Степан Лепех. «Його доля – «поза межами болю!»

“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025

Закінчення. Початок див.:  Степан Лепех. «Його доля – «поза межами болю!» – Litgazeta.com.ua

ЕСКІЗИ ДЛЯ ПЕРЕДМОВИ ДО МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ

2 лютого минуло 145 років від дня народження українського письменника, автора всесвітньої слави антивоєнної повісті-поеми «Поза межами болю», літературного критика, педагога Осипа Васильовича Турянського.

…Саме у Відні в 1921-му Осип Турянський прокинувся знаменитим, коли було надруковано повість «Поза межами болю» водночас двома мовами: українською і німецькою.

Завдяки геніальному перекладу на німецьку мову, який здійснив шведський вчений і письменник Альфред Єнсен, про цей твір швидко дізналися у Європі, він набув широкого розголосу, авторові пишуть зворушливі листи читачі, про нього захоплено розповідають на лекціях студентам, а критики по гарячих слідах схвально відгукуються у пресі, ставлячи цю повість-поему на один рівень (а деякі – вище) з романами «Вогонь» А. Барбюса, «На західному фронті без змін» Е.-М. Ремарка, «Червоний сміх» Л. Андреєва та ін., в яких також зображено події Першої світової війни.На фоні аналогічних тогочасних новодруків воєнних авторів європейський читач був вражений глибиною художнього осмислення ще не загоєної часом кривавої бійні, унікальною стилістикою автора, його вірою в життя, вірою в прийдешнє щастя не тільки для сучасного людства, але й для грядущих поколінь.

Вже у Післямові до його першого віденського видання професор Роберт Плєн зазначив: «В найшляхетнішому змаганні народів досягнути й розділити найвищі цінності людства в царстві світової літератури рідко котрий сучасний поет написав такий сильний, такий ідейно-глибокий і оригінальний твір, як автор «Поза межами болю». Якби цей твір написав не поет, лиш людина, що пережила зміст цієї книжки своїм власним духом і тілом, то ця нечувано трагічна подія була б сама собою незвичайним людським документом «ганьби наших часів». Коли ж однак ми тут маємо діло з поетом, у якого об’єднана сила духа з силою слова, коли це людина, якої серце переповнене спочуттям і добротою, тоді його твір – це акт душі, вицвіт людського духа – це твір світової літератури».

І, справді, такий твір могла написати лише людина, яка сама це пережила. З цього приводу сам О.Турянський якось зазначив: «Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу».

Одним із перших відгукнувся на повість вже тут згадуваний відомий «молодомузівець» поет Петро Карманський, написавши у листі до автора: «Ваш твір — це наймогутніша з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі… Ваш твір робить вражіння дійсно пережитого, відчутого, переболілого і списаного кров’ю серця».

Серед схвальних відгуків української критики на цей твір треба відзначити, зокрема, й рецензії Б.Лепкого та О.Грицая.

Загалом, на думку деяких літературознавців, саме Турянський своїм геніальним твором показав Європі на культурній мапі Україну, чого не вдалося досягти в такій мірі ані німецькомовним перекладам Шевченка, ані Франка, ані Коцюбинського, ані Винниченка. Зауважу, передбачаючи хвилю гнівних заперечень, що мова йде про час, коли світ знайомився та обговорював «Поза межами болю». Саме ця повість-поема, як зазначала тодішня авторитетна критика старого світу, показує, «що погляди Європи на Україну зовсім помилкові. […]

Як сам поет гинув у страшній прірві, так і його народ кривавився оце вже від 1914 року аж досі за те тільки, що він перший у світовій війні дав почин до закінчення звірячої міжнародної різні, за те, що також хотів засісти у сім’ї народів, як вольний з вольними, рівний з рівними. […] Західноєвропейські дипломати кинули на нього присуд смерті в ім’я “єдіной недєлімої Рассєї”. Це злочин на європейській культурі, це злочин на духові всього людства нищити такий здоровий і талановитий, для світової культури так необхідний народ, як український”.

