«Вільно дорого моєму серцю»

325

Літературна спадщина Тараса Григоровича Шевченка – геніального українського поета і маляра стає ще дорожчою читачеві Литовської Республіки, коли він довідується, що життя великого українського духовного пророка було тісно пов’язане і з Вільно. Правда, Тарас мешкав у місті не вільною людиною, а як козачок пана Енгельгардта, проте – не марно минув цей час. До самої смерті поет не забував цього європейського міста, звертав свої помисли до Вільно не тільки в розмовах з друзями, у спогадах, у листуванні, а й у своїй поетичній творчості. Тому вихід у світ книги  українського публіциста і вченого Віктора Жадька «І я лину у віки давноминулі» – це справді творчий подвиг журналіста, який  гідним виданням відзначив 200-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка.
Мешканці Вільнюса й тепер шанують пам’ять про Тараса Шевченка, зберігаючи його рукописи, картини, портрети; вони ще в нелегальних умовах поширювали його твори. Саме у Вільнюсі знайдено так званий «Портрет батька» поета Тарасової роботи. Окрім того, уже в післявоєнні роки виявлено список вірша «Хата» («Садок вишневий коло хати»), написаного 1847 року, та бронзовий бюст поета, відлитий в XIX столітті.
Автор по сучасному, використовуючи архівні матеріали, публікації про Т.Шевченка літературознавця й перекладача А.Непокупного та інших дослідників, розповідає про «вільновський період» життя й творчості Тараса Шевченка, його входження в європейську культуру та становлення як маляра. Книга ще більш стає цікавою й правдивою, бо автор використав багато фотографій та ілюстрації тогочасного й сучасного Вільнюса, місць, з якими пов’язане Тарасове життя.
Перші відомості про прибуття Шевченка до Вільнюса ми маємо в його автобіографії. Поет пише, що пан його був діяльною людиною: не переставав їздити то «в Київ, то в Вільно» – Павло Васильович Енгельгардт був у чині штаб-ротмістра царської гвардії і як ад’ютант генерал-губернатора Віденського краю О. Римського-Корсакова проживав у Вільно на теперішній Університетській вулиці, № 6, у флігелі генерал-губернаторського палацу (нині будівля Адміністрації Президента), проти університету.
Місто Вільно в часи перебування Шевченка було повним дивовижних суперечностей. Вулицями гуркотіли карети феодалів. Стрімкими завулками й вуличками біля будинків і магазинів нишпорили крамарі. Серед строкатого натовпу виділялись барвисті мундири студентів, понурі постаті ченців. У неділю і в святкові дні місто так і гуло від калатання костьольних і церковних дзвонів. Місцевий гарнізон, з наказу генерал-губернатора, поспішав закінчити на Антоколі і біля собору фортифікаційні споруди, витягав гармати на гору Гедіміна, де їх встановлювали жерлами до міста. Молодь, студенти, незважаючи на розгром гуртків філоматів і філаретів, незважаючи на арешти, заслання і постійну загрозу закриття університету, готувались активно до опору й напружено чекали повстання, що все наближалося.
Університетська професура жила в постійному страху перед царським гнівом. Поширювались чутки, нібито цар назвав Віденський університет «змією», яка виросла в нього «на грудях». Серед деяких консервативно настроєних вільнюських «етимологів» все більше поширювалось тлумачення, ніби назва «Вільно» походить від литовського слова «вяльнес» – «біс», тобто «бісове місто». Справді ж назва міста походить від назви швидкої річки Вільня (по литовському «хвиля води»). Давня назва столиці Литви по-українському звучить як «воля».
Ці й інші подібні картини у Вільно в 1829-1830 роках збуджували та навчали сільського хлопчину з України. Тарас бачив на власні очі, як треба жити й боротися за волю, не терпіти гніту та сваволі. І це надалі відіб’ється у його творах, особливо – в поезії та характері. Отже, можна сказати, що Тарас Шевченко перші уроки непокори, розуміння волі здобув у Вільно, про що й розповідається у розділі «Зарошені тополі схожі на велетенські свічки».
