“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Продовження. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/prose/volodymyr-ushenko-izrailski-zamalovky/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
4.
Підслухана телефонна розмови моєї онучки Єви, що велася на івриті (переклад українською):
– Привіт, Єва.
– Умгу.
– Ну, розповідай…
– Не можу, я їм.
– А що ти їси?
– На івриті немає такого слова, а українською «пиріжок».
– Як, як?
– Пи-рі-жок. Бабуся спекла.
– А що це таке?
– Це така булочка з начинкою.
– А начинка яка?
– Буває різна: от наприклад, м’ясний фарш, пересмажений з цибулею і пересипаний вареними яйцями, буває тушена капуста чи картопляне пюре. А ще бувають пиріжки солодкі з начинкою з яблук, слив чи повидла. Начинка загортається в тісто, а потім в пічку і до рум’яного.
– Я не зрозуміла. Це як? М’ясний фарш перемішується з повидлом?
– Ні. Це зовсім різні види пиріжків. Одні з м’ясом чи з капустою. Інші солодкі, тобто з яблуками чи з повидлом.
– То це ж різні страви!
– Так, це різні пиріжки.
– А готуються однаково?
– Так, однаково.
– І однаково називаються.
– Називаються порізну. Пиріжки з м’ясом, або ж пиріжки з повидлом.
– Боже, як складно. Скільки страв, а назва одна. Бідна українська мова…
5.
В Ізраїлі я познайомився з цікавою людиною. Його ймення Аркадій і йому вже 87, приїхав сюди з Черкас більше 40 років тому. Незважаючи на свій поважний вік, він напрочуд адекватна особистість, десь філософ, десь гуморист, десь енциклопедист і ерудит, залишаючись таким собі простою робочою людиною.
Мені завжди з ним було цікаво, бо він випромінював просту житейську мудрість і такт.
Якось вони з дружиною їхали ізраїльським автобаном своїм авто, подарованому дітьми, і раптом… Біда – не біда, але спустило колесо.
Зупинилися на узбіччі. Повз них пролітають зграї різноманітних автівок, сонце в зеніті, на небі ані хмаринки, температура повітря на бетонній смузі близько 40 за Цельсієм і коли тобі за вісімдесят – заміна колеса стає проблемою.
Але робити нічого. Аркадій насунув на голову капелюха, виходить з машини, відкриває багажник, виймає домкрата, відкручує запаску…
Аж ось за ним зупиняється якась автівка, з-за керма вискакує молодик в чорному вбранні (араб) і на івриті запитує:
– У вас проблеми, батьку?».
– Та хіба це проблеми. Ось, колесо…, – Аркадій ставить запаску в багажнику на попа, але вийняти заважають роки і мудрість.
– Ось вам, батьку, пляшка води, йдіть он на зупинку з бабусею, почекайте там, а я вам все влаштую.
Аркадій не заперечував.
Почекали, поки молодик хвацько і весело замінив колесо, сховав його в належну нішу, туди ж поклав домкрат з балонним ключем.
– Ой, дякую, шановний, ви так нас виручили. Скільки ми вам винні?
Молодик, витираючи руки салфеткою, посміхнувся, потім показав пальцем на небо і мовив:
– Он там Бог, він все бачить. Це я вам дякую, батьку, за те, що ви мені, грішному, надали можливість спокутувати хоч невелику частинку моїх гріхів, надавши вам посильну допомогу. І якщо вам буде потрібно, я завжди буду до ваших послуг», – і він протягнув Аркадію свою візитівку.
– Дякую, хлопче, але я єврей, а ще я маю тут, в Ізраїлі, двох синів і дочку. Мені є кому помагати.
– От і добре. Скажіть їм, щоб не проходили повз нужденного араба. Добро, воно завжди повертається, Бог все бачить.
6.
