Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/iurij-teslia-kytaj-znajomstvo/
ПЕРЕДМОВА
Після публікації першої статті із циклу «Китай» (Китай. Знайомство) отримав багато листів, в деяких з яких стривожила думка «Виявляється, Китай не такий, як нам уявлялося». Відповідаю. Китай є таким, яким він є. А ваша думка про Китай, як і про все на світі – це результат інформаційних впливів на вас. Я теж впливаю на вас. Але фактами свого перебування тут, а не оцінками Китаю із публікацій в засобах масової інформації. Звідси і розходження. Ще в цих листах, як позитивну сторону статті, відмічали її детальну фактографічність. Чим здивували мене. Не думав, що опис проблем в споживанні їжі паличками буде цікавий. Описував, як проблему, якій приділяв досить значний час і, яка викликала багато емоцій. Тому запам’ятав і описав.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але найбільшою проблемою є роздвоєність почуттів і думок. Китай і Україна. Мирне життя і війна. День розбивається на три частини. Ранок – новини з України (ми з дружиною відразу прийняли рішення – нічиїх новин не дивитися і не слухати, крім українських). День – життя в Китаї. Вечір – он-лайн спілкування з рідними і друзями з України. І знову новини. На відстані почуття загострюються. І з більшим болем сприймаєш всі негаразди, які отримуєш від новин, від спілкування з друзями і рідними, які залишились в Україні. І ще болючіше від того, що бачиш навколо себе нормальне безтурботне (по нашим міркам) життя.
Чому я пишу в передмові про це? Тому що я пишу не для Китаю, і не для китайців. Я пишу для українців. Пишу про мирне спокійне і досить заможне життя звичайних китайців, яке теж настало після трагічних подій і потрясінь. Якби я зараз був в Японії, Німеччині, Франції чи в будь якій іншій країні, яка пережила війну, писав би те ж саме. Про мирне, спокійне і досить заможне життя японців, німців, французів… Яке теж настало після трагічних подій і потрясінь. І я хочу, щоб українці, через мене, побачили таке життя. В якому думають не про політику, економіку, війну, злочинність, катастрофи, корупцію. А думають про себе. Про те, як заробити і як потратити гроші. Де працювати і з ким зустрічатися. Куди поїхати на свята і що купити в подарунок дружині, чоловікові, дітям чи батькам. І тому подібне. Важливе лише отримання позитивного світовідчуття від взаємодії з іншими людьми, від життя!
Тому я хочу, щоб ви отримали хоч маленький позитив від споглядання через моє слово за нормальним життям. І саме головне, за нормальними позитивним взаємодіями в суспільстві. Щоб ви не просто прочитали мої статті. Щоб ви почули мене. І прагнули цього в своєму житті. І я вірю, що те жахіття, яке відбувається зараз на теренах нашої Батьківщини, скоро закінчиться, і тоді можна буде писати про нормальне щасливе життя в Україні. Це обов’язково буде!
ВСТУП
Коротко про те, що було в попередній серії (перепрошую – статті). Похвалив себе (Програміст, Менеджер, Вчений, Практик, Письменник), і подякував долі і китайській компанії Baosteel Engineering Technology Group Co., Ltd., що запросили до себе на роботу. Необхідно створити інтелектуальну систему інженерного менеджменту (ІСІМ). В мене є досвід створення подібних систем в Україні. Поскаржився на складнощі легалізації документів (посольство Китаю в Україні не працює). Детально описав переліт, події в аеропорту, перші два дні перебування в Китаї.
Підсумок. Люди такі ж, як і ми, тільки нашої мови не знають. Тому, відвідуючи магазини, використовували цифровий перекладач (якщо він працював) і мову жестів. Машини такі ж, тільки шикарніші (як зараз кажуть, крутіші). Вулиці такі ж (тільки тягучок менше, ніж в Києві). Готель – жити можна, і навіть непогано. Але дорогувато. Їжа – в основному не така як у нас, але все ж смачна. Особливо, якщо вдається її стиснути паличками і донести до рота. І якщо випадково не вибрав салат із перцю. Робота така ж, як і в Україні.