У цьому, такому необхідному для шанувальників  творчості  Т.Шевченка виданні, чітко прослідковується, як на Тараса впливала вільнюська художня школа, студенти якої малювали архітектурні пам’ятники в різних кварталах старого міста. Численні тодішні вільнюські літографи – Матвій Пшибильський, Казимир Бахматович, Карл Рачинський, Антонш Клюковсьиий, а особливо Йосип Озембловський та інші – прикрашували папір для листів видами міста і його околиць, виготовляли й інші літографії, яких було багато у вітринах магазинів. До речі, цей досвід Тарас Шевченко використає в Санкт-Петербурзі, оформляючи історичні видання.
Художньою школою керував популярний художник, полонізований турок чи вірмен, бадьорий і жвавий, незважаючи на свої 70 років, Ян Рустем, про якого серед вільнюських мешканців ходило прислів’я: «Ян Рустем малює з густем» (Ян Рустем малює зі смаком). Сам Шевченко в листуванні з друзями згадує одне речення, яке він запам’ятав з тих часів: «Теперь я могу тебе сказать только, что говаривал когда-то ученикам своим старик Рустем, профессор рисования при бывшем Виленском университете: «Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй и будешь мастером».
У 1829 році аудиторія професора Рустема була на третьому поверсі старого університетського приміщення, недалеко від астрономічної обсерваторії, віддалена від інших аудиторій. Там відбувалися уроки малювання, які й відвідував талановитий українець Тарас Шевченко. Скільки саме часу навчався Шевченко у Рустема, точних даних у нас немає. Можна думати, що не більше одного-двох семестрів. У всякому разі, це не було систематичне навчання, воно скоріше могло відбуватися у післяобідній час, коли юнак був умовно звільнений від звичайних щоденних обов’язків на квартирі свого пана. Можливо, що навчання юного козачка у Рустема не було оформлене навіть письмовим договором, а відбувалось у невимушених умовах при щирому ставленні з боку старого професора, якому тяжка доля талановитого юнака нагадувала його власні молоді роки і прагнення, коли він був на службі в Пулавах. На думку деяких біографів, український художник у 1830 році, окрім школи Я. Рустема, відвідував у столиці Литви й майстерню іншого художника – Яна-Батіста Лампі, який проживав тут тимчасово.
Вільно поет Тарас Шевченко оспівав у поезії, що починається словами: «У Вільні, городі преславнім…». Цей твір написано на Кос-Аралі 1848 року в жорстоких умовах заслання. Є думка, що сюжет вірша взято з випадку, який трапився у Вільно в період ліквідації університету, а можливо, трохи раніше. У потрійній трагедії, зображеній у поемі, поет майстерно змалював глибокі суперечності тодішньої литовської столиці. Він показав релігійний фанатизм, що призводив до нещастя людей. У поемі згадується Антоколь, Остробрамські ворота, Закретський ліс, палац Слушков. У всіх цих місцях поет бував і запам’ятав їх на все життя.
Можна гадати, що Шевченко знав творчість і тодішніх вільнюських філоматів – кращих ідейних друзів Адама Міцкевича. Особливо цікавився український поет поезією Яна Чечота, який багато років життя присвятив збиранню народних пісень. У збірнику пісень Чечота опубліковано сто українських дум, перекладених польською мовою. Серед них є тексти, дуже подібні до сюжетів деяких віршів Шевченка, які він написав у 1859 роках в С.-Петербурзі. Як приклад можна тут згадати вірші Кобзаря «Посажу коло хатини», «Ой, діброво, темний гаю», віршування і сюжет яких нагадують вірші Чечота.
