Юрій Тесля. «Китай. Люди»

Продовження. Початок див.:

«Українська літературна газета. Китай. Знайомство»

«Українська літературна газета. Китай. Акліматизація»

«Українська літературна газета. Китай. Облаштування»

«Українська літературна газета. Китай. Подорож»

«Українська літературна газета. Китай. Транспорт»

 

Ми з дружиною в Китаї вже півроку. Про тутешнє життя я розповідав у своїх попередніх статтях до Української Літературної Газети. В них я писав про мирне спокійне і досить заможне життя звичайних китайців. Я хочу, щоб українці моїми очима побачили таке життя. Побачили всі його грані. І головне, щоб за всіма описаними подіями побачили людей. З іншим менталітетом, іншою мовою, іншим зовнішнім виглядом. І пройнялися думкою, що не важливо,  який зовнішній вигляд людей, якою мовою вони розмовляють, і т.д. Важливо лише те, чи добре жити в цій країні. Чи люди отримують позитивне світовідчуття від взаємодії з іншими людьми, від життя? Тому в цій статті мова піде саме про китайців, про їхнє життя, про особливості взаємодії з нами. Щоб ви побачили, що можна бути не дуже багатим, не дуже молодим, не дуже красивим. Проживати не в демократичній, а в комуністичній країні. І тим не менше, бути ЩАСЛИВИМ!

 

КИТАЙ ОЧИМА УКРАЇНЦЯ

 

Почну з того, що на Заході вважається головним недоліком Китаю.

Комуністичний Китай. Всі знають, що керує країною Комуністична партія. В мене було очікування – це як компартія СРСР. Але є суттєва різниця. Портретів партійних керівників, лозунгів, ні на вулицях, ні в приміщеннях немає. На свята немає і мітингів. Взагалі немає! Але є державні прапори на адміністративних будівлях. Про політику зі мною ніхто і ніде не говорить.

В моїй компанії на стінах бачив і перекладав заклики до хорошої праці. Але не партійні. Про партію – ні слова. Інколи значної частини працівників не буває на роботі. Потім приходять. Догадався. На зібраннях. Перепитав. Правильно! Але не знаю, партійні зібрання чи якісь інші. Хто комуніст, а хто ні, також не знаю. Єдине, що в тих, хто є моїм другом у WeChat, і хто є членом партії, – маленький прапорець біля фото. Таких друзів у мене 17%. І вони нічим не відрізняються від інших. Я ніколи не був членом КПРС. Мене туди не допускали. І ніхто тут цих питань не задавав, на зібрання не запрошував, не агітував, партію не вихваляв… Взагалі, про політику – ні слова.

Приватна власність. В Китаї є приватна власність на засоби виробництва. І, мені здається, приватний сектор дає більше для економіки Китаю, ніж державний. Я не за обсяги. Я за зацікавленість. Всі, хто пам’ятає Радянський Союз, знає – ніякої зацікавленості в якіснішій чи продуктивнішій праці не було. Як би хто не працював – зарплата у всіх буде майже однакова. Особливо інженерно-технічні працівники. Що з того, що я на будівництві Південно-Української АЕС розробляв програми швидше і якісніше, ніж вся група програмістів. Оклади майже однакові. Премії майже однакові. Хоча моя продуктивність була разів в десять вища. А відкрити свою компанію було неможливо. Тому-то Білл Гейтс з’явився не в Україні. Хоча на Інститут Кібернетики АН УРСР йшло грошей більше на кілька порядків, ніж спочатку заробляла компанія Microsoft. Я тільки уявляю, який би був СРСР, якби пішов по шляху Китаю. Люди ж у нас працьовиті. Приватна власність, свій бізнес. Зацікавленість в результатах своєї праці. А значить – розвиток, ріст, прогрес. А не застій. І головне, творцям-теоретикам комуністичної ідеології все було відомо. Раби – зовсім не зацікавлені в результатах праці. Продуктивність – майже нульова. Феодалізм. Більше зацікавленості. Не все віддається поміщику. Вже вища продуктивність праці. Капіталізм. Ще більше свободи. Більше зацікавленості. Бурхливий розвиток економіки. Соціалізм (в радянському вигляді). Майже ніякої матеріальної зацікавленості. Була яка-не-яка моральна. Але не витягувала. Коло замкнулося. Низька продуктивність праці.  І ви знаєте, творці і ідеологи марксизму-ленінізму це розуміли. І пропонували замінити конкуренцію (результат зацікавленості і мотивації) соціалістичним змаганням. Яке в СРСР перетворились в формальність, з приписками. І практично нульовим результатом. А тут! Китайці зацікавлені в результатах своєї праці. Маленькі кафе і магазинчики. Бабусі, що продають фрукти і овочі з багажників електроскутерів. Таксі. І всі з QR кодами. Все оплачується смартфоном. І з усього, очевидно, платиться податок. Я вже не кажу про великі приватні підприємства. Але ж як зацікавлені, щоб я в них щось купив. Тому й пропонують широкий спектр товарів. Але ж як зацікавлені, щоб я до них прийшов ще раз. Тому всі товари високої якості. Ось вам і соціалістичний капіталізм. Чи капіталістичний соціалізм? Який вистражданий війнами, потрясіннями, чистками, і т.д. Але ж на сьогодні процвітаючий. З сміхом слухаю наших горе-експертів, які весь час говорять про кризу в Китаї. Яка є, чи буде. І не говорять про ріст ВВП. В 2023 році – 5,2% (США – 2,5%). В першому кварталі 2024 року – 5,3% (США – 1,6%). Нам би разом зі США таку кризу?!

