Юрій Тесля. «Китай. Подорож»

Продовження. Початок див.:

«Українська літературна газета. Китай. Знайомство»;

«Українська літературна газета. Китай. Акліматизація»;

«Українська літературна газета. Китай. Облаштування».

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Сталося те, чого з самого початку боялися. Самостійно потрібно їхати в інше місто. Яке знаходиться на островах в Тихому океані. І все б нічого, але без знання мови… Зразу виникає думка. Буде матеріал ще для однієї статті! А то Шанхай, та Шанхай. А життя мабуть є і за його межами. Яке воно?

 

ПІДГОТОВКА

Місто куди ми їдемо – Чжоушань. Там живе мій справжній старий Друг! Місто знаходиться на островах Тихого океану (по правді – Східно-китайського моря, але так приємно писати це чарівне і незвичне для українця слово «океан»). Їхати можна автобусом, або летіти літаком. Літак відкидаємо відразу. З врахуванням часу на поїздку в аеропорт, з аеропорту, проходження різних процедур – довше ніж автобусом. Та й вартість…

Bing (як звичний в Україні Google) знає все. Знаходить карту. Автостанцію (південну). Ого. Щогодини відправляється по кілька автобусів. До Чжоушаня 180 кілометрів по прямій. А по трасі 280 кілометрів. Чому така різниця? Тому що автобусів-амфібій ще не придумали. Подивіться карту.

Чотири години їхати. Вартість – 150 юанів (близько 780 гривень). Звичайно, взяти квитки самостійно ми не готові. Кличемо помічника Танга. Пояснюємо через перекладача. Вибираємо рейс. У Танга запитання. До якої автостанції їхати? Виявляється, в Чжоушані їх аж три. І автобус всі об’їжджає. Зв’язуємося з другом. Відповідь – «Нове місто». Танг виконує якісь дії з телефоном. Через додаток AliPay оплачую. Зразу беремо з дружиною квитки туди й назад. А де ж квитки? Танг показує повідомлення на китайській мові. Перекладає, що в повідомленнях номери квитків і пароль, щоб їх отримати. Де? Виявляється… на автовокзалі?! В терміналі або касі. Виходить, он-лайн ми тільки забронювали їх. Знову добрим словом згадуємо Україну і можливості наших сайтів зразу «доставляти» квитки. Доведеться їхати на автовокзал. На карті метро знайшли. Знаходиться там же, де й Південний залізничний вокзал. Пригодиться на майбутнє! Дві новини. Хороша. Наша лінія метро (№3) йде прямо до автовокзалу. Погана. Потрібно проїхати 27 станцій. Автовокзал – кінцева. Відстані шанхайські! Вирішили. У вихідний день з’їздимо. Розвідаємо. І заберемо квитки. Системний підхід!

 

АВТОВОКЗАЛ

Оскільки будемо виїжджати з Шанхаю о 14:10 вирішили поїхати на автовокзал так, щоб о 14:00 бути на платформі. Провести «наш» автобус. В неділю виходимо з дому об 11:50. Десять хвилин до метро. Прийшли невдало. Вихідний день. Чекати поїзда – 15 хвилин. Добре, що у нас передостання станція метро на лінії №3. Вагони майже порожні. Сідаємо. Поступово вагони наповнюються. До речі, між ними немає перегородок, і видно, де ще є не зайняті місця. Починаючи десь з п’ятої від нас станції люди вже стоять. Дуже багато дітей. Вихідний день. Батьки везуть в різні розважальні заклади. Навіть не так батьки, як дідусі й бабусі. А інколи і великими сім’ями. Все як в Україні. Щебетання дітей. Дівчатка то встають, то бігають, то щось розповідають. В красивих платтячках. Принцеси! Хлопчики більш спокійні. Інколи і набурмосені. Більше сидять мовчки. Про те, як вони дивляться на нас, потрібно розповідати окремо. Уявіть, напроти сидить дівчинка років п’яти і мовчки на нас дивиться. Хвилину, дві, три. Не зводячи очей. Не усміхаючись. Мабуть, перший раз таких «дивних» людей побачила. Ми усміхаємося. Махаємо їй руками. Вже й мама щось їй говорить. Махає до нас. Усміхається. А дівчинка все гіпнотизує… Лише в кінці поїздки, виходячи з поїзда, помахала ручкою.

