“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
1.
Уніч із 2 на 3 березня підступно, по-хижацькому, вони налетіли на наше місто. Від зростаючого реву двигунів ми скочили зі своїх місць і побігли в коридор, зачаїлися між двома стінами. Літаки один за одним на низькій висоті з шаленою швидкістю наближалися з боку залізничного вокзалу до центру міста й… скидали бомби. Від вибухів земля з глухим стогоном здригалася, разом із нею здригалися будинки… У якусь мить наша п’ятиповерхівка вся якось плавно сколихнулася, наче корабель на хвилі, й повернулась у вихідний стан. Зблиснув із моторошним ляскотом дверний отвір – мало не вирвало двері. Забряжчали вікна… Від таких ударів перехоплює подих, опускається серце й стигне кров. Божевілля тривало всю ніч. На світанні побачили з нашого вікна четвертого поверху, що палає школа, а трохи далі, на підніжжі Крем’янця, валує стовпище чорного диму – горить автозаправка…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кажуть, що у хвилини смертельної небезпеки до людини приходить урівноваженість і впевненість. Мабуть, це природний захисний рефлекс, адже тоді більше шансів прийняти рішення, яке допоможе врятувати життя.
– Маємо виїжджати, – сказала.
Чоловік щось почав говорити про роботу, та осікся. Нападник наче помахом палаша відтяв нас від усталеного життя. Яка тепер робота?
Але куди їхати? Вирішили: в Оскіл. Це село – одне з найближчих до міста та ще й між двох річок. Отож ризики очевидні. Зате там батьківська хата, все-таки – не невідь-куди. Передчуття підказувало, що діяти маємо негайно. Тривожні валізки, так-сяк зібрані, вже стояли в коридорі, бо перші чотири бомби, дві на околиці й дві в районі приладобудівного заводу, впали кілька днів тому (розірвалися не всі).
На сходовому майданчику другого поверху мені зустрілася сусідка. Вітати одна одну в такій ситуації було б дивно. Натомість, побачивши мене з наплічником, вона попередила:
– Обережно… Телефонували… На Ізюм рухається колона російської техніки.
– Далеко?
– Біля Закомельської.
Отже, зовсім близько.
Надворі не було чутно звичного зранку гамору. Гнітюча тиша зависла над усім. Із-за рогу вигулькнув легковик, за ним другий, третій… – усі в одному напрямку, до залізобетонного мосту, бо той міст, що неподалік залізниці, через який і ми завжди їздили в село, наші військові заблокували ще з тиждень тому.
Ігор, чоловік, підігнав автівку, і ми, нарешті, рушили. У голові билася одна думка: чи проскочимо? Адже їхати мали назустріч ворожій колоні. Ми ще не дісталися мосту, як Ігореві зателефонував колишній співробітник і повідомив, що російські танки досягли околиць міста. Хвилина, поки перевіряли на блокпосту наші документи, видалася неймовірно довгою. Серце калатало, а під ложечкою розливався холод, який відтепер стане непогамовним супутником на дні, тижні, місяці… Та ось міст позаду. Тепер би домчати до перехрестя, там – потрібна нам дорога, праворуч. Але ми не здолали й половини цього відтинку, як українські військові скерували нас убік. З’їхавши з траси, ми рушили звивистими вуличками одноповерхової забудови. Гадали, що ось-ось, можливо, прогримить потужний вибух – висадять у повітря міст. Проте було тихо. Незабаром наш легковик вискочив на шлях, що вів до Оскола. На вулиці Маршала Федоренка, неподалік чергового блокпосту, перед очима постала жахлива картина: диміли згарища трьох будиночків. Дах одного з них, вочевидь, здійняло високо вгору, потім він упав і розсипався. Ще гарячі його уламки перетинали дорожнє полотно. Що ж це за стратегічний об’єкт такий? Адже звичайні хати! А в них, напевно, мирно спали господарі…
2.