2.

Як зазначалося на початку цієї статті, з-поза межі свого прижиттєвого болю він не вийшов, навіть перенісшись у потойбічний світ. Біль цей став стрижнем його літературної спадщини.

Долаючи всі труднощі посмертної долі, всупереч штучно створюваним наступними десятиліттями обставинам забуття, його Слово все впевненіше торувало омріяний шлях до Сонця. Як вдало зазначає Андрій Печарський, дослідник творчості О.Турянського, «інколи здається, що літературна творчість Осипа Турянського – то відбиток тої знедоленої душі, яка не знайшла собі притулку в земному житті й постала біля тліючого вогнища-забуття, щоб спалахнути зі старого цвинтаря волелюбним духом, а може, просто тихою сповіддю сипати зернами на рідний поріг своєї щербатої проминулої долі. Письменник передбачав такий трагічний відголосок власної робінзонади. «Якесь темне почуття мучить мене, що я вже не матиму змоги написати подібного твору як «Поза межами болю», – писав автор у передмові до нового переробленого видання. – Наближається вже старість, а друге: галицьке повітря. Воно на легені здорове, але вбивче для душі. На жаль, немає змоги втекти з цієї Богом забутої землі… щоб щодня, щогодини не ранити свого серця»…

Якщо  звичайна людина, відійшовши в інші світи, продовжує жити у спогадах рідних, близьких, то митець увіковічнює себе  у плодах творчих. Але письменницька доля, як і людська загалом, була до Турянського немилосердна.

За життя він був здебільшого несправедливо травлений сучасниками-критиками, а по смерті, окрім них, посприяли цьому, зокрема, і історично-об’єктивні обставини, цензурно-ідеологічні причини: через 6 років по смерті письменника Галичину окупувала совітсько-большевицька машина, потім – війна, тривалі повоєнні культурно-духовні репресії, які з коренем виривали все, що могло пробуджувати український дух, показувати красу українського слова. Його твори не видавалися, літературознавці, зокрема й ті, що були обізнані з його всесвітньою славою завдяки повісті «Поза межами болю»,  навіть пошепки боялися про нього говорити.

Його ім’я  фактично було викреслене з історії українського письменства на довгі десятиліття, кинуте у безодню безпам’ятства.

Після кількох десятків років забуття  мабуть-таки першою (принаймні із віднайдених мною на цей час) друкованою публічною згадкою про Осипа Турянського була стаття у радехівській районній газеті «Зоря комунізму» (число за 1 березня 1966 року) місцевого краєзнавця Степана Чабаренка «Син оглядівського теслі». Враховуючи, що в ті часи компартійна преса навіть найнижчого рівня мала багатотитисячні тиражі і її примірники розходилися в обласні та республіканські інстанції, поступали у відповідні бібліотеки, можна стверджувати, що вона не пройшла мимо не тільки «пильного ока», але й проукраїнського літературного світу та читачів з інших регіонів.

Не відкидаю, що саме вона могла дати поштовх письменницькій та літературознавчій еліті,  до того ж враховуючи час відносної «відлиги», розпочати обережні порухи щодо «витягування» імені Осипа Турянського з довгого замовчування: у 1967 році у львівському видавництві «Каменяр» був підготовлений до видання рукопис його всесвітньо визнаної ще у 1921 році повісті «Поза межами болю». Проте, мабуть, не без кегебістського язика була запущена «утка», що Турянський під час Першої світової війни перебував у лавах Українських Січових стрільців, а його твір просякнутий націоналістичною ідеологією; згодом «куркульським романом» було названо і «Сина землі». Пригадаймо тут приведену вище цитату літературознавця Ростислава Семківа про те, що, можливо, інакше склалася його доля, якби він потрапив до Легіону Січових стрільців, але не встиг, бо мобілізували до австрійського війська.