Якось Аркадій, розповідаючи про тутешню систему пенсійного забезпечення, проговорився, що в 67, коли ізраїльські чоловіки виходять на пенсію, він зняв (є така опція) всі належні йому пенсійні кошти і вклав їх у придбання квартири дітям, а сам продовжував працювати аж до 82-ох.
А працював він, колишній завідувач автогаражем, карщиком (тобто водієм автонавантажувача) на великому оптовому продуктовому складі десь в околицях Тель-Авіва. І все було б добре, але вік…
Останнім часом йому вже почало паморочитися, але Аркадій стійко тримався і не показував свого стану. Взагалі-то він працював завжди обережно, виважено і непоспіхом, але того дня все ніби-то пішло шкеребеть: і погода (вітер), і настрій, і напарники з помічниками щось все не так… А закінчилось все банальною помилкою.
Робив цей маневр разів сорок за зміну, а тут… Не розрахував занос машини, розвертаючись на місці, зачепив клешнею підйомника стійку стелажу і все що там було гучно повалилось на підлогу з шестиметрової висоти (слава Богу, нікого не зачепило). А там було товару так тисяч на …дцять шекелів.
До нього підбігли, переконались, що без крові і без контузій, заспокоїли і відвезли додому.
Цілу ніч Аркадій не зімкнув очей. Так було прикро. Скільки років вірою-правдою, без аварій і пригод. Все було так добре і ось тобі на…
Зранку зателефонували і попросили прибути на роботу в… зручний для цього час. А ще, бажано, пристойно одягнутись. Сорочку під краватку.
Що робити, каже Аркадій, йду на роботу, як на заріз. Перед людьми соромно, адже я не просто карщик, я ще й наставник. Мої учні он не тільки на цьому підприємстві. Це ж я їх навчав. Це збоку здається просто – сів за кермо, крути-верти його, натискай важелі і педалі і контейнери самі туди-сюди, як кулі в лузу.
На прохідній зустріли з посмішками і… з квітами. Провели в актову залу, прикрашену різнокольоровими кульками, де вишикувались директор з усією своєю свитою, моя бригада і мої колишні учні:
– Шановний пане Аркадію. Ми дуже вдячні вам за багаторічну невтомну працю на нашому підприємстві, – він щось там говорив і говорив, а потім йому вручили якусь грамоту, якісь пакунки з подарунками, якісь конверти (як виявилось, з кешем), наперед оплачену страховку на медичне страхування, футболку з логотипом фірми і провели на пенсію. Ніхто не згадав ні про вчорашню аварію, ні про нанесені збитки…
Тільки сказали: «Посуд б’ють на щастя. Будьте же здорові і нас не забувайте».
7.
В нашому російськомовному мікрорайоні є багато різноманітних мінімаркетів і просто торгівельних яток. Особливо популярна тут торгівля садовиною і городиною. Ясно, що місцевою: ананаси, цитрусові, виноград, хурма, дині і багато такого, назв і смаків котрих я не знав і не пробував. Напроти нашого дому теж є така.
Розказують, що власником з півсотні таких яток в місті був донедавна один старий і спритний єврей. Коли він помер, то заповів свою справу своїм дітям, але ось саме цю лавку подарував худючому, невисокому і жилавому арабу, що працював в ній звичайним вантажником. За які заслуги… Проте, то вже справа інша.
Так, той не мав пристойної освіти і пристойного виховання, в лавці його звикли бачити в досить потертому, часто засмальцьованому комбінезоні на голому тілі та неодмінно в коротких ризових чоботях-чунях.
Отримавши спадок, цей араб, Ахметом його звати, не розгубився, а за допомогою свого роду чи клану найняв найкращого в місті директора магазину, найкращу бухгалтерку, найкращого менеджера-постачальника і найкращих продавців. А ще з завидною регулярністю щопівроку щедро платить найнятому старому єврею, ревізору-аудитору, якого ненавидить вся чесна торгівля міста, і який ревно і скрупульозно риється в паперах, комп’ютерних файлах, контейнерах з ящиками і навіть в смітнику.
