтових містах, в евакуйованих на схід друкарнях, на відвойованих у ворога територіях. «Укрвидавом» разом з листівками, плакатами випускалися поетичні книги, пісенні тексти, збірочки сатири й гумору, оснащені карикатурами. Окремими буклетами друкувалися щойно народжені пісні: сувора і заклична «Клятва» на слова Миколи Бажана, лірично-бентежна «Хусточка червона» Андрія Малишка, урочисто-бойова «Пісня про мою Україну» Сави Голованівського. По-філософськи осмислював подвиг солдата, його важку жертовну працю «Сталінградський зошит» Миколи Бажана. Побачивши світ у 1943 році, книга відтворювала картини щойно завершеної на Волзі битви всепланетарного значення. Такі книги не потребували жодної реклами чи спеціальної рекомендації. Потрапляючи до рук простої людини – фронтовика чи тиловика, вони вражали доступністю, емоційністю поетичної розповіді.
У воєнні роки особливої вишуканості, поліпшеного художнього оформлення не вимагалося, все ж час від часу ілюстративний матеріал з’являвся у виданнях сатири і гумору, де разом з прозовими та віршованими текстами вміщувалися карикатури, дружні шаржі. Значно менше ілюстрацій можна було зустріти в повістях і романах, у збірках поетичних творів. Але в такій книзі, як збірка Андрія Малишка «Чотири літа», де зібрано поезії воєнних років, віднайдено особливий стиль і манеру оформлення. Не лише обкладинка, а й уся змістова гама, початки розділів наділені елементами художньої стилізації. Тема незламного народного характеру розкривається в поетичних малишківських рядках дуже точно й переконливо. Тут немає ні показовості, ні нарочитості, а досить тактовно, з естетичним смаком подається внутрішній світ солдата-українця.
Використання видавничих можливостей з метою політичного впливу не було особливим явищем чи чимось новим для тодішньої радянської системи, в тому числі і в роки війни. Таким підходом характеризувалося, зокрема, ставлення до деяких закарпатських авторів. Приміром, поет Андрій Патрус-Карпатський, хоча і перебрався до Радянського Союзу з початком Другої світової війни, все ж перебував під тривалою підозрою. «Ідейну незрілість», що привела «до вихваляння «батька» Волошина і його поплічників», ще довго пам’ятали автору, безапеляційно тиражуючи це в історичній літературі. Не випадково письменник добровільно пішов на фронт, а в 1943 році у Куйбишеві (Самара) було видруковано збірку його віршів «Батьківщина кличе до бою».
Приблизно у такий же спосіб оцінювали радянські літературознавці іншого закарпатця – поета Федора Потушняка, у творах якого начебто «майже не знайшли місця картини з життя трудової людини», а їх, мовляв «витиснули літературні абстракції, містично-таємничі настрої, бездумні образи-символи». До цього додаються звинувачення в «аполітичності й абстрактності», що було «найхарактернішими ознаками «модерних» поезій Ф. Потушняка». Та лише випущені ним у воєнний час книги «Хата та млинок» (1943 р.) і «Спляча царівна» (1944 р.) дещо полегшили «вину» автора за своєрідність та індивідуальність, виявлені на початку творчого шляху.
У БОРНІ ЗА НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ
У неймовірно важкі воєнні лихоліття з новою силою постала перед українським людом велика національна ідея, проголошена керівниками Організації українських націоналістів і втілювана в життя Українською повстанською армією. А найвищою цінністю національної ідеї було завоювання Української самостійної соборної держави. Жодна інша політична сила в умовах падіння більшовицького режиму і віроломства німецьких військ не відважилася виступити з Актом відновлення національної держави. Зробили це 30 червня 1941 року у Львові Ярослав Стецько і його однодумці. Як рішення №1 Національних зборів українців, документ було виготовлено в трьох оригінальних примірниках.
Роздрукований згодом друкарським способом і поширений серед населення афішками, листівками, газетними публікаціями, текст Акту викликав незадоволення гітлерівської верхівки в Берліні. Адже німецькі окупанти зовсім не планували мати на захопленій території самостійну українську державу. Незважаючи на те, що в останньому пункті документу було звернення до Німеччини, яка «допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації», гітлерівці поставили перед ОУН категоричну вимогу щодо відкликання Акту відновлення державності. Але, отримавши рішучу відмову, вдалися до репресивних заходів: заарештували Степана Бандеру й інших керівників, не дозволили передовій похідній групі здійснити державницьку акцію в Києві, а згодом наклали заборону на всі друковані видання націоналістів – від газет до листівок, брошур, книжкової продукції, розстріляли групу літераторів, журналістів, науковців.
