ОПОВІДАННЯ
“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023
Закінчення. Початок див. https://litgazeta.com.ua/prose/uladzimir-niakliaiev-bilorus-nikchema-opovidannia/
Хто ліворуч, той ліворуч винен. Хто праворуч, той праворуч винен. А той, хто посередині, винен скрізь.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(Із щоденникових записів).
3.
Я досі пам’ятаю, як вона сказала оте: «Засранець!» І як плюнула. То чому ж я, згадуючи про це, стою з білими трояндами на пероні Мінського вокзалу, який виглядає зовсім не так, як півстоліття тому, коли від нього відправлявся потяг на Феодосію через Київ. Коли по ньому бігали дівчата в сомбреро і хлопці в панамках?
Ми домовилися про побачення через п’ятдесят років ще до того, як вийшли з поїзда на роз’їзді Безсмертники. У тамбурі вагона перед виходом. Саме Рута вирішила того дня зустрітися на пероні вокзалу в Мінську в годину, коли відправлявся наш поїзд. – Так, – сказала вона, – це цікаво. А інакше – ні».
«Тоді чому не через шістдесят?» – запитав я. – «Через шістдесят років буде ще цікавіше», – а вона відповіла, що через шістдесят років ми можемо вже перестати бути людьми. – «Поглянь на наших батьків. Що в них людського?»
Я не бачив нічого нелюдського у наших батьках. І я не хотів так довго чекати. Вічність видавалася мені 50 роками. Я не уявляв, як попрощаюся з Рутою навіть на день, не те що назавжди. Але вона сказала, що ми йдемо в невідомість, тому невідомо, що з нами в майбутньому може статися. Може, ми заблукаємо, загубимося у світі, але тоді знатимемо, що хоч через п’ятдесят років ми знайдемо себе. «Хоч дещо нам буде відомо з того, що нас чекає попереду», – торкнулася вона карамельними губами моєї щоки, і я спробував скоротити розлуку, щоб зустрітися, як у продовженні історії про мушкетерів, через 20 років, але так і не встиг її вмовити – потяг зупинився на переїзді…
Я приходив на перон Мінського вокзалу 20 років тому. Думав: а раптом?..
Рута не прийшла.
Нічого не відбувається випадково.
Після інституту я працював у Міністерстві фінансів. Я сидів у паперовому пилу, але робота моя не була пилюжною. За цей час перестав існувати СРСР, з ним зникла і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка, з’явилася Республіка Білорусь, а моя робота залишалася все такою ж. Як і паперовий пил.
Міністерство фінансів розташовувалося в Будинку уряду. Коли одна влада змінилася, прийшли люди в чорному, послані новою владою, і сказали, щоб ми виміталися. – «Щоб і духу вашого тут не було!» – Через три дні знову з’явилися: «Ви ще тут?» Наш міністр намагався їм пояснити, що ми не можемо так швидко переїхати в інше місце, а вони сказали: «Так ми вам допоможемо!» І нас викинули на вулицю разом зі столами і відрізаними комп’ютерами, на яких була вся інформація про фінансовий стан країни.
Для чогось їм потрібні були наші офіси. Ніхто не пояснив чому. Нова влада взагалі нікому нічого не пояснювала. Але оскільки наші офіси були в Будинку Уряду, то, здається, нам дали зрозуміти: ви не уряд.
Один мій студентський друг, заступник міністра, через це пішов у відставку. Він був провідним фахівцем, його називали фінансовим генієм, і всі думали, що не приймуть його відставки, почнуть вмовляти його залишитися. Напевно, він і сам на це розраховував, але прорахувався. «Ти не хочеш бути з нами? – запитали його. – Так іди на…»
Так вони і сказали.
Тоді вперше у мене промайнула думка: «З новою владою щось не так». Але так, швиденько промайнула. З’явилась і зникла. І мене призначили на місце друга.
Звичайно, я не відразу погодився. Все-таки друг. Пішов до нього. Випили, поговорили. Він сказав: «Іди. Бо призначать якогось засранця».
Перед призначенням мене викликали до КДБ. Для розмови. Сказали, що погодили мою кандидатуру. Вони підготували документи для президента (у Білорусі на той час вже був президент), але… Але, якщо я хочу бути не тільки заступником міністра, а міністром колись, то це неможливо без документів, які вони підготували, то ж я мушу підписати ще один, інший папір…
Я підписав. Не тому, що хотів стати міністром, а щоб сказати, ким я став у день зустрічі Руті, яка гадала колись, ким я стану.