Власну хату батько змурував 1978 року, коли мав уже сорок вісім літ (прожив вісімдесят чотири). Місце вибрав під самісіньким лісом. Щоправда, на той час то були молоденькі пухнасті сосонки. Тепер вони витяглись у височенні сосни і стояли, наче брама, на захисті від усього лихого. Буревії не могли пробитися крізь них, тільки найпотужніші, зимові, видували ближче до верхівок білі напівпрозорі іскристі клуби. Казкове видовище! Понад сім років садиба правила нам за дачу – місце, так би мовити, активного відпочинку. Тепер вона мала стати прихистком.
Льох батько обладнав під верандою – досить зручно, бо кухня навпроти, через коридор. Та це з міркувань мирного часу. Тепер після огляду цього підвального приміщення Ігор вирішив копати укриття на городі, щоб не опинитися, боронь Боже, під завалами в разі прямого влучання. Укриття він задумав на зразок бліндажа. Без будь-яких зволікань закипіла робота. Раптом – вже знайоме ревіння. Ми, як стояли, так і попадали на землю. За мить пролунав виклик. Лежачи, я дістала з кишені телефон.
– Що це?! Літак? – запитував сусід. Звук справді був малознайомий, тому що літак пронісся на критично низькій висоті.
– Так, Євгене Дмитровичу.
– Чий?
– Ворожий.
– Але ж і в нас є авіація… – хотів був висловити сумнів старий, та лише тяжко зітхнув. Народився він під час Другої світової, виходило, що й завершальний відтинок його земного буття теж прийшовся на війну.
Ще двічі рашистські яструби шугали над нашим обійстям, а ми втискалися в землю. Укриття, одначе, було збудовано. Вийшло воно доволі добротне та зручне. Ось тільки скористатися ним не довелося жодного разу: почали підійматися rрунтові води і за кілька годин на третину затопили шанці. Завадили й інші причини: по-зимовому морозяна погода – чи всидиш і чимала відстань – чи добіжиш? Отож, усе-таки – підвал під верандою…
Із настанням сутінків над оскільськими околицями, з боку поля, раптом запалало. Таку вогняну навалу бачила у воєнних кінофільмах, де «Катюші» нищили німців. Зараз росіяни розгорнули реактивні системи залпового вогню, вочевидь, між Осколом і Миколаївкою та гатили по Ізюму. Картини подібні, але сприйняття баченого на екрані й того, що відбувалося насправді, не йшло ні в яке порівняння. Заскочена на rанку, я не могла поворухнутися від заціпеніння – і це чинить країна, яка сама пережила чотири криваві роки, а потім співала: «Хотят ли русские войны?» Може, я бачу страшний сон? Чому ж так довго не прокидаюся?
Вранці знайома телефоном коротко розповіла про руйнування в привокзальній частині міста. Більше зв’язку з нею не було.
2 березня в Осколі припинилася подача газу. В ніч з 4 на 5 внаслідок бомбардування рашисти повалили опори повітряної ЛЕП, що призвело до знеструмлення села. А за кілька днів сусід Олексій Миколайович приніс невтішну звістку: зазнав ушкоджень Букинський водозабір і не сьогодні-завтра припинить роботу. Завдяки попередженню, ми встигли запастися питною водою.
Свого часу моя мама завбачливо переконала батька не розбирати грубку. Чимало років та грубка використовувалась як додатковий столик. Зараз мала стати рятівницею. Тим паче, що й дровник був на половину заповнений. Розтопити грубу вдалося легко та швидко. Діловито загуготів вогонь, на стіні затанцювали чудернацькі світлотіні, й приємне потріскування сухих дров на якусь хвильку повернуло в дитинство, до теплих зимових вечорів, сповнених різдвяної зачарованості. В якому житті це відбувалося? Груба, втім, не могла як слід обігріти досить простору оселю, та все ж… Тривалого часу вимагало приготування їжі в каструлі. Ось коли згадалися бабусині чавуни – їх можна було занурювати у вогонь. Але де ж ті чавуни тепер візьмеш?
