“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
Закінчення. Початок див.:
Олена Ластівка-Мокренчук. “Двадцять чотири години війни” – Litgazeta.com.ua
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Загалом операція з порятунку двох засипаних вибухом побратимів не здавалася Андрієві надто складною. Відстань – до кілометра; темного часу доби в цю пору року – більше чотирьох годин. Противник зазвичай на ніч захоплені позиції залишає. Що може піти не так? Андрієві хлопці вже сто разів так ходили, і нічого. Ну добре, не сто. Разів десять. Вісім, якщо зовсім точно. Ну то й що?
Засипані бійці, скоріш за все, мають поранення. Інакше би вже самі виборсались. Тобто, треба відправляти мінімум шестеро людей, щоб можна було мінятися, несучи ноші, або щоб двоє відстрілювались, у разі чого. Краще вісім, але це небезпечно: велика група приверне увагу ворога. Ще й кляті дрони… Меншій кількості легше заховатися. Тому шестеро – мінімально можлива кількість, четверо просто не впораються.
Імовірно, їх могло присипати піском та колодами дуже сильно, так що самими руками не відкопаєшся. Отже, кидаємо додаткову годину-дві на «земляні роботи». «800 метрів вперед – десь 30 хвилин, якщо обережно. Годину на відкопування та обережне діставання поранених, і 30-40 хвилин бігом назад. Півтори години темного часу в запасі. Маємо встигнути…. Мусимо!» – розмірковував командир роти.
Разом із начштаба ще раз перевірили, чи все враховано. З командирами взводів та відділень визначили, хто з якого боку прикриває сміливців, хто ставить вогневу завісу в разі чого. Залишилось головне: хто піде? Зібравши найбільших відчайдух, ротний запитав:
– Бажаючі є? Якщо немає, то я призначу, звісно. Але хотілося б розуміти, хто готовий це зробити. Ну тобто, хто мене витягне і відкопає в разі чого.
Хлопці засміялися:
– Шкурний інтерес, ага?
– Ну так а шо? – розвів руками ротний. – Всі ми тут під Богом ходимо. Сьогодні їх засипало, завтра мене, чи когось із вас. Я ж маю бути впевненим у вас?
– Та не переживай, командире, все буде чьотко. Чи нам вперше? Заберемо пацанів. Позиції знаємо добре, орієнтуємось як у своїй кишені.
Ротний похитав головою:
– Та я в курсі, що ви там не заблукаєте. Але ж невідомо, де саме їх засипало. Доведеться шукати. В темряві і мовчки.
– Розберемося. Вже те добре, що знаємо приблизно, де вони були, коли крайній раз вийшли на зв’язок. Якщо не перебігли з тієї щілини в якесь інше укриття – знайдемо.
– Добре, хлопці. Я на вас надіюся. І ті двоє теж. Якщо ще живі, звичайно… То хто йде?
Визначившись із добровольцями, відправив їх готуватися до нічної мандрівки, а сам подався на кп: доповісти комбату обстановку і отримати дозвіл на виконання. Командир батальйону обрадував: комбриг їхню ідею схвалив, і навіть звелів підтягнутися мінометникам, щоб в разі зриву вилазки сміливці мали можливість відійти під прикриттям вогневої завіси.
Лишилося дочекатися ночі…
Петро ворухнувся, намагаючись хоч трохи випростати затерплі ноги. Його придавило в досить незручній позі, ще й кремезний Василь притиснув зверху. Коліна починали боліти просто нестерпно.
– Що ти там вовтузишся? – засичав на нього «Скіф».
– Та ноги ось… Випростати б…
Василь спробував напружити м’язи, щоб трохи припіднятися, звільнивши більше місця для побратима. Зверху посипався пісок.
– О, так краще. А ще трохи? – відгукнувся Петро.
Василь посунувся ще. Балка коло обличчя небезпечно хитнулася, пісок посипався сильніше.
– Все, що можу, брат. Балка може впасти, – пояснив стиха.
Петро замовк, лише було чутно дихання.