Наскільки навіть величини української літератури були тоді залякані радянською ідеологічною репресивною машиною, свідчить хоча б той факт, що «коли згодом (вочевидь – після невдалої спроби видати О.Турянського  у «Каменярі» –прим. моя – С.Л.) виникла реальна можливість надрукувати «Поза межами болю» в «Жовтні» і для необхідного «зорієнтування» читача треба було дати переднє слово про Турянського котрогось з авторитетних сучасних письменників, який познімав би фальсифікаторські табу з призабутого автора, як це, наприклад, зробили Максим Рильський та Дмитро Павличко, готуючи до друку поезії О. Олеся і Б.-І. Антонича, то декілька літераторів, до яких ми зверталися, навідріз відмовилися писати про автора, який нібито створив куркульський роман «Син землі». І розводили вибачливо руками. Я слухав ці відмови і думав, що навіть талановиті, чесні письменники перебувають часом під впливом стереотипів, викуваних засоціологізованою критикою або ж витканих фальшивими поголосками міщан, на жаль, не завдають собі труда особисто прочитати той чи інший «засуджений» твір, щоб мати про нього свою власну думку» – писав згодом Роман Федорів, який вочевидь на той час уже був головним редактором журналу «Жовтень» (тепер – «Дзвін»).

Вже наступного 1968 року  літературознавцю,  одному з найактивніших дослідників та популяризаторів творчої спадщини письменника Степану Пінчуку таки вдалося опублікувати в листопадовому номері журналу «Вітчизна» свою статтю «Силует на камені. Відгомін минулого». Щоправда, аби вона таки пройшла сувору літцензуру і була вміщена, авторитетному українському літературознавцю, члену Спілки письменників довелося зробити цілком «пристойну» ідеологічну підводку – написати, що Осип Турянський прагнув мати міцні зв’язки з комуністичним підпіллям в Галичині, таким чином спростувати різні звинувачення в «буржуазному націоналізмі», стати на його захист на всеукраїнському рівні.

Такий результативний хід «окрилив» прихильників творчості Осипа Турянського, показав їм щлях для активізації промоції творчості письменника, нехай і ціною дещо, м’яко кажучи,  не зовсім достовірної інформації.

Так поступово готувався грунт для поновлення публікацій творів Турянського: спочатку у періодичних виданях, а згодом і у книжному форматі.

Зокрема, у лютому 1985 року в №2 щомісячного науково-популярного атеїстичного журналу товариства «Знання» – «Людина і світ» – в розділі «Література і мистецтво» поміщено оповідання Осипа Турянського «Курка», з невеличкою передмовою про життя і творчість письменника, яку підготував, як зазначено наприкінці тексту твору, С.Пінчук. І нехай деякі сучасні літературознавці висловлюють сумніви щодо правдивості, об’єктивності висвітлення ним життєвого шляху та творчого кредо Турянського, знову ж таки – треба зрозуміти, який це був час і що мета – витягнути з забуття всесвітньо визнане ім’я українського письменника – виправдовувала себе. Ось ці «аргументи» для комуністичної літцензури: «український письменник-демократ», «перші його реалістичні оповідання», «внаслідок конфлікту з так званою шкільною управою, куди входили клерикали та буржуазна верхівка міста, він був змушений залишити цю посаду…», «похований на бідняцькій ділянці», «…тісно зблизився з діячами комуністичного руху на західноукраїнських землях і брав безпосередню участь у налагодженні роботи літературної періодики, що орієнтувалась на Радянську Україну», «він активно співробітничав з журналом «Нові шляхи», друкував у ньому оригінальні твори, переклади, співпрацював з І.Хабою, редактором легальної газети Комуністичної партії Західної України «Світло», «цей великої художньої сили документ (повість-поема «Поза межами болю» – С.Л.) став грізним звинуваченням жорстокості імперіалістичної війни», «на останньому великому творі Турянського – романі «Син землі» позитивно позначилось увиразнення класових позицій митця, засвоєння творчого досвіду українських радянських письменників», «цей роман… закликав західноукраїнську молодь до соціальної активності, до боротьби проти гноблення»…

Зверну увагу на ще одну «хитрість» С.Пінчука: для «гарантії» публікації –першої за довгі роки: він обрав атеїстичний журнал і твір на нібито «чисто» релігійну тематику.

