Ольга Садкова. «Ніколи»

“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025

 

Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/olha-sadkova-nikoly/

 

…Мої рідні пішли за вічну межу до російсько-української війни. Вони не могли навіть припустити, що нас спіткає така доля, тим паче, що агресором стане північний сусід – гарант нашої безпеки.

Одного довоєнного дня сиділа перед трьома надгробками, відтворювала в пам’яті картини минулого, потім подумки попросила: якщо бачите мене, подайте знак. Гадала, може, підлетить якась пташина, озветься лагідним голоском. Роззирнулася – жодної пташки поблизу. Забобони. Зітхнувши, перевела погляд перед собою і… наштовхнулася на очі, темні, блискучі, дивні. Вони пильно дивилися на мене. У них було щось – ні, не страдницьке, а таке, що позначається тривалим і складним досвідом. Я бачила лише очі. Та ось вони подалися вперед, і з бузкового куща вийшов великий, чорний собака, явно не домашній. Ми ще якусь хвилину дивились очі в очі. Потім собака повернувся й пішов геть неквапною, важкою ходою. А я в заціпенінні проводжала його, аж доки він не зник із поля зору. Знак?

Від спогадів виникла непереборна внутрішня потреба провідвідати могили рідних, знайти той непояснювальний вимір єднання душ. Кладовище в кроковій доступності. Почекала, поки закінчиться наліт, і рушила. Пройшла щонайбільше метрів 200, як раптом з лівого боку, неподалік, виріс високий стовп чорного диму. Кілька таких самих – один за одним здійнялися справа, на пагорбах. Дві жіночки вибігли з-за рогу. Я було сіпнулася назустріч, але вони замахали руками. Знайомий жест – «ми не знаємо що це».

Мусила повертатися.

Кремлівський диктатор, загнавши населення в підвали, позбавив нас будь-яких прав, зокрема ходити своєю землею.

Увечері спостерігали за довгою, скільки видно, вогняною смугою – горів степ. А що як займеться ліс? Кожна доба несла нові загрози. Мешканців меншало, особливо намагалися вибратись із села молоді жінки зі своїми настрашеними дітьми.

 

5.

Уже перші дні війни вихолостили більшість звичайних людських почуттів, загостривши страх, розпач, гнів. Думки ж снували навколо питань, яким не знаходилося логічного пояснення. Якщо людство розвивається по спіралі, де наступний виток досконаліший за попередній, тоді чому воно припускається хибних повторень? Хіба влітку 1941 р. Сталін не «умиротворював» Гітлера, пропонуючи Берліну нові політичні й економічні угоди? З чого головний нацистський ідеолог П. Й. Геббельс із презирством робив висновок: «Сталін боїться нас. Він тремтить перед фюрером, як кролик перед удавом». Чому до політики умиротворення вдалися й сучасні лідери? Ба більше, перейнялися збереженням путіну обличчя. Якби він його мав! А то ж – людожерська морда. …Війна в Грузії, анексія Криму, вторгнення на Донбас – діяння, на які людство примружило очі. Непокаране зло утвердилося й зросло до повномасштабної навали на суверенну державу.

Схожість диктаторів очевидна. Обидва вони увірували в свою виняткову місію. Гітлер у книжці «Моя боротьба» стверджував: «Не буде ніяких рішень більшості, лише рішення відповідальних осіб… Звісно, кожна людина матиме біля себе радників, але рішення прийматиметься лише однією особою… лише ця особа може мати владу і право віддавати накази… У жодній його /парламенту/ палаті ніколи не буде ніяких голосувань. Палати є робочими інституціями, а не механізмами для голосування». Демократію російського зразка, тобто її відсутність, путін продемонстрував на раді нацбезпеки, що скликав перед вторгненням в Україну. Кожен учасник цієї ради, жалюгідного й цинічного видовища, виявив безумовну покору своєму патрону навіть ціною приниження на очах у цілого світу.

То які цивілізаційні цінності та досягнення кремлівський збоченець намірився силою зброї насадити українському народові, що вже пізнав смак свободи?

Гітлер аж до завершення свого життя залишався фанатичним антисемітом, путін – засліплений ненавистю до українства.