У підсобному приміщенні знайшовся старий сувій штучної шкіри або, як казали в народі, «дермонтин». Цей матеріал якнайкраще придався для світломаскування. У пригоді стали кілька ліхтариків, щоправда, їхнє світло стрімко слабшало. Але ми ще мали трохи тонких свічок і садовий ліхтарик, що працював від сонячних елементів живлення. Увечері заносили його до хати і, коли проходили мимо, він на короткий час засвічувався. Та найціннішим із усіх речей і приладів для нас став маленький радіоприймач. Ми намагалися заощаджувати заряд його акумулятора, тому вмикали лише на лічені хвилини, пожадливо вслухаючись у повідомлення. Радіосигнал із Харкова вже не надходив, тільки з Краматорська, але й він надовго переривався через повітряну тривогу там. Із новин дізналися, що перемовини з країною-агресоркою зайшли в глухий кут і що не вдається домовитися про зелений коридор із Ізюма.
3.
На початку березня мешканці нашого кутка, не домовляючись, збиралися на перехресті, аби поділитися інформацією, а радше почути від інших щось обнадійливе. Дуже швидко з’ясувалося, що всі ми знаємо однаково мало. Але тяглись одне до одного, гуртувалися. З усіх боків, повсякчас, лунали постріли із важкого озброєння. Ми на те не зважали, розбігалися, лише коли над головами літак долав звуковий бар’єр – лякав раптовий оглушливий звук.
Якось ранком визирнула з-за паркану, на вулиці – ані душі. Лише морозяний вітер вихорить по дорозі сніжок. Вирішила подивитися на інші вулиці – когось, може, й зустріну. Не встигла дійти до перехрестя, як біля мене різко загальмував легковик. Місцевий священник за кермом вигукнув:
– Руські зайшли в село! Зараз розквартировуються в школі.
– …?
До школи від нашої хати – 7 хвилин ходи. Озброєний до зубів ворог практично на порозі. Як захиститись? В Осколі у мене була частина накладу моєї нової книжки з промовистою назвою «Українолюби». Не знайшовши надійного сховку, я зопалу прикопала книжки в кінці городу. Закопувати членський квиток Національної спілки письменників України не піднялася рука. Загорнувши в целофановий пакетик, притулила його до бантини в підвалі. Тоді як в будинку було дві шафи з українською літературою, на підвіконні залишався стояти український прапорець, і в багатьох речах читалася українськість. Це було наше природне середовище. (Після деокупації я не знайду на забур’яненому городі книжок, а квиток, непомічений на видному місці, чекатиме мене, неушкоджений; хоча орки неодноразово побувають у підвалі й винесуть усе, що трапиться на очі. Прапорець вони розтопчуть).
А того дня, коли росіяни зайшли в село вперше, до них, у школу, ходив наш сусід Віктор Іванович.
– Не чіпайте населення, – намагався по-людському домовитись. У відповідь отримав:
– Мы здесь не по своей воле.
Стало зрозуміло, що ці прибульці чинитимуть так, як їм накажуть, не роздумуючи. Стояли орки в нас два дні, а потім, після дикунського пограбування школи, повернулися до сусідньої Капитолівки, в кращі умови, бо ще не всі комунікації там зруйнували. 5 березня, на околиці цього села, вони обладнали свій блокпост. Таким чином, шлях на Ізюм було перекрито. Із трьох боків Оскіл опинився в лабетах ворога. Залишавсь один напрям – на підконтрольну Україні частину Донбасу. Але міст у цей бік наші військові вимушені були пошкодити, щоб завадити просуванню ворога, згодом частково зруйнували дорожнє полотно дамби та розібрали середній прогін кладки.
Деякі відчайдухи діставалися Оскола з Ізюма пішки через ліс. Пам’ятаю чоловіка, що метався нашим кутком і запитував у кожного зустрічного, чи не бачив той шістьох жінок. Вони мали вийти з лісу. Особисто мені стрілися якогось березневого дня зморені чоловік і жінка.
– Звідки йдете? Що знаєте? – звернулася до них із розхожими на той час запитаннями.
– З Ізюма. Маємо в Осколі родичів, ідемо до них. У місті жахіття.