Взагалі в Китаї сімейні традиції дуже сильні. Це нам говорили і мої колеги, і моя перекладачка. Бабусі і дідусі, татусі і мами (по китайськи – папа, мама), дітки – одна сім’я. Живуть часто разом. Не дивно, що на свята міста порожніють. Їдуть до батьків. Цим Китай схожий на Україну. І не схожий на Європу, США. Де дорослі діти – відрізана скибка (як кажуть в Україні).

Наша станція метро не глибоко під землею. Всі інші – на поверхні. Їдемо через місто. Все добре видно. Але чогось незвичного не бачимо. Хіба що морський вантажний порт (це не найбільший в світі контейнерний порт, що розміщується на окремому острові), стадіон, залізничний вокзал (не південний). Поки проїжджаємо через наш район Баошань, бачимо дуже багато промислових підприємств. Та й за нашим районом якісь склади, промислові зони. Хоча проїжджаємо і через місто з вулицями, житловими будинками, хмарочосами, магазинами і супермаркетами. Дивлячись з вікна поїзда метро, можна сказати – місто як місто, тільки дуже велике!

Приїхали за одну годину десять хвилин. Знаємо, що потрібно йти на вихід №2. Виходимо. Простора площа. Точніше, парк. Поряд – залізничний вокзал. Десь метрів за 500 бачимо купол. Мабуть, автовокзал. Запитуємо у перехожого (через перекладач телефона). Так, потрібно йти туди.

Без пригод підходимо до автовокзалу. Вхід вільний. Зайшли. Автовокзал дуже нагадує наш, київський, центральний. Який був в минулому. Відносно невеликий. Бачимо близько десятка терміналів для продажу квитків. По 2-3 людини біля кожного. Підходимо. Зразу підбігає працівник автовокзалу. Показуємо повідомлення про квитки. Він веде нас до кас. Стаємо в чергу. Невелику. Хвилин через 5 підходимо до віконечка. Показуємо повідомлення. Касир кличе працівницю, яка веде нас назад до терміналів. Оце тобі. І китайці помиляються?! Вертаємось до терміналів. Працівниця натискує якісь кнопки, вводить номер наших квитків. В лоток терміналу випадають два квитки. Все просто!

Тепер йдемо до зали, де вихід на платформи. Черги немає. Перевірка речей (рюкзак проходить через рентгенівський апарат). Все добре. На квитку написано – гейт 15. Але черговий працівник показує, що наш автобус на гейті 14. Підходимо. Перекладаю написи на табло. Так. Наш автобус на 14-му гейті. За склом зали на площадці бачимо «наш» автобус. Все ясно. Все просто. Але ми сьогодні не їдемо. Повертаємося в касовий зал. Там є східці донизу і напис – Metro. Перепитуємо у працівниці. Там метро? Відповідає: «Так». Йдемо через «метроград». Багато магазинчиків. Людей мало. 10 хвилин – і ми вже чекаємо поїзда метро. Кінцева станція. Клас! Зайшли – сіли. І годину десять хвилин до своєї станції.

Ну що ж, готові їхати в Чжоушань!

 

ПОЇЗДКА

З 4 по 6 квітня вихідні. Фестиваль Цінмін. Як нам пояснили, «Свято підмітання могил». По нашому – “гробки”. Хоча паски, як загальнонаціонального свята, тут немає. Інша віра більшості. Хоча свято Різдва Христового є. Не національне. Не вихідний день. Але в списку свят фігурує.

Прочитав, що християн в Китаї близбко 100 мільйонів чоловік. І до 2030 року їх буде близько 250 мільйонів. Найбільше в світі!!! До речі, бачили один християнський заклад в Шанхаї. Невеликий будиночок з хрестами. На самому будиночку і воротах. Переклали написи на китайській мові. Християнський вислів: «Сюди потрібно заходити з добром». За віконечками бачили людей, що сиділи (значить, католицька церква). Хоча може й якась секта?!

Відволікся. Забув написати, що квитки взяли на 3 квітня туди. І 5-го назад. Щоб не повертатися з усіма, хто виїжджає на свята.

