“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024
ХТО І ЯКИМ ЧИНОМ В ОТОЧЕННІ І ПІД ТИСКОМ ВОРОГА ЗАБЕЗПЕЧУВАВ НАЦІОНАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ З ВИПУСКУ УКРАЇНСЬКИХ ВИДАНЬ
НА ТРИВОЖНИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ ДОБИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще до початку Другої світової війни одержавлена видавнича система в Україні орієнтувала письменників, публіцистів, художників на підготовку творів конкретного військово-патріотичного спрямування. Книги на кшталт романів Олекси Десняка «Десну перейшли батальйони» та Семена Скляренка «Шлях на Київ» покликані були відобразити «героїку громадянської війни». Випущені у світ 1937 року, ці та низка інших творів, відвертаючи увагу від страхітливих явищ у тогочасному суспільстві – масових репресій і розстрілів, мали характер своєрідних художніх агіток, які завдяки таланту авторів належним чином впливали на читача.
Подібну мету переслідувала видавнича система, формуючи історичну тематику випуску книжкової продукції наприкінці тридцятих – на початку сорокових років. Напередодні Другої світової війни героями історичної белетристики стали видатні діячі національно-визвольної боротьби українського народу Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Северин Наливайко. У книгах деяких видавництв почали художньо осмислюватись військові походи українських козаків, протистояння українців татарським і турецьким завойовникам, польським пригноблювачам, навіть боротьба українського селянства проти національного гніту та кріпосництва в Російській імперії. Їх у 1938-1940 роках випускали здебільшого Держлітвидав, «Молодий більшовик», а іноді навіть Дитвидав.
У цей час за вказівкою владних органів видавничі структури масово тиражують книги, які з усіх сил намагаються відгукуватися на більшовицьку політику боротьби з так званим шкідництвом, ворожими виявами, шпигунством. Насаджувана в суспільстві, в тому числі й літературними творами та літературною критикою, підозрілість, недовіра, шпигуноманія, як стало відомо пізніше, була штучною, позбавленою вагомих підстав. Не випадково «Історія української літератури» з цього приводу містить цілком справедливе твердження про те, що подібні форми масового психозу в суспільстві і в книгах з’явилися «під впливом відомої настанови Сталіна, що з перемогою соціалізму класова боротьба в СРСР буде загострюватися, що безкласове суспільство треба будувати шляхом розгортання класової боротьби». Про такі книги літературознавці Микола Сиротюк і Степан Крижанівський свого часу висловилися дуже точно й однозначно: «Як усяка надмірність, ці ситуації в творах виглядали надумано, і жодному романісту не пощастило відповісти на питання – де набралося стільки «ворогів народу» на двадцятому році існування радянського ладу?». Йшлося, зокрема, про роман Остапа Демчука «Чорнозем» (побудований на виявленні шкідництва), Натана Рибака «Київ» (викриття антирадянських елементів), повісті Федора Бурлаки «Кар’єра агронома Кучерявого» (діяльність підпільної шкідницької групи).
Серед книг, що виходили в 1939-1941 роках у різних видавництвах, були й науково-фантастичні та пригодницькі твори. Їх спеціально замовляли авторам Дитвидав, «Молодий більшовик» з метою розкрити перед читачем нові світи, подати цікаві і складні сюжети через призму вигаданого методу соціалістичного реалізму. В цей же час знаходилися літературні критики, які з недовірою і підозрою ставилися до зарубіжної фантастики. Навіть Жюля Верна вважали соціально небезпечним письменником, а причиною були його книги, які, мовляв, «розмагнічували» молоде покоління, відвертали увагу від радянської дійсності, кликали в незвідане, далеке й чуже. На одній з письменницьких нарад, організованій видавництвом «Молодий більшовик», прозаїк-фантаст Микола Трублаїні проголосив потребу не лише написання географічно-мандрівних романів та повістей, а й «створення нових героїв цієї галузі художньої літератури, замість героїв, що їх створили свого часу Кіплінг, Луї Буссенар, Майн-Рід».