Коли Гицель її зґвалтував, він злякався, що вона заявить про це в міліцію. Тому він сам заявив, що Рута, я і Чесік хотіли замінувати поїзд. І він забрав у нас міну. І що ми нібито з ним побилися, коли він її забирав. Ось звідки синці на Руті.
Про це Кощій розповів Чесику. І Чесик нам сказав, що якщо ми не хочемо до дитячої колонії, то треба втікати.
Два дні, що ми блукали, не знаючи, куди подітися, біля Безсмертників, Рута зі мною не розмовляла. І коли на третій день за кущами, де ми ховалися, з’явилися міліціонери, я запитав, чи зустрінемося ми через 50 років, як домовилися? Вона сказала, що ми зустрінемося, бо їй все-таки цікаво, ким я стану?
«Я, Руто, став міністром».
Вона не заявила на Гицеля навіть тоді, коли нас спіймали. Я не знаю чому. Можливо, вона не хотіла, щоб її батьки про все дізналися. Але лікар, який її оглядав, виявив сліди зґвалтування і записав. Гицеля віддали під суд, Чесика повернули до колонії, а батьки Рути, побоюючись розголосу, таки не повернулися в Мінськ. Залишилися в Джанкої.
Я приїжджав у Джанкой, коли потому минуло 20 років. Знайшов будинок, де жила їхня родина. Але там були вже нові господарі, які сказали, що старі господарі померли, а молоді ще раніше виїхали. Куди – ніхто не знав. «Жили тихо якось. Ніби щось приховували».
По дорозі з Джанкоя я не втримався і вийшов на Безсмертниках. Там нічого не змінилося – навіть Кощій був живим. Тільки він уже не був начальником станції, а просто жив на роз’їзді, бо більше і не мав, де жити. Він розповів, що Чесик відсидів десять років за спробу диверсії на залізниці, а коли вийшов на волю, одружився з Рутою. Звідки це знав Кощій? Бо вони справляли там весілля. Десять років тому вони приїздили з гостями і справляли там весілля.
Їдучи до Мінська зі спеціально купленим квитком у плацкартному вагоні, я лежав на тій самій бічній полиці, на якій колись їхав, але не доїхав до Феодосії, дивився, як пасажири в моєму купе і в тому, що було поруч зі мною, розставляли пляшки і випивали, перекушували, розповідали один одному, перебиваючи, де і з якими пригодами вони відпочивали, а мене заколисував поїзд, і мені снилося, що це Аркадій Савелійович і Валерія Семенівна, повертаючись з Євпаторії, розповідають моїм батькам, як добре було відпочивати на дитячому курорті, де дітям нічого не загрожує, а мама питає: «Чому ж тоді ви Руту не захистили?..» Аркадій Савелійович і Валерія Семенівна розгублено мовчать – і тут я згадую про Чесика, який, щоб я ніколи більше не зустрівся з Рутою, підклав міну під рейки на повороті за будкою Гицеля! Я кидаюся в тамбур, аби зірвати стоп-кран, щоб потяг не наїхав на міну, а кондукторка, яка курить у переході між вагонами на хиткому мостику, на якому курила і Рута, каже, що стоп-кран треба було зривати, коли ми їхали туди, а тепер, коли повертаємося, вже пізно…
Можливо, і зустрічатися буде вже пізно через 50 років. На зворотному шляху життя. На вокзалі, який, мабуть, буде порожнім.
Я глянув на годинник: до відправлення нашого поїзда на Феодосію залишалося б чверть години. Але пасажири із клунками та з брезентовими і шкіряними валізами на платформі не товпилися, ніхто не шукав свій вагон: цей потяг до станції Мінськ-Пасажирський не подавався. В Україні була війна – потяги на південь взагалі не ходили. Ні через Київ, ні через Полтаву.
У Лілі, дівчинки мого дитинства, з якою я одружився, дізнавшись про весілля Рути, була рідня в Україні. Родина сестри, яка вийшла заміж за українця. Троє дітей. Чоловік пішов воювати, їхній будинок у Харкові згорів, сестра з дітьми тулилася тепер у чужих людей, а Ліля не могла туди вибратися, щоб допомогти. Чим і як, вона сама не знала, для неї головне було туди потрапити, але з початком війни з Білорусі до Харкова йшли лише танки.