Третього квітня до 11:00 був на роботі. Керівництво попередив, що після обіду поїду в інше місто. Обід. І о 12:00 вийшли з дружиною з дому. Все як і при першій поїздці на автовокзал. Тільки поїзд метро чекали хвилин п’ять. О 13:30 були на автовокзалі. Неприємний сюрприз. Людей дуже багато. Перед входом в зал, де вихід до автобусів, велика, покручена, обмежена турнікетами черга. Метрів 50 (як добре, що приїхали заздалегідь).Так само на вході в зал перевірка речей. Безпека понад усе! Помаленьку рухаємося в черзі. Періодично повз нас пробираються (проштовхуються) пасажири, що, очевидно, запізнюються на свій рейс. Хвилин через 15 підходить наша черга. Проходимо перевірку без сюрпризів. Біля 15-го гейту стійка. Працівниця автовокзалу (в формі) і якийсь чоловік (без форми). Даємо квитки. Працівниця ще просить паспорти. Щось відмічає в комп’ютері. За скляними дверима, що ведуть до платформ, кілька автобусів. Чоловік показує нам – «Йдіть за мною». І веде до одного з автобусів (пізніше виявилося, що це наш водій). Займаємо свої місця. Цікаве розміщення.

У нас місця 5 і 6. Скільки їздив раніше – якщо місця починаються з непарного числа, значить поряд. Але в цьому автобусі все по іншому. Зліва два місця. Справа одне – але дуже широке. Дружина сідає зліва, а я справа. Чекаємо, хто прийде, щоб помінятися місцями. Заходить така сама пара, як і ми. Але китайці. У них місця 3 і 4. Просять дружину помінятися. Пересісти на правий ряд – місце 3. Що вона з радістю і зробила. Перше в правому ряду місце! Автобус двоповерховий (на першому поверсі  багаж). Дружині видно все. Буде вести відеозйомку!

На кожному сидінні ремені безпеки. Пристебнулися, хоча ніхто такої команди не давав. В салоні є туалет. Є буфет. Можна їхати навіть не 4 години, а значно більше. О 14:00 прийшов водій. Оглянув майже заповнений салон. І о 14:05 рушили. Навіть за 5 хвилин до часу відправлення. Мабуть, комп’ютер показав, що вже всі пасажири зареєструвалися.

Виїжджаємо з Шанхаю. Автовокзал на південній околиці. Потрібно трішки проїхати через місто. Але вже тягучки. Невеликі. Виїхали на платну трасу. Хвилин через 15 тягучки закінчилися. Їдемо нормально. Включив додаток «Карти». Дивлюся, куди будемо їхати. Швидкість близько 100 км/год. На трасі автомобілів багато. Навколо населені пункти. Безперервно. Немає незаселених місць. І такі звичні для українців ділянки землі, засаджені різною городиною. Капуста точно є. Що ще? З автобуса важко розрізнити. Мабуть, картопля, морква, буряки (?). А ще, рисові поля і теплиці. Вся земля засаджена.

Невеличкі сільські будиночки. Мені взагалі вони нагадували Україну 60-х років. Зустрічалися і котеджні поселення. Двоповерхові одинакові будинки. Але занадто шикарних не бачили. Мабуть, немає гонитви за розкішшю. Або є якісь обмеження.

Дуже багато водоймищ. Річки, канали. Бачили звичні для Шанхаю невеликі річкові баржі. Зафіксували моторний човен.

Багато ставків. Але ще більше маленьких ставочків. Площею 500-100м2 . З освітленням і якимось пристосуванням. Мабуть, розводять рибу. Яку ми потім купляємо в магазинах.

Кілометрів через 50 – тягучка. Злиття з іншими дорогами. Якесь місто. Хвилин 15-20 ледве просувалися. Дружина зауважила, що автомобілі вже не такі шикарні, як в Шанхаї. Багато автобусів, грузовиків, невеликих легкових автомобілів.

Коли їздив автобусами по Китаю в перші приїзди – 2018-2020 роки, дуже набридали звукові сигнали автомобілів. Це було щось страшне. Зранку в готелі прокидаєшся від того, що на вулицях постійно сигналять моторолери і автомобілі. Якщо автобус на трасі когось випереджав, водій завжди подавав звуковий сигнал. Це був постійний фон життя. Зараз – тиша. Майже не сигналять. Хіба що якась критична ситуація на дорозі. Мабуть, щось змінилося в правилах дорожнього руху?!