Умови роботи. Я вже писав – прекрасна їдальня. Туди ходять всі, від рядових співробітників до керівництва компанією. Обіди, по суті, безкоштовні. Кожному, незалежно від посади, виділяється на місяць 550 юанів (близько 3000 грн.). В середньому я витрачаю на один обід 15-18 юанів. Часто обідаємо з дружиною (25-27 юанів). На місяць до 400 юанів. Гроші, що залишаються, переходять на наступний місяць. Але ми їх зазвичай витрачаємо в буфеті. Фрукти, цукерки, напої і т.п.

В моєму центрі працює дуже багато молоді. Хлопців і дівчат приблизно порівну. В обличчя практично всіх вже знаю. По іменах – не всіх. Протягом дня в коридорі порожньо. Тільки переходять з кімнати і кімнату, при необхідності. Всі сидять разом у великих і маленьких кімнатах. Я вже писав, що сиджу в невеликій кімнаті зі співробітницею компанії – Гуо. Виявилося, окремо тут ніхто не сидить, навіть двоє керівників сидять в одному кабінеті. Центр великих даних – тому абсолютно всі з комп’ютерами. Мені виділили непоганий ноутбук з усім, що треба для роботи. В кожній кімнаті кондиціонер. Три переговорні кімнати. Є кухня з холодильником і СВЧ. Десь на 15 посадкових місць. В п’ятницю з 16:30 колективне прибирання кімнат. Всі роблять це самостійно. У великих кімнатах  прибирають по черзі. Прибиральниці відповідають тільки за загальні кімнати.

Вихідні і святкові дні. Субота і неділя – вихідні дні. Крім того, протягом року, багато і святкових днів (в 2024 році це 25 днів, з них додаткових вихідних – 14 днів). Але цікаво, що свята переважно, не партійні, не комуністичні. До таких можна віднести лише День Праці – 1 травня (з натяжкою), та день утворення КНР (1 жовтня). Основні свята – Китайський Новий Рік, Новий Рік, День човнів-драконів, День підмітання могил, День середини осені. Релігійних свят, з вихідними днями, взагалі немає. Але є без вихідних. Наприклад, Різдво Христове.

Відпустка – 30 календарних днів. А в мене ще й додаткові 20 днів для відвідування України.

Умови проживання. Живемо на одинадцятому поверсі чотирнадцяти-поверхового будинку. Який разом з іншими 18-ма будинками відгороджений парканом від навколишніх вулиць. Ком’юніті. Будинок новий. Квартира – 103 м². Один мій колега оцінив її вартість – близько 5 млн. юанів. Ми кожні три місяці платимо 17400 юанів (5800 за місяць). До нас дуже гарне ставлення сусідів. Постійно вітаються і усміхаються. Є громадсько-активна жіночка, яка постійно до нас говорить. Мабуть, відповідальна за під’їзд. Всі знають, що ми з України. Співчувають нам. Якщо їдемо з кимось у ліфті – досить часто ця людина натискує за нас кнопку на 11 поверх. Знають, де ми живемо. Особлива історія з охороною. Прямо біля нашого під’їзду прохідна і проїзд автомобілів. Там сидить охорона. Вітаються постійно, автоматично відкривають хвірточку. А як бачать Олю – то ледве не вибігають її привітати. Так демонструють знаки уваги і захоплення. Постійно.

Так, кожній українській жіночці треба було б побувати в Китаї, щоб відчути таку увагу чоловіків до себе!

Як я вже писав, в ком’юніті є набережна на річці Мей Пу. Ми там намотуємо пішим ходом свої кілометри. Крім нас, чимало людей роблять те ж саме. З якими ми вже давно вітаємося, як з давніми знайомими. Багато хто прогулює собачок. Майже завжди собачки «при нарядах». Особливо, якщо йде дощ. На них одягають такі балахони, які я не бачив і на людях. Закрито від дощу все. Скафандр для голови, комбінезон для тіла, і ще щось для хвоста. Без усмішки дивитися не можемо. Виходимо на ходьбу о 5:30 (зараз сонце сходить о 4:50). Люди вже прогулюються. Собачок вигулюють. Дехто на спортивному  майданчику (їх кілька в ком’юніті) займається вправами. А дехто поливає квітки та інші насадження, підстригає, косить траву, і т.д. Це жителі ком’юніті, а не працівники відповідних служб. Працівники з’являються вдень і теж постійно виконують роботи по озелененню території. В травні на 14-му поверсі почався ремонт квартири. Ремонтують тут капітально. Вибивають вікна, стіни. А потім все монтують заново. Шумно. Але тільки з 8:00 до 18:00. З перервою на обід з 11:00 до 13:00. І не кожен день. В ліфті все вкрито плівкою. Щоб не пошкодити і не вимазати в будівельний матеріал. Не знаю, чи завжди і кругом так. Але це мені подобається. Бо пам’ятаю ремонти в новому будинку в Києві. До двох годин ночі. Приходилося викликати поліцію.