Що здивувало. Жодного європейця ні на роботі, ні на вулицях ми не зустріли.
АКЛІМАТИЗАЦІЯ
Вихідні. В попередній статті зупинився на тому, що пройшли перші два дні в Китаї (30 листопада і 1 грудня 2023 року). А попереду два вихідних. І це добре для акліматизації.
До котрої години спали в суботу, вже й не пам’ятаю. Але на сніданок (до 9:30) встигли. Після сніданку вивчали район навколо готелю. Випадково знайшли спортивний майданчик, озерце, на якому рибалки щось ловили (скільки потім не проходили, рибалок бачили, а рибу ні). І саме прекрасне. Вийшли на берег річки Янцзи. 15 хвилин від готелю! Десь там острів Чунмін. В повітрі легка димка – його не видно. А на річці… Такого ніколи не бачив. Десятки барж, суховантажів, катерів. Красиво і швидко пливуть в двох напрямках. До моря, і від нього, вглиб материка. Зрозуміло, чому на річці так багато суден. В Шанхаї найбільший в світі контейнерний порт.
Згадалося… Я виріс на Дніпрі. Теж снували баржі, пасажирські теплоходи, катера, «Ракети», «Метеори». Менше, ніж в Шанхаї. Але все рівно… От пропливає баржа чи теплохід, а з динаміків звучать пісні. На все Дніпро. А ввечері! Тихо-тихо. Тільки вода об човен хлюп-хлюп. Десь скинулась рибина – лясь. На небі місяць, зорі. Дід Яша ловить закидушкою рибу. А я лежу в човні на свіжому сіні, вдихаю його запахи. Мрію про щось своє. І світ здається таким добрим, красивим, вічним…Раптом чую – наближається баржа. Не по шуму двигунів чи води. А по музиці. Підпливає. Починаю розбирати слова і мелодію. «Рідна мати моя», «Чорнобривці», «Черемшина»… Багато хто дивується, що я «фізик», а став «ліриком». А може й не треба дивуватися, чому я став поетом. Адже лірика сиділа в мені з дитинства. А коли стало більше вільного від суєтного життя часу вона й проявилася…
Особливо красиво випливає дуже-дуже велике судно. Зійшлися на тому, що це автомобілевоз. Перед цим прочитав – велика проблема Китаю – недостатньо суден для перевезення автомобілів в Європу. Якщо таких суден не вистачає, то скільки ж автомобілів Китай експортує в Європу?
Незвичне судно на річці Янцзи, а поряд звичні баржі
Компанія нагадала, що відпочинок добре. Але є справи. Прийшло на WeChat повідомлення від перекладачки Поліни – в понеділок о 13:00 медична комісія. Це необхідна умова отримання виду на проживання і працевлаштування. Нічого не їсти після 9:00. Добре. Прийняли до відома. Але думки вже не дуже ліричні. Точніше, зовсім не ліричні. Про те, що нас ще чекають різноманітні перевірки і оформлення…
Знову по кафе і магазинах. Правда, обідати в кафе ми ще не готові. Як і що замовляти, не знаючи мови? Але є звичні для нас їдальні. Де самому можна вибирати їжу. Пішли в одну таку. 14:00. В їдальні «обідня перерва» до 16:00. Дивно. Тому придбали готову їжу. І в готель. Обід. Після 15:00 сеанс зв’язку з рідними і друзями в Україні. Спілкуємося, в основному, по Viber, використовуючи VPN. Хоча роумінг підключили, але економимо.
Як і в попередні дні, не бачили жодного європейця.
Так пройшла субота. Так пройшла і неділя. Але в неділю стало легше. Начебто вже ввійшли в часовий ритм. По-китайськи – на 6 годин раніше, ніж в Україні.