І такі мудрі ходи таки відкрили у 1989 році прямий шлях до першого за довгі десятиліття видання книги Осипа Турянського (К.: Дніпро, 1989. – 335 с.), в яку увійшли повість-поема «Поза межами болю», роман «Син землі» і три оповідання, з передмовою Степана Пінчука та вступним словом Романа Федоріва. Це була потужна подія в історії української літератури, яка остаточно зняла багатолітнє радянське ярмо «неблагонадійності» письменника і «знову, як і колись, розбурхала українського читача, змусила задуматися над вічними неперехідними людськими цінностями, змусила об’єктивно оцінити постать письменника-гуманіста і філософа, пройнятись його ідеями, його болями» (Сергій Сторощук – Надбужанщина, т.4, с. 684).

Того ж таки 1989 року за мотивами повісті-поеми «Поза межами болю» на кіностудії «Укртелефільм» режисером Ярославом Лупієм знято однойменний повнометражний художній фільм.

Приблизно у тому ж часі – у 1986 році – завдяки зусиллям історичної секції «Товариства Лева» індентифіковано могилу письменника на Личаківському цвинтарі, а восени 1990 року на ній встановлений надгробок, який згодом – у 1993 році – замінений пам’ятником з мармурової крихти з оригінальним січовим хрестом і таблицею з написом «ПЕДАГОГ І ПИСЬМЕННИК. ОСИП ТУРЯНСЬКИЙ. 1880-1933. ОСТАННІЙ ДАР ВІД СИНА». Детальніше про перипетії навколо останнього місця спочинку письменника розповідається у поміщеній в цій книзі статті «Роздуми на могилі».

Так поступово пам’ять про геніального сина української землі почала повертатися до нашого народу. Зокрема: у роки Незалежності повість «Поза межами болю» було введено до шкільних програм із української літератури, що означало зарахування спадщини письменника до національної класики; іменем Осипа Турянського названі вулиці у Львові, Дрогобичі, Яворові, Радехові, Оглядові Львівської області, Рогатині, Тлумачі Івано-Франківської області, Ужгороді (провулок Турянський) та в інших містах України.

Чимало зробили для цього і його земляки-радехівчани, односельчани-оглядівці. Окрім присвоєння його імені вулицям у Радехові та Оглядові, це ще: відкриття в родинному селі 13 жовтня 1991 року пам’ятника, створення музейного куточка в сільській бібліотеці, літературного товариства імені письменника при Публічній бібліотеці Радехівської громади, заснування у 2024 році літературно-просвітницького конкурсу імені Осипа Турянського з обласним статусом, щорічні різноманітні заходи щодо промоції його творчої спадщини тощо.

Наприклад, у березні 2003 року в Оглядівській сільській бібліотеці відбувся вечір пам’яті Осипа Турянського, приурочений 70-річю його смерті. Про життєвий і творчий шлях письменника розповіла вчителька місцевої школи Ганна Володимирівна Твердохліб. Завідувачка бібліотеки Надія Григорівна Мельник описала вражаючий танець смерті навколо погаслого багаття сімох приречених на смерть полонених, серед яких був майбутній автор безсмерної всесвітньовідомої повісті-поеми «Поза межами болю». У завершальній частині вечора місцевими аматорами було ісценізовано оповідання Осипа Турянського «Ей, коб мене були вчили». Як інформував у березневому дописі до районної часопису «Народна справа» вчитель історії Оглядівської загальноосвітньої школи Андрій Мельник, «до проведення вечора активно долучилися Христина Твердохліб, Наталія Фиркало, Христина Гайдамащук, Наталія Моравецька, Сергій Підгородецький, Марія Михальчук».