У філософії Ніцше, одного з найоригінальніших умів Німеччини, схильного до гротескних перебільшень, Гітлер побачив те, що хотів побачити, мабуть, проігнорувавши в книжці «Людське, надто людське: Книга для вільних умів» таке: «Люди, які в наш час є жорстокими, мусять сприйматися нами, як залишки сходинок попередніх культур… Ті люди є відсталими, чий мозок через різні випадковості в ході успадкування не розвинувся достатньо чуйно й різнобічно…» Путін, аби виправдати свої злодійства, заходився копирсатися в історії, перебріхуючи її.

Та не він особисто бомбардує нас… Що ж це за народ такий, що дозволив себе розлюднити і тепер виконує злочинні накази? Ставсь, одначе, й виняток – в одного московита напевне прокинулося-таки щось людське – скинув бомбу серед чистого оскільського поля, а може, це сталося просто через лінощі?

6.

Українському етносу властива риса, що бере початок, імовірно, ще з періоду Київської Русі, а розвинулася за козаччини. Це – здатність до самоорганізації. Коли активісти повідомили громаді, що голови ОТГ в селі немає, жодного невдоволеного голосу не вихопилося. Всі розуміли: якби залишився – московити схиляли б його до співпраці.

– Геннадій Миколайович неподалік, про становище в селі обізнаний, збирає гуманітарну допомогу, – провадили активісти. (У березні така допомога надходила неодноразово). Всі згуртувалися в одному прагненні – вистояти. Якось швидко розподілились обов’язки. Без тисняви й будь-якого ажіотажу налагодили розпродаж наявного в крамницях товару – продовольчого й господарського.

На задньому дворі кафе «Літо» з того, що приносили місцеві, на багатті, в казані готували гарячі страви. Їжа призначалася для тих, хто з різних причин не міг готувати самостійно, зокрема для втікачів, які займали давно покинуті хатинки – ані умов, ані продуктів.

Щоб заряджати телефони, біля того ж таки кафе встановили генератор. Заправляли його бензином, яким ділилися оскільські власники автівок, серед них і мій чоловік.

Налагодили доставку хліба. Його закуповували у Святогірську або Лимані й бусиком привозили до оскільської кладки. Кладка – це така собі дощата споруда на тросах з поручнями з одного! боку. Середину її розібрали, аби, в разі нападу, затримати ворога. Тричі за день на годину для потреб населення клали на прогалину довгу, вузьку, але міцну дошку. Виходило, що ця дошка над швидкоплинною річкою була єдиним сполученням села з вільним світом. Кладкою чоловіки, балансуючи, переносили життєдайний скарб із лівого берега на правий, вантажили його в іншу автівку й розвозили в різні частини великого села. Але найбільше люду збиралося, звісно, в центрі або, як ще казали за старою звичкою, в слободі. Ми приходили сюди о восьмій годині ранку, записувалися в чергу, а після 14-ї приходили знову, щоб отримати буханці відповідно до своїх номерів. Якщо хліба не вистачало, чергу пересували на наступний день. Лежачим хворим, інвалідам та старим людям хліб приносили сусіди.

Зауважу, що сільське повсякдення тепер минало на тлі безперервного гупання із важкого озброєння з усіх боків.

Якось наприкінці березня слободою прогуркотів обшарпаний рашиський КАМАЗ. Ми всі, затамувавши подих, прикипіли до нього очима. Вантажівка розвернулася й посунула назад, не заподіявши нічого лихого ні скупченню людей, що чекали хліб, ні… прапору, який від початку повномасштабного вторгнення продовжував майоріти на сільраді. Ми полегшено зітхнули, наче хвиля прокотилася площею. А наступного дня о цій же порі пролунали оглушливі удари.