Сам же Ахмет використовує своє положення власника і займає в лавці одразу дві посади: вантажника і прибиральника. Також він дозволяє собі панські вольності: любить дарувати дітям щось смачненьке з вітрини, а вагітним жіночкам щедро докладає в торби винограду, черешні чи ананаси.
І спілкується з покупцями виключно арабською, або ж всім зрозумілою мовою жестів.
8.
Містобудівна традиція Ізраїлю дуже цікава і сучасна, бо переважна частина житлового фонду була спланована і збудована після 2000 року. Тут все продумано.
Практично кожний міський мікрорайон в будь-якому новозбудованому містечку має центральну площу, посеред якої… дитячий майданчик. Це 10х10, а то й 20х20 метрів різнокольорового ковроліну з гойдалками, каруселями, мотузяними просторовими лабіринтами висотою метрів з шість і обов’язковими закрученими трубами-узвозами з тої ж висоти. Навкруг лавки для татів-мам і бабусь з дідусями. Тут же спортивний гімнастичний майданчик: той же ковролін з перекладинами, брусами, кільцями, гімнастичними станками і різноманітними тренажерами. Поруч, серед квітників з крапельним поливом, мармурові столики для доміношників, шахістів і картярів пенсійного віку. І все це під яскравими парусиновими накриттями, що створюють тінь в цьому спекотному кліматі.
Але центральною спорудою такої площі практично у всіх містах, які я бачив є каньйон. Так називають будинок в десять, а то й двадцять поверхів, що обов’язково має внутрішній дворик. Різні каньйони мають дворики розмірами від тих же 10х10 до 30х30, а то й десь більше.
Каньйон – це як наш пасаж лавок, магазинів, мінімаркетів і супермаркетів. Вони туляться як з зовнішнього, так і з внутрішнього боків. Всередині каньйону є інформаційний стенд, на якому в червоно-чорних кольорах (жалоби й помсти) розміщені фото всіх трьохсот заручників, що досі утримуються розбійниками з ХАМАС в неволі. Для входу в цей внутрішній дворик існують два-три, а то й всі чотири арки і кожна арка має посередині широкі сходи кудись вниз.
Це громадські бомбосховища.
Взагалі-то бомбосховища, мамади, має кожна квартира. Це така собі окрема кімната з метр товщиною армованими стінами і обов’язковими стальними жалюзями на вікнах. Навіть якщо будинок впаде – мамади встоять.
Ізраїль – країна маленька. Від моря до ріки, тобто від узбережжя Середземного моря до ріки Йордан (кордон Ізраїлю і Йорданії) всього то з шістдесят кілометрів. А від того ж моря й до моря Мертвого – кілометрів 70–75. Цю відстань сучасні бойові балістичні ракети долають за хвилини, а тому у випадку повітряної тривоги для того щоб заховатися, ізраїльська Служба тилу встановлює норматив – від 2 до 3 хвилин і не більше.
Того тихого і мирного вечора дитячий майданчик був як завжди переповнений. Понад півсотні дітей від 3 до 13-ти, понад півсотні татів, мам, бабусь і дідусів.
Різкий наростаючий і спадаючий звук сирени зірвав всіх з місця, хтось встиг схопити свою дитину, хтось не встиг та схопив дитину чужу. Хтось з немовлям, хтось з коляскою…
Хто з дорослих останній – оглядає дитячий майданчик – чи кого не забули.
Всі вже в сховищі, малі діти налякані, плачуть, хтось не може знайти маму, хтось шукає свою дитину… Нарешті всі знайшлись, обнялись, заспокоюються.
Взагалі-то тривоги в Ізраїлі короткі – хвилин двадцять-тридцять. Максимум година. Вони знають, що у нас тривоги бувають довгі і дуже довгі.
Вони нам співчувають, бо знають, що війна за незалежність – це війна за виживання. За виживання людей, нації, мови, віри.
Вони за нас, а ми за них.
м. Бориспіль
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.