Під’їхали до затоки. Попереду Східно-Китайське море. Містечко. І звична для подорожей автобусом зупинка на автостанції. Оголошення по радіо не розуміємо. Питаємо в сусідів: скільки будемо стояти? На англійській мові відповідають – 20 хвилин. Виходимо. Тут же підходить водій і показує – стоїмо 20 хвилин. Добре. Шикарний величезний буфет, в якому кілька магазинчиків. І є все, що потрібно в дорозі. Ми ж не знали. Тому їдемо по-українськи. В сумочці у дружини спечені вдома пиріжки з картоплею і грибами. Термос з кавою. Все по нашому!

Пообідали. Відпочили. Через 20 хвилин зайшли в автобус. Традиційно, водій пройшовся по салону, перерахував, чи всі сіли. Рушили. Ще їхати 2 години. По мостах і островах!

Виїжджаємо з автостанції, з містечка. Їдемо вздовж узбережжя моря. Справа – величезне підприємство. Мабуть, хімічне. Бо подібне до черкаського ПАТ «Азот». Але в кілька разів більше.  Десь там велике місто Ханчжоу. В ньому я бував в 2020 році. Навіть зустрічав там Китайський Новий Рік! Зараз дорога на острови. Тому автобус повертає ліворуч. На довжелезний (кілька десятків кілометрів) міст через затоку. Виникає думка: скільки мільярдів юанів було вкладено в цей міст!

Нічого подібного я досі не бачив. Шикарна 6-смугова дорога. Зліва і справа – вода. Десь там далеко видно вишки (чи не нафтові). Біля них кораблі (чи не танкери). Висота над водою – метрів 10. Єдине, що не подобається – огородження дуже низьке. Близько одного метра. Неприємно. З другого поверху здається, що якщо автобус втратить керування – може злетіти вниз. Не злетіли. Дякуючи водію в’їхали на острови. Острови гористі. Але їдемо без підйомів і спусків. Тунелі. Світлофорів багато?! Як глянув на свою карту – до нашої автостанції 36 світлофорів?! Аж не повірив. Даремно. Так і було. Заїхали на першу автостанцію. Не наша. Частина пасажирів вийшла. Водій знизу кричить нам – “Next!”. Ми його не просили, але він сам підказує, що наступна автостанція наша. Як приємно!

 

ЧЖОУШАНЬ

Приїхали з запізненням на 10 хвилин. Нормально! Зустрічає мій справжній старий Друг.

Ми з ним потрапили в Китай незалежно один від одного. На одному з семінарів, де мене сильно критикували за мою теорію, він єдиний, хто мене підтримав. Хоча у відповідь отримав кучу звинувачень на свою адресу – від моїх критиків?! І з усіх вчених, хто був на цьому семінарі, тільки ми з ним і були запрошені до Китаю! Буває ж таке…

Зразу хочемо отримати квитки на зворотну дорогу. Підходимо до терміналу. Дивлюся на нього, вибачте, як баран на нові ворота. Все на китайській мові. Мабуть, побачивши мій вигляд, підходить працівниця автостанції. Показую повідомлення про квитки. Веде до каси. Людей – немає нікого. Касир читає повідомлення, вносить в комп’ютер номер квитка, пароль. Квитки надруковані. На все пішло секунд 15. Виходимо з автостанції. І потрапляємо… в ліс. Точніше, в парк. Чисте-чисте повітря. Зелені газони. Зелені насадження – дерева і кущі. Квіти. Канал.

Виходимо на трасу. Чекаємо міський автобус. Хвилин 10. Табло на відміну від Шанхаю, на якому видно, скільки часу залишилося до автобуса, немає. Зате є зображення маршруту, на ньому зупинки, і світяться маленькі автобусики. Які рухаються. Видно, скільки зупинок залишилось кожному автобусу до нашої. Посадка в автобус як і в Шанхаї. Тільки на передні двері (вихід на задні). Вартість – та ж сама. 2 юані (10 гривень). Спробував оплатити своїм телефоном (додаток AliPay) – не вийшло. Потім виявилося, він в мене налаштований на транспорт Шанхаю. Так само, як і транспортна картка. Яка «працює» тільки в Шанхаї. Довелося кидати в скриньку по два металевих юані. Запаслися з дому, заздалегідь передбачивши можливі проблеми. Системний підхід!