Відпочинок. За всі способи не знаємо. Не були в театрах, кінотеатрах чи на стадіонах. Але були в океанаріумі. Дуже багато дітей. І багато магазинчиків, біля яких дітки беруть батьків за гаманці. Інколи з сльозами. Все як у нас.

Постійно відвідуємо парки. Людей там багато. Є парки з озерцями, на яких можна взяти електрочовен. Ми вже це робили. Дуже сподобалося. А ще в парках є альтанки. Зі столиками, пеньочками чи лавочками для сидіння. Зазвичай сидять чоловіки. Грають в якісь ігри. Буває, з карточками. Буває, з дошками. На столах напої в посудинах. Не горілка, не вино і не пиво. Чай! Буває, з цих альтанок звучить музика і співи. Караоке. І як і в нас, люблять співати  ті, в кого слуху немає. Але дуже гучно. Мені це так знайомо. Сам такий.

Також в парках майже завжди грають окремі музиканти, чи навіть невеликі ансамблі.

Перші рази шукав біля них якогось капелюха чи коробку, куди треба кидати гроші. Але ні, немає. Виявляється, це вони роблять просто так, для душі. Останнє відвідування – чоловік красиво грає на флейті, а дружина співає. В мікрофон. На весь парк.

Взагалі-то музику слухають всі і кругом. В парках. На вулицях. Інколи хтось їде на електроскутері і співає так гучно, що перекрикує шум вулиці. Ранкова ходьба на набережній, теж багато хто ходить з приймачами. З яких лунає музика.

На набережній постійно бачимо, як дорослі чоловіки, інколи солідного віку, запускають… повітряних зміїв. Величезних. І літають ці змії у вигляді літачків, пташок, драконів на висоті кількох сотень метрів. А внизу чоловік тримає такого змія на міцній, але тоненькій мотузці, ще й слухає музику і пританцьовує.

Танці. Особливий вид відпочинку в Китаї – танці. Китайці танцюють прямо на вулицях, в парках. Не раз бачили з дружиною групи по 20-30 осіб, які під ритмічну музику виконували різні танцювальні вправи. З мечами і без. В різнокольорових костюмах і кімоно. В нарядних костюмах і платтях. Чи в спортивній формі. Чи взагалі в джинсах і кофточках. Молоді і не дуже.

Одяг. Найпростіший. Джинси. Сорочка, теніска чи футболка. Кросівки. Ніяких костюмів, краваток. І на вулицях. І в мене на роботі. Але одяг відпрасований, чистий. В цьому плані китайці акуратисти. Бачили б ви, як просто вдягається керівництво компанії. Найчастіше я їх бачу в корпоративній формі. Мабуть, філософія проста. Головне – щоб було зручно. Тут сказати, що зустрічають по одягу, не можу. Можливо – по резюме… Хоч я в перший день так нарядився! Костюм, краватка, лаковані туфлі! Уявляю, якою білою вороною я був. Тепер аж незручно. До речі, після того тільки одного разу вигулював краватку. В ресторан. Щоб виділятися серед інших! А от мій друг працює в університеті. Там дрес-коду потрібно дотримуватися.

І ще дещо. По телебаченню в основному фільми, концерти, спортивні заходи. Є і новини. Не монополізовані партійною владою. На екрані, як в радянські часи у нас – робітники і менеджери, трактори, роботизовані лінії, і звичайно ж – свійські тварини! Російськомовних каналів в Шанхаї немає (може, десь є, але я цього не знаю).

Звичайні люди, дізнавшись, що ми з України, висловлюють співчуття і демонструють знаки підтримки. Жодного разу ніхто нас не ображав. Кілька разів говорили «Путін – ф-е-е». І показували палець вниз.

На вулицях, в районі Баошань, вдень, автомобілів майже немає. Мабуть, всі на роботі. Зранку і ввечері тягучки. Але менші, ніж в Києві. До приїзду в Шанхай був стереотип: на вулицях багато людей. Шанхай – це кам’яні джунглі. Виявилося, людей ще менше, ніж на вулицях в Києві. Особливо вдень. Але знову таки, це в районі Баошань. А всі вулиці в деревах, квітах (особливо люблять троянди). Багато парків, водоймищ. А от релігійних закладів в районі не бачили. Ні церков, ні храмів. Але бачили один невеликий будиночок з християнською символікою. Мабуть, церква.