– А давай так: на рахунок «раз» ти трохи піднімаєшся, а я розвертаю коліна прямо і вбік. Тут у мене трохи є місця, я перевірив, – запропонував він.
– Ну, «Падре», операція ризикована, але спробуємо. Сидіти нам тут ще довго, тож є сенс влаштуватися зручніше, – відгукнувся Василь.
Напруживши м’язи спини, він стиха скомандував: «І – рраз!», наскільки можливо, вигнувшись дугою. Відчув, як коліна побратима пройшлися по його хребту і вискочили з-під спини, звільнивши простір, в який він мало не впав. Буркнув здивовано:
– Ого! Ну ти й товстий хлоп!
– Аааааа, блаженство…. – почувся шепіт Петра. – Слава Тобі, Господи!
Дихати стало трохи вільніше. Сильний біль у попереку, який Василь вважав імовірним пораненням, виявився лише тиском від коліна побратима, тож тепер він швидко минав.
– Ще би водички, і взагалі було би супер, – мрійливо промовив він.
– Та да… – відгукнувся Петро.
Але води не було, а сонце піднімалося вище і вище, нагріваючи сухий пісок… Василь закрив очі, намагаючись побачити ту білявеньку дівчинку, яка несла йому в долоньках води, але вона, вочевидь, приходила лише у снах.
– «Падре»… – покликав він. – Спиш?
– Чого тобі?
– Коли нас ото вибухом оглушило, мені дівчатко наснилося. Маленька така, білява. Біжить коло річки, і водичка така прозора…
– Ну то й що?
– Я не знаю, хто вона. Ніколи не бачив.
– І що?
– Але вона назвала мене татом. А у мене ще навіть дружини немає…
– Ну то ще одружишся.
– Думаєш, це моя майбутня донька?
– Не знаю, друже. Може, й донька. Може, то тобі Господь показав, щоб ти знав, що не загинеш. Що виживеш, повернешся додому, одружишся… Народиш донечку… І синів. Трьох. Або четверо.
Василь засміявся тихо, наскільки дозволяла ситуація.
– Знаєш, яка вона гарнюня? Така маленька, і п’яточки рожеві. І пальчики – як… не знаю… – чоловіча фантазія ніяк не могла підібрати визначення для цих крихітних пальчиків на пухких долоньках, з яких у його маренні стікала прохолодна річкова вода. – Вона білява. І великий бант на голівці.
– Гарна… – підтримав його Петро.
– Тільки я не розумію, чого білява? У мене в селі дівчата мого віку всі чорняві. Катя… Свєтка… Таня…
Василь подумки перебирав знайомих дівчат, намагаючись співставити риси уявної дівчинки з обличчями однокласниць, але жодна з них не підходила на образ матері цієї дитини. А що, якщо…. Та ну ні, тільки не це!
– «Падре»…. – покликав він знову.
– Шо?
– А що, коли це не донька, а Янгол? Що, коли це навпаки, Бог повідомляє мені, що я помру, і це янголятко проведе мене в потойбічний світ?
– Та ну припини, що ти ото вигадав? – розсердився Петро і авторитетно зауважив: – Янголи такими не бувають.
– Ой, а ти наче бачив Янголів, – саркастично зауважив «Скіф».
– Бачив, – відгукнувся друг. – От як тебе зараз.
– Тобто, янгольську дупу? – уточнив Василь зі сміхом.
– Та ну тебе! Не кощунствуй.
Петро ображено засопів носом. Василь примирливо попросив:
– Ну добре, вибач. То які бувають Янголи?
– Вони… – Петро намагався підібрати слова, але це йому погано вдавалося. – Вони великі.
– І білі?
– Ні. Вони… Як світло, розумієш?
– Прозорі?
– Ні. Вони сяють… І нічого не видно, коли дивишся на них.
– А крила?
– Не знаю… Кажу ж: коли на них дивишся, нічого не бачиш. Просто тепло і радісно. І добре…
– Ну дякую, чудово описав. Я все тепер зрозумів.
Василь замовк, набурмосившись. Через довгий час тиші почувся голос Петра:
– Вона ж назвала тебе татом.