У видавництвах виходили науково-фантастичні книги Володимира Владка «Чудесний генератор» (застосування ультразвукових хвиль), «Аргонавти всесвіту» (політ учених на Венеру), «Ідуть роботарі» (створення кібернетичної машини), «Нащадки скіфів» (підземний світ і пошуки золота). Вони вабили читача загадковістю й таємничістю, а водночас і людськими можливостями, прагненнями долати труднощі. Твори цієї тематики, випущені Миколою Трублаїні та Олесем Донченком, мали досить динамічні сюжети, містили численні пригоди, фантастичні подорожі, експерименти наукового характеру, видавалися пізніше багатотомними серіями.
Тип багатотомного видання, що добре зарекомендував себе ще з часів видавничої діяльності Івана Франка, користувався популярністю і бібліотечних читачів, і численних передплатників, які все частіше формували домашні книгозбірні. Тому видавництва, плануючи такий випуск, мали передбачити багато едиційно-текстологічних принципів та враховувати вимоги, що ставилися до подібної книжкової продукції. Суттєвим елементом при цьому було і залишається понині оснащення супровідним, науково-довідковим апаратом. Видавництва ж тієї пори далеко не завжди ставилися до цього з належною старанністю: в один текстологічний елемент об’єднувались примітки і коментарі, надто заідеологізовано подавалися історико-літературні статті, редакторське та цензорське втручання в текст було неписаним правилом.
Важливою сторінкою в історії видавничої справи на самому початку Другої світової війни стала поява у складі УРСР наших давніх західних земель. Здавалося, широка мережа національних друкованих видань, досвід успішного ведення видавничих проектів, діяльності поліграфічних підприємств у європейських умовах дадуть змогу піднести рівень, вдосконалити якість книжкової продукції, що виходила в підрадянській Україні. Адже в Галичині, незважаючи на постійні утиски польської влади, існували десятки українських видавництв, де з’явилося друком чимало цінних книг, об’єктивних досліджень з історії українського війська, мемуарної літератури з періоду національно-визвольних змагань, географічних, енциклопедичних видань. З особливою відповідальністю ставилися галицькі видавці до випуску шкільних підручників, щоразу оновлюючи та вдосконалюючи їхню форму і зміст. Тут також існував своєрідний культ національної дитячої книги, яку, на відміну від системи радянського державного планування, створювали відповідно до попиту, читацького інтересу, потреб окремої сім’ї. У західноукраїнських друкарнях виготовлялися й ті книги, які через більшовицьку цензуру не могли побачити світ в УРСР.
Напередодні Другої світової війни, у 1938 році, в Галичині вийшло 476 назв книг, що становило 22% україномовної книжкової продукції всієї України. Приватна видавнича ініціатива, яка давала підстави раціонально використовувати текстовий та ілюстративний матеріал, кошти й поліграфічну сировину, відкривала широкі можливості для утвердження української книги в світовому масштабі. У Львові, Станіславові, Тернополі, Луцьку, Золочеві, Рівному виходили великими накладами не лише твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, а й Василя Стефаника, Ігоря-Богдана Антонича, Тимофія Бордуляка, Ірини Вільде, Михайла Яцкова та інших західноукраїнських прозаїків, поетів, драматургів.
На західноукраїнських землях з’явилися також видання групи так званих пролетарських письменників, що мала назву «Горно». Отримуючи кошти з рук більшовицьких агентів, вони заснували видавничу спілку «Книжка». Її автори у своїх книгах, брошурах, газетних і журнальних публікаціях постійно висловлювалися проти керівників національно-визвольного руху, українських патріотів, звинувачуючи їх у «буржуазному націоналізмі», в «розгулі націоналістичних і клерикальних організацій». У журналі «Вікна» найбільше старалися Ярослав Галан, Олександр Гаврилюк, Степан Тудор, а в «Сельробі» – Кузьма Пелехатий, Петро Козланюк. Численні інсинуації, більшовицькі вигадки і провокації, підбурювальні заклики привели до закриття польською владою цих та деяких інших комуністичних періодичних видань.
Вступ до Галичини й Волині Червоної армії у початковий період Другої світової війни наклав жорсткий відбиток на розвиток видавничої справи у тій частині України, де від часів Степана Дропана та Івана Федоровича створювалися основи виготовлення друкарським способом національної книжкової продукції. Традиції, що формувалися впродовж століть, у 1939 році відкидалися брутально і з незвичайною легкістю: було заборонено діяльність товариства «Просвіта», у центральному будинку на львівській площі Ринок знищено архів з цінними історичними документами, рукописи майбутніх книг, накладено арешт і вивезено на схід всю друковану продукцію. Обшуки й погроми відбулися в кожній з 83 філій, 3209 просвітянських бібліотеках із фондом 688186 книг. Більшовицька влада безцеремонно закрила ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і знання», редагований професором Василем Сімовичем, припинила видання просвітянських книг, що здійснювалось через фірму фонду «Учітесь, брати мої!» Свою особливу ворожість московські «визволителі» виявляли до будь-якого видання з національними пріоритетами.