Захворювання. Понеділок 4 грудня. Зранку в ресторані готелю скромно поснідали. Прийшли додому. Дружина Оля поскаржилася, що погано себе почуває. Поміряла температуру – 37,5. І це перед медичною комісією?! Шукаємо в валізах ліки. Знаходимо чай від температури. Випиває. Через годинку температура спадає. Чекаємо машину для поїздки в поліклініку. В готелі комфортно, тепло. Хоча на вулиці вже прохолода. Опалення в готелі немає. Але є кондиціонери. Якщо виключити – прохолодно. Тому не виключаємо.
Прийшла машина. І ті ж самі дійові особи, що зустрічали в аеропорту – директор кадрового департаменту містер Су, його помічник Зенг, перекладачка Поліна. Сідаємо. За Олю нічого не говоримо. Тим більше, перед поїздкою температура була нормальна. Їдемо до поліклініки довго. Хвилин 40. Виявляється, це спеціалізована поліклініка від митниці. Приїжджі з інших країн тільки тут можуть отримати довідку про стан здоров’я. Заходимо. Під керівництвом містера Су і Поліни заповнюємо анкети. На англійській мові. Перелік десь з чотирьох десятків хвороб. І потрібно відмітити – якими ти хворів. В основному інфекційні. Заповнили. Стали в чергу в реєстратуру (не електронну, кілька черг до віконечок, осіб по 10). Хвилин через 10 здали анкети, отримали медичні картки. І нас повели на медогляд. Сидить приємна дівчина (мабуть, медсестра). Приємна-приємна, але перекладачку не пустила. Містера Су і Зенга тим більше. Видала лікарняні сорочки. Показала, де кабінети. Біля кабінетів нікого. Йдемо. В руках цифровий перекладач. Перший же кабінет – лікар слухає легені і серце. Міряє тиск. Коли мені показали мій тиск, засмутився. Ніколи такого високого в Україні не було. Набагато вищий норми. Ну, думаю, на цьому наше перебування в Китаї і завершиться. Не дозволять працювати. Правда, лікар (через цифровий перекладач) запитала, чи завжди такий? Кажу – ніколи такого не було. Мабуть, акліматизація і хвилювання. Лікар каже – якщо так, то нічого. І випровадила мене з кабінету. Йду в інші кабінети: рентген, кров з вени (в наших лабораторіях більш сучасне приладдя для цього), електрокардіограма, зір, і т.п. Все це зайняло хвилин 15. Кожен лікар щось заносив у картку, яку ми наприкінці залишили медсестрі на вході. Вийшли. Містер Су тут же купив у торговому автоматі солодку водичку, печиво, варені яйця, бутерброди. І приніс нам. Потім він ще заповнив якісь документи, підписав конверти, здав їх в реєстратуру. Нам пояснили, що через три дні в цих конвертах прийдуть результати обстеження. На адресу компанії. Будемо чекати. Але настрій зіпсувався. Де взявся цей тиск?
Повернулися в готель. Пообідав ще раз. Але вже сам. Олі все гірше. Температура. На їжу дивитися не може. Була надія – до ранку все пройде. Де там. Наступного ранку ще гірше. Знову відкриваємо валізи, шукаємо серед ліків хоч щось від отруєння. Нічого немає?! Готувалися до поїздки довго, збиралися довго, продумали, які ліки взяти. Дружина – медик. А від отруєння абсолютно нічого не взяли. І це сталось. Закон підлості в дії. Телефоную Поліні. Змальовую ситуацію. Обіцяє доповісти керівництву і приїхати. Через 5 хвилин зв’язується зі мною і доповідає, що керівники сказали, щоб, поки Оля не одужає, я на роботу не їхав. І доглядав за нею. А сама Поліна виїжджає до нас. Приїхала. Пішли до аптеки. Я з інтернету переписав діючі речовини тих ліків, які Оля замовила. Придбали без проблем. Тим більше, що виробники ліків ті ж самі, що й в Україні (зарубіжні). Як і назви придбаних ліків.