Їхали хвилин 10. Навколо нас зелене місто. Населення Чжоушаня трішки більше 1 мільйона осіб. Приїхали в центр. О, тут як в Шанхаї! Торговий центр. Магазинчики. Багато транспорту. Але висотних будівель немає. Ті що є – поверхів 20. Йдемо додому до Друга. Відмічаємо, як багато навколо квітів.

Навпроти будинку, куди ми прийшли, паркова зона, річка. Чисте повітря. Так, це не район Баошань. Чимось це місто нагадало нам Черкаси…

Вечір по українськи. Ситне і питне застілля! Тости. Розмови. Дружина у Друга – справжня господиня. А квартира… Копія нашої, шанхайської. Столова, зал, кухня, дві спальні, лоджія. Однакова площа. Однакове розміщення. Правда, є невеличкий робочий кабінет. Уніфікація житла! А може й уніфікація життя?

Наступний день – 4-те квітня. Свято. В Китаї вихідний. Зранку – піша ходьба. Всі йдемо в парк. Краса. Річка, квіти, кущі, дерева і зелена травичка.

 

Все доглянуте, підстрижене. В парку є кафе, альтанки. Будинок чайних церемоній. Ще закритий.

Доріжки вимощені плиткою. Але не прямі. Зигзагоподібні. Так і в Шанхаї. Логіка не зрозуміла. Я звик до прямих ліній. А тут начебто доріжки прокладалися для п’яних. Які через парк повертаються додому. Повертаємось і ми додому. Снідаємо (знову дружина Друга постаралася – по-українськи гостинна). Складаємо план. Храм Будди і Університет.

До Храму Будди їхати далеко. На інший острів. Автобус йде більше години (між всіма островами мости). Беремо таксі. Міське. З усіма зовнішніми атрибутами таксі. Зупинили прямо на вулиці. Тут їх море. Доїжджаємо хвилин за 25 (70 юанів  390 гривень). Але за інформацією Друга, якби замовили через телефон, було б не більше 40. Але то вже не міське таксі. Приватне. І без ніяких зовнішніх атрибутів. Як і в Україні – мабуть, звичайні водії підробляють. Але з замовленням через телефон проблема. По-перше, вибирати місце, куди їхати, потрібно на китайській мові. По-друге, відповідь, в якій йде мова про машину, оплату, час прибуття теж на китайській. Але це ще півбіди. Гірше, коли таксист телефонує і говорить, де він знаходиться, чи запитує, де ви знаходитеся. Що тут скажеш (в прямому розумінні)?

 

ХРАМ БУДДИ

Приїхали. Навпроти нас величний Храм Будди. Поруч будівлі не такі величні, але теж, очевидно, релігійного призначення.

Беремо квитки (цей Храм є музеєм, хоч і діючий). Не дешево. 90 юанів. Знову потрібні паспорти. Заходимо на територію Храму. Досить велика. І як завжди в Китаї – з водоймами. Людей не багато.

Мармуровим сходами піднімаємося в Храм Будди.

Далі міг би і не писати. Бо мої слова не зможуть передати ту красу, яка є в Храмі. Дивіться краще фотографії, які робила моя дружина.

Дуже-дуже красиво. Посередині Храму купол. Починаючи з першого поверху і аж до верху. В різьблених пелюстках. Бачимо невеличку площадку з музичними інструментами. Величезні барабани. Мабуть, тут відбуваються різні церемонії в честь Будди. Але в Храмі й так постійно звучить музика.

Навколо ходять люди. По краях – майданчики для молитви. Інколи люди стають на коліна і вимовляють молитви. Багато дітей. Теж моляться (в нашому розумінні, але не по нашому).

Довкола статуї Будди. Їх дуже багато. Тільки тут зрозумів, чому говорять «багатоликий Будда». Бо статуї зображують різних людей, які є Буддами.

Раптом голос диктора. І всі чомусь почали рухатися. До східців. Підніматися наверх. Йдемо й ми на наступний, а потім і на третій поверх Храму. Майданчики для відвідувачів розміщені навколо центрального купола. По периметру Храму. Дивимося – купол почав світитися. Заграла гучна музика. Світломузичний концерт! Красиво.

А ще вище – мабуть, ще красивіше. Почали підніматися. Не встигли. Все припинилося.

Далі все просто. Піднімалися з поверху на поверх. Проходили по залах. Де різні вироби, прикраси.

І довкола статуї Будди.