Коли ми з Лілією одружувалися, я намагався вмовити її на весілля в Безсмертниках. Не вдалося. Знаючи історію про Руту, вона сказала: «Якщо хочеш сатисфакції, обери іншу зброю. І секунданта іншого».
Після весілля поїхали ми не в Безсмертники, а в поселище, де промайнуло наше дитинство. Ніякої «Сільгосптехніки» там вже не було, залишилося кілька будинків, в яких жили чужі люди. Ми зайшли в один, який колись був моїм. Там запитали: «Хто ти?» Я сказав, що в дитинстві тут жив, а ті, що жили, в моїй хаті лише знизали плечима: «То й що з того?..»
Я не знав, що випливає з того, але Ліля знала. – А те з того, – сказала вона новим господарям, — що поцілуйте його в дупу.
Характер її, яким був у дитинстві, таким же залишився і у дорослої.
Ми не змінюємося. А якщо і змінюємося, то тільки зовні. Сиве волосся, зморшки. А внутрішньо анітрохи.
І нічого не змінюється. Та сама країна, хоча називається по-іншому. Ті самі люди. Та сама влада, хоч і прикидається іншою. Павло, який був заступником міністра і з яким я дружив, на запитання: «Чому так?» – не шукав складних відповідей. Сказав: «Все просто. Так воно тут посіяно».
Так тут і досі ведеться. І те, що раніше десь була «Сільгосптехніка», а зараз її немає, нічого не змінює.
Ліля не схотіла йти в свою колишню хату.
За хатою текла річка, а за нею був бліндаж. Німецький, часів Першої світової війни. Місце наших дитячих ігор. Ми в нього залізли – і вона почала: «Пам’ятаєш?..»
Я не згадав ні Валерика Паташевського, ні циркового коня, ні нашої – через того коня – дуелі. Вся моя пам’ять була про Руту. Про потяг до Феодосії і той, що пахне карамеллю, поцілунок на хитких містках між вагонами. Санаторій Безсмертники, Кощій, Чесик, Гицель…
Потяг до Феодосії Ліля не пам’ятала. Я їй про це розповідав, вона знала про все, але не пам’ятала.
Після нашого ж медового місяця з подорожжю в дитинство, вона згадувала тільки те, як ми кохалися в тій землянці. Вона сказала, що тільки там, лише один раз відчула себе закоханою жінкою, у якої здійснилися її любовні мрії. Тільки там, лише раз – і ніколи більше. І запитала: «Ти розумієш, про що я?..»
Я не розумів, про що вона говорить, але сказав, що розумію. Ми якось одразу й легко звикли дурити одне одного – і легко вірити в брехню. Це рятувало нас від сімейних сцен, тому ми прожили разом двадцять років. На дитячих спогадах.
Коли почалася війна, мене викликали до контори, де затверджували мою кандидатуру на посаду заступника міністра. Я думав, що, може… Ну, може, як обіцяли: «Якщо хочеш стати міністром…» Але ні. Виявилося, що Павло, мій друг, колишній заступник міністра, вийшов з плакатом «Ні війні!» І він дружить не тільки зі мною, а й із нинішнім міністром, з яким я теж дружу. То що я думаю і про колишнього друга, і про теперішнього?
Я намагався викрутитися. Почав розповідати, що, проживши півжиття в Радянському Союзі, де заклик «Ні війні!» разом із закликом «Миру – мир!» можна було прочитати щодня в усіх газетах, мої друзі, мабуть, досі живуть цим. І не тільки вони, багато хто не може тепер зрозуміти, як росіяни, котрим українці та білоруси, про що ми також могли прочитати у всіх газетах, браття, могли…
Не встиг я сказати слово «напасти», як мене перебили: «А ви розумієте? Тож напишіть те, що ви розумієте про одного і про другого».
Я нічого такого не писав… Не вороги народу і не шпигуни… Те, що про них мною на трьох аркушах написано, те вони могли б написати і про мене. Ми ще могли зрозуміти, коли Росія забрала Крим, тому що Крим ніколи не здавався нам українським. Бо він здавався навіть не російським, а радянським. Місце, де розташований піонерський табір Артек. І, якщо Росія захопила все радянське, ми припускали, що вона може захопити і Крим з піонерським табором. «Але ж не всю Україну, – далі написав я, – казали вони мені».
