“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
Хто ліворуч, той ліворуч винен. Хто праворуч, той праворуч винен. А той, хто посередині, винен скрізь.
(Із щоденникових записів).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Вам троянди?», – запитала руда квітникарка, якій, мабуть, набридло дивитися, як він стоїть, нічого не купуючи. – «Білі?»
«Чому саме троянди?»
«Всі купують троянди».
«Чому білі?»
«Всі купують білі. Хочуть бути чистенькими».
«А інших ніхто не купує?»
Квіткарка подивилася на нього так, як на людину, що почала дратувати.
«Ви просто поговорити бажаєте?..»
Він давно помітив: продавщиці ненавидять тих, хто з ними розмовляє, нічого не купуючи. Ніби ти обіцяв одружитися з однією з них – і обдурив.
Він довго стояв біля квіткової крамниці в підземному переході до вокзалу, не тому, що вагався, купувати квіти чи ні, а щоб ще раз подумати, що він робить. Щоб не смішити людей. Хіба не смішно: домовившись про побачення з дівчиною, піти на побачення з жінкою, яка тепер, можливо, чиясь бабуся?
«Якби ви були чоловіком і не бачили жінку п’ятдесят років, які б квіти ви обрали для побачення з нею?»
Квіткарка, якій не було й двадцяти, відповіла: «Безсмертники».
Отак вона пожартувала, не знаючи, насправді, і як.
«Безсмертники» – таку назву мала станція, чи навіть не станція і не полустанок, а роз’їзд, де вони з Рутою зійшли з поїзда. Тож дивно, що назву того місця він зараз почув від квітникарки, у якої вибирав квіти для Рути. Для тієї дівчини, яка тепер, можливо, вже чиясь бабуся…
Він купив троянди. Білі. І з переходу пішов на перон, бо вони домовилися зустрітися на пероні. На тому, від якого півстоліття тому відправлявся їхній потяг до Феодосії.
Радянські сімдесяті роки. Їх чомусь назвали застійними, хоча кращих радянських років, ніж ті застійні, не було.
Літо. Липень, розпал літніх канікул. На залізничному вокзалі метушня: чоловіки в безрукавках і капелюхах із зав’язаними валізами («Чого ти знову в них напхала?..»), жінки в кольорових сукнях з полотняними та шкіряними валізами («Машо! Машо, я ж тобі сказала! Не покидай мене!…» – «Це ж ти мене покинула, мамо!») – дівчата і хлопчики в шортах і панамках («Тату, це не наш поїзд!» – «Як це не наш поїзд? Там, дивіться, написано: Феодосія». – «Це вагон до Феодосії. А нам потрібен поїзд». – «Зачекай… Ти хочеш мені сказати, що вагон їде до Феодосії, а поїзд не їде?..»
Нарешті розібралися, що вагон причіпний, що цей потяг їде через Полтаву, а їм потрібно сісти на той («Я не такий дурний, щоб вас везти через Полтаву!»), який їде через Київ, залізли з валізами і дітьми в тамбур свого вагона першого класу, проштовхалися до своїх місць, розклалися («Я ж кажу: внизу клади!»), сіли: «Курку вийми! Бо пропаде, затхнеться…»
Ой, плацкарт, пасажирський потяг – два дні через Київ до Феодосії!.. Запах варених яєць, смажених курчат, хрускіт огірочків… «Ну що ж, поїхали! За знайомство!» – «Що ж ви відразу пити!» – «Так вони теж у Феодосію! Як і ми!» – «Всі їдуть у Феодосію!» – «Ні, ми їдемо в Джанкой. Звідти до Євпаторії». – «Бачиш: вони в Євпаторію із Джанкоя. А ти: тут усі до Феодосії! Скажіть їй, Аркадію Савелійовичу…»
У Аркадія Савелійовича і Валерії Семенівни, які їдуть до Джанкоя в сусідньому купе плацкартного вагона, є дочка Рута. Я відразу згадав казкову квітку, що горить червоним лише раз на рік і тільки в одну ніч, коли Аркадій Савелійович покликав: «Руто, принеси сіль, вона у маминій сумці з ромашками…» – і Рута, не поворухнувшись, сказала: «Беріть самі. Сіль – біла смерть».
Вона була білою-білою, ця Рута. І вся в золотих веснянках.
