“Українська літературна газета”, ч. 15 (333), 5 серпня 2022
Продовження. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady/
https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup-krymski-spohady-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
https://litgazeta.com.ua/mozaika/volodymyr-petruk-khersones-i-manhup/
(Кримські спогади)
ДОРОГА НА МАНГУП
Черговий раз скористався порадами згаданої вже татарсько-української родини. Дорога в Кримські гори, а саме до їх історичної перлини – гори Мангуп – столиці середньовічного князівства Феодоро, а в більш ранній період країни Доро, належної таврійським готам – проста і не далека. Автобусом від Табачного по прямій до повороту ліворуч. Там вийти на зупинці Танкове, але на вимогу, бо з центру села далеко вертатися. Далі пішки через ліс більше кілометра. За ним ще перейти великий сад на схилі. Внизу – долина і село Залісне. За ним починається міжгір’я, там і гора Мангуп. [Назва турецька з кінця XV ст.].
Ранішньою маршруткою добираюсь до Табачного, пересідаю на Бахчисарайський автобус і невдовзі виходжу на зупинці Танкове. Заглиблююсь у ліс. Доходжу до якоїсь вирубки. Повертаю вправо, попереду довга просіка. Нема нікого. Може це і добре, бо невідомо з ким зустрінешся. Ліс мішаний, дивує ліщина як у близьких мені поліських лісах, гілочки ожини. А це ж Крим. Ловлю себе на думці – не пальмам же тут рости!
Доходжу до місця, звідки видно вже село, туди вниз веде дорога. Але яка! увесь схил зліва – це величезний персиковий сад. Шкода, що персики ще незрілі. Пробую гризти – дарма, надто тверді. Спускаюся униз, до села Залісного. Справа сільрада, зліва магазин, посередині розкоп.
Мені дуже поталанило, що я затіяв мандрівку якраз у цей рік і серед літа. Бо люди біля розкопу виявилися археологами і я побачив і почув про те, що мене цікавило – як ареал Мангупу. За цим розкопом до зелених гір простяглася долина розміром у стадіон. Розкопки велися по торцевій його стороні. Треба було бачити, з якою радістю і гордістю археологи хвалилися, що вони нарешті знайшли те, чого не вдавалося розшукати багатьом поколінням дослідників – захисні стіни, збудовані за наказом римського (візантійського) імператора Юстиніана Великого ще у VI ст. для захисту своїх союзників готів, які тут, у країні Дорі, вельми успішно займалися землеробством [вони ж були переселенцями з благодатного лісостепу, ареалу черняхівської культури, і цим, до речі, відрізнялися від своїх скандинавських сородичів варягів-русів, які, за свідченням арабських джерел, нічого не вирощували на відміну від слов’ян)].
Хоча це тільки спогади, а не наукове дослідження, для більшої достовірності наведу цитату з праці Прокопія Кесарійського , який, описуючи діяння імператора Юстиніана, зазначав: «Тут же, на узбережжі [Тавріки] є країна з іменем Дорі, де з давнього часу живуть готи, які не подалися за Теодоріхом, що попрямував у Італію. Вони добровільно залишилися тут, і ще в мій час [VIст.] були в союзі з римлянами, відправлялись разом з ними у похід, коли римляни йшли на ворогів своїх, щоразу, коли імператору це було потрібно. Вони досягають чисельністю населення до трьох тисяч воїнів, у військовій справі вони досконалі, і в землеробстві, яким вони займаються власними руками, вони досить вправні, гостинні ж вони більше за всіх людей». Отже, характеристика готів цілком позитивна.
Очевидно, імператор Юстиніан (527-565) вмів цінувати такий народ: «Так як здавалося, що їхня місцевість легко доступна для нападу ворогів, то імператор укріпив усі місця, де ворогам був доступ, довгими стінами і, таким чином, відвів від готів неспокій з приводу вторгнення в їхню країну ворогів».
Знайдено залишки однієї з довгих стін випадково, завдяки надуманому силовому втручанню в навколишній пейзаж. Керівництво місцевого радгоспу вирішило зі «стадіону» зробити велике озеро. Почали бульдозером заглиблювати його майбутнє дно, і то досить глибоко, до двох метрів. В дальньому правому куті було джерело води, утворювався струмок, що в дощову пору перетворювався на річку і міг наповнити майбутню водойму. Лівим його «берегом» проходжу майже до кінця цієї долини. І раптом бачу ще більш неймовірне диво за уламки довгої стіни: на дні виритого котловану стоїть білесенький маленький храм з різаного місцевого каменю, [який можна побачити на фронтоні корпусів природничих факультетів КНУ імені Тараса Шевченка].
