“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
ЕСКІЗИ ДЛЯ ПЕРЕДМОВИ ДО МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
2 лютого минуло 145 років від дня народження українського письменника, автора всесвітньої слави антивоєнної повісті-поеми «Поза межами болю», літературного критика, педагога Осипа Васильовича Турянського.
І судилося йому пройти
пекло за життя,
Після смерті – забуття
і стражденне вороття…
На початках праці над цією книгою первинною її робочою назвою була обрана «Життєва і посмертна доля, що поза межами болю». І зараз вважаю, що вона б правдиво відображаласуть і перипетії, трагізм долі письменника при житті та після смерті.
Проте, заглиблюючись у зміст риски, що розділяє дві дати – народження і смерті, все більше дізнаючись про складнощі характеруТурянського, душевні болі, які він терпів через них і жорстку критику його попередніх та наступних творів, тим переконливіше схилявся до істини, що обраною самим Богом долею для Осипа Васильовича таки була, є і буде неперевершена, що здобула беззаперечну світову славу відразу ж після її видання у 1921 році, повість-поема «Поза межами болю», назва якої напрочуд співзвучна не тільки з тим, що він пережив у сербському полоні, у повоєнний період – аж до своєї смерті, але й після неї – чи не до нинішнього часу. Власне, у цих три слова Осип Турянський блискуче і талановито вмістив весь трагізм своєї долі: і особистої, і творчої.
Це – той випадок, коли твір письменника перевершив його ім’я і затьмарив будь-які інші життєві, у тому числі літературні творіння.
…Він був найстаршим із одинадцяти дітей теслі із села Оглядів, що на Радехівщині. Його душевні рани хвилями смутку й тривоги почали кровоточити ще в ранньому дитинстві: четверо молодшеньких сестричок і братиків (Євдокія, Марія, Семеон, Петро), проживши відповідно три, два, п’ять років та один місяць, ангелятами відлітають в небеса.
Далі були початкова школа, Львівська українська гімназія, з якої Турянського за захоплення нелегальною літературою («вільнодумство») виключають, але згодом завдяки проханню батька відновлюють.
Ось як про цей інцидент згадувала рідна сестра Осипа – Ганна (по чоловікові – Шкраба): «Не раз приходили від брата листи з проханням: «Тату, рятуйте, бо недобре зі мною! Пропадаю!». Бідні тато паличку в руки і йдуть до Львова пішки… Там стали просити… Якось усе це успокоїлось, і брат продовжив навчання. А тут увесь час тяжчі і тяжчі випробування. Навчання потребує грошей, а їх немає де взяти. Тут уже татові приходив кінець, бо щомісяця мусіли вислати йому 25 ринських. Це були великі гроші – 50 ринських коштувала корова. Зими були суворі, а одяг і харчі – погані. Тато працювали у снігу, на морозі, як могли, підтримували мого брата, Але і це пройшло…».
Проте, як вказано в деяких інтернет-ресурсах, фінансував навчання Осипа у Львівській гімназії вчитель з Оглядова Ференс, який, власне, і порекомендував батькові віддати здібного сина туди на навчання. А от відомий краєзнавець, вчитель Оглядівської школи Григорій Лисак у своїй книзі «Село наше рідне. Історія села Монастирок-Оглядівський» стверджує, що гроші на навчання давав місцевий парох Іван Стоцький – дідо Романа Шухевича. Та про це гімназист міг і не знати.
Як би там не було, відтак, розуміючи, що батько не в силах подальшому допомагати, Осип на другому курсі почав заробляти на прожиття репетиторством.
Склавши матуру (атетстат зрілості), Турянський поступає на філософський факультет Віденського університету. Про батьківську допомогу вже й не думав: навчаючись, працює кореспондентом в кількох австрійських виданнях, де публікує свої статті, зокрема про українські дипломатичні відносини, живе з гонорарів.
Не покидав він цієї адвокації української справи у Відні і після від’їзду на працю вчителем гімназії у Перемишлі, продовжуючи публікувати матеріали щодо українського питання втодішній масовій періодиці:»UkrainischeRundschau» – часописі, який щомісяця інформував іноземців про політичні та культурні справи України і який, до речі, за деякими джерелами, у 1908-1909 роках він редагував; а також у «KölnischeZeitung» (українське видання німецькою мовою), «HamburgerFremdenblatt», «Hilfe», «FrankfurterZeitung» та ін.
Щойно одружившись і дочекавшись народження сина, його – вже доктора філософії Віденського університету мобілізовують до австрійської армії і відправляють на фронт Першої світової війни. Тут принагідно вважаю за доцільне зацитувати думку літературознавця Ростислава Семківа: «Цілком можливо, що Осип Турянський […] був би більш знаним, якби потрапив до Легіону січових стрільців, як то зробили багато українських ентузіастів появи національного війська в Галичині в 1914 році. Він просто не встиг цього зробити. Ще до того, як Легіон почав збиратися, його мобілізували”.
У 1915 році у м.Ніш він потрапляє у сербський полон. Далі – дорога смерті під конвоєм, і без нього, через гори Албанії, згодом описана в геніальній, світової слави повісті «Поза межами болю», повернення «з того світу» у Відень та викладання порівняльного права у тутешньому університеті, довгожданий дозвіл на виїзд у Галичину, додому, де його зустрічає ножем у спину зрада дружини… Відтак непорозуміння по педагогічній праці і жорсткі суперечки з літературними критиками, загострення хронічної хвороби – раку шлунка та смерть у 53-річному віці…
У літературній творчості Осип Турянський дебютував оповіданнями «Де сонце», «Ей, коб мене були вчили» та «Курка», опублікованими у 1908 році в альманасі «Січ» (Відень).