– Хто?
– Дівчинка.
– І шо?…
– Значить, вона точно не Янгол. Янгол би не назвав батьком людину.
– Хм… Логічно, – відгукнувся Василь, повеселішавши. – Ще поживемо, значить.
Але до вечора – до порятунку – було ще дуже далеко… Десь там, невидимі ні своїм, ні чужим, змінювали вогневі точки мінометники. Змазувались і начищалися кулемети. Заскорузлі пальці набивали рожки та перевіряли снарягу. Хтось намагався спати: попереду нелегка ніч! Хтось дзвонив додому…
Пекуче сонце плавило розпечену землю. Дихати ставало все важче: гаряче повітря обпікало легені, наче ти намагався вдихнути вогонь. Потріскані губи неможливо було розімкнути. Знову занурившись у стан напівсну-напівмарення, Василь бачив перед собою маленьку дівчинку, але тепер крізь її пальці текла не вода, а гарячий пісок… Здавалося, це катування спекою і спрагою не закінчиться ніколи! Ще трохи – і мозок розплавленою лавою витече крізь вуха, залишаючи на шиї чорні пропечені сліди… Пити! Хоч трохи води!!! Ніколи й нічого Василь ще не прагнув так, як краплину звичайної чистої води…
Та все рано чи пізно минає. Минув і цей день. Сонце, втомившись, впало за обрій. У щілину між балками ледь помітно повіяло прохолодою. Василь відчув, що його товариш стиха щепоче щось. Прислухався. Нічого не почув, лише вловив «Господи…», повторене кілька разів. Отже, «Падре» молиться… Власне, через те чолов’яга і отримав свій позивний, що молився щодня, вранці і ввечері. Незважаючи на насмішки, роздратовані зауваження чи підколи. «Падре» молився щодня. «Може, то через його молитви Бог зберіг нас?» – подумав Василь і вирішив теж помолитися. Але як це робиться? З далекого дитинства пам’ятав, як бабуся казала: «Отче наш, іже на небесі…» А далі що? Хотів запитати «Падре», але не міг розтулити губ…
«Отче наш, іже на небесі… Врятуй нас, допоможи! Я не хочу помирати тут, у цій ямі; ось так, від спраги або через те, що нас знайде ворог. Я хочу жити! Я хочу побачити доньку – ту, яку Ти мені показав. Я хочу побачити маму, знайти дружину… Що мені зробити, щоб Ти почув мене? Я навіть говорити не можу… Врятуй!!!» Зупинившись, подумав, що треба б щось пообіцяти Богові, чимось віддячити за порятунок. Але що він може дати Йому? Крім автомата десь під спиною і радєйки з посадженим акумом у нього немає нічого. «Господи… Якщо Ти врятуєш мене, я…. я дам Тобі…» І знову запнувся. Ну правда, що він може дати Богові, Який на небі, і Сам все тут створив? «Я… я прочитаю Біблію!» Фффух… Здається, це нормальний подарунок для Бога. Василь бачив колись ту Бібілю: величезна нудна книга, повна незрозумілих слів та чудернацьких літер. Так, це буде достойно Бога – пообіцяти прочитати ці незрозумілі літери і скласти їх у слова. Василь полегшено зітхнув: тепер Бог точно заморочиться, щоби їх спасти.
Вечірня прохолода огортала попечену землю. В чорному оксамиті неба хтось починав вже проколювати тонким списом дірочки – і сяйво тамтешнього світу мерехтіло, просочуючись крізь ледь помітні отвори… Десь там, мабуть, живе Той Самий Бог-Творець, Який тримає у своїх дужих долонях наші нікчемні земні життя…
– Ну, з Богом, пацани. Будьте обережні, і хай перебуває з вами сила!
Командир роти обійняв кожного з рятівників, і ті по двоє вирушили у темряву. Ніч проковтнула їх, і тепер вела невидимими стежками повз розтяжки у полі, небезпечні вирви від снарядів, – до двох бідолах, що чекали на порятунок в засипаному окопі. Схилившись до землі, бійці ледь не поповзом пересувалися від куща до куща, стараючись не відсвічувати на фоні зоряного неба.