– Як ваш навчається? – запитала Валерія Семенівна, принісши сіль і підтримуючи звану вечерю. – Наша закінчила сьомий клас на п’ятірки. Її навіть відправляли до міжнародного табору, в Артек. Але ж Аркадій Савелійович директор школи. Хоч не тієї школи, де вона навчалася, але директор. Тож хтось написав, що те по блату. Знала я б, хто…
Артек! Мрія всіх радянських піонерів! З моїми трійками і однією п’ятіркою з фізкультури я міг про це тільки марити. А Рута могла бути там – і я дивився на неї, як на недосяжну Джину Лолобріджіду у фільмі «Фанфан-тюльпан», який показували в клубі «Сільгосптехніки», де ремонтували колгоспні комбайни та трактори, і де працювали мої батьки.
Рута була старшою від мене. Вона закінчила сьомий клас, а я тільки пішов у шостий. Отож, мені тут точно нічого не світило. Тому я піднявся на горішню полицю, звідки можна було бачити сусідів, і звідти вже спостерігав, ховаючись за книжкою про трьох мушкетерів, як Рута раз у раз лізла до торби з ромашками, брала косметичку Валерії Семенівни і підфарбовувала собі губи та пудрила ніс – і аж сліпнув від її золотого ластовиння.
– Хорошу книжку читаєш, – похвалила мене Рута в тамбурі сусіднього вагону, де попросила мене постояти з нею, поки вона, поцупивши у батька цигарку, перекурить. «Якщо раптом з’явиться хтось із моїх, скажеш, що це ти палиш. Скажеш?..»
Я готовий був заради неї і вчадіти. Випити отруту. Те, що вона не тільки фарбує губи, а й палить, піднесло її взагалі на недосяжну для мене висоту. Навіть вищу за ту, на якій перебувала Джина Лолобріджіда.
– Хто з мушкетерів тобі найбільше подобається? На кого ти хотів би бути схожим? На д’Артаньяна? Атоса? Араміса?
Мені теж треба було її чимось терміново вразити, це було просто необхідно, інакше не було би шансів зовсім, тому я сказав:
– Ні на кого.
І вгадав! Було видно, що вона здивувалася.
– Навіть на Портоса? – вона чомусь хотіла, щоб я був схожим на Портоса. – Тобі не подобається жоден з них?
– Та всі подобаються. Але я не хочу бути ні на кого схожим. Тільки на самого себе.
– Ти хочеш бути таким, щоб хтось хотів бути схожим на тебе?
– Так, щоб хтось хотів на мене…
Вона відчинила тамбурні двері, викинула недопалок, який в цокоті й вітрі розвіяв іскри, ступила в ті іскри, обернулася: «Як тебе звуть?» – «Максим», – і на хистких містках, що гойдалися на всі боки, поцілувала. Підфарбованими губами, що пахли карамеллю…
З тих пір, коли мене цілує бажана, кохана жінка, мені здається, що її губи пахнуть карамеллю, і я відчуваю, ніби оті містки й досі хитаються піді мною на всі боки…
– Що ви робитимете в тій Євпаторії? Це ж дитячий курорт! Поїхали з нами до Феодосії! Відпочинемо як люди! – батько умовляв Аркадія Савелійовича, наливав і підливав йому горілки, яку той вихиляв чарку за чаркою, але не піддавався, киваючи на дружину: «Валерія Семенівна – українка, її батьки живуть у Джанкої. Старі дуже просять нас залишитися з ними. Хата велика, вони не мають сил її доглядати, то, може, й залишимося. Чим у Джанкої гірше, ніж у Мінську? Нічим. Тим більше, що Крим давно вже український…», – казав Аркадій Савелійович, перескакуючи з розмови про відпустку на розмову про те, що було ще до того, як ми з Рутою народилися, що ні для нас, ні для нашого купе, ні для нашого вагона і всього нашого поїзда не мало значення, а для Аркадія Савелійовича це було якось важливо, і він, п’яний, став допитувати мого батька, як він думає, правильно чи неправильно було віддавати Крим Україні? Моєму батькові, як і всьому потягу, було все одно, правильно чи ні, а Аркадій Савелійович сердився через це і чіплявся до батька, поки Валерія Семенівна його не зупинила: «Яка різниця, якщо він радянський!»