Находжу обсип котловану і спускаюся вниз. Роздивляюся – храм розміром з капличку, однонефний, зверху сфероподібне покриття з того ж каменю. Заходжу всередину. Висота на зріст людини з піднятою рукою. Ширина – корпус і дві розставлені руки. Одночасно тут могли молитися з не більше 6-8 чоловік. Вівтарна стіна, як і заведено, заокруглена. В цьому місці стоїть жертовник – прямокутний стовп приблизно до пояса людини. І більше нічого. Але яке ж велике наукове значення цієї каплички, якщо вона ровесниця знайденого фрагменту довгої стіни – перша готська християнська пам’ятка. При цьому не на самій горі Мангуп, вершина котрої звідси вже проглядається, а тут внизу, в долині.
Піднімаюсь з котловану. Попереду – ліс з ґрунтовою дорогою. Ліворуч, метрів за 20, попід деревами, що розрослися вздовж схилу пагорбу, інша група археологів і насипи з з декількох розкопаних могил. Зав’язується розмова.
Могили дійсно готські, що підтверджується знайденими фібулами (защіпки спереду накидного на плечі одягу подібного до плаща). Поважно, з щасливою усмішкою професійні археологи їх демонструють. Щодо каплички, то, кажуть, ледве спинили бульдозериста, коли помітили її верхівку і частину стін. Аж потім обережно очистили до низу. Дивувалися, як вона збереглася неушкодженою. Приналежність готам цілком ймовірна, але об’єктивно визначити вік невідомо як. Отже, її могли спорудити і в часи країни Дорі і значно пізніше – уже в країні Феодоро.
[Подальша її доля відома – радгосп не захотів відступати від своїх планів, а переносити пам’ятку на нове місце археологи вважали недоцільним. В результаті вона таки була затоплена новоутвореним озером, а оскільки ґрунт галечний і вода дуже чиста, то вся капличка проглядається під водою до основи. На жаль, для України це не дивина – скільки церков було затоплено під час створення мутних дніпровських морів і тільки деякі виглядають верхами над водою!].
У компанії археологів крутився хлопець старшого шкільного віку, серцем небайдужий до історії. Коли він почув, що я збираюся підніматися на гору Мангуп, то захотів іти зі мною. Але ні я, ні він дороги не знали. Перед очима над залісненим крутим схилом виднілися голови двох подібних гір. Друга з них і є горою Мангуп, що підтвердили археологи. І тут ми зробили помилку. Замість того, щоб одійти метрів за 50 вправо, як нам радили, де починався помірний підйом аж на саму гору (це вже стало відомо на другий день), нас притягнув заворожуючий вигляд Мангупу і ми подалися в його бік.
Коли вже перейшли за підніжжя сусідньої з ним гори, і налюбувалися величною красою Мангупу, вирішили прямо тут штурмувати висоту, піднімаючись лісом. Нижня половина безіменної гори виявилася вельми крутою, градусів під 60°. Підійматись було дуже важко. Хлопець-напарник був проворніший, бо у нього дві руки були вільні. Мені ж заважав дипломат (але як іти в подорож без сидора, де ти будеш шукати щось перекусити. Я те «щось» мав, а дещо докупив у магазині внизу). Рухалися вгору майже лежачи, намагаючись вхопитися хоч за якийсь кущик чи деревце або хоч за коріння і ногами об щось опертися. Нарешті досягнули межі лісу. Далі – гола гора по вертикалі. Тут вже ми стикнулися з людським втручанням у природну первозданність. Весь низ кам’яної гори по контуру на глибину десь у три кроки був підрубаний і утворював таку собі галерею, закриту зверху від дощу, де можна було утримувати овечок.
Біда в тому, що весь цей продовжний коридор без однієї зовнішньої стінки був заповнений чагарником, колючим сухостоєм, і спочатку добряче налякав можливим вимушеним спуском, звідки ми піднялися. Однак, добре придивившись, ми таки зуміли подолати цю перепону – тулячись спиною до внутрішньої стіни і відхиляючи колючі зарості обчухраними гілками, знайденими тут же. Так ми добралися спочатку по прямій, потім за поворотом до центру змички між горами. І несподівано натрапили на справжні двомаршові сходи, які вивели з господарської галереї просто на колишній мангупський майдан.
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/