Через пару тижнів після цього була зустріч у президента. І запросили мене, а не міністра. Мене, заступника.
За день до зустрічі Павло подзвонив. «Зайди. Давай вип’ємо. Треба поговорити».
Я зайшов.
«Ти пам’ятаєш, – спитав він, коли ми випили, – що це я тобі допомагав з роботою в міністерстві, інакше ти би поїхав працювати в Актюбінськ?» – «Я пам’ятаю». – «Ти пам’ятаєш, що це я тобі допомагав з квартирою, коли ти одружувався? Не десь, а в центрі, інакше ви б жили в однокімнатній квартирі в спальному районі?» – «Так, пам’ятаю». – «Пам’ятаєш, коли ти підробив лист міністра, щоб отримати безвідсотковий кредит на дачу, а я ту історію зам’яв, інакше б тебе з міністерства вигнали з вовчим квитком?» – «Я пам’ятаю». – «Добре, що ти пам’ятаєш. Тоді я не буду нагадувати тобі про все інше, що я зробив для тебе. Запитаю лише про одне: ти розумієш, що без мене ти не міг би мати нічого, з того, що маєш?» – «Я розумію». – «Тоді скажи: те чого ти не міг мати, ти ж не будеш боятися втратити?» – «Як це?.. Чому це?..» – «Зачекай… Відповідай: боятимешся чи ні? Ну, якщо могло не бути, то й що ж, як не буде?..»
Павло ніколи раніше не нагадував мені, як і чим він мені допоміг. Навіть не заїкався. І раптом… І раптом я зрозумів, що він мав на увазі. Я зрозумів ще до того, як він простягнув мені три аркуші паперу, на першому з яких угорі було написано: «Розрахунки фінансово-економічних втрат, яких зазнає Білорусь через участь у військовій операції Росії в Україні».
Цю війну у нас, як і в Росії, офіційно називали «військовою операцією». Тих, хто називав її війною, садили. І Павло в своїх розрахунках теж не називав її війною. Певне, побоявся. А мені він сказав: «У тебе є можливість пояснити, цифрами показати керівництву країни всю згубність політичного рішення, спрямованого на військовий союз з Росією. Якщо ж це не зупинить війну, ти принаймні знатимеш, що зробив усе можливе, щоб зупинити її. Щоб вона до нас не прийшла. Заради цього варто втратити все, що маєш».
Я запитав: «А життя?» І він кивнув: «Його теж могло і не бути».
Звичайно, його могло і не бути. Але життя – не квартира. Не він мені його дав.
Коли ми зустрічалися минулого разу, він сказав, що Бог дав нам Білорусь. А війна може забрати її у нас. І ми маємо не дати війні цього зробити. За будь-яку ціну.
Але чому за мій рахунок?!
Він був націоналістом, Павло. У міністерстві навіть говорив білоруською. «Бог дав нам мову».
Бог дав Білорусь… Бог дав мову… Що тобі до мови, якщо ти фінансист? Якщо на банкноті написано хоч рубль, хоч рубель, все одно сто копійок.
Він дав мені свої розрахунки. Я взяв їх. Неможливо було не взяти. «Пообіцяй, що зробиш це». Я пообіцяв. Тому що ми – друзі. Тож не пообіцяти було теж неможливо. А наступного дня подзвонила його дружина. – «Максиме, сьогодні вранці Павла… – і розплакалася. – Зроби що-небудь, Максиме!»
Заарештували!… Вони, мабуть, слідкували!… Вони бачили, що я… І вони, мабуть, слухали!…
На нараді у президента мене запитали про стан фінансів у країні. І дали зрозуміти, що хочуть від мене почути: «Якісь панікери горлають про дефолт». Я відповів, що фінансова ситуація важка, але стабільна. До мене схвально покивали головами: «Так. Все складно. Але головне, що все стабільно».
Я не взяв папери Павла на цю зустріч. Бо раптом обшукуватимуть. Але я пам’ятав усі розрахунки. І згадав висновок наприкінці: фінансовий крах!
Якби ж Павла не заарештували… Якби… Тоді, може…
Щодня дзвонила його дружина Марина. Кілька разів на день. Ніби вона не розуміла…
Я теж не розумів. Просто по-інакшому не розумів. «Чому? Навіщо? За плакат «Ні війні!»? Провідного фінансиста при такій фактично безнадійній фінансовій ситуації?.. Чи за панікерство? За дефолт? За крах?.. Але він же нікому не говорив про це, окрім мене…»
Чи його заарештували за Люксембург? І вигнали з роботи за те ж саме?