Перші двоє опинилися коло старих позицій досить швидко. Другій групі пощастило менше: ледве бійці подолали половину шляху, з боку російських окопів у небо злетіла сигнальна ракета. Заросле травою поле між двома посадками залило мертвотне синювате світло. Спускаючись донизу, «сигналка» змінювала тіні, що падали від кущів, і вони подовжувались, вигиналися, наче привиди, що безгучно танцюють свій примарний танок. Розуміючи, що за першою «сигналкою» може одразу піти наступна, бійці ривком подолали залишок шляху, як тільки світло згасло.
Третя група опинилася у скрутному становищі: неспроста противник почав пускати ракети, ой неспроста! Очевидно, щось помітив. Рухатись зараз, коли кожної миті може злетіти новий «ліхтар» – означає «спалити» і себе, і тих, хто вже в окопі. Вирішили зачекати, поки ворог заспокоїться: зараз вони там, в окопі не потрібні. Відкопати постраждалих можна і вчотирьох. Головне – потім винести.
«Боже, то Ти врятуєш мене? Ти бачиш нас тут, у цій ямі? Он зірочка зазирає у отвір між балками, звідки до нас йде повітря. Чи, може, то Ти, Боже? Скажи мені щось! Не мовчи!»
Раптом Василь почув якийсь шурхіт. Хтось обережно просувався десь там, нагорі. Ледь чутно осипався пісок, потривожений сторожкою ногою. Розпрямилась суха бадилина, яку зачепило одягом.
«Хто там? – стукало в скронях. – Свої чи чужі?» Свої – значить, треба подати знак, що ми тут. Бо не помітять, пройдуть повз, і доведеться ще один пекучий день пробути у цій розпеченій могилі. Чужі – значить, треба затамувати подих, щоб навіть думкою не видати себе, не втрапити у хижі пазурі ворога, на катування і страшну смерть. Свої чи чужі?
Четверо сміливців просувалися окопом. Обсипані краї не давали захисту, але принаймні вказували напрямок пошуків. Десь тут мав бути бліндаж, а далі щілина, а після неї – «лисяча нора», викопана в сипучому грунті і укріплена дерев’яною обрешіткою. Де саме завалило хлопців? Як зрозуміти, де саме їх шукати – не виказавши себе? Часу небагато, викопувати навмання кожну засипану яму – не впораєшся до ранку… Сторожко дослухаючись до тиші, четверо сміливців йдуть вперед.
– Тату! Татусю! – маленька дівчинка зазирає крізь отвір у ямі, дивиться ясними оченятами на Василя. – Тату, виходь!
Він тягнеться до неї руками – чи йому здається, що тягнеться. Притиснені вагою піску руки не піднімаються, а очі дівчинки віддаляються, перетворюючись знову на зірочки. «Де ти? Повернися!» – Василь хоче сказати це вголос, але губи не розтуляються, лише ледь чутний стогін тривожить занімілу ніч.
«Тихо!» – торкає побратима боєць, що йде попереду. Притискає руку: «Слухай!» Тепер вже і другий чує ледь помітне хрипке дихання звідкись з-під землі. Жестами вони зупиняють тих, хто йде за ними. «Тут!».
Під слабким сяйвом зоряного неба починають обмацувати долонями схили окопа. В одному місці пісок виявляється більш сипучим, ніж довкола. Стараючись діяти швидко, але тихо, починають розгрібати пісок.
Колючі піщинки падають Василю в очі. Він намагається повернути голову вбік, та раптом усвідомлює, що пісок не сам собою став сипатися сильніше. Петро теж почув, що хтось намагається добутися до них. Стиха шепоче: «Ми тут!» На більше не вистачає ні голосу, ні сил, – але люди нагорі його почули і починають копати енергійніше. Кілька тривожних хвилин – і дужі руки побратимів торкаюються їх. «Як ви? Живі? Поранені?» Сльози, невідомо де взявшись, стікають по щоках врятованих, залишаючи солоні сліди на посіченій піском шкірі, яка одразу ж починає пекти….