Ми потім пересвідчились, що Китай не тільки багато експортує, але й імпортує. Ліки відомих західних компаній. Продукти з Нової Зеландії, Австралії, інших країн. Віскі – Джек і Джексон, коньяк – Хеннессі, шоколад Тоблероне та інше. З задоволенням констатую, що російських товарів ні разу не бачили. Але, на жаль, не бачили й українських. Хоча є думка, що борошно, з якого Оля інколи випікає хліб, дуже дрібного помелу, зроблено з зерна, яке Китай імпортує з України. Десь прочитав, що в минулому році Україна експортувала до Китаю зерна більше, ніж в інші країни світу. Олін хліб смачний. Смачний і китайський. Білий. Сірий важко знайти. Чорного взагалі немає. Хліб досить дорогий. 250 грамів коштує на наші гроші близько 50 гривень.
Почали лікування. До вечора температура стала нормальною. Але їсти не може. Тому обідав і вечеряв сам. І подалі від очей дружини.
Вівторок, середа, четвер – те ж саме. У дружини високої температури немає. Апетиту також. Нічого не їсть. В ресторан готелю ходжу сам. Купляю продукти на обід і вечерю теж сам. І сам їм. Як в тій пісні з «Сватання на Гончарівці»: «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю». Оля не їсть нічого. За ці дні скинула 3 кілограми. Це єдина радість. В іншому – все сумно. Оля хворіє. Думаю про те, що навряд чи буде позитивний висновок медкомісії. Треба збиратися додому… Почав шукати серед ліків щось заспокійливе. Ага?! Нічого немає. Навіть валідолу. Оце зібралися?! Пішов в аптеку. Цифровий перекладач написав, що заспокійливе – це депресанти, або седативні. В аптеці тільки руками замахали – не можна. Зрозумів – потрібен рецепт. Прийшлося відкрити одну з пляшечок «українського антидепресанта з перцем», яку взяв, щоб пригостити китайських друзів. До речі, ним також спробували підлікувати Олю. Не допомогло.
Перебираємо варіанти – чим Оля могла отруїтися. Підозра на смажену рибу. Дуже вже вона сподобалася Олі в перші дні. Риба така сама як і в нас (здається, короп). Але ж соус! Суперсмачний!
До речі, в Китаї їжа (риба, м’ясо, салати) завжди подається з різними соусами. В них весь смак. Який, по нашій інформації, ще підкріплюється підсилювачем смаку.
У четвер стук у двері. Відкриваю. Стоїть хлопець у формі. Передає мені пакунок. Показую, зараз візьму цифровий перекладач. Не встигаю. Він пішов. Відкриваю пакунок. Гарбузова каша! Телефонує Поліна. Це вона замовила для Олі по інтернету. І знаєте, Оля перший раз після початку хвороби з охотою поїла. Правда, я теж їй в цьому допомагав. Наступного ранку Оля вже пішла зі мною скуштувати страви «шведського столу». Тільки мені після сніданку стало недобре. Піднялася температура. І почався жахливий кашель.
Коли нас зустріли в аеропорту, то попередили. В місцях скупчення людей одягайте маски. Дуже багато людей хворіє. А ми, як нормальні безпечні українці, не послухалися. Так ми ж уже вакцинувалися! Так ми ж уже перехворіли! Ага, зараз. Отримуйте те, що заслужили. Можливо, це було пов’язано з акліматизацією. Ослаблений організм, відвідування місць скупчення людей, прохолодна погода. Все це разом і дало свій результат. Тепер хворію я.
Але все ж була одна приємна новина. Зателефонувала Поліна і доповіла, що медкомісія дала позитивний висновок. Точніше, у висновку нічого поганого немає. Ура! Залишаємось в Китаї! Мабуть… Бо ще ж потрібно отримати вид на проживання.
Хворію. Але їм все що є. Тому, на відміну від Олі, вага тримається. А жаль. В нас з дружиною змагання. Хто в Китаї менше набере вагу. Бо мій друг, який живе і працює в Китаї, якось пожалівся, що за перші 3 місяці набрав 5 кілограмів. Я так не хочу. А дружина тим більше.