На початку повномасштабного вторгнення більшість із тих, з ким розмовляла, висловлювали надію, що тижнів зо два, щонайбільше, повернеться звичайне життя. Політики знайдуть рішення, на те вони й політики. Але з кожним днем наші сподівання розбивались об жорстоку дійсність. До мене навіть почала закрадатися думка: а що як не стане харчів? Ми з чоловіком вважали, що продуктів, які прихопили з собою з міста, і відро картоплі, яким розжилися в оскільських сусідів, при заощадливому споживанні, має вистачити на місяць. А далі?.. Власний картопляний засік уперше був порожній. Наш піщанистий город не давав надто гарних врожаїв. Тож, зрештою, було вирішено посадити картоплі небагато, аби посмакувати молодою. Тим паче, що методом спроб і помилок я таки знайшла культури, придатні для наших умов. Це – баштанні. Посадками кавунів і динь три сезони поспіль займали ледь не половину городу… І ось маєш! Щодо консервації, то вона була перевезена в місто. Тут залишався тільки томатний сік та всілякі фруктові джеми – краще аніж нічого.
І явилася мені у важкому, примарливому сні Муся – блаженна жінка з мого раннього дитинства. Вона періодично з’являлася на нашій вулиці. Траплялось, я помічала її здалеку. У білій хустці, по-святошному вбрана, з великим кошиком, вона переходила від обійстя до обійстя. Скрізь її приймали, давали якийсь харч.
– Муся ходить! Муся ходить! – сповіщала я бабусі. Та кидала свою справу, квапилася до літньої кухні, щоб зібрати подаяння. Це могла бути пляшка олії, кусень сала, згорток сиру, те, що було зварено-спечено того дня: перепічка, пиріжки чи вареники. Бабуся садовила Мусю на лаву й починала розмову. Мабуть, тільки моя бабуся вміла з нею так порозумітися. Запитувала як їй ведеться, щось іще, закінчувалася бесіда справами церковними, бо життя Мусі минало здебільшого при церкві. Муся щось однозначно відповідала.
На відміну від бабусі, я не розуміла її мови, лише завважувала блідий колір гладенького, майже без зморщок, обличчя, хоча, говорили, років їй вже багацько.
І щось лякливе для мене, малої, було в її швидкому, незконцентрованому погляді.
«Чи зможу отак, як Муся: з кошиком – по селу?» – запитувала наразі я себе. І після недовгих роздумів відповіла: «Авжеж». Певна річ, буду просити продукти продати, але що варті гроші в такому ізольованому середовищі? На щастя, ходити прохачем не довелося. Мене впізнала Зінаїда Тихонівна. Разом із нею ми брали участь у деяких районних літературно-мистецьких заходах: я в ролі ведучої, а вона співала в ансамблі «Осколяночка». Зінаїда Тихонівна не тільки поділилася зі мною своїми припасами, а й допомогла донести пакети додому. Дякую добрій жінці. Від неї дізналася, що в селі продають хліб.
Вичерпувалися й запаси питної води. На нашому кутку, практично на кожному обійсті, були колодязі, ось тільки вода в них мала брунатний колір і не відстоювалась. Її ніхто не вживав, лише використовували як технічну та для зрошення городів. Я перелазила, прости Господи, через паркани домоволодінь, де ніхто не жив, та лише впевнилася, що вода скрізь однакова. Дещо світлішою вона виявилася на одному дворищі паралельної вулиці, що трохи далі від лісу. Розповідали: ще 14-го року будинок придбав шахтар із Донбасу, але жодного разу після того не з’являвсь. Огорожа навколо городу завалилася й утворився невеличкий вигін, куди почали заходити на пашу кози. При тому порослому городі й мався ще міцненький колодязь. Ми з сусідами почали до нього навідуватися, щоб набрати води для такого-сякого прання, а в подальшому, може, й пити доведеться. Звісно ж, збирали воду і з ринв, та це вже згодом, коли почало уласкавлюватися сонечко, і траплявся капіж.
4.