Основний інструмент придбання товарів – додаток Taobao. Інтернет-магазин всього. Причому вибір – сотні і тисячі товарів однієї назви. Захотів хліб. Через перекладач смартфону отримав китайську назву. Скинув в Taobao. Якщо не задавати додатковий фільтр – отримуєш перелік 100-200 пропозицій. Вибирай… Безкоштовна доставка від одного до кількох днів. Продукти заносять в квартиру. Якщо товар не псується – залишають на підлозі в під’їзді (номер квартири на упаковці). Зручно!

 

КИТАЙЦІ ОЧИМА УКРАЇНЦЯ

Хочу тепер запропонувати вам подивитись на людей в Китаї в розрізі основних сфер життя. Спочатку кілька загальних спостережень.

Загальні спостереження. Моя дружина – білявка. Колосальна увага до неї на вулицях. Особливо чоловіків. Досить часто незнайомі люди вітаються. Не молодь. Вся молодь в гаджетах. При спілкуванні китайці завжди усміхаються. А буває, усміхаються й без спілкування – на вулицях, в магазинах, на роботі. З китайцями спілкуємося через цифровий перекладач. Рівень перекладу достатній, щоб порозумітися.

Гендерна рівність. Як мінімум. Бо, за моїми оцінками, в магазинах на 10 відділів з нарядами для жінок припадає один для чоловіків. Жінки на роботі, за кермом всіх видів транспорту, в магазинах. Один китайський колега, будучи у нас у гостях, розповідав, що в його сім’ї на першому місці дружина, на другому діти, на третьому кіт, а він на останньому.

Дуже міцні сімейні традиції. На китайський Новий Рік (свято Весни) більше тижня вихідних. Всі стараються виїхати до батьків. Шанхай порожніє. А квитки на транспорт дістати дуже важко.

За весь час перебування бачили європейців лише кілька разів. В центрі Шанхаю і в метро. В моїй компанії (більше 1000 працівників) іноземців, крім мене, взагалі немає.

А тепер хочу охарактеризувати китайців у розрізі соціальних груп і сфер життя.

Працівники компанії. Всі, крім прибиральниць (у них своя форма – красивіша нашої), в однаковій корпоративній формі. В тому числі й керівництво центром, відділами, компанією. Форму носити не обов’язково. Але вона дуже зручна і не боїшся зіпсувати. Заведено приносити на роботу щось смачненьке і роздавати колегам. Як сказав мій колега, Сюй Ган, в Китаї культ їжі (а чи не наслідок це голодних часів у минулому столітті?). Цукерки, насіння соняшників, тістечка, сушені фрукти і т.ін. Спочатку думав, що так мене жаліють. Але бачу, що всі роздають один одному такі презентики. Підключився і я до цього.  Люблю пригощати цукерками дівчат. Ще з України. Не порушую! Хоч компанія і державна – всі працюють на совість. Робочий день з 8:30 до 17:00. Обідня перерва з 11:00 до 13:00. Виходить, потрібно працювати шість з половиною годин на день. Але практично ніхто і ніколи не йде додому о 17:00. Працюють і до 18:00, і до 19:00 і довше. Причому, ПРАЦЮЮТЬ! Перерви на розмови не тривалі і відбуваються не часто. Про що між собою спілкуються співробітники, не знаю. Мабуть, не тільки про роботу.

Керівництво професійне. Теж постійно за комп’ютером. Своє діло знають. Мені розповідали колеги, що в Китаї дуже прискіпливо ставляться до підбору керівників. Мабуть, так і є. Бо всі керівники, з ким я перетинався – професіонали високого рівня. У всякому випадку, всі питання, які у мене виникали до керівників, вирішувалися швидко і з позитивним результатом.

Під час нарад не можна негативно висловлюватися на адресу інших. Взаємодія тільки в формі передачі знань, доброзичливого спілкування, спільного вирішення проблеми. Але не раз бачив, що під час нарад говорять ледве не всі одночасно. Зрозуміло – що про роботу. Взагалі, китайський народ дуже балакучий. Точно, як українські жіночки.

Відсотків 20 – курці. Правда, тільки чоловіки. В курилці бувають «зібрання». Але не часто. Пішов, покурив, і до роботи. За руку ніхто ні з ким не вітається. Часто буває, що зранку заходять в кімнату і не вітаються. А відразу починають розмову. Я трішки на цей процес вплинув. Часто вітаюся першим. Зранку –  «цао» (як мені сказали, це привітання друзів). Вдень – «ні хао».

Взагалі, все це мені дуже нагадало будівництво Південно-Української АЕС. Теж молодий колектив, який розробляв і впроваджував ІТ. Який займав кілька великих кімнат. Така ж курилка. Той же ентузіазм. Так само працювали після роботи. І жартували, що у нас 8-ми годинний робочий день, з 8 ранку до 8 вечора (замість 17:30).