Стало зрозуміло, що видавничо-пропагандивна робота Організації українських націоналістів входить у нелегальний період своєї діяльності. Найскладнішим і найвідповідальнішим завданням було переведення на підпільний режим усієї видавничо-технічної мережі, де вирішальну роль відігравали добре облаштовані і старанно законспіровані друкарні. На початку 1942 року розгорнула свою видавничу діяльність друкарня з конспіративною назвою «Прага», що містилася поблизу села Мокротин на Львівщині (мала дві друкарські машини, машину для виготовлення листівок, пристрій для нарізування паперу). Тут виготовлялися відозви та рішення Проводу ОУН-б, побачили світ перші номери періодичного видання «Ідея і чин». Редагував ці випуски Дмитро Маївський (Тарас), який належним чином орієнтувався в тодішній політичній ситуації, мав добрі літературні та організаторські здібності. Як базову, друкарню посилено охороняли, а з метою збереження і глибокої конспірації кілька разів змінювали місце розташування.
Ідеологічно-політична референтура Крайового проводу західноукраїнських земель мала в своєму розпорядженні кілька підпільних друкарень, що об’єднувалися у видавничий осередок, заснований і керований штабом військової округи «Лисоня». Його місцем постою був Тростянецький ліс у Бережанському районі на Тернопільщині. Порівняно невеличке виробництво під назвою «Друкарня ОУН ім. М. Хвильового» налагодило випуск підпільних газет «За самостійну Україну» (1941-1943рр.) та «За Українську Державу» (1942 р.)
Водночас на обласному (крайовому) рівні впродовж 1941-1946 років діяли не менш потужні друкарсько-видавничі підпілля, що були покликані забезпечувати інформативно-пропагандивну роботу серед населення. Досить плідною й ефективною виявилась робота друкарні обласного проводу Тернопільщини, що містилася в селі Деренівка Буданівського району. Всю видавничу справу тут очолював Йосип Поздик, який володів навиками редактора, розумівся на друкарських процесах. Під його керівництвом виготовлялися наклади 5 видань журнального типу, різні види листівок, брошури, що мали назви «Наша відповідь», «В новій дійсності».
Серед підпільних видавців Тернопільщини, які в умовах Другої світової війни налагоджували випуск української друкованої продукції, був Михайло Татарнюк (псевдо «Вій» та «Хорив»). Зумівши вивезти до спеціального бункера друкарську машину («американку»), він за допомогою фахових друкарів Франка Забродського та Ярослава Грицьківа відремонтував її і розташував у надійній схованці в селі Озеряни Борщівського району. Текстові матеріали для листівок, плакатів, брошур готували Василь Хміль та Володимир Паюк. Тиражуючи інформаційно-пропагандивну літературу, вони спільними зусиллями заклали ще один бункер, на цей раз у Жилянському лісі, а під час переходу фронту у березні 1944 року змогли таємно вивезти з Борщівської міської друкарні ще одну потужну друкарську машину і розташувати її в лісовій гущавині. З тих пір округа впродовж кількох років «володіла двома потужними друкарнями, що дало змогу набагато збільшити обсяг друкованої продукції», забезпечуючи літературою навіть східноукраїнські землі.
Певна річ, виконувати видавничу роботу в підпіллі було і складно, і дуже небезпечно. Цей процес, як підкреслює його дослідниця Олександра Стасюк, «вимагав від членів ОУН значно більших зусиль, фінансових затрат і часу, а нерідко коштував підпільникам життя, проте усвідомлення безперспективності союзництва із нацистською Німеччиною, нагальна потреба видавати організаційні матеріали, оминаючи цензуру окупаційної адміністрації, змусили українських націоналістів йти саме цим шляхом».
Хоча на східних та південних українських землях вести підпільну видавничу діяльність було ще важче, все ж у період німецької окупації вже в 1941 році перша друкарня з’явилася в Макарівському районі на Київщині. Після арешту гестапівцями групи українських патріотів її одразу ж перебазували до Василькова, налагодивши таємне виготовлення друкованої продукції аж до 1947 року.