За рік і вісім місяців господарювання тоталітарного сталінського режиму на західноукраїнських землях було заборонено діяльність патріотичних видавництв «Червона калина», «Рідна школа», «Українська преса», «Батьківщина», а також низки національно орієнтованих видавничих організацій, редакцій газет, журналів у Львові, Луцьку, Станіславові, Рівному, Тернополі, Жовкві, Рогатині, Коломиї. Їхні виробничі потужності, майно переходило у власність радянської держави, місцевих комуністичних осередків або новостворюваних видавничих структур, пресових органів (як, наприклад, у Львові – «Вільна Україна», у Рівному – «Червоний прапор», у Тернополі – «Вільне життя»). Наступного ж дня після вступу радянських військ на високих редакційних посадах опинилися ті, хто десятиріччями співав дифірамби комунізму і пролетарській революції – Кузьма Пелехатий, Степан Тудор, Ярослав Галан, Петро Козланюк. Швидко почали штампуватися графоманські поеми, оповідання й повісті, по газетах і журналах друкувалися літературні тексти на замовлення, з яких поставав образ померлого вождя («Мавзолей» Олександра Гаврилюка, «Ленін в Західній Україні» Ярослава Кондри), демонструвалося вірнопідданство («Партії» Степана Тудора», а дехто встиг заслати у виробництво цілі книги з прославлянням подій вересня 1939 року («Пісню про радісну осінь» Юрка Шкрумеляка навіть було випущено в Києві 1940 року).
ПІД ГРАДОМ БОМБ, У ДНІ ЕВАКУАЦІЙ
Німецько-радянська війна, вибухнувши в червні 1941 року, швидко зруйнувала чинну на той час систему випуску книжкової продукції в Україні. Значна частина працівників та авторів тих видавництв, які зосереджувались переважно в Києві та Харкові, евакуювалися до Уфи, Куйбишева (Самари), Ташкента. Згорталося друкарське виробництво, цілком порушувались принципи книгорозповсюдження. Багато видавців і поліграфістів, письменників і журналістів опинилися на фронтах, у рядах ополченців.
За умов німецького окупаційного режиму занепад української видавничої справи став особливо відчутним, оскільки попит на книжкову продукцію різко скоротився, позакривалися видавничі та поліграфічні підприємства. Щоправда, по колишніх обласних та районних центрах випускалися українські періодичні видання. Дуже часто це робили похідні групи Організації українських націоналістів, у складі яких були відомі в еміграції видавці, публіцисти й письменники. Одна з таких щоденних газет – «Українське слово» з листопада 1941 року почала виходити в Києві, маючи спеціальний літературно-мистецький додаток «Літаври», редагований поетесою і публіцистом Оленою Телігою. Однак дуже скоро німецькі окупанти зрозуміли основну суть і завдання цих та інших подібних українських видань. Національно-самостійницьке спрямування, утвердження національної гідності, прославляння українських борців за незалежність на сторінках «Українського слова» і «Літавр» викликали лють окупаційної влади. Національні пріоритети у випуску українських видань опинилися під невблаганним тиском нового ворога. Повторюючи методи радянських енкаведистів, гестапо заарештувало весь редакторський склад на чолі з Оленою Телігою та Іваном Рогачем, піддало патріотів жорстоким тортурам і розстріляло в Бабиному Яру. Видання були заборонені, а натомість дозволено вихід щоденної газети «Нове українське слово» (редактором окуавнти призначили репресованого більшовиками професора історії, співробітника ВУАН Костя Штепу), яка «трималася суто німецької лінії».