Перехожі. Зранку і ввечері багато. Вдень – майже немає. Ходять не швидко. Я обганяю практично всіх, і практично завжди. Інколи хтось із молодих хлопців обганяє і мене. Але не часто. Не бачив, щоб з жінками чоловіки йшли під руку. Інколи бачив, як йдуть, тримаючись  за руки. Зазвичай тротуари широкі. Але в нашому районі Баошань є місця, де, мабуть, розширювали дорогу, і посеред неширокого тротуару ще й залишили рости дерева. Тому, коли йдемо з дружиною, то дерева обходимо з різних боків. З одного не поміщаємося.

Зазвичай на нас звертають увагу. Особливо на дружину. Чоловіки. На мене – діти. Дивляться – не зморгнуть. Доводиться їм підморгувати, махати рукою, усміхатися. Тоді лишень вони розслабляються і починають якось реагувати. Часто нам усміхаються, вітаються абсолютно незнайомі люди. Ми відповідаємо тим же. Молодь на нас ніякої уваги не звертає. Вся в гаджетах. Що в транспорті. Що на вулицях. Не раз бачили навіть на електроскутерах. Їдуть і щось видивляються в смартфоні. Жах! Дуже багато дідусів і особливо бабусь з маленькими дітками. З колясками і без колясок, на вулицях, в ком’юніті, в парках. У вихідні – мами і татусі. І часто чуємо: «Мамі…». Дітки кличуть маму.  Майже як в Україні. Часто бачимо великі сім’ї. Особливо в метро. Їдуть дідусі, бабусі, мами, інколи і татусі, і дітки. Не знаю, чи одружена сусідка по кімнаті Гуо. Незручно питати. Але часто бачимо з сином і її батьками. Ми живемо в одному ком’юніті, і вона вже нас познайомила з ними.

Правила вуличного руху порушуються. Як і в Україні, переходять на червоне світло (якщо транспорт далеко). Переходять і не на пішохідних переходах. «Гонщики» на електроскутерах. Літають! По своїх смугах. Майже всі в шоломах. Але винятки бувають. Часто їздять з дітками. Теж у шоломах. Але не завжди. Візуально – є електроскутери домашні, сімейні. Для поїздок. А є «виробничі». Для транспортування чогось. На таких є великі багажники. Наприклад, доставляють все те, що замовляється в Taobao. І не тільки. Інколи дивуєшся, як вони змогли все впакувати на свій електроскутер. Такі гори товарів везуть. Мабуть, добре закріплюють.

Багато сигналять. Але сигнал – це не від нервів. Не знак невдоволення. Найчастіше – це попередження: «Я лечу низько над землею! Будьте обережні! Пропустіть!». На електроскутерах їздять і молоді хлопці й дівчата, і люди похилого віку.

Діти. Якби не мова, то ніякої різниці і не помітили б. Дівчатка люблять наряджатися в платтячка принцес. Інколи з коронами. Хлопці – в звичайній дитячій одежі. Дуже багато на самокатах. Не їздять – літають. І хлопці, й дівчата. Про реакцію на нас вже писав. Дивляться – не змигнуть. Інколи вередують. Щось доводять батькам. Плачуть. Взагалі, все як і в Україні. Діти як діти!

Люди похилого віку. В ком’юніті, в будинку дуже багато. Навіть важко сказати, скільки їм років – 80, 90 чи може всі 100. Але всі вони «цифрові».

Тут всі активні, починаючи від дітей і закінчуючи людьми похилого віку.

Рух – це життя. Правильний вислів! Особливо впадає в вічі, коли бабуся, якій років 70, їде на електроскутері. Доводилося бачити, що такій бабусі правила вуличного руху – не закон. Їде, як хоче. А всі інші повинні підлаштовуватися під неї. Дуже часто бабусі й дідусі гуляють з онуками. Аякже, діти на роботі. На пенсію тут йдуть рано. Чоловіки – 60 років. Жінки – 50-55 років, в залежності від виду діяльності. А середній вік життя в Китаї – 82 роки (за даними на 2021 рік). Так що є час погуляти і з внуками, і з правнуками. Біля нас, недалеко, будинок пристарілих. Вірніше – за огородженням ряд гарних багатоповерхових будинків. На огорожі – реклама цього будинку. Там є медичний заклад. Місця для прогулянок. На вихідні бачимо, як туди приїжджає багато гарних автомобілів (мабуть, діти).

У центрі великих даних, де я працюю, я, мабуть, найстарший. Зазвичай китайці виглядають молодше своїх років. Помічник Танг. На вигляд – років тридцять. Насправді 41! Батьки Гуо. На вигляд років 45-50. Насправді мої ровесники – за 60. В моєму центрі є кілька чоловіків приблизно мого віку. Але… Багато бачу робітників, які доглядають за зеленими насадженнями, ремонтують мережі і т.ін., виглядають вимотаними важкою працею. Як люди похилого віку. Але якщо працюють – значить, ще не на пенсії. Значить, не дуже старі.