Відома ще одна характерна деталь із життя Шевченка у Вільно, про що також розповідається у книзі Віктора Жадька «І я лину у віки давноминулі». Тут молодий шістнадцятирічний юнак познайомився з молодою дівчиною з незаможньої польської родини, з тією тільки різницею, що вона не була кріпачкою, і хоча працювала швачкою, була досить освіченною та цікавилася культурно-політичним життям Литви. Ім’я її було Ядвіга Гусиковська. Це вона збудила в серці поета почуття кохання, це вона під іменем Дуні (Дзюлі) записана в книзі життя Шевченка. Відомо, що Дзюня немало дбала про зовнішній вигляд молодого козачка. Життя жорстоко насміялось над її мріями про спільне щастя. Але, очевидно, Шевченко глибоко в серці носив світлий образ Дзюні, якщо через багато років у листі до вільнюсця Броніслава Залеського він підкреслював: «Вільно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему».
Коли 1857 році Тарас Шевченко довідався, шо буде звільнений і зможе вернутися до С.-Петербурга, то в свій маршрут вписав і столицю Литви. Він мріяв приїхати сюди, обняти своїх друзів і через Вільно вирушити до С.-Петербурга. Але, на жаль, ця мрія не здійснилась. Під час подорожі поет у сні бачив Вільно. Він, хоч у сні, тішився граціозними лініями костьолу святої Анни, а на їхньому тлі – коханою дівчиною Дзюнею.
Згадуючи про свою юнацьку любов, Шевченко сказав одному з своїх друзів: «Тогда впервые мне пришло в голову, почему и мы, крепостные, не можем быть свободными людьми, как и другие…». Вільна дочка народу, яку зустрів поет у Вільно, збудила в свідомості козачка почуття людської гідності, змусила замислитися над кріпосницькою системою, що гнітила народ.
Слід підкреслити, що зв’язок Т.Шевченка з вільнюсцями не переривався і під час його життя в С.-Петербурзі. Маючи вірних друзів, він відчував там і симпатії вільнюської молоді. Так, приятель першого литовського історика Сіманаса Даукантаса – Ромуальд Подбереський публікує рецензії на картини Шевченка, пише про значення його поезій для українського народу, поширює серед своїх знайомих «Кобзар».
Однак тісні зв’язки з вільнюсцями міцніють з того часу, коли поет потрапляє на заслання, де зустрічає багато вигнанців з Литви, зокрема вільню ця Броніслава Залеського, з яким Шевченко здружився, коли повернувся до Оренбурга з аральської експедиції. Для закінчення гідрографічних ескізів поетові на допомогу й було надано Бр. Залеського, який був графіком-аматором і, працюючи як помічник Шевченка, багато чому навчився. Бр. Залеському Т.Г.Шевченко присвятив біографічну повість російською мовою «Художник».
Коли Шевченко повернувся до С.-Петербурга 1858 року, вільнюсці, які проживали там, гаряче вітали поета і влаштували на його честь вечір. «Радостная, веселая встреча, – писав Тарас Григорович у «Журнале». – После сердечных речей и милых родных песен мы расстались». У цій історичній зустрічі брали участь найближчі вільнюські друзі поета, колишні оренбурзькі засланці Ян Станевич, Зигмунд Сераковський, а поет А. Сова написав вірш «Брату Шевченку». Вільнюський поет і журналіст Леонард Совінський ще за життя Шевченка, використовуючи свої можливості в місцевій пресі, опублікував деякі переклади віршів Кобзаря, як наприклад: «Чого ти ходиш на могилу». До найвидатніших популяризаторів поезії Тараса Григоровича у Вільно належить також відомий поет-демократ Людвік Кондратович (Владислав Сирокомля, 1823-1862). Його перу належить один з перших перекладів «Кобзаря» польською мовою, виданий у Вільно 1863 року, вже після смерті автора і перекладача.
Відтепер, коли побачила світ книга «І я лину у віки давноминулі», литовський народ може читати про життя і творчість геніального Кобзаря й українською мовою, яку добре знає і може пишатися тим, що на його батьківщині жив, любив, учився і мріяв про волю народів поет України, може шанувати його світлу пам’ять.
Людмила Жильцова-Вусик,
голова Громади українців Литви (1989-1997) та 111-го відділу «Союзу Українок Америки», член Комітету по вшануванню жертв Голодомору в Лос-Анджелесі (США), кавалер ордена Княгині Ольги 3 ступені та медалі Ордена Великого Князя Литовського Гедимінаса.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!