На початку 1942 року один з учасників Північної похідної групи ОУН-б Петро Сак (Могила) заснував друкарню у Вінниці, тиражуючи тут газету «За самостійну Україну», що була виданням Київського проводу ОУН. З метою надійнішої конспірації цю друкарню дещо пізніше перевезли до селища Попільня, розташованому на межі трьох областей Вінницької, Житомирської та Київської. Це давало змогу охоплювати великий регіон виготовленою друкованою продукцією, забезпечуючи оперативність, актуальність інформативних матеріалів.
Подібні функції постачання підпільної літератури в сусідні області виконувала друкарня Одеського обласного проводу ОУН-б, діяльність якої спрямовував Тиміш Семчишин (Річка). Виготовлялися тут листівки, звернення, брошури з питань боротьби за самостійну українську державу, а ще підпільний журнал Одеського обласного проводу. Діючи з 1943 року, ця друкарня забезпечувала потреби підпільників південного і частково східного регіону України, давала змогу вести активну пропагандивну роботу серед населення і в післявоєнний період. Особливо важливим і корисним виявилося придбання і раціональне використання іншомовних шрифтів, що сприяло випуску листівок, відозв, прокламацій мовами різних національностей: болгарською, вірменською, грузинською, польською.
У боротьбі за національну ідею в роки Другої світової війни вагому роль відігравав підпільний видавничий центр на Дніпропетровщині, що діяв під керівництвом Василя Кука. З початком 1942 року тут користувалися лише друкарськими машинками, за допомогою яких виготовляли видання «Вісті» та «Визвольна боротьба». Однак газету «Молода Україна», що мала більший обсяг і формат, доводилося тиражувати в підпільній друкарні на Волині і таємно переправляти на наддніпрянську територію. Та з настанням весни змогли розпочати роботу кілька друкарень у місцевостях, розташованих поблизу обласного центру. Зокрема, в селі Діївка для цієї мети віддав власне помешкання Петро Дворник. Квартирою під друкарню поділився Юрій Харченко у Нижньодніпровську.
Свій внесок у боротьбу з німецькими окупантами й утвердженням української державності зробила газета «За соборну Україну», виготовлена на склографі в піднільній друкарні, що діяла у місті Новоукраїнка на Кіровоградщині.
Особливостями позначені можливості видавців-підпільників, які діяли в місцях розташування загонів Української повстанської армії. Перебуваючи під надійною охороною, вони могли не лише вільно пересуватися, а й виготовляти друковану продукцію на територіях Колківської й Антонівецької республік, що утримувалися повстанцями. Значною підмогою для редакційно-видавничих осередків і друкарень служила пресова служба УПА, спеціально організована для потреб інформаційно-пропагандивного забезпечення та постачання друкованим виданням найактуальніших матеріалів. Друкарня Сарненської округи «Січ», розпочавши свою діяльність разом з першими збройними підрозділами ОУН, виготовляла «Бюлетень політичних подій».
Інший видавничий осередок, що мав назву «Друкарня Української повстанчої армії ім. Богдана Хмельницького», впродовж 1943-1944 років випускав журнал «До зброї» (центральний орган УПА). Редагував його куратор політичного штабу УПА і публіцист Яків Бусел, який разом з журналістами Антоном Тучаком та Дмитром Кордою забезпечував (неподалік від села Великий Стидин Костопільського району на Рівненщині) не лише редакційну підготовку текстів, а й активно допомагав поширенню видання серед населення. Вміння відгукуватись на тогочасні запити виявив видавничий осередок під керівництвом Степана Драницького. Семеро літераторів і троє технічних працівників забезпечували території навколо Старосілля на Волині брошурами, відозвами, інструктивними та методичними матеріалами. А влітку 1943 року за спеціальним завданням ними було створено і надруковано навчальний посібник з українознавства для початкових шкіл, які відкривала Українська повстанська армія на вільній території Колківської республіки.
Як свідчать архівні дані та матеріали сучасних дослідників, за умов нацистської окупації на українських землях активно діяло понад 70 підпільних друкарень та націоналістичних видавничих осередків і понад 100 – в роки боротьби з московсько-більшовицьким режимом, аж до 1953 року. Окрім листівок, газет, брошур, бюлетенів, журналів, вони випускали необхідну книжкову продукцію, навчальну літературу.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.