Я в цей час перебувала у своєму підвалі. Ігор розвозив селом борошно, про яке напередодні вдалось домовитися «на тому березі» комусь із активістів. Було зрозуміло, що стріляли з артилерійської системи з боку Комарівки. І поцілили зовсім поряд, напевно, по центру. Жах блискавицями пронизав свідомість – там міг бути мій чоловік. Хвилини очікування видалися вічністю. Змерзлі пальці, наче самі по собі, творили хресне знамення. Я вже виходила з двору на розшуки, коли він під’їхав. Під час ударів Ігор був неподалік центра села, на щастя, його не зачепило. Щойно загнав авто у двір – біжить Людмила Михайлівна, сусідка:

– Віктора Івановича поранено! Допоможіть привезти!

Метнулися на місце події. Там Віктор Іванович уже лежав ув іншій автомашині. Людмила Михайлівна оглянула свого чоловіка – сама лікарка – з’я­су­ва­ло­ся, що той зазнав сильної контузії. Занести непритомного й обважнілого до хати виявилося непросто. Тоді кум потерпілого запропонував скористатися табуреткою. Так, посадивши й притримуючи з обох боків, водій, кум та Ігор і донесли Віктора Івановича до ліжка. Він, доглянутий дружиною, вижив, лише частково втратив слух.

Двоє вбитих, четверо поранених, ті, що зазнали легких ушкоджень, зокрема порізів уламками скла, та руйнації будівель – ось наслідки російської підступності. Жертв могло бути значно більше, але того дня не привезли хліб.

 

7.

Стало очевидним, що насувається окупація. Аби не потрапити під неї, будь-що вирішили вибиратись із села.

З наплічником, чіпляючись обома руками за однобічні поручні, приставним кроком я дісталася протилежного берега. «Не озирайся!» – наказала собі, аби не думати зараз про те дороге серцю, що залишалося позаду, а також про майно, надбане батьками і власноруч, та про таку необхідну автівку.

На той час вже з’явилися перевізники. Один із них і підібрав нас.

Яцківка, ошатне й заможне село поблизу Оскола, зустріло страхітливими картинами розбитих цивільних будівель. Водій тим часом розповідав, де в Святогірську приймають утікачів. Але я сподівалася дістатися Дружківки, там мешкав мій брат Олександр, із яким, одначе, ми кілька тижнів не мали змоги зв’я­за­тися. Ми рухалися об’їз­ни­ми дорогами. Даленіла канонада, і ось високий сосновий ліс поглинув останні її звуки. Настала омріяна тиша. Вона сприймалась як благо, її хотілося зачерпувати долонями й притуляти до обличчя.

Тоді я не могла знати, що кати вже вбили Володимира Вакуленка, що немає серед живих Сергія Черепні, що страшною смертю під завалами сконали мешканці сусідніх будинків у Ізюмі…

У Слов’янську зателефонувала братові й почула рідний голос. Перевізник зайвого з нас не взяв, хоча Ігор у вдячному пориванні намагався заплатити більше.

– Ви ж не знаєте, що на вас чекає в подальшому, – заперечив молодий водій.

Брат виїхав назустріч, і в Краматорську ми побачилися. Дорогою до Дружківки я думала, що перший день лише плакатиму. Але коли, голодні та занедбані, ми з чоловіком переступили поріг братового помешкання, то побачили утікачів із Харкова. Чи доречно було відпускати емоції, коли важко всім? У невеликому будинку нас зібралося восьмеро. За два дні, однак, із допомогою родичів, нам вдалося знайти флігель. Уже не перший рік він стояв пусткою. Колективними зусиллями запустили газове опалення. З електроживленням у будиночку було все гаразд, порадував і доступ до Інтернету. На подвір’ї мався колодязь із кришталевою водою. І решта «вигод» – оддалік. Чи варто говорити, що тоді ці умови нам видалися ледь не розкішшю.

Тут, на Донеччині, просторилось очам. Селища на пагорбах, як на долоні. Вони містяться близько одне від одного й утворюють агломерацію. Степові вітри, буйні та норовливі. І все б нічого, тільки їхні шуми та посвисти тепер плутались у свідомості зі звуками війни.

У Дружківці звернула увагу, як сипнуло сивизною Ігоря. Погортала фотоальбом у телефоні – так і є – ще торік був темноволосим.