Молодь. Представляє собою зовсім інший Китай. Якщо старше покоління більше комунікує на вулицях, в парках, в транспорті, організовують танці, то вся молодь у смартфонах. Вже багато разів мені доводилося поступатися дорогою зустрічним молодим людям, які дивляться не на дорогу, а в свій смартфон. Навушники, музика – це класичний молодий китаєць. Інколи по будинку теж лунає музика. Нас попередили, що молоді люди люблять включати музику на повну гучність. А на свята?! Петарди, ракети, вибухи – це фон вечірнього життя Шанхаю. Люблять це робити і молоді люди, і підлітки. Як і в Україні, дівчата фарбуються – туш, помада, інколи волосся на голові теж пофарбоване. Але блондинок-дівчат не бачили. А от хлопців-блондинів (пофарбованих) зустрічали.

Доставляють товари, придбані через Таобао, теж молоді люди. Класичний представник – хлопець років 20-30 на електроскутері з великим ящиком на багажнику. Думаю, багато з них це ті, хто не зміг вступити до університету. Бо різниця в оплаті і в умовах життя тих, хто має вищу освіту, з тими, хто її не має, здається, значна.

Також молоді люди часто їздять на велосипедах. Особливо дівчата. Тут велосипедів «нічийних» стоїть на вулицях безмежна кількість. Бери, скануй QR код, відкривай засок, їдь, закривай замок.

На роботі молоді багато. Всі працьовиті. Зранку до пізнього вечора – за комп’ютерами. Про що вони розмовляють, які в них інтереси крім роботи, не знаю. Але спілкуючись постійно з своїм помічником, можу зробити висновок – інтереси і життя таке ж, як в наших людей. Сім’я, поїздки, покупки, і т.п. Але йому 41 рік. А про що думають ті, кому 20-25 років, не знаю. Бачу їх тільки в роботі.

Продавці. Переважно жіночки. Маленькі, худенькі, швиденькі! А от в м’ясних відділах – чоловіки. Як і в радянські часи в СРСР. Але на цьому аналогія закінчується. Не обважують. Досить часто доважують. Докидають ще щось безкоштовно. Наприклад, купляєш качку по-пекінськи. А тобі ще дають лоток морської капусти. Купив свининку, тут же попросив перемолоти її на фарш. Як бонус – пучечок свіжої молодої цибульки. І т.д. Звичайно ж, в тих магазинах, в яких ми буваємо часто, нас знають всі продавці. Вітаються. Усміхаються. Допомагають! Охорони не видно. Мабуть, кругом відеоспостереження. Я вже якось писав – камер схову в магазинах в Шанхаї не бачив. Йдемо з сумками в торговий зал, навіть якщо  сумки з товаром, придбаним в інших магазинах. Жодного разу наші сумки не перевіряли. Чи то довіряють. Чи справді все контролюється через камери відеоспостереження. Але в Чжоушані, як я писав в статті «Китай. Подорож», камери схову в магазинах є.

Купляли смартфон. Так продавчиня дала і скидку, і чохол, і налаштування, і термос. Все безкоштовно. Щоб приходили ще. Соціалістичний капіталізм в дії (чи капіталістичний соціалізм?)!!!

Водії автобусів ввічливі, гарно одягнуті, інколи в краватках. А ще частіше – в білих рукавичках. Вони і контролери. Оскільки вхід тільки на передні двері. У нас кілька разів були проблеми з оплатою – все рівно пропускали в автобус. Зупинки вони не оголошують. Є запис диктора. Жінок за кермом автобусів не бачили. Водії таксі – звичайні хлопці, чоловіки (жінки теж не траплялися). Такі самі, як і в Україні. Оскільки ми не знаємо китайської мови, то в таксі їздимо мовчки. Як і в автобусах і метро. Тільки розмовляємо між собою. Розрахунок – смартфон (додаток Alipay) чи транспортна картка. Інколи готівка. Один раз при розрахунку готівкою водій здачу не дав (5% від вартості проїзду). Залишили «на чай».

Технічні працівники. Прибиральниці, садівники, охоронці, збирачі сміття та інші. В Шанхаї немає великих автомобілів для збирання і транспортування побутових відходів. В ком’юніті кілька місць, де встановлюються невеликі контейнери для сміття (потрібно вдома відсортувати – продукти в свій контейнер, папір в свій, пляшки також в свій, і т.д.). Потім ці контейнери на своїх електроскутерах з великими транспортними причепами збирачі відходів кудись відвозять. Коли підписували договір на проживання в квартирі, злякалися одного пункту. За порушення з викидання відходів – штраф в кілька десятків тисяч юанів. Тому дуже дисципліновані в цьому. Як і всі, хто проживає в нашому будинку. Зазвичай технічні працівники скромні, непомітні. Але видно, що важко працюють. Ми з ними завжди вітаємося. Вони завжди у відповідь вітаються, посміхаються. Працюють добросовісно. Завжди порядок. Чисто. Хоча треба сказати, що недопалки курці кидають де попало. Мабуть, не всі і не завжди. Але біля будинку, а інколи і в під’їзді бачимо.