Субота. Температура є. Страшний кашель. П’ю різноманітні антивірусні препарати, чаї. Неділя – температури немає. Кашель не зменшується.
За умовами контракту я матиму медичну страховку. Але вона поки що не підписана (не встигли, тільки приїхали). Тому, якщо звертатися в поліклініку, мабуть, прийдеться платити. Але якщо вдома є медик, який лікує, годує, жаліє, пестить, і все безкоштовно, то навіщо поліклініка? Хлопці, коли одружуєтеся, думайте про професію дружини. На мою думку, найкращий варіант – медсестра.
Робота. Понеділок. Ранок. Телефонує Поліна. Як здоров’я Олі? Відповідаю, що вже добре. За себе мовчу. Температури ж немає. Поліна погоджує з керівництвом мій приїзд на роботу. Висилають машину. Одягаюся вже по простому. Без краватки. Їду.
На роботі зразу ж нарада. Керівництво центру і керівники служб, задіяних в проєкті створення ІСІМ. Обговорюємо актуальні задачі. Отримую завдання. Отримую помічника – Танга. На робочому місці все є. Комп’ютер, кондиціонер, стіл, крісло і… красива сусідка Гуо. Все як треба!
Починаємо працювати втрьох. Я, Танг, і… мій кашель. Але, поки що, робота пов’язана з налаштуванням комп’ютера «під мене і мою мову», офісу, текстового перекладача. Все робить Танг. Потім переходимо до телефону. Встановлення потрібних додатків і навчання тому, як їх використовувати. Навчання йде важко. Деякі додатки на китайській мові. Запам’ятовую місце кнопок в додатку і в якому порядку натискувати.
Зрозумів головне правило перебування в Китаї. Без цифрових інструментів тут не прожити.
План. Після роботи до готелю теж відвезли. Обговорили з дружиною план облаштування:
- Поміняти долари на юані, бо за готель невідомо скільки ще будемо платити.
- Знайти піший маршрут на роботу.
- Отримати банківську картку (скоро зарплата, а в Китаї ще не комунізм, гроші потрібні).
- Отримати медичну страховку.
- Отримати вид на проживання. За умовами робочої візи, дається 30 днів на це, інакше, ти порушник і стає страшнувато, у в’язницю в Китаї ще більше не хочеться, ніж не хочеться у в’язницю в Україні. Хоча не віриться, що за це порушення буде в’язниця, але хто його знає.
- Орендувати квартиру (бо інакше майже вся зарплата буде йти на оплату готелю).
Ще раз відзначили, що за перші 11 днів перебування в Китаї жодного європейця не бачили.
Природні умови. Трішки відійду від хронології і розповім про природні умови Шанхаю.
Температура. Тепле місто. Знаходиться на широті 31°13′19″ північної півкулі (для прикладу Київ – 50°27′16″, Стамбул – 41.0138400°). Шанхай набагато південніше. Значить, клімат набагато тепліший. Що насправді? Перебуваємо з 30 листопада. До 31 січня найнижча температура була -6° (зранку), а найвища +22° (ясно, що вдень). Зазвичай зранку +2+4°, вдень +6°+10°. Наш жовтень. Але… Я вже писав, що в Шанхаї опалення в будинках немає (ні, може в якихось приватних старих будинках і є пічне опалення, але мені це невідомо). Обігрів – кондиціонери. Поки вони працюють – тепло (включаємо на +30°). Але стіни залишаються холодними. І величезні панорамні вікна в готелі, в квартирах. Тому, тільки виключили – через 15 хвилин вже прохолодно. На ніч виключаємо. Шумно. Зранку температура в кімнаті +14+16°. Тим, хто їхатиме в Шанхай взимку, порада. Гарна піжама і теплі (бажано в’язані) шкарпетки.