Зі мною склалася трагікомічна ситуація. Треба було придбати на базарі щось із одягу. Я губилась, який розмір замовляти і просто повідомила: ношу зазвичай п’ятдесятий. Продавчиня дивно на мене подивилася… Зрештою, підійшов сорок четвертий. Уже тоді можна було здогадатися, що різке схуднення сталося не тільки й не стільки через нестачу харчів. (Узимку 2023-го року потраплю до лікарні. І де б ви думали? – в Золотоноші, місті, що залишило короткий, але такий теплий спогад із юної пори. І ось пов’язало ледь не пуповинно).

1-го квітня надійшла приголомшлива звістка: ворог окупував Ізюм повністю. 2-го квітня рашистські окупанти скинули український прапор в Осколі. Із великими втратами, стираючи з лиця землі мирні села, ворог посувався в бік Донбасу.

Мери міст зверталися до населення із закликом виїздити в безпечніші місця. Із Краматорська курсували евакуаційні безкоштовні потяги на Захід, а вже пасажири самі вирішували, на якій станції їм виходити. У нас із чоловіком збігалися думки: не їхати відразу на Захід, а спробувати знайти прихисток у центральній частині країни. Тим паче, що родинне коріння мого чоловіка було саме там, а мене пов’язували теплі спогади, хай і про коротке там перебування. Однак ми зволікали. Та настав день, коли ми, всі родичі, ухвалили непросте й болюче рішення – їхати. На світанку брат мав доправити нас до краматорської залізниці, а наступного дня виїздити зі своєю сім’єю власним транспортом.

І ось ми в Краматорську. Люду на вокзалі багато, але не настільки, як у попередні тижні, коли потяги просто штурмували. Вийшла диспетчерка. Всі притихли, аби почути час відправлення, та вона сказала інше:

– Пошкоджено колії. Можливо, до завтра полагодять, – припустила і додала, – наразі рух є лише з Лозової.

Ми, як і всі на вокзалі, відчули розпач. Та що вдієш? Лозова – не ближній світ, отож мали повертатись і наступного дня робити нову спробу. Раптом брат махнув рукою.

– Їдьмо на Лозову!

Це його рішення врятує нам життя.

Вже на виїзді з міста ми потрапили в майже нерухомий затор. Але звернули увагу, що деякі легковики відокремлюються від довжелезної вервечки кудись убік. Олександр, після короткої розмови з місцевим, також з’їхав із траси.

Ми рухалися звивистими об’їзними дорогами, що ще більше подовжило шлях. Мій брат – вельми досвідчений водій, і ми дісталися мети. В Лозовій попрощалися з братом. Коли ще побачимось?

Сигнали повітряної тривоги змовкали тільки на короткий час. Всі присутні, на вимогу працівників вокзалу, товпилися між двома стінами, подалі від вікон. Коли прибуде рятівний потяг, ніхто достеменно не знав, – може, невдовзі, а може, доведеться чекати цілу ніч. Ігор пішов на перон, як сказав, на розвідку. Повернувся доволі швидко.

– Поїдемо автівкою, – повідомив.

Мене охопив острах. Острах залишитися без грошей на початку дороги в невідомість. Перед очима ще були люди в Краматорську, які за немалі кошти намагались умовити таксистів, а ті однаково відмовлялись їхати. Я шулікою ладна була накинутися на чоловіка з докорами, хай і привселюдно – хто тепер на те зважав, – але змушена була поспішати слідком. Водій «Шкоди» виявився доволі доброзичливим чоловіком середнього віку, і він нічого не мав проти попутників до Полтави.

Не так добре все склалося надалі. Лише один із перевізників у Полтаві погодився рушити в неблизьку дорогу з упевненістю, що встигне повернутися до комендантської години. Легковика він мав доволі пошарпаного, і сам був дещо дивакуватим, до того ж від нього тхнуло перегаром. Він довго не заводив двигун, бо заповзявся колоритною російською говіркою тлумачити приятелеві, звідки той має забрати ящик оковитої, що залишила для них якась Маша. Приятель ніяк не міг уторопати, і наш водій красномовно починав пояснення знову й знову. Ми від безвиході терпляче чекали. Нарешті рушили. Без особливих пригод подолали не одну сотню кілометрів автобаном. Але остання ділянка дороги значно погіршилась, і водій до того розприндився, що відмовився рухатись далі. Перспектива опинитися в незнайомому краї серед поля ніяк не втішала. Між Ігорем і водієм спалахнула суперечка. Та нам назустріч уже поспішав Анатолій – двоюрідний брат мого чоловіка…

Сили Небесні! Що то є відчути себе в безпечнішому місці та ще й серед близьких людей!