У час воєнних лихоліть на західноукраїнських землях книжкову продукцію, періодичну пресу з дозволу німецьких властей випускало «Українське видавництво» у Львові і Кракові. Спершу задовольнялися потреби півмільйонного українського населення Холмщини, Підляшшя, Лемківщини і Надсяння – тих українських етнічних земель, які після розгрому Польщі у вересні 1939 року опинилися під німецькою окупацією. Зокрема, 37% від усіх видань становили шкільні підручники. Працюючи в умовах дуже суворої німецької цензури, а також браку поліграфічної сировини, Володимир Кубійович, Євген Пеленський, Іван Зілинський забезпечували комплектування бібліотек по селах та осередках Українського освітнього товариства. Адже тут через попередній польський тиск і переслідування, репресивну пацифікацію 30-х років фактично не існувало українських книжкових фондів. Серед 195 назв книг, випущених до середини 1941 року, найбільшим накладом було надруковано «Кобзар» Тараса Шевченка, «Історію України», «Історію Холмщини й Підляшшя», твори Богдана Лепкого, деяких інших письменників та науковців.
«Українське видавництво» в цей час організувало випуск місячника для дітей «Малі друзі» (редактор Богдан Гошовський), літературно-мистецького журналу «Ілюстровані вісті», місячника для юнацтва «Дорога». Після наступу німців на Радянський Союз і зайняття ними Галичини «Українське видавництво» у Львові вже до кінця 1941 року змогло випустити майже чотири десятки книг загальним тиражем понад 850 тисяч примірників. Це були здебільшого видання з історії, шкільні підручники, правописний словник, низка праць з питань літератури й мистецтва, що друкувалися в підрадянській Україні, але згодом вилучалися з бібліотек та книжкових магазинів як «шкідливі».
Німці, створивши власне видавництво часописів і журналів у проголошеній ними Генеральній губернії, намагалися обмежувати поширення продукції «Українського видавництва» в Галичині, а деякі окупаційні служби навіть подавали пропозиції про його ліквідацію. Тривале протистояння не привело до трагічної розв’язки, як у Києві, а закінчилося компромісом: дозволялося створити у Львові філію «Українського видавництва» і поширювати свою діяльність на всю галицьку територію. Цій філії передавалося дві друкарні та право випуску журналу «Наші дні». А от українська незалежна газета «Щоденні вісті» потрапила під категоричну заборону. Натомість україномовна газета «Львівські вісті» залишилася власністю німецького видавництва.
Загалом «Українське видавництво» в 1942-1943 роках випустило 212 назв книжкової продукції (71 – у Кракові, 141 – у Львові), де переважали літературні твори. Здебільшого це були передруки маловідомих у Галичині книг репресованих у підрадянській Україні поетів, прозаїків, драматургів Олекси Влизька, Бориса Антоненка-
Давидовича, Миколи Куліша, Олекси Слісаренка, Миколи Зерова. З’явилися тут повні зібрання творів Леся Мартовича і Василя Стефаника, надруковано книги Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Михайла Ореста (Зерова), Василя Чапленка, інших авторів, опозиційно налаштованих до радянської системи.
У воєнні часи за умов німецької окупації і тиску цензури організаторами українських періодичних видань ставали відомі письменники: Улас Самчук у Рівному редагував газету «Волинь», Аркадій Любченко в Харкові працював у газеті «Нова Україна». А в самій столиці Німеччини – Берліні поет Богдан Кравців видавав газету «Голос» для військовополонених українців, тижневики «Україна» та «Вісті», адресовані українським робітникам, «Хлібороб» для вивезених з України сільськогосподарських працівників.
За складних перших днів і місяців німецько-радянської війни доводилося видавати книги авторів, які евакуйовувалися на схід. На перше місце тут виходила художня публіцистика, що характеризувалася оперативною, злободенною й одвертою розмовою з читачем. Друкованого слова, здатного підносити волю до перемоги, зміцнювати впевненість у справедливості боротьби з німецькими загарбниками, чекали солдати на фронтових дорогах, люди, які жили і працював у тилу. З відступом військ на схід українські газети, листівки, плакати, прокламації, брошури виготовлялися у незайнятих ворогом місцевостях, останньою з яких була Ворошиловоградщина (нинішня Луганська область).