Та як не старалися рятівники діяти тихо, ворог їх почув. «Пшшш…» – ніч освітила ще одна ракета, у світлі якої стало видно купку людей, що вовтузилася на полі. Ніч роздерлася, як гнила шмата, тріскотнею автоматів; трасери розкреслили небо в лінієчку. Бійці попадали, хто де, всім тілом втискаючись у землю. Командир рятувальної групи притиснув тангету, гукнув у рацію:
– «Пілот», я «Бродяга». «Кроти» врятовані, без видимих пошкоджень. Лише слабкі. Не можемо вийти, прошу вогневого прикриття!
«Тііуууу…Бббаммм!!!» Перша міна лягла точно по визначеним координатам. Тепер протягом десяти секунд по протилежній посадці ляжуть ще одинадцять «кабанчиків», тобто, ворог не підведе голови рівно десять секунд.
– Вперед!
Схопивши м’які ноші з врятованими, четвірка рятівників рвонула до своїх позицій. Десять секунд – дуже мало, коли сидиш вдома коло телевізора, і дуже багато, коли біжиш степом крізь ніч, ухиляючись від куль і молячись, щоб всі «кабанчики» долетіли, куди треба, і жоден не збився з курсу, не впав тобі на голову. Нарахувавши дванадцять виходів-прильотів, падаєш на землю, куди встиг добігти. Швидко дихаєш, готуючи легені до нового ривка; почувши новий вихід міни, зриваєшся з місця, біжиш, рахуєш до дванадцяти, падаєш. Крізь спалахи виходів помічаєш, як від нашого края поля до тебе біжать твої хлопці, підхоплюють разом з тобою ноші, тягнуть вас вперед. Окопи – порятунок – все ближче і ближче; але ворог теж не дрімає, і ти вже чуєш виходу не лише попереду, а й позаду тебе, і розумієш: гра почалася всерйоз…
В якийсь момент спалах стає просто у тебе перед очима. Ти падаєш, нічого не чуєш і не відчуваєш. Голова – як дзвін, дзвенить тоненько й огидно. Мозок – як пластилін; здається, порухай головою – і він буде калататися там, у черепушці, як олія в баклажці. Чиїсь руки хапають тебе, несуть, кидають на землю; знову хапають, несуть… А потім над тобою нахиляється чорне неголене обличчя в касці і матом пояснює тобі, чому ти мусиш жити…
Маленька дівчинка біжить берегом річки. Крихітні пальчики залишають ямки в піску, які одразу ж наповнюються водою. До рожевих п’яточок прилип мокрий пісок.
– Тату! Тату, дивись на мене!
Ніжний дитячий голосочок бринить у повітрі, чомусь переходячи у більш низький діапазон, майже бас:
– Так, боєць! Дивись на мене! Дивись сюди!
Світло продирається крізь повіки, стає нестерпним. «Янгол??? Але чому у нього такий грубий голос? І навіщо таке яскраве світло?» Василь через силу відкриває очі, здивовано дивиться на руду бороду, що вибивається з-під каски. Піднімає руку затулити очі від ліхтарика. Суворий бородань всміхається, гукає комусь зраділо:
– Живий! Контужений, але цілий. На стабік, швидко!
І знову хтось хапає ноші, кудись тягне тебе. Роздратованим ведмедиком реве двигун, і, перш ніж знову пірнути у марення, ти ще встигаєш помітити поруч свого побратима. Він теж тут, у подарованому волонтерами медеваку, що мчить вибоїстими фронтовими дорогами крізь ніч. Значить, живий.
Коло тебе сидить дівчина-медик. Ти просиш її дати тобі пити. Вона наливає трохи води із півторалітрової пляшки у пластиковий стаканчик. Машину трусить, і краплі води проливаються на її тонкі пальці, капають тобі на обличчя. Вона обережно піднімає тобі голову, нахиляє стаканчик до губ. З-під її каски випручується тоненьке пасмо білявого волосся і торкається твоєї щоки…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.