П’яні. За півроку двічі зустріли на вулиці п’яних, яких супроводжували, мабуть, їхні друзі. Ідентифікували їх по невпевненій ході, навіть під ручку з кимось. Шуму не було. Ми з колегами по роботі відвідували кафе і ресторани. Зустрічалися в домашній обстановці. Спиртне було. П’яних (в українському розумінні) ні. П’ють небагато. Наприклад, вдома випили одну пляшку української горілки 0,5 літра і одну пляшку вина (0,7 літра). І це на 12 чоловік. Помічнику Тангу подарували пляшку коньяку на Новий рік. Потім були з ним в ресторані. Виявилося – він зовсім не п’є. наступного разу будемо дарувати цукерки. Він – ласунчик. Коли тільки прилетіли в Шанхай, і містер Су з своїм помічником повели нас в кафе, то нас запитали, що будемо пити. Я відповів –питимемо те, що й він. На що він парирував. Робочий день – йому не можна. Тоді ми з дружиною теж відмовилися. Так що, думаю, на роботі китайці не п’ють. У всякому випадку, які б свята не були – в центрі ні разу не бачили спиртного.

Поліція. Перетнулися лише одного разу. Коли отримували вид на проживання, пройшли міні-співбесіду з працівницею поліції. Не більше 10 хвилин. Формальні питання по роботі. Чи я зможу зробити те, що обіцяв? Чи компанія все надала мені, що обіцяла? На вулицях кілька разів бачили поліцейських, що дивилися за порядком. Біля метро і в місцях скупчення людей. Але на нас вони увагу не звертали. Спочатку ми ходили завжди з документами. Зараз – ні. Ні до чого. Якщо будуть питання – зателефонуємо помічнику чи перекладачці. Регулювальників і поліцейських на автомобілях бачили. Але, здається, на пішоходів – порушників правил переходу через вулиці вони уваги не звертають. Ще раз нагадаю, що в один з перших днів перебування в Шанхаї містер Су, керівник HR департаменту сказав, що тут безпечно 24 години на добу! Думається, цьому кілька причин: дружелюбний менталітет китайців, немає або майже немає п’яних на вулицях, заборона володіння зброєю, відеокамери, мобільна поліція, суворе покарання порушників. Одним словом – рівновага по Нешу в дії.

Конфлікти. Вірите чи ні, але за півроку не бачив ніде. Якось дружина розповідала, що бачила, як на вулиці поліція зупинила скутериста. Мабуть, хотіли оштрафувати. І тут же навколо зібрався натовп прохожих, які щось говорили поліцейським. Я можу тільки уявити, що значить говорили. В нашому розумінні – на підвищених тонах. Бо китайці й так розмовляють дуже гучно. На перших порах мені завжди здавалося, що вони сваряться. Але дивлюся – «сваряться» з усмішкою. Це в них просто така гучна мова. Ще й на різних тонах (я музикального слуху не маю, тому чую тільки крик). Якось на зібранні один з керівників центру суворо пояснював працівникам, що вони повинні бути добросовісні, гарно виконувати завдання, не лінуватися. Щоб не було помилок. Це було достатньо суворо. Але без персоналій.

Я водій-порушник. Штрафів в Україні заплатив немало. Якби тут був мій автомобіль – мабуть, було б що написати про конфлікти на дорогах. Але чого немає, того немає. І це добре!

 

РОЗДУМИ ПРО ЖИТТЯ В КИТАЇ І ПРО КИТАЙЦІВ

З того, що я написав, випливає проста думка. Основне бажання китайців в житті – просто жити! Для себе, для сім’ї, для інших людей! Для цього потрібно заробляти. А для цього треба працювати. І чим більше – тим краще.

Дивлячись на людей, які їздять в транспорті, щось купують в магазинах, танцюють на вулицях, спливла знайома, але давно забута картина. Дуже проста одежа (в краватках за весь час на вулицях бачили лише кількох осіб). Обличчя людей, які вимотані працею. Але в більшості усміхнені. Шумні і гучні дітки. Мотоцикли на вулицях… Так, це ж Україна 60—70-х років минулого століття! В якій було багато посмішок, роботи (я виріс на селі і знаю, що таке присадибні ділянки), безтурботного спілкування без обговорення жахіть з інтернету, радіо і телебачення. Художня самодіяльність в школі і будинку культури. Танці на відкритому танцювальному майданчику, толоки на будівництві близьких і далеких сусідів, весілля, похорони, проводи в армію. Була й відмінність – багато п’яних. Люди, люди, люди… І в своїй більшості з позитивом, з добром, з усмішками. Були заможніші, але в основному всі невисокого достатку. Як в Китаї.