«І правда… Яка різниця, якщо Артек був Артеком і залишився Артеком?» – подумав я, боячись, що мої батьки посваряться з батьками Рути, з якими ми, можливо, більше ніколи не побачимось, з якими я так хотів би поїхати у Феодосію, як ніколи за все своє життя, може, й не хотів нічого. Ну, якщо не зважати на бажання володіти цирковим конем, запряженим у розмальований візок, на якому сидів клоун у чорних черевиках, зелених панчохах, жовтій жилетці та червоній шапці, а кінь стрибав, заведений, піднімаючи спершу передні ноги, а потім задні.
– На день народження мені його не купили, бо дорого, а як у Валерика був день народження, то тато привіз того коня з магазину, щоб я Валерикові подарував, – розповідав я Руті у тамбурі. – Вгадай, чому?
– Тому що Валерик був сином начальника твого батька?
Вона вкотре здивувала мене.
– Звідки ти це знаєш?
– Я знаю не тільки це, я знаю все краще за тебе.
Навіть те, як вона хвалилася, їй личило.
– Так, його батько був начальником мого. Він був над усіма начальником, його прислали аж із Ленінграда директором нашої «Сільгосптехніки».
– Вашого чого?
Отже, Рута не все знала краще за мене – і з якою насолодою я пояснював їй:
– Нашої «Сільгосптехніки», де колгоспні трактори ремонтували, комбайни…
– А самі колгоспники не могли їх відремонтувати?
Питання несподіваним було, я про це ніколи не думав.
– Мабуть, не могли. Якби могли, то не було б «Сільгосптехніки».
Рута дивовижно глянула на мене:
– Ну-ну. І що далі?
– Мій батько у «Сільгосптехніці» був інженером, а Леонід Леонідович…
– Який Леонід Леонідович?
– Паташевський. Батько Валерика. Він був директором. І мене запросили на день народження сина директора. Разом з Лілею, дочкою головного бухгалтера. Вона принесла лобзик, а я коника. Валерик тут же взяв лобзика і відпиляв конику передні ноги. «Подивимося, – сказав, – як він скаче на задній частині». Його батько дав йому ляпаса, а я всю ніч не спав. Вельми шкода було, що коник дістався не тому.
– Ти плакав? – спитала Рута, і я відповів, що ні, хоча насправді плакав.
– А наступного ранку, як тільки тато пішов на роботу, я побіг до Валерика. Сказав йому, що він не знає наших звичаїв, і за нашими звичаями, якщо подарунок не сподобався, його повертають тому, хто дарує. Валерик не хотів повертати коня, бо він, мовляв, зламаний. Тоді я сказав, що за нашими звичаями, яких він не знає, того, хто поламає подарунок, щоб не повернути, викликають на двобій і подарунок дістається переможцеві. Валерик не хотів битися, але Ліля, яку я намовив проти нього, сказала, що за нашими звичаями, яких він не знає, той, хто відмовляється від бою, повинен лизати дупу того, хто його викликає.
«Класно придумала, молодець Ліля», – похвалила Рута незнайомку. – Я б із такою дружила… А що далі? Лизнув?
– Лизнув раз…
– Як же лизнув?
– Ну, я став накарачки, він і лизнув раз. А Ліля сказала, що раз не рахується. Більше він не схотів лизати, погодився на дуель. Я запропонував вибір зброї – пістолети, луки, списи…
– У вас були пістолети?
– Саморобні такі… Нашкрябану із сірників сірку насипали в залізну трубку, вставляли кулю, запалювали сірку через маленький отвір на другому, заклепаному кінці трубки — і куля летіла так, що пробивала дошку в огорожі. Тому Валерик не погодився битися на пістолетах, він обрав списи. Палиці, до одного з кінців яких ми пригвинтили залізні наконечники, відковані у кузні ремонтного цеху. За правилами, оскільки я викликав на дуель, Валерик метав спис першим. Він кинув спис не в мене, а в липу, що стояла поруч. Я теж не збирався кидати його в нього, але в останній момент вирішив його налякати і кинув Валерику під ноги. Він же підпиляв коневі ноги, а тепер, бач, стояв, широко розставивши свої, аби, в разі чого, відскочити. Але не встиг, і спис полетів трохи вище, ніж я цілився. І поцілив йому… ну, відщипнув трохи…
Мені стало ніяково, я не знав, як про це говорити, а Рута, хоч і зрозуміла те, про що мені соромно було говорити, але широко розплющила очі і запитала: «Куди ти поцілив?.. Що ти відтяв?…» і раптом зажадала: «Покажи!»