Вранці наступного дня світ здригнувся від повідомлення про масову загибель людей від рашистських ракет на залізничній платформі в Краматорську. З похололим серцем подумала тоді: як близько ми були від небезпеки, а врятувала братова рішучість. (Їхня родина знайде прихисток на Вінниччині, а за кілька місяців повернеться додому).

За день ворог ударив і по залізничному вокзалу в Лозовій.

 

8.

Ми оселилися на околиці селища в приземкуватому старому будинку на три квартири. Будинок цей містився віддалік решти осель. Із одного боку в нього був непрохідний листяний ліс, а з іншого – городи та поля. На чималій присадибній ділянці садові рослини змішалися з лісовими. Дві білки сновигали по даху і у верховіттях. Із-під ніг міг раптом вислизнути вгодований вуж. Лінькуваті сусідські коти ніжилися в сонячних променях. Багатоголосся пернатих створювало піднесене та злагоджене звукове тло. Весна набирала сили й попри все утверджувала життя. Бурхливі зміни в природі бачилися ніби іншими очима і сприймалися з відчуттям значущості, неусвідомленої раніше. Особливо дивував і захоплював лелека. Цибатий, він поважно походжав околами, заходив на городи, зазирав на подвір’я, являючи світу людей свою довіру. Птахо дорога!..

У квартирі, що ми орендували, господар вже давно не жив, а ще раніше померла після тривалої хвороби його дружина. Помешкання, в котрому колись вирувало життя, занепало. Ми з чоловіком чистили й мили його з тим завзяттям, на яке лишень були здатні у своєму віці. Згодом, через безвихідь, нам довелося погасити чужі заборгованості за комунальні послуги.

Зраділи, коли отримали дозвіл господаря на користування городом. На той час усі давно зорали свої ділянки, і нам не вдалося знайти тракториста, охочого повернутися до оранки, та й із пальним було сутужно. Як змогли розчистили город і засадили по неораному. До цієї роботи нас спонукав не лише заклик Президента забезпечити себе та ближніх городиною, а й споконвічна українська потреба вклонятися землі. Забігаючи наперед, скажу, що врожай на місцевому чорноземі зібрали добрий, лише з баштанними, як удома, не вийшло.

 

9.

У серпні 2022 року надійшла сумна звістка: загинув єдинокровний брат Анатолія – Сергій. Він був мобілізований уже 8 березня 2022 року. Воював у складі 115 бригади під Сєверодонецьком. Бригада зазнала тяжких втрат, Сергієві тоді пощастило – вцілів. У подальшому служив у 110 бригаді командиром відділення аеророзвідки у званні штаб-сержанта. Мав особистісні якості, що в армії цінуються особливо. «Стояв за нас горою», – розповідали сестрі Валентині його підлеглі, – не боявся брати відповідальність на себе. А коли був упевнений, що має рацію, наполегливо відстоював свою думку перед командиром». «Воїн, кращий серед кращих», – так говорив про Сергія на прощанні його побратим, котрий саме проходив реабілітацію в Драбівській лікарні.

Чоловік із твердим характером, Сергій водночас мав чуйне серце, про що говорить хоча б один такий епізод.

Зазвичай українські військові ділилися з населенням продовольством. Натомість часом отримували, окрім удаваної вдячності, ще й прильоти по своїх позиціях в результаті «старань» місцевих «ждунів». Особливо багато вороже налаштованих до військових ЗСУ було серед тих мешканців Донбасу, що народилися в добу Радянського Союзу й потім отруєних російськими телеканалами. Одного дня Сергій помітив малюка, той бавився на подвір’ї гільзами та уламками від снарядів. Картина ніби із сюрреалізму завдала прикрості й гіркоти. Тоді він метнувся до розбитого дитсадка, назбирав іграшок, знайшов там і кольорові олівці та альбом. Привіз малечі. А невдовзі ледь не до сліз розчулився, коли той самий хлопчик крадькома від бабусі простягнув йому складений удвоє аркуш, розгорнувши який, Сергій побачив дитячий малюнок із синьо-жовтим прапором. Вражений, він розповів про цей подарунок Анатолієві.