 

Всього пройшли 7 поверхів (йшли пішки, хоча є ліфт). Останній, восьмий, чомусь був закритий для входу. Вся екскурсія по Храму зайняла близько 1,5 години. Вийшли. Зробили фотографії оточення Храму. Сфотографувалися самі. Взяли таксі (на стоянці таксі). Поїхали в Університет.

 

УНІВЕРСИТЕТ

Вихідний день. Але у Друга є перепустка. Тому в Університет зайшли без проблем.

З нього добре видно величні (із-за колосальних арок) мости між островами. Сам Університет за китайськими мірками невеликий. Близько 25 тисяч студентів. На огородженій території багато корпусів.

Як не дивно, найбільший корпус – корпус бібліотеки. А я думав, що в еру цифрових технологій бібліотеки відмирають?! Ні, виявляється в Китаї працюють з книгами, методичними вказівками, науковими статтями в паперовому вигляді.

Коридори в корпусах як і в нас. Не найсучасніше оздоблення. До речі, лінолеуму на підлозі в Китаї ми ніде не бачили. Плитка. Паркет. На стінах багато плакатів і фотографій. Ні, не партійних. А інститутських, кафедральних. Дошки пошани викладачів і співробітників. Найкращі студенти. Точно як у нас було в епоху соціалізму.  Моральне стимулювання в дії. На жаль, у нас цього в Університетах майже не залишилося…

Друг показав одну з лабораторій. Сучасне обладнання. Багато різних 3D-принтерів. Та «надрукованих» ними виробів. Обладнання для проведення нарад. Відеоконференцій. Наукові праці вчених, що працюють в цій лабораторії. Все як у нас. Як в наших кращих лабораторіях.

Попили каву. І на автобусі поїхали в центр Чжоушаня. Потрібно було ще «перевірити» супермаркет. Магазин як магазин. Все є. Особливість – є камери схову. В Шанхаї ми від них відвикли. В жодному магазині не бачили. А тут, якщо ви щось в іншому місці купили – будь-ласка, покладіть в камеру схову.

Купили щось смачненьке до столу. І за підказкою дружини Друга дещо із речей собі в Шанхай. І додому. Знову гарна вечеря. За яку в черговий раз були вдячні справжній україночці – дружині нашого Друга. І, спілкування…

 

ПОВЕРНЕННЯ

Ранок, 5-те квітня. Знову піша прогулянка в парку. Попетляли до будинку чайних церемоній. Поцілували замок (знову закритий). Сніданок. Збори. І на автостанцію. Виїжджаємо о 12:40. Автобус йде з іншої автостанції. «Пролітаючи» повз нашу. Тому треба бути точними. Дійсно, підійшли о 12:20. Пройшли перевірку. Знайшли свій гейт. На табло автобус на інший час. Почекали. Він від’їхав. З’являється інформація про наш рейс. Фіксуємо за часом відправлення. Але дивно. Прибуття на кінцеву станцію – 17:15. За розкладом до Чжоушаня – 4 години. А в Шанхай – 4 години 35 хвилин. Дивно. За скляними дверима автобуса ще не видно. Чекаємо. З’являється автобус. Нас і ще кількох пасажирів пропускають на вихід. Знову надавали паспорти і квитки. Але автобус інший. Зліва і справа по 2 місця. У нас з дружиною місця 6 і 7. Повинні сидіти не разом. Але сідаємо разом на місця 7 і 8. Якось домовимося, якщо хтось зайде. Автобус майже порожній. Надіємось – свято, і попереду вихідний день, може нікого й не буде. Зайшов водій. Показав мені, щоб я пристебнувся ременем безпеки. Поїхали. Дружина звернула увагу, що дозвіл на рух і шлях автобусу вказувала працівниця автостанції, яка і перевіряла квитки. Вийшла на перон з прапорцем і свистком і керувала, поки автобус здавав назад і попрямував до виїзду. Молодці працівниці автостанції!

Заїхали ще на одну автостанцію. Заходить бабуся, і до нас. Розумію – її місце. Показую, що ми з дружиною їдемо разом. А ось моє місце 6. Вона якось не дуже мене зрозуміла. Але звідкись взявся водій. І посадив її окремо. Нам залишилося тільки подякувати – «Сі-сі».