Що показати? У мене ж нічого не відщипнуте…
Згадалося, як Ліля, коли Валерик схопився за промежину, теж кинулася до нього: «Покажи!» Що вони всі хочуть там побачити?
– Та не було там на що дивитися. Воно зовсім трішечки одщипнулося. Коли зажило, навіть не було видно. А мати його підняла галас: «Якщо б трохи вище, то він був би бездітним!..» Через це мене зі школи вигнали. А мій батько…
Раптом мені не захотілося розповідати, як мій батько мене відлупцював.
– Що батько?
– Нічого. Він був злим, що його вигнали.
Рута запалювала чергову цигарку, вкрадену у батька.
– То ти не вчишся?
– Я вчуся. Вигнали, але потім…
Руті було байдуже, що буде потім, вона торкнула мене за рукав.
– Покажи, в якому місці! Мені ж цікаво. Ну, Максиме…
Я не знаю, чому я це зробив, але я зробив. І показав: «Ось… З цього боку».
Зацікавившись, вона не встигла викинути недопалок, а я не встиг сховати те, що показував, як відчинилися двері в тамбур – п’яний Аркадій Савелійович теж хотів закурити…
– Ніякого моря! Жодних курортів! — крикнула Валерія Семенівна на увесь вагон, плескаючи Руту по обличчю. – Повія! Негідниця! В Джанкой на городи! Або на потяг і додому!.. Здам до міліції! – і Рута, коли всі поснули, тихо пошепки сказала мені: «Який він батько? Старий сексот! А мати… Бачив? По обличчю мене! Обзивалася ще! На очах у всіх!.. Я з ними жити не буду. Уб’ю, але жити не буду!..»
Серед ночі вона вивела мене в тамбур.
– Назад не повезуть, бо путівки пропадуть, за ці путівки вони задушаться, хоч і дитячі, дешеві, але і життя не дадуть, виховуючи. Давай зійдемо з поїзда.
Моя мама не горлала на увесь поїзд, як мама Рути, а тато мовчав, але мовчав важко, як тоді, коли мене виганяли зі школи, і я добре пам’ятаю, що було після тієї тиші…
Звичайно, я боявся, що буде, якщо батько відмовчиться, але ще більше боявся, що буде з ним і мамою, якщо вони прокинуться, а мене не буде. Ні під ліжком, ні під столом, ні в шафі, ні в скрині, де мене вдома, коли я був маленьким, шукали, волаючи: «Максиме!.. Куди ти подівся?.. Синку! Максимку, де ти?.. Тату, ти Максимка не бачив? Може, вибіг на вулицю, поки ми спали?..» – і не грюкнуть дверима, ніби виходячи надвір, і не вискочу я зі сховку, щасливий, що мене не знайшли: «Я тут!…»
– Руто, ми не можемо цього зробити. Не сказавши…
– Що, не сказавши?
– Що ми йдемо. Прокинуться – нас нема.
– Але ж ми будемо!
– Де ми будемо, коли підемо?
– Самі у себе! Це краще, ніж у когось. Нехай навіть у батьків.
– Вони ж люблять нас!
– Хто тобі таке сказав?
– Мати… Батько теж…
Я не пам’ятаю, щоб мій батько казав колись, що любить мене. Але чув, як він розповідав друзям за чаркою, яким він був щасливим, коли прийшов у пологовий будинок і дізнався, що у нього народився син. А не якась там дочка.
– Так і мої кажуть, що люблять. І як? Що ми зробили, щоб віддати нас у міліцію? Або в Джанкой на городи!..
По правді кажучи, мені також здалося, що ні я, ні Рута нічого такого не вчинили, щоб видавати нас міліції. Або щоб для нас «ніяких курортів, сядете на потяг і назад». – «Ми завжди винні перед ними, тому що батьки просто не люблять, не можуть любити своїх дітей», – відчувши, що я вагаюся, Рута ще палкіше доводила, що ми не можемо залишатися з такими батьками. – «Чому це вони не можуть любити?…» – «Бо діти витісняють їх із життя!» – «Як же ми їх витісняємо?» – «А так. Я народилася, аби згодом зайняти місце матері в житті. А вона – геть! Ти народився, аби зайняти місце свого батька. А він – геть. Тому мати на мене й свариться. А твій тебе лупить».
Я не казав їй, що батько мене бив. Вона сама це звідкись знала.