Наступним його художнім твором була повість-поема «Поза межами болю», яку він написав на «одному диханні», за свіжими враженнями, перебуваючи після «дороги смерті» через гори Албанії ще у таборах військовополонених на італійському острові Ельба, як інтернований офіцер австрійської армії. Власне, позначка у кінці твору «Ельба, 1917» вказує на це.
Написане письменник переробляв, удосконалював незліченну кількість разів цілих чотири роки – аж до видання твору. Повернувшись з полону до Відня, Осип Турянський активно починає готувати повість-поему до друку. Але перед тим він конче бажав почути думки літературних побратимів про своє вистраждане твориво.
Щойно давній віденець Турянський знову появився у столиці Австрії, він з головою поринув у життя сорокатої української еміграції, яка узимку 1921 року чи не кожної пори дня і вечора вела політичні дебати, розмови на літературні теми у віденських каварнях, найбільше – в «Геррен-Кафе» і в каварні «Централь», а пізніше в каварні Грайлінгера. Найгарячішими були дискусії представників західної та наддніпрянської культур щодо радянізації чи європеїзму майбутнього єдиної української нації. У цьому товаристві «западник» Турянський, хоч і прибув з сербсько-італійського полону з розстроєними нервами і перечулений, але з своєю головою, що була «справжнім магазином знання не тільки славянської фільології, але й модерних європейських мов і літератур» (за П.Карманським), бадьоро вселяв віру в ясне прийдешнє єдиної України, її великого творчого потенціалу. Він ходив від гуртка до гуртка, прислухався до спорів, дебатів про мистецтво і все більше переконувався, що порівняно із представниками наддніпрянської України, в колі яких опинився уперше, у нього незрівнянно більший багаж життєвих і творчих можливостей, і йому не випадає соромитися свого літературного ікогніто.
Ось як далі описує тогочасний його стан Петро Карманський в опублікованій в газеті «Діло» 5 квітня 1933 року статті «Трагедія письменника Турянського»: «І зародилася в ньому творча туга, ця вбивча недуга, яка виводить хворого з рівноваги і затроює його дні і ночі.
Фізичне виснаження, голод і безнадійність на дорозі до завтра, розбиті нерви, врешті оця нова недуга і свідомість скарбу великого знання, який дотепер скривався в його творчій потенції невикористаним – отсе те підложжа, на якому родився Турянський-письменник.
Під ту пору вся письменницька і журналістична громада, досі розріжнена кордонами, об’єдналася під егідою рухливого д-ра Кушніра в одну республіку (тоді ще не розмежовану політичними напрямками) і раз у тиждень сходилась на спільні читання і дискусії, а реалістичним результатом цього духовного об’єднання був редагований д-ром Піснячевським журнал «Воля».
Чи міг Турянський залишитися тільки обсерватором цього великого розмаху, в якому розхолітався дух тодішньої, ще молодої і бадьорої нашої еміграції, тимпаче, що носив він у собі давно наболілу і вповні передуману концепцію своєї воєнної драми, могутньої жахливою дійсністю?
Лявіною викочувалися з душі Турянського брили дантейських епізодів, що складалися в цілість першого і єдиного його справжнього літературного твору «Поза межами болю». Все те творилося потайки, бо автор ще сам не знав, чи він пише літературний твір, чи веде записну книжку prodomosua (для себе – С.Л.), для втихомирення своєї підсвідомої творчої туги.
І коли твірenblok був готовий, він зважився перечитати його О.Кущакові, який своєю тонкою психічною аналізою вникнув у суть твору і дав авторові свої цінні вказівки.
«Та автор іще не мав певности, – писав О. Кущак, – як йому дивитися на свою спробу. Прийшлося мені вволити його волю і при псевдо-чорній каві, в холодній третьорядній каварні, вислухати за одним махом цей твір у сирій формі і висловитися про нього.
Ніколи не забуду цього моменту, який хто-зна чи не дав українському письменству нового жреця.
– Ви дали мені життя, – говорив Турянський, ясніючи радістю, коли я запевнив його, що у перечитаному добачаю матеріял на першоклясний мистецький твір, подаючи водночас деякі думки, як перевести остаточну його обрібку.
– Аж тепер я знаю, що до чогось годжуся, та що моє життя не зайве. Я переродився і відчуваю у собі молодецьку силу.
Від того моменту Турянський зі своїм твором не розлучався і водно переробляв його, доповнював, цизелював, бо його амбіції пішли поза межі пересічного письменника. І як цей твір вріс у душу автора, видно з того, що він не мав змоги читати його комусь, щоби плач не затискав йому глотки».
Це при тому, що автор чотири роки перепускав через душу і серце ці думки, покладені на папір, але ніяк не зміг звикнути до них, бо його особисті страждання, обпечені гранню совісті та сумління, були поза межами болю. Вже на початку Переднього слова до книги Турянський фіксує їх словами-розривними кулями, що донині ранять читача: «І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межами людського болю – в країну божевілля і смерті…».
І тут же зізнається в мотивах написання твору: «Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву… Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів… І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш… Ні, я не можу, я не смію мовчати».
Ці рани не покидали його ні на мить, щораз з новою силою врізалися у кожну нервову клітинку, гнітили помисли, а відтак – кровавими буквами лягали в канву повісті…
(Закінчення буде)
Степан ЛЕПЕХ,
Львівська обласна організація НСПУ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.