Я ні в якому разі не вихваляю соціалізм. Якось український політик Олександр Мороз висловився: «Хто не жалкує, за минулим, той не має серця. А хто хоче туди повернутися – той не має розуму». З цими словами я згоден. Але я повернувся. Повернувся на іншому рівні. І щасливий від цього. Коли щось хороше є від нашого минулого. А щось хороше – від сучасного Китаю. І швидше мова «…не про повернення до минулого, а про відданість надіям минулого» – як в свій час писали Горкгаймер та Адорно в «Діалектиці Просвітництва».

Я не виправдовую ті нещастя, які «комуністичний» лад приніс в нашу країну. Із пісні слів не викинеш. Але суспільство було інше. Прийшли 90-ті роки минулого століття. І все змінилося. Стало інше суспільство. Братки, олігархи і безхатченки, розграбовані підприємства і інженери на базарах. А тут, в Китаї, я наче перенісся в минуле! І ставлю собі питання: «А чи стало кращим українське суспільство з 60-70-х років минулого століття?». Моя відповідь – «Ні». А чому? Може тому, що в лексиконі українців слово «ворог» стало переважати над словом «друг»? І не тільки стосовно росії. А й до начальників, сусідів, політиків, бізнесменів, суддів, працівників ТЦК, і т.п. А найчастіше до тих, хто більше заробляє чи краще живе. Треба думати…

А взагалі китайці – люди, як люди. Хороші люди! Багато з того, що я написав про китайців, характерно і для українців. І позитивне ставлення один до одного. І бажання допомогти. І працездатність. І доброта. І… Але, виникає питання: у якої частини українців? Якщо я щось тут пишу позитивне про китайців, то це є майже абсолютною характеристикою. І стосується всіх, з ким я перетинався. А в Україні це швидше виняток із правил. Чи пустить водій маршрутки пасажира, якщо в нього немає грошей на оплату (не пройшла оплата)? Чи постійно і всі на робочих місцях пригощають один одного чимось смачненьким? Чи на виробничих нарад не застосовують «накачок» відносно конкретних персон? Чи всі керівники є професіоналами і чи достойні вони своїх посад? Чи відсутні п’яні на вулицях? Чи танцюють і співають українці просто на вулицях від того, що в них все добре, і їм у вихідний день чи ввечері це приносить задоволення? А чи просто усміхаються люди один до одного на вулицях? Ви скажете «Зараз війна. Не до цього». Так, ви маєте рацію. Але те, що я описав, було характерно і для довоєнного періоду.

І як на мене – найголовніше. Ми стикалися в Китаї з рядом проблем. Це я описував у своїх попередніх статтях. А дещо і не описував. У всіх випадках їх вирішення залежало від китайців. Працівників державних органів і моєї компанії, банків і готелю, продавців, водіїв, господарки квартири, охоронців, і т.ін. У всіх (!) випадках ці люди робили все, щоб проблему вирішити. НЕ «пересаджували мавпу» на нас чи на когось іншого. Вони не говорили, що не можна вирішити, бо потрібен чийсь дозвіл. Ні! Мені здається, тут основне правило таке: «Якщо є складна проблема, але я можу її розв’язати, хоч це і складно, я її розв’яжу». Вибачте, але в Україні я звик до іншого правила взаємодії з тими людьми, від яких залежить вирішення моєї проблеми: «Якщо є можливість її не розв’язати, відмовити, перепасувати на когось, то я її не розв’яжу». Не завжди. І не всі. Але часто і багато хто. Думаю, у вас є власні приклади цього.

 

ПІСЛЯМОВА

Що потрібно, щоб країна розвивалася? Щоб люди були щасливі? Для розвитку економіки потрібно, щоб всі працювали на результат. У першу чергу – керівники. І працювали добре. А для цього потрібно, щоб люди були зацікавлені в результатах своєї праці. Соціальна сфера. Потрібно мати умови для гарної роботи, для життя. Щоб держава чи бізнес створили ці умови. Розвиток суспільства. Можливий лише тоді, коли позитивні взаємодії в суспільстві переважають негативні. Суспільство повинне працювати не на знищення своїх членів, а на їхній прогрес, розвиток, щасливе життя. Незалежно від того, хто президент країни, яка партія при владі. Важливо, які люди живуть в цій країні, про що вони думають, чого хочуть, які в них мрії, як ставляться один до одного.

Якщо ставлення більшості спрямоване на позитив, на працю заради позитиву – країна розвивається незалежно від політичного устрою. І мені здається, що в Китайській Народній Республіці відносини між людьми закладаються не тільки і не скільки владою. Це закладено історично. А влада лише регулює впливи на людей заради того, щоб ці відносини були позитивними. Щоб країна розвивалася.

Китай пройшов через важкий період розвитку. Війни, розвал економіки, бідність, репресії. Все це було. Але який зараз став Китай! Вірю, що Україна, пройшовши шлях від війни до миру, від розрухи до відновлення, від непрофесійного керівництва до розумного, від пошуку ворогів до пошуку друзів, теж стане процвітаючою країною. І українці заживуть вільним радісним щасливим життям. І ще будуть танцювати на вулицях. Будуть…

 Фото Ольги Теслі