Поїхали. Налаштувалися на просту поїздку. Як показує досвід – якщо в чомусь хорошому впевнений, все буде не так просто. Дійсно. На першому ж мості тягучка. Відкриваю навігатор на телефоні. Боже?! Попереду червоні відрізки. Звідки? Машин небагато. Може, аварія? І так ривками їхали по мосту. Потім за мостом. Розганяється автобус до 80-90 кілометрів за годину. Скидає швидкість до 10-20 кілометрів за годину. Їде так хвилин 5. Знову розганяється. І так до проміжної зупинки. Як і по дорозі в Чжоушань, водій попередив, що стоїмо 20 хвилин. Не пішли в буфет. Бо в сумочці у дружини «знайшлися» смачні бутерброди, які нам звичайно ж приготувала дружина Друга. Смачно! Попили чайок. Поїхали.

Їдемо. 5-те квітня. 6-те квітня теж вихідний день. Але… Кілометрів за 30 до Шанхая знову почалися тягучки. І серйозні. Ледве їдемо. Транспорту багато. Якщо на мостах я так і не зрозумів, чому так повільно пересувалися, то тут з цим ясно. Сходяться дороги з різних напрямків. Всі їдуть в Шанхай. А що ж тут робиться в робочі дні зранку? Або що буде завтра ввечері, коли після свят люди почнуть повертатися в Шанхай? Правильне рішення – повертатися 5-го квітня! Системний підхід!

На автовокзал приїхали о 17:30. Майже 5 годин в дорозі. Далі без пригод. До метро 10 хвилин. 5 хвилин очікування потягу. Година десять хвилин до своєї станції. І 10 хвилин до свого будинку. І відпочивати… від відпочинку!

 

ПІСЛЯМОВА

Я все життя дуже цінував людську дружбу. Навіть присвятив цій темі кілька своїх віршів. Зокрема вірш «Друзі».

 

Тебе хвилі життєві гойдають, ти пливеш і пливеш течією.

Десь зустрінеш корча, а чи камінь, десь зустрінеш людину з душею.

Десь у війни захочеться грати, десь до миру торкнешся рукою.

І пливеш і пливеш течією, і життя твоє плине рікою.

 

Хто веде тебе курсом в майбутнє, хто посвячує в радість творіння?

Друзів слово пливе над тобою, опираючись злу обміління.

Друзів слово, як ластівка рання, прилітає весною до ґанку.

І пливеш ти своєю рікою, зустрічаючи радість світанку.

 

Тебе друзі твої окриляють, і підтримують в бистрім потоці.

Тебе друзі добром зустрічають, на твоєму завжди вони боці.

Що б не сталось – чи хвилі могутні, чи трава-осока обплітає, –

Друзів сила в життєвім потоці опір підступів вражих здолає.

 

Опирається сила порогам, ураганам, зустрічному вітру.

І тебе навертає до цілі, прокладаючи курс в мрію світлу.

Ти пливеш у суспільстві, не знаєш, тих законів, що Рада представить.

Зате друзі – це спокій до ранку, це закон, що свободою править.

 

Уявіть, ви в далекій країні. Без знання мови, звичаїв, правил. І з’являється маленький оазис знайомого вам життя. Українського. Це ваш друг, який захищав вас, сприяв вашій кар’єрі, давав цінні поради. Ви з ним завжди ділилися своїми переживаннями і проблемами. Це його дружина, яку ви теж знаєте і дуже цінуєте, як справжню жіночку. Розумну. Прекрасну господарочку. Я завжди кажу і пишу, що мета життя – бути щасливим. А щастя ґрунтується на позитивному світовідчутті. Яке вам можуть дати рідні і друзі, начальники і колеги, інші люди, з якими ви взаємодієте на вулиці, в магазині, в транспорті, і т.д. І от ця поїздка принесла нам з дружиною частинку щастя від зустрічі з Другом та його дружиною. Від української кухні і спілкування. Від ознайомлення з іншим містом, з Храмом Будди, Університетом. Навіть від подорожі автобусом.

Сподіваюся, що ця стаття теж принесе вам невеличку міру позитивного світовідчуття. Від нової інформації, від деталей в описі, які формують ілюзію присутності. Щоб ви стали на якусь долю щасливішими в цей важкий для всіх в Україні час. Це те, що я зараз можу зробити для вас. І думаю, що своєю творчістю зможу це робити і в майбутньому.

 

Фото Ольги Теслі