Дощ в цей період не частий гість. Снігу взагалі не бачили. Краплі дощу, порівняно з нашими, дрібні, але дуже рясні. Як іде дощ, то на вулицях практично всі з парасольками. Калюж майже немає. Доріжки з тротуарної плитки біля будинків підняті над поверхнею землі. Вода стікає.
Вітер. В основному з двох напрямків. Західний – холодний і переважно без дощу. Східний (з Тихого океану) теплий. І буває з дощем. Інколи вітер дуже сильний. Свист, вікна гуркотять, дерева нагинаються до землі. Але не часто.
Сонце. В основному ховається за хмарами. В грудні сходить приблизно о 7:00. А заходить о 17:00. День – 10 годин. Значить, в червні ніч буде 10, а день 14 годин. Різниця невелика (в Україні приблизно 8 і 16 годин). Якщо день сонячний – то і світло, і тепло. Сонце тут навіть взимку гріє.
Повітря. Не найкраще. Я в першій статті писав, що на вулицях багато електромобілів. Зокрема всі автобуси на електричній тязі (а не з дизельними двигунами). Легкові автомобілі – я нарахував 31 електрокар зі 100 автомобілів. Та й повітря нам здалося чистим. Але ми живемо в промисловому районі Баошань. І коли вітер зі сторони металургійних підприємств (я ж працюю в металургійній корпорації BAOWU), то в повітрі з’являється смог. В такі дні це нагадує Кривий Ріг (доводилось бувати). При цьому в прогнозі погоди індекс якості повітря (AQI) не дуже гарний, та не рекомендується здійснювати пробіжки.
Водоймища. Вода каламутна, не прозора. Річки огороджені і в бетоні.
Річка Мей Пу в районі Баошань
Просто так не спустишся, і не поплаваєш. Хоча плавців на річці Янцзи бачили. Мабуть, за китайськими мірками це «моржі».
На озерці в парку можна взяти електрочовен і покататися.
Озеро в парку з електрочовнами
Батьки з дітьми так і роблять. Причому за кермом в основному діти. І дівчаток більше, ніж хлопчиків. В Китаї гендерна рівність. За кермом автомобілів, на роботі, в магазинах і кафе жінок багато. Не арабська країна.
Практично на всіх водоймищах бачили рибалок. Хто з вудочкою, хто з спінінгом. А хто і з фідером. Хоча водоймища огороджені – знаходять місця, де можна спуститися до річки чи озерця. Але ні разу не бачили, щоб хтось витягнув хоч якусь рибинку. Навіть дуже маленьку.
Зелені насадження. Багато парків. Гарно доглянутих. Завжди видно працівників парку. Збирають сміття, загрібають, вивозять. Мабуть, весною займаються зеленими насадженнями. На вулицях дерева з потужними стовбурами. Є з зеленим листям. Яке витримує ранкові заморозки. Але є й без листя. Подивимось навесні і влітку, чи буде в них зелена крона.
Типова вулиця в районі Баошань
Мій друг прислав фото Шанхаю з висоти пташиного польоту. Так там одні кам’яні будівлі. Такими фотографіями створюється стереотип про Шанхай, як сучасний мегаполіс – кам’яні джунглі. Не знаю. Може,- в якихось районах і немає зелених насаджень. Але в нашому вони скрізь. До речі, були в центрі, там теж їх досить багато.
Пальми на вулицях Шанхаю
Шум. Вже кілька разів писав, що багато легкових електромобілів. Всі автобуси, мотоцикли, мопеди, і навіть значна кількість велосипедів на електричній тязі. Тому, хоч транспорту і багато, але на вулицях не шумно. Зате практично щовечора чуємо вибухи і бачимо феєрверки. Ракети, вулкани, петарди, і т.п. І чим ближче до Китайського Нового Року (свято Весни), тим більше. Зазвичай не пізніше 20:00. Але буває й пізніше… В основному «салютують» хлопці чи то шкільного, чи студентського віку. Інколи це роблять дорослі. Китай є основним виробником піротехнічних виробів. Нам уже мій колега, містер Сюй Ган запропонував купити ракети. Попереду ж Китайський Новий Рік! Я категорично відмовився. Цього року тільки подивимося. Найбільше шуму в готелі і будинку від кондиціонерів. Ліфти – абсолютно безшумні. Раніше таких не зустрічав. Але сама по собі мова китайців дуже гучна. На перших порах здавалося, що вони розмовляють, як у нас кажуть, на підвищених тонах. А по простому – сваряться. Але дивишся на них – а вони роблять це з усмішкою. Потім зрозуміли – така китайська мова (на підвищених тонах і в різних тональностях).