Аналогічні заходи пам’яті письменника проводилися на його батьківщині і в подальші роки.

Життєвим шляхом та творчою спадщиною Осипа Турянського все більше почали цікавитися літературознавці. Зокрема, серед знакових досягнень у цій галузі я б виділив глибинні дослідження Андрія Печарського, публікації нині покійного радехівського крає­знавця Василя Пруса, засновника та багатолітнього голови Радехівського літературного товариства імені Осипа Турянського Михайла Косіва,  а також прем’єру  18 червня 2021 року ютуб-фільму письменника Анатолія Дністрового «Письменник на війні. Історія Осипа Турянського» (https://youtu.be/TMhZPlxlBL8).

3.

Навіть нині, коли побачило світ немало видань творів Осипа Турянського, які до того ж можна легко знайти в електронному варіанті в інтернеті, зокрема і фільми за його творами, на жаль, серед широкого загалу читацької аудиторії вони не мають належного розголосу, про цього українського письменника, який і у прижитєві часи був чужим серед своїх, своїм у Європі, ми й досі знаємо злочинно мало.  Як  зазначають деякі літературознавці, трагедія Осипа Турянського очевидно полягає в тому, що він залишається автором тільки однієї книжки, яка не вмерла разом з ним. І це – несправедливо. Так вважає багато хто: в історію вітчизняної літератури він увійшов як письменник однієї геніальної книги «Поза межами болю», яка  принесла авторові   світове визнання. Богдан Лепкий зазначав: «… не знаєш, чи більше дивуватися тому, що автор пережив, чи тому, що  написав. Одно і друге справді «Поза межами болю». Воно велике».

Переконую, що несправедливо говорити, що його інші твори не заслуговують уваги. Я з великим задоволенням перечитую, зокрема, «Думу пралісу» і навіть написав окремий відгук-роздуми-переказ, рекомендуючи цю антивоєнну, на мій погляд, повість сучасникам. Це ж можу сказати і про багато інших, і не тільки художніх, надбань. Як на мене, незважаючи на певне пожвавлення книговидання, збагачення літературознавчого доробку дослідників спадщини письменника, ім’я та творчий спадок Осипа Турянського і сьогодні належно не вшановані. Як зазначає Андрій Печарський у своїй статті «Літературний портрет Осипа Турянського» (Монографія «Поетика творчості Осипа Турянського» – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. 202 с. – с. 22), «занедбана літературна спадщина Осипа Турянського й донині чекає на видання художніх творів і публіцистики, не кажучи вже про невтомні пошуки архівних матеріалів чи глибоке осмислення рукописних джерел письменника».

Але істиною, визнаною ним самим, залишається те, що його письменницька доля – це геніальна повість-поема «Поза межами болю». Понад сто років тому був час, коли його книга «Поза межами болю» вивела українську літератору на висоти європейського рівня. Ми зобов’язані відновити цю історичну справедливість.

У цьому контексті згадуються молитовні слова Романа Федоріва: «Ми винні перед ним. Час винен перед ним. Розгорнім сьогодні його повість, вчитаймося у неї, переймімся її болем, смутком і надією — і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї пекучої сповіді про «дорогу смерті», на якій лунав протест проти війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонце!».

Книга філософа О.Турянського у нинішньому часі зла, ненависті, війн має стати настільною для всіх можновладців і полководців. Спонукати їх робити світ людянішим і світлішим.

Осип Турянський заслужив цього всім: своєю нелегкою життєвою дорогою, своєю долею, яка є згустком людського болю. Повсякчас пам’ятаймо його вистражданий у смертельних дорогах сербського полону заповіт (віденська передмова О.Турянського від 1920 року): «Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові і нікчемності. Хай ясна ідея, що в цім оповіданні блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум’ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові!..».

Сильніше не скажеш й у відлунні новітніх воєнних лихоліть.

Степан ЛЕПЕХ,

Львівська обласна організація НСПУ

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.