У мене були складні стосунки з батьком, але я ніколи не думав, що я витісняю його з життя, щоб зайняти його місце, і через це він має не любити мене. Він на своєму місці, я на своєму. Навіть у поїзді, на відміну від життя, в якому стільки місць, що скільки не візьми, усіх не забереш. І зовсім не тому, що Рута мене в чомусь переконала, я погодився зійти з поїзда. Я погодився б на все, навіть пустив би цей потяг під укіс, щоб померти з Рутою в ньому. З батьками чи без, мені було байдуже. Я стояв на хистких, хитких містках між вагонами, а Рута мене цілувала.
Ми тихо пішли, ніхто нас не помітив. Наш потяг, пропускаючи зустрічний, довго стояв на переїзді, провідниця відкрила двері, щоб провітрити задимлений тамбур, сама сіла снідати… Коли потяг рушив, ми очікували, що хтось із батьків зірве таки стоп-кран, але цього ніхто так і не зробив.
Рута довго спостерігала за потягом… Поки той не сховався за поворотом.
– Я ж казала, що вони нас не люблять. А ти не вірив.
– Вони просто ще сплять.
– Значить, і уві сні не люблять.
Вже сходило сонце, під яким ми побачили приземисту, схожу чи то на гараж, чи то на склад, одноповерхову будівлю, яка, судячи з кількох лавок біля входу, була вокзалом, за нею – будку шляхового обхідника, за будкою озеро, а далі, під пагорбом з ліском, колись побілений, а тепер облуплений триповерховий будинок із такою ж облупленою вивіскою над входом: «Санаторій Безсмертники».
– Санаторій для Кощіїв, – сказала Рута. – Ходімо подивимось.
Вона не боялася нічого і нікого, Рута.
Двері станції раптом відчинилися, вийшов чоловік у формі залізничника, побачив нас: «Звідки ви?» – Звідти, – показала Рута на облуплений будинок із табличкою «Безсмертники», і залізничник повернув голову в той бік: «А… Ви з Чесиком?» – «З Чесиком». – «Він ще тут?» – «Тут». – «Він завтра поїде?» – «Завтра». – «Скажи йому, що треба купити квиток. Без квитка не поїдеш». – «Добре, скажемо. Він сам збирався купити». – «Збирався він… За що? Всі гроші вже програв Гицелю». – «Ні, не всі. Він вчора виграв». – «У Гицеля?» – «А у кого ж іще… В кого тут ще вигравати? У вас?» – «У мене не виграєш», – сказав худий, як палиця, залізничник, за зовнішнім виглядом якого можна було подумати, що це справді Кощій, який давно вже перебуває на пенсії.
– Гицелю! Ти спиш, Гицелю? – рушив він до будки біля семафора. – А кому в обхід? Цьому малому з цією малою? Вони кажуть, Чесик тебе учора причесав добряче…
– Ходімо! – не чекаючи, поки Гицель прокинеться, і запитає: «Що за маленькі?» – Рута, яка своєю розмовою із залізничником здивувала мене так, як жодна актриса жодного фільму не дивувала, та ще й похвалитися не забула!.. – «Бачив, як я? Тепер ми знаємо, що їх троє. Чесик, Гицель і Кощій. Тут працюють двоє. Кощій, мабуть, начальник. Гицель – обхідник. А з Чесиком треба ще розібратися».
Коли останній вагон нашого поїзда сховався десь за сонцем, що сходило, мені стало страшно. Я панікував не тільки через те, що буде з моїми батьками, коли вони прокинуться. Зрозуміло, що з ними буде: вони побіжать до міліції у Феодосії. Але що буде з нами, зі мною на цьому перехресті, де нічого немає, крім привокзального гаража і обшарпаного будинку, і де ніхто не живе, крім Кощія з якимись Гицелем і Чесиком? Мене аж пересмикнуло, коли я про це подумав, а Рута поводилася так, наче не випадково опинилася на незнайомому залізничному переїзді, де не знає, що робити далі, а спеціально прийшла сюди, щоб розправитися з Чесиком, Гицелем та Кощієм. Дівчинка, дитина – з дорослими.
Втім, Чесик виявився не дорослим. Або дорослим, але не зовсім. Молодим хлопцем циганкуватої зовнішності, який, здається, щойно закінчив школу.