Перші два дні, після нашого приїзду, ворожі літаки розтинали повітряний простір на низьких висотах. Ми помічали, як спрацьовували їхні теплові пастки з димом і розсипами іскор, коли українські бійці намагалися вкоротити їм віку ймовірно з ПЗРК. Та скоро росіяни збагнули, що в ЗСУ нестача засобів ураження повітряних цілей і надалі вже літали як їм заманеться, навіть ланками по два. Шалено бомбардували ліс – шукали українську артилерію. Наша хата під лісом. Ми пірнали в підвал, зачувши наближення літака. То було дивне змагання на швидкість із літальним апаратом. У підвалі довго не всидіти – мороз. Допомагали ковдри та приліжковий овечий килимок, який таки встигла прихопити з ізюмської квартири.
Щойно літак повертався, скоївши свою чорну справу, ми поспішали до теплої грубки. Раділи, коли знову огризалася наша арта – вціліли хлопці.
Числа так 6-го березня на правобережній частині Оскола, з боку Комарівки, з’явилась, як потім казатимуть бійці, «лєнточка». Тріумфального руху селом у рашистів не вийшло. Танк на чолі колони тероборонівці підбили, той, що за ним – від несподіванки так загальмував, що посунувся з узвища й перекинувся. Решта техніки повернула назад. Лише через два тижні, під прикриттям двох гвинтокрилів, орки забрали рештки тіл екіпажів, а також танки, точніше, те, що від них залишилося, бо умілі селянські руки відгвинтили все, що відгвинчується (в господарстві, якщо мати гарну клепку в голові, все можна пристосувати, хай спочатку й не знаєш що воно таке).
Після отриманого по зубах ворожі колони рухалися вже в супроводі гелікоптерів. Ледь не щодобово землю трусив важкий поступ цілої армади, тоді як з боку ЗСУ ми чули тільки артилерію.
Попервах нападник бомбардував здебільшого вночі. Вдень ми мали трохи часу для перепочинку та бодай поверхневого сну. Тоді в лихоманному забутті мені марилося сонце з розідраним краєм. Воно стікало вогнисто-кривавими шматками… Виворіт світу…
Надалі ми втратили будь-який спокій. Ворог сипав на наші голови смерть вже, не розбираючи дня і ночі. Земля здригалася й просідала від серії вибухів. Артилерійські удари чулися то віддалік, то раптом знову гучно. А ще – орки заповзялися, коли темрява лише переходила в засвіток, приганяти КАМАЗ, із закріпленим на кузові мінометом. Ставали на паралельній вулиці й гатили, прикриваючись хатами, по лісу. Мали на меті накрити українські гармати. Від залпів багровіло небо, а траєкторія польоту мін часом була настільки низькою, що ледь не чіпляла сусідський димар. Благо свого даху ми не бачили. Лише свист… лише задушливі хвилі від розсікання повітря. Випустивши заряди, КАМАЗ поспіхом ретирувався, руйнуючи паркани.
Я перестала роздягатися, лежала на своєму гарному, ручної роботи дерев’яному ліжку в пальті, шапці, рукавичках…чоботах, бо підльотний час такий короткий, що взуватися немає коли. Чоловік взагалі не лягав, напівсидячи в кріслі, пильнував ночами вогонь у грубці (сухі соснові дрова горять швидко) і теж наслухав літаки.
Коли бомби вибухали поблизу, коливалася земля, ляскали двері, з різким тріском виривало кватирки… Серце калатало не в грудях,
а в горлі. Підтискало діафрагму… В підвалі не раз прощалася з життям. Поглядала на бетонну плиту й думала: якщо вона зрушиться, чи зможе вбити відразу? Хоча напередодні війни, дійшовши поважного віку, я все ще мала далекосяжні плани, тепер морально підготувалася до смерті, аби лише швидкої. Та кожна клітинка єства була переповнена тривогою за дорогих мені людей – тільки б з ними нічого не сталось. А хіба могло не стискатися серце, коли зустрічалися сільські дітлахи? Адже вони мали б ходити до школи, пізнавати світ, радіти кожному дню променистої пори – дитинства.
А собаки? Їм за що все це? Від скрути чимало господарів їх повідпускали, і знесилені, розгублені тварини вешталися вулицями в пошуках чогось їстівного.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.