Нас відправили в Люксембург на форум фінансистів, щоб вибити кредит у МВФ – Міжнародного Валютного Фонду. Я все зробив, як мені сказали. Сказав, що у нас все стабільно, і нам потрібні кредити для розвитку. А Павло вступив у дискусію про фінансову нестабільність у світі. Мовляв, всі фінансові проблеми, як також і всі технічні проблеми, походять від гуманітарних проблем. Від проблем моралі та культури, які в усьому світі занепадають. Він так багато говорив про мораль і культуру, що німець, який вів дискусію, ніби жартома сказав йому: «Здається, ви не на той форум потрапили», – на що він без жодного жарту відповів: «Якщо ви так думаєте, то це ви потрапили не туди». А той німець був одним із директорів правління фонду, в якого ми просили кредит…
Після повернення мене покликали і запитали, чому немає кредиту? Не Павла покликали і запитали, а мене. З цього стало зрозуміло, що вони знають про все. Хтось був там і спостерігав. Я нічого не міг і не встиг придумати, тож і розповів, як і що сталося.
Коли я розповідав, то бачив, як навісніли очі «глави влади», як називав президента Павло. Очі в Гицеля також були божевільними, коли він тягнув Руту до своєї будки. І з такими ж очима мене раптом запитали: «Ти готовий служити не собі, а державі? Вірно служити! Тільки їй! Без жодних дискусій тут чи за кордоном?»
Не можна було не зрозуміти, що і хто мається на увазі під державою. Він сам та саме його влада. Мене потягли в державну будку, щоб зґвалтувати, але що мені було робити? Що я міг відповісти? Що не готовий? Чи, сказавши, що готовий, додати: але наперед почитайте розрахунки Павла про неминучий фінансовий крах?
І де б я по тому зараз був?
Хто я проти «глави влади»?
Якби ж це зупинило війну, то б, можливо,…
– Ви Максим?.. – запитав позаду Рутин голос, який мене так сколихнув, що троянди випали з рук, коли я різко повернувся, ніби мене смикнули за плечі, і це була Рута, тільки не дівчина і не бабуся, а молода жінка років двадцяти п’яти. Вона підхопила квіти: – Ви на побачення з Рутою?… Я її донька.
Вона могла цього й не говорити.
Не раз і не сто разів я намагався уявити, якою стала вона, Рута, коли увійшла в пору жіночого розквіту. Я навіть купив для своєї маленької доньки ляльку, схожу на мою уяву, і коли донька з нею гралася, я згадував духмяніючий карамеллю поцілунок на хитких містах при переході з вагона у вагон потягу до Феодосії. Але навіть уві сні Рута не була такою вродливою, як ця молода, поставна жінка з розкішним волоссям і волошково-блакитними очима, яка за моєю спиною луною всього мого життя зараз повторювала: «Ви Максим?.. Ви на побачення з Рутою?..» .
Обернувшись, я побачив не тільки Руту. Я зазирнув у свою долю, повернувся до свого іншого життя, яке я міг би прожити! І стало так гірко, під серцем запекло…
– Так, Максим… А ви…
– Дочка Рути. Ліля.
– Хто?
Вона не розуміла, про що я говорю.
– Дочка. Мама попросила мене…
– Ви Ліля? Чому саме – Ліля?..
Питання її здивувало, вона знизала плечима.
– Не знаю. Так просто чомусь назвали. Мама сказала, що батько…
– А як звати твого батька?
Її волошкові очі раптом потемніли.
– В’ячеслав… – вона швидко глянула на мене своїми потемнілими волошками. – Чесик… Та уже не звати, а звали. Загинув він на початку війни. Ми жили під Києвом, росіяни увірвалися в будинок. Маму зґвалтували. Мого батька тримали під прицілом, коли… Хотіли, щоб він дивився… А він кинувся на них… Мама була вся в його крові, коли вони пішли…
Її голос обірвався…
– Це все сталося без мене, я виїхала до Києва. Мама відправила мене до тітки. Її старшої сестри. Ніби передчувала біду… Вона могла би поїхати й сама… І батько міг би… Але вони обоє сказали: що з нами росіяни зроблять? Свої ж люди ніби… Росіяни, а не німці… А я так не думала, не хотіла їхати…
Вона знову замовкла.