Чесик жив один на всіх трьох поверхах покинутого розбитого будинку, де колись був санаторій. Він зустрів нас нечемно: «Ви хто? Де ваші батьки? Як ви без нікого?…» – але потім, вислухавши страшну історію Рути про те, що ми втекли від батьків, які нас мучили, заспокоївся. «Тут знайшли мінеральну воду, яка лікувала все, збудували перший корпус санаторію, – сказав він наприкінці цього найдовшого дня в моєму житті, коли ми вже вечеряли виловленою в озері рибою, – але вода та раптом зникла. – Кощій каже, – о! і він начальника станції Кощієм називає! – що був землетрус, і чудодійної води не стало. Каже, пішла до моря, залишивши озеро по собі. Але вода в ньому вже не мінеральна».
Отож, Чесик і перебивався у покинутому санаторії на роз’їзді Безсмертники, чекаючи слушного моменту, щоб пустити потяг під укіс. Він зізнався нам у цьому після того, як у Безсмертники приїхали двоє міліціонерів на мотоциклі, які нас шукали, а Кощій, якого вони запитали про хлопця та дівчину, показав на обшарпаний будинок: «Там якісь діти бігали». Побачивши міліціонерів, я зітхнув з полегшенням, а Рута попросила Чесика показати, де сховатися, і він завів нас у підвал будинку, де ми ледве протиснулися в кімнату за котельнею. Вхід туди був завалений вугіллям майже до стелі, один із міліціонерів, їх було двоє, виліз на купу вугілля, вона поповзла, піднявся пил, міліціонер чхнув і закашлявся: «Та ну її!…» Другий махнув рукою – і вони подалися зі своїм мотоциклом туди, звідки приїхали.
Сімнадцятирічний Чесик насправді не закінчив школу, виявилося, що його виключили в останньому класі і відправили в колонію. Він утік з неї, а тепер чекав поїзда, в якому повертатиметься з відпустки директор школи. У Чесика була міна, яку виміняв він у військовому ешелоні на півлітру ніби щоб рибу в озері оглушити. Він готовий був покласти її під потяг навіть тоді, коли директор їхав відпочивати, але програв міну Гицелеві у карти і лише нещодавно відігрався. «Тож Асу таки будуть білі капці на зворотному шляху».
Я хотів запитати, звідки Чесик знає, коли той Ас повернеться, але Рута випередила мене, запитавши:
– Кому ти сказав капці?
– Директору школи. Аркадію Савелійовичу Ульянову. Нашому Леніну, – зневажливо цвіркнув слиною Гицель, він умів це робити досконало. – Мене підловили на рукавичках, які я нібито вкрав з учительської. Знайшли їх в моїй парті. На останній урок прийшов Ленін з дільничним. І наперед знав, де ті рукавички. Ніхто з учителів не визнавав їх своїми. Я стояв на обліку в міліції, і всі розуміли, що мене заарештують, якщо хтось скаже, що я їх вкрав. Ленін, сука, їх і підкинув. Я фліртував з його дочкою, тож він кинув мене за грати. До цього він мене разів п’ять попереджав: «Відчепись від моєї дочки, вона не для бандита!» І придумав, як мене змусити відчепитися. А дільничний, такий же, як і він, стерво, не запитав навіть, що робили в учительській рукавички директора, що мав окремий кабінет?.. Мало йому було, паскуді, окремого кабінету, тож матиме тепер окрему могилу!
Чесик скрипнув зубами – така злість вирувала в ньому на директора школи.
– Могила буле не окремою, – сказала Рута. – У плацкартному вагоні 54 місця. Я дивився, коли ми їхали. А в поїзді 15 вагонів, то в кожному також люди…
Чесик почувши, скільки людей у поїзді, знову скрипнув зубами:
– Ну й, хай буде, як буде!
Злий був на весь світ, Чесик. Через якогось директора.
– Ні, не через якогось, – сказала наступного дня Рута, провівши мене вранці за дві милі від роз’їзду до того місця, де залізниця робила досить різкий поворот, а на цьому повороті Чесик збирався підкласти міну. – Ти забув ім’я мого батька? Аркадій Савелійович. А прізвище його Ульянов.
А ще він директор школи.