Згодом українська видавнича справа вимушено зосереджувалася у далекій башкирській столиці – Уфі, куди евакуювалося багато авторів, урядових організацій, творчих колективів, спілок. Саме Спілка письменників України у 1942 році організувала тут випуск низки публіцистично-документальних книг видатних українських письменників, у тому числі збірку статей Максима Рильського «Народ безсмертний». Окремими виданнями вийшли книги «Творча сила народу» Павла Тичини, «Били, б’єм і будем бить» Миколи Бажана, «Велике товариство» Олександра Довженка. Розгорнув свою діяльність Укрвидав, який з визволенням перших українських територій від німецьких військ друкує й поширює серед населення газетно-журнальну і книжкову продукцію.
Невеликого формату й обсягу книжечки художньо-документальних нарисів, написаних на фронтових дорогах письменниками-кореспондентами військових газет, йшли не стільки в бібліотеки, скільки безпосередньо в солдатські окопи й траншеї, а ще у руки робітника, вчителя, сільського трудівника. Портрети простих і людяних героїв-українців постають з книги-нарису Миколи Бажана «Сини України в боях за Вітчизну», випущеної Укрвидавом у 1943 році. Саме нарис, як наймобільніший літературний жанр, в основі якого лежить документальний факт, подія чи явище, набув у воєнну пору особливого звучання. Матеріал, осмислений і переданий відомим майстром художнього слова, сприймався з вищою мірою довіри, емоційно переконливіше впливав на читача. Яскраве підтвердження цьому зібрані в єдину книгу і випущені дещо пізніше видавництвом «Радянський письменник» нариси Леоніда Первомайського «Атака на Ворсклі». По суті, вони схожі з оповіданнями чи навіть невеличкими повістями.
Публікації письменницьких нарисів постійно з’являлися на сторінках періодичних видань, що поширювались на всіх фронтах у місцевостях, визволених від німецьких військ. Серед інших літературну і документальну цінність мали нариси Андрія Малишка «Київська битва», Олекси Десняка «Втеча», Олександра Левади «Плач полонянок». Водночас у газетах друкувалося чимало одноденок, інформаційно та поверхнево викладених розповідей, оснащених рубрикою «нарис». Вони не могли залишити глибокого сліду в людських душах чи просто запам’ятатися читачеві.
Інший короткий літературний жанр – оповідання з перших місяців війни бере на озброєння досвідчений майстер української прози Юрій Яновський. Починаючи з липня 1941 року, періодичні видання друкують його гостросюжетні твори, де діють дорослі і діти, герої і боягузи, патріоти і вороги, розкриваючи суть та значення воєнних подій. Укрвидав, організовуючи свою роботу спершу у визволеному Харкові, а згодом і в Києві, зміг випустити у 1944 році книгу Юрія Яновського «Земля батьків», сформовану переважно з оповідань фронтової періодики. Застосовуючи метод звернення від особи літературного персонажу, Яновський досягає значного ефекту в оповіданні «Генерал Макодзьоба», де є символічні слова, сказані звичайним сільським трудівником й адресовані німецькому генералу: «Я – український народ, генерале фон Леєр. Твій Гітлер мріє знищити мене, зітерти з лиця землі, щоб мою країну посіла фашистська наволоч, чума ХХ століття. Ніколи цього не буде! Ніяка сила не відірве мене од моєї землі. Роздуши мене геть танком, втовкмач на ступінь в землю, кожну кісточку розчав, кожну жилку розірви, а я всеодно встану і піду по моїй землі, і житиму, і буду сіяти, і сіятиму, ще й співатиму!».
Хоча мало хто з видавців воєнної пори спеціально планував випуск творів великих розповідних форм, все ж перші повісті й романи про Другу світову війну в українській літературі датовані ще 1942 роком. До них належать, зокрема, повісті Леоніда Смілянського «Золоті ворота» та «Дума про кравчиху». А перші ластівки українського воєнного роману з’явилися в 1943-1945 роках: «Україна кличе» Семена Скляренка, «Зброя з нами» Натана Рибака, «Кров України» і «Кавказ» Вадима Собка. Підготовлені до виходу в світ у різних видавництвах, насичені різним за стилем, манерою викладу матеріалом, книги ці, хоч і подавали картини боротьби із загарбником, певним чином зображували людські характери, дії персонажів, однак не стали популярними. На переконання літературних критиків, їх автори не змогли уникнути «чисто зовнішніх прийомів, за допомогою яких стверджувався зв’язок сучасності з традиціями минулого» і в багатьох випадках одверто тяжіли «до поверхової романтизації подій війни», яка насправді була невигойною раною, страшним болем, трагедією української нації.
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.