Я навів своє бачення природніх умов Шанхаю. В своєму районі Баошань. Це не наукове дослідження. Просто деякі факти. Можливо, статистика змалювала б іншу картину. Але я довідники не вивчав, в інтернеті не шукав. Що побачив – описав. Як завжди і у всьому в житті – є плюси, є і мінуси. Нас попередили – попереду жарке літо. І не просто жарке, а ще й вологе. І вже думаємо – як його пережити. Однозначно – на найжаркіший період потрібно брати відпустку і летіти в Україну (компанія переліт оплачує). Вже трішки скучили. Але це попереду.
ПІСЛЯМОВА
Лейтмотив перших робочих днів – почуття страху, тривоги. Як спілкуватися? Які ще будуть завдання? Чи зможу їх виконати? Чи те, що я розробляю, відповідає позиції компанії в цьому проєкті? Чи правильно я розумію (чи правильно перекладено з китайської мови) керівників центру. Чи правильно розуміють мене керівники підрозділів центру? Чи не кажу я, на їхній погляд, якусь дурницю. Цей страх пов’язаний як з неоднозначністю перекладу, так і з тим, що рівень розвитку інформаційних технологій в Китаї дуже високий. Вони набагато випереджають Україну (можливо, за винятком нашого національного суперпродукту – додатку «Дія»). І це я бачив ще в попередні відвідування Китаю. Хоча розумію, що моя перевага – це поєднання практики і теорії в сферах ІТ і проєктного менеджменту. В цьому я унікальний для України, можливо і для Китаю? Тому я тут.
Але поступово я заспокоївся. В першу чергу із-за позитивного, навіть турботливого ставлення моїх колег до мене. Багато розпитували про Україну, про наше життя там. Співчувають українцям, що йде війна. В перший же день містер Сюй Ган подарував велику чашку, яку тут же наповнили китайським чаєм. Постійно пригощали і досі пригощають то цукерками, то печивом, то горішками, то фруктами, то напоями. Тепер я теж стараюся від них не відставати і приношу на роботу гостинчики. На нарадах – ніякого негативу. Тільки засвоєння знань один одного для кращого і однакового розуміння проблеми.
В якійсь мірі ми вже адаптувалися до умов, до людей, до життя в Китаї. Ще багато чого не вміємо. Використовувати всі можливості смартфону, користуватися транспортом, терміналами, торговими автоматами, і т.д. Але вже вміємо спілкуватися з використанням цифрових перекладачів. Що б ми без них робили? Якби це був не 2023, а 2013 рік, мабуть не погодилися б тут жити і працювати. Або поставили умову – прикріпіть до нас перекладача. Вміємо робити покупки в магазинах. Знаємо їхні адреси. Знаємо, де супермаркети. І вже їздили туди самостійно на міському транспорті. До речі, таксі тут не дороге. Якось їхали хвилин 10 (»3,5 км), це коштувало 15 юанів (»80 гривень). Автобус – 2 юаня.