Я часто-часто закліпав очима, таке стається зі мною при несподіванках, у мене навіть шкільна кличка була «Кліпун», а потім спитав, по-дурному спитав, коли прокліпався: «Так Чесик до тебе залицявся?..» – на що Рута сказала, що у неї є сестра. «Старша. І це вона училася в одній школі з Чесиком. Я в іншій. Музичній. Мати дуже хотіла, щоб я на піаніно їй грала. Вбила собі в голову, що тоді у нас буде культурна родина. Так ти ж бачив ту культуру. На увесь вагон горлала: «Проститутка! Негідниця!» А сестра школу закінчила, готується до вступних іспитів в педінститут. Тому вдома й зосталася, з нами не поїхала. Хотіла в театральний на акторку поступати, а батько: «Ні! Будеш учителькою! Як я!» Ленін довбаний!»
Я б ніколи не назвав свого батька довбаним Леніним. Що б не сталося.
«А що ти збираєшся робити з Чесиком? З його міною?..» – запитав я Руту, і мої очі ще більше закліпали, коли вона відповіла: «Нічого. У нашій родині я люблю тільки свою сестру, а її батьки залишили вдома».
– Що ви тут робите? – запитав нас, коли ми поверталися, Гицель, від якого тхнуло перегаром за версту. – Шукаєте холодильники? Так сьогодні ввечері вони стоятимуть на перегоні. Години чотири. Отож, ви зможете нажертися від пуза.
«Наїстися від пуза» означало красти харчі з рефрижераторів. На переїзді Безсмертники їжі ніякої не було, а їсти хотілося ще й як, і продукти ми крали з продуктових вагонів. Консерви, макарони, крупи, печиво… У Чесика були відмичка і пломбіратор, він обережно знімав пломби і знову опечатував замки. Нові пломби були не такі, як зірвані, і ми чекали, коли нас зловлять, але нас ніхто не зловив. Чесик казав: «Така країна. Не тільки ми крадемо. Всі. І як ти їх усіх спіймаєш?»
Ми стояли біля будки Гицеля, який, якось дивно глянувши на Руту, запитав: «Може підемо до мене? У мене є цукерки…» – і раптом його очі знавісніли, він схопив Руту за руку і потяг її в свою будку. «Відпусти! – крикнула Рута. – відпусти, Гицелю!..» – я стояв приголомшений, а коли Рута гукнула з будки: «Максиме!..» – я навіть не рушив до дверей, мене перепинили божевільні очі Гицеля, тваринний страх, і тільки коли Рута вже не погукала, а заволала: «Максиме! Максиме!…» – кинувся до начальника станції: «Дядю Кощію! Дядю Кощію…»
Кощій спав. Він прокинувся від мого крику: «Який я тобі Кощій?..» – «Там Гицель! Рута! Він затягнув її у будку!..» – «Ну то й що… – Кощій повернувся з боку на бік. – «Це діло молоде».
Під столом стояли дві порожні горілчані пляшки, на столі недоїдена закуска. Тому-то й смерділо за версту від Гицеля.
Вискочивши на перон, я побіг до санаторію: «Чесик! Чесик!..»
Він уже біг до мене. Спрожогу кинувся у будку. Гицель викинув його звідти, і сам вийшов, застібаючи матню на штанях, а з-за його спини з’явилася Рута в подертій сукні…
Вдвічі старший за Чесика і вдвічі дужчий, чоловік років тридцяти, Гицель спокійно дістав з кишені недопалок, а з другої сірники, чиркнув, але не встиг запалити: Чесик накинувся на нього. Я ніколи не бачив, щоб хтось так відчайдушно бився.
«Що ти робиш?… Хто вона тобі?..» – Гицель слабо боронився з перепою, а Чесик на нього наскакував і наскакував, бив і бив, аж поки Гицель упав, спливаючи кров’ю, а Рута підійшла і переможно, так наче це вона скривавила Гицеля, плюнула на нього.
– Що він… Він… Що він тобі зробив?.. – спитав у Рути, коли ми вже йшли до нашого «санаторію», Чесик, але дивився на неї при тому так, наче не хотів чути відповідь. Рута мовчала, тільки плювала і плювала в боки, плювала так, ніби Гицелева кров була у неї роті, а потім раптом стала не перед Чесиком, а переді мною, розкинувши руки: «Ось!..» – І плюнула на мене, як на Гицеля. А коли Чесик запитав: «Що він міг зробити проти чоловіка дорослого?» – вона відповіла, натягуючи на плечі подерту сукню: «Не знаю. Він навіть не намагався… Засранець!»
Переклад з білоруської Олега Гончаренка
(Закінчення буде).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.