Сергій загинув 15 серпня того ж року під Красногорівкою. Понад 3 кілометри до кладовища стояла на колінах Кононівська громада, встеляючи квітами останню дорогу Героя – Сергія Прядки. 3-го серпня йому виповнилося лише 44 роки. Ми з Ігорем ще ніколи не бачили такого прощання.

Українська влада не оприлюднює, зі зрозумілих причин, статистику втрат. Але, їдучи повз села, у кожному, навіть маленькому, побачиш на кладовищі могили наших захисників.

 

10.

Я не знала, чи повернуся бодай колись до письменства. «Збирала в пригорщі слова» – назва однієї з моїх книжок. Справді, збирала, завзято й охоче, бо про людське. За якими межами і гранями їх шукати тепер, про нелюдське? Гнів, тривога, страх, абсолютне неприйняття і ще стан, котрому, здавалося, ні філософи, ні фізіологи поки що не знайшли визначення, заступали слова, робили їх безсилими у порівнянні з дійсністю.

Спершу повернулася жага до читання. Домашня бібліотека відбивала інтереси господарів, особливо господині – багато книжок із рукоділля та ландшафтного дизайну, любовні романи… Я ж уперто шукала художню книжку українською мовою. Знайшла роман Ю. Дольд-Михайлика «І один у полі воїн». Читала його не вперше, та зовсім по-іншому, не так, як колись радянською студенткою. Вкотре переконалася в схожості диктаторів і в тому, яке потворне в кожної війни обличчя.

У серпні натрапила на відео з окупованого Ізюма. Репортаж вела російська пропагандистка, за спиною в неї були руйнування. Кілька хвилин кадр не змінювався. Пропагандистка пояснила: «Куди камеру не поверни – скрізь однаково». Рашистка стверджувала, що місто розбили ЗСУ. І жодного слова про те, хто розв’язав війну. Тоді й вихлюпнувся з моєї душі перший після тривалої перерви невибагливий і гнівний вірш «Мій Ізюм».

Я довго намагалася відтворити в пам’яті якомога ближче до оригіналу висловлювання Мирослава Дочинця з роману «Бранець чорного лісу» та, зрештою, вирушила до бібліотеки. (Згодом буду активним користувачем книгозбірні, бібліотекарі ж стануть моїми новими друзями). А це шукана цитата: «Найвища цінність – книга. Та книга, де букви, як трава, мають своє забарвлення, свій аромат. Велика тайна – письмо, а хист писемний – то дар Святого Духа. Письмовець – як чарівник, що виправдовує перед лицем Господа перебування свого народу на землі. Як на мене, треба перейти всі раї і пекла земні перед тим, як узятися за перо. Аби писемне слово було ясною тінню того Слова, що було справіку. І смисл усякого письма в тому, щоб укріпити в людях дух доброчесності – найбільше з благ. Щоб покликати людину до світла. Бо той, хто творить, шукає підпору в Творця. І писати слід простими, ваговитими й дзвінкими словами».

Висловлювання з книжок, емоції від зустрічей і побаченого наповнювали випалену душу, спонукали взятися за перо. Щоб зберегти правду про війну серед жанрів мимоволі обрала есей. Моє єство не сприймало творів (такі вже з’являються) з пригодницькими елементами, або чимось геть надуманим – хай би вже потім, але не тепер, поки триває війна. Як і про Другу світову, тема про російсько-українську війну буде дуже довго й активно експлуатуватися, та на сучасниках і очевидцях лежить особлива відповідальність – і вона в достовірності.

Сьогодні ніхто не знає, коли закінчиться війна. Однак усі війни колись закінчуються. Лише ворог наш не буде прощений. Ніколи!

 

2023 р.

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.