У всьому допомагають люди, які нас оточують. За ці дні зрозуміли, що китайці дуже доброзичливі. Ми не відчуваємо себе самотніми чи чужими в їхній країні. Нас постійно і скрізь супроводжують і допомагають. Або фізично, або через зв’язок. Приведу один приклад. Щоб попрасувати сорочку, попросили в готелі через цифровий перекладач праску. А на стійці адміністратора готелю нам видали додаткову картку для відмикання дверей номера?! Ми спробували пояснити, що це не те, що ми хотіли. Не вийшло. Піднялись в номер. Через 5 хвилин заходить працівник готелю, який знає англійську мову (до речі, мало зустрічали тих, хто володіє англійською чи пробує з нами спілкуватися англійською). І нам йому вдалося пояснити (в першу чергу демонструючи процес прасування), що ми хочемо. Ще через 5 хвилин нам принесли праску і дошку для прасування. І де б, з якими проханнями ми не зверталися, все вирішувалося. Інколи з довгими роз’ясненнями. Але вирішувалося.
Ми живемо. Значить, ми взаємодіємо з іншими людьми. І від того, якими будуть ці взаємодії, багато в чому залежить наше світовідчуття. Позитивним воно буде чи негативним. Щастя завжди супроводжується позитивним світовідчуттям. Тому, якщо в процесі взаємодії з людьми (в процесі життя) ми будемо отримувати негативне світовідчуття, ми ніколи не будемо щасливі. Я завжди кажу і пишу про негативні і позитивні несилові (інформаційні) взаємодії. Позитивні – створюють позитивне світовідчуття. Негативні – негативне. В будь–якому суспільстві чи частині суспільства, є і позитивні взаємодії, є і негативні. Важливо, яких більше. І поки що ми бачимо, що в китайському суспільстві позитивних впливів на нас більше. Самі китайці нам говорили, що їх народ налаштований на добро. Містер Су з самого початку сказав, що в Шанхаї безпечно 24 години на добу (згадую як навчався в Вашингтоні, і нас попереджали, як стемніє в такий-то і такий-то район не йдіть – небезпечно). Нам сказали, що в Китаї є книга для дітей про добро. По якій вони навчаються в школі. Це приклад несилового впливу на суспільство, який творить несилове суспільство!
Знову, як і першій статті, трішки ідеалізую. Знаю, не може бути суспільство ідеальним. Кажуть, в Китаї немає свобод. Свободи слова, демонстрацій, критики влади і т.п. Мабуть. В СРСР точно не було. Але я цього не відчув, бо ніякого бажання критикувати владу чи виходити на демонстрації в мене немає. Відчув – немає Google，YouTube, Viber, WhatsApp. І мабуть ще чогось… Взамін – спокій, доброта у відношеннях між людьми. Читав в Україні, що народ Китаю в «цифровому рабстві». Дійсно, дані про мене є у всіх інстанціях, в яких я бував. Мабуть вже сотні разів мене фіксували камери на вулицях, в установах, в магазинах. Але чи це рабство? Поки що гірше від того, що я всі питання вирішую через смартфон, мені не стало. Я думаю, що більшість українців захотіли б пожити в такому «цифровому рабстві» (згадалось, як в радянські часи говорили про загниваючий Захід і оригінали це доповнювали своїм висловлюванням «Відпустіть нас туди. Дуже хочеться погнити в якійсь капіталістичній країні»).
Як я і обіцяв у першій статті – оцінювати, добре це чи погано, не буду. Моя задача – описати факти. Показати українцям Китай через факти, а не оцінки. Факти, які супроводжують наше з дружиною життя тут. В тому числі про те, як ми реалізовували наведений вище план з облаштування в Китаї. Рішення запланованих задач багато в чому показове стосовно оцінки китайського суспільства, людини в цьому суспільстві. Думок і дій в процесі взаємодії один з одним. Про це в наступній статті.
Але через факти, через взаємодії, я хочу знайти відповідь на головне для себе питання – яким повинно бути суспільство Розвитку, Миру і Добробуту? До цього в мене є науковий інтерес. Я хочу підтвердити гіпотезу – що в основі розвитку країни не політика, не економіка, а відношення членів суспільства один до одного, до життя. І вже це відношення формує політику і економіку країни. Так що, є що вивчати. І є про що писати. І про це також в наступних статтях.
Чекайте… і читайте!
Юрій Тесля
Фото автора