– Я повернулася, коли росіян прогнали, і майже півроку доглядала хвору матусю. Після смерті батька вона захворіла. Дуже сильно захворіла. Так само, як любила. Батьків своїх не дуже любила, і сестру не дуже любила – тож вся її любов дісталася Чесику. Марила ним в лихоманці… Як я зрозуміла, щось подібне до того, що сталося з приходом росіян, уже було в її житті. І в останню ніч, у ніч, коли моя мама померла, я дізналася, що сталося… Їй раптом стало легше – і вона розповіла. Про станцію Безсмертники, про свого батька, про вас… Вона згадувала вас і раніше, але не так… Не про те, як… А яку ви кар’єру зробили, який великий начальник у Мінську. Один із керівників уряду. І як тільки почалася війна, вона чекала… казала…
Ліля ледве вимовляла слова, ніби задихалась ними, сльози заливали волошкові очі. Я запропонував їй хустку – не взяла. «Дякую, у мене є моя… з маминими сльозами…»
У цім «з маминими сльозами» була, як мені здалося, якась жіноча театральність, якої я терпіти не міг, яка ятрила мою провину, і я роздратовано спитав: «Чого вона чекала?. .. Що вона сказала?…» Я запитав, хоча розумів, навіть знав, чого чекала від мене Рута, коли війна увірвалася в її будинок, коли літали літаки з ракетами, а танки йшли не з Росії чи звідки-небудь, а саме з Білорусі, де я був «великим начальником, одним із лідерів уряду». Під Києвом вона чекала від мене того ж, чого колись чекала в Безсмертниках, але я знову не тільки не намагався її захистити, а, ба, тепер навіть не побіг до якогось Кощія. І даремно я питав, що Рута, вмираючи, сказала своїй доньці, яка розповідала про все, що війна зробила з її родиною, і ніби шкодувала, що мусить про це розповідати, а потім, відчувши моє роздратування, про яке пізно було пояснити, звідки воно, чому ним пашить від мене, раптом заговорила без жодного жалю, без тремтіння у голосі і сліз на волошках: «Мама сказала, що ви домовилися зустрітися, сказала, де і коли, просила, щоб я пішла замість неї, і я пообіцяла, я поклялася, бо вона наполягала, щоб я поклялася поїхати замість неї, і сказати тобі, що вона не відмінить слова, яке сказала тобі 50 років тому!..» – кинула дочка Рути білі троянди до моїх ніг. І в ту мить, цим жестом і цією непохитністю в голосі вона не просто здавалася подібною зі своєю матір’ю, а й була нею, Рутою, яка, поки я збирав розсипані під моїми ногами квіти, повернулася і, не попрощавшись, пішла платформою в тому напрямку, в якому наш поїзд відправлявся колись на Феодосію через Київ, до роз’їзду Безсмертники. Я побіг за нею, як біг колись від Гицеля до Кощія, – треба ж було спробувати її захистити, врятувати, бо я не міг втратити її назавжди. «Якого слова?… Якого слова, Руто?..» – я біг і задихано запитував, наче сподіваючись почути якесь зовсім інше слово, яке, можливо, не запам’ятав, або через 50 років забув. І вона раптом призупинилася, наче теж забула щось, постояла мить і, хай не так, як 50 років тому, не на мене, а мені під ноги, плюнула через плече та й пішла далі так швидко, що я, як не біг, як не кричав: «Руто! Руто! Пробач мені, Руто!» – не зміг до неї докричатися, не зміг її наздогнати…
Коли повернувся додому, Ліля, яка не любила троянди, особливо білі, бо всі люблять білі, тому що хочуть бути чистенькими, запитала: «Кому це ти?». І не чекаючи відповіді, мабуть, щоб я не брехав, сказала, що Валерику Паташевському, хлопчику з нашого дитинства, який колись відпиляв ноги іграшковому коневі, також відрізали ноги. У лікарні швидкої допомоги. Вона не знає, з якої причини, через якийсь нещасний випадок чи через якусь хворобу, але знає, що це так: їй подзвонила шкільна подруга, яка працює в тій лікарні, і сказала, що відрізали.
Листопад 2022, Краків
Переклад з білоруської Олега Гончаренка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.