“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
Маленька дівчинка біжить берегом річки. Крихітні пальчики роблять ямки у піску; літеплі хвильки облизують рожеві п’яточки. Дівчинка у білій панамці, зверху якої кумедно підстрибує пухнастий бант. Той бант вже тримається ледь не на одній волосині, тоненький «хвостик» ніжного дитячого волосся давно виборсався з капронового полону і тепер кульбабковим пухом огортає круглі щічки малої. Василю чомусь дуже хочеться підхопити той бантик, щоб не впав на пісок. Серце стискає тривога; рука тягнеться поправити розтріпане волоссячко, але він не може її підняти. Дівчинка нахиляється до води, зачерпує річку крихітними долоньками, несе до нього. Краплинки падають з пальчиків, зникають у спраглому піску. «Тато, пий!» – дзвенить голосочок. Він намагається відкрити рота, але запечені вуста не розтискаються, і попіл в легенях не дає вдихнути…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Скіф, Скіф, доповісти обстановку, – він чує своє ім’я крізь тріск радєйки і приходить до тями. Рація тріщить десь в районі коліна. Він не може дотягнутися до неї: руки наче кам’яні, не рухаються. Зробивши надзусилля, пересуває правицю ближче до себе. Засипана землею, рука просунулась ледве на міліметр, а болю цей рух завдав, наче вирвав дуба з корінням.
Десь поруч чути стогін. Прислухався: здається, зліва. Добре, що голова потрапила в просвіт між двома товстими колодами: і не прибило, і дихати є чим. Нічого не видно: може, вже ніч? Або, може, просто засипало щільно…
…Кацапи полізли, як завжди, вночі. Десь перед світанком, коли очі самі злипаються, і темінь стоїть довкола, густа, як мазут. Напарник сторожко дрімав, притулившись спиною до стінки спостережника, а Василь уважно оглядав свій сектор, рівномірно поводячи тепловізором вліво-вправо, зосереджуючись на найменших теплих цяточках у лісочку навпроти. Між їх окопом та наповненим ворогами лісочком пролягало широке рівне поле, заросле посохлими степовими травами та подекуди темними плямами кущів. На фоні зоряного неба кущі виглядали чорними грозовими хмарами і чаїли в собі небезпеку: ворог міг підібратися непомітно, пересуваючись від куща до куща. Але цього разу наче все було спокійно.
Зненацька Василь побачив, як моргнула зоря, найближча до землі. І зразу ще одна. Він придивився уважніше в тепловізор: нічого… Все темне, холодне. Жодних ознак присутності теплокровних тварин або хижих людей. Але ж зоря моргнула! Щось чи хтось її закрили на мить!
Не відводячи тепловізора від місця, де побачим дивне мерехтіння зорі, легенько штовхнув ногою побратима. Шепнув ледь чутно:
– «Падре»! Глянь…
Напарник перехопив пристрій, уважно оглянув поле. Запитав поглядом: «Що?»
– Хтось там є. Хтось закрив зорю.
Опустивши тепловізор, почали дослухатися до темряви ночі. Тихо…
І знов моргнула зоря. Вже ближче.
Бійці перезирнулися. Хтось явно наближався, і хтось точно не добрий.
«Стріляти? Викажемо себе. Ліхтариком посвітити? Те саме. Доповісти командиру? Нас почують…» Думки пролітали сполоханими птахами. Легенько ворухнувся найближчий до спостережного посту кущ – і хтось великий, темний вистрибнув з нього просто на них.
– Кацапи в окопі! – розітнув ніч вигук побратима разом із автоматною чергою, випущеною в напрямку чорноти. Невидиме в тепловізор страхіття гепнулося на бруствер, навіть не встигнувши заматюкатись. Другу чорну тінь зрізав на льоту Василь. Двоє кацапів у антитепловізорних накидках лежали на землі.
Фронт ожив. Ніч наповнилася голосами і пострілами. Тепер вже не мало сенсу зберігати тишу: стріляли і наші, й ненаші… Від лісочку було чутно російські матюки; від наших окопів – «Тримайтеся, хлопці!»; і все це перекривала тріскотня автоматів та голосне татакання кулемета. Трасери розкреслювали ніч пунктирами, але їх світло не дозволяло побачити, що відбувається на полі.
Пшшшш….. В небо злетів «ліхтар» і повис над полем, розливаючи мертвотне біле сяйво. Повільно опускаючись на парусиновій «парасольці», освітлювальний заряд звужував коло огляду, зате робив більш чіткішими обриси предметів на землі. І в цьому світлі стало видно, що полем лізуть ще тіні. Одна, дві, десять… Стараються рухатись непомітно, притискаються до землі. Намагаються сховатися за кущами та заростями трави.
– «Пілот», я «Скіф». Бачу противника. Близько десяти, може більше, – доповів Василь.
– Прийняв. Відходьте. Зараз відпрацюємо туди артою.
Але відійти вони не встигли. «Тііііуу…» – пролунав у небі огидний наростаючий свист, і земля в окопі позаду дозорних стала дибки. Тверді грудки глухо застукотіли по касках.
– Відійти не можемо, влучання в окоп. Шлях відходу засипано. По відкритому полі не побіжиш…
Рація помовчала. Потім голосом командира відповіла:
– В укриття! У вас буде зазор між їх пострілами і нашими. П’ять хвилин. Встигнете?
Щоб перескочити пошкоджену ділянку і перебігти у вцілілий окоп, кількох хвилин мало вистачити. А далі вже – дай, Боже, ноги! Петляючи вузькими окопами, вони мали добігти до свого підрозділу і зайняти оборону на підготовлених заздалегідь вогневих позиціях.
– Так, – відповіли вартові.
– Будьте в готовності. Я дам знати.
Забившись у вузький простір перекритої щілини, бійці дослухалися до тонкого свисту мін та потужного гупання розривів. «Одна, дві, три…» Рахували вибухи, орієнтуючись більше на здригання землі, ніж на звук: міни падали так густо, що вухо не завжди могло розрізнити окремі «бабахи». Зазвичай міномет кладе десять-дванадцять «кабанчиків» і змінює місце, поки розрахунок не накрила «отвєтка». В ці кілька хвилин, поки мінометники переміщуються, можна було спробувати швидким кидком перескочити до більш надійного укриття. «Вісім… Дев’ять…» Тіло стислося в тугу пружину; ноги напружилися; закляклі пальці вчепилися в цівку автомата. «Зараз….»
«Бууууммм!!!» – пролунало поруч. Голова наповнилася тонким дзвоном, легені – запахом пороху. Василь ще встиг зігнутися, нахиливши голову до грудей і всім тілом притиснувшись до землі.
…Отоді він і побачив цю дівчинку. Маленька, рочків півтора-два; білявенька, з дитячим пухом замість волоссячка. В білій панамці і з бантом…
– Командире… – хтось із бійців тихенько торкнув Андрія за плече. – Навряд чи вони ще живі…
– Замовкни, – крізь зуби процідив ротний. – Ми мусимо витягнути їх.
– Окопи захоплені ворогом, – нагадав начштабу.
– То й що?
– Це небезпечно. Загинуть інші бійці.
– Стули писок. Ми дістанемо їх. Живими або…
– Або мертвими. Їхня радєйка мовчить…
Командир зітхнув. Хлопці праві: намагаючись дістати вартових із засипаного вибухом окопа, він наражав на смертельний ризик інших своїх побратимів. Ще якби знати, що ті двоє живі – він би не вагався ані секунди, сам особисто вирушив би за ними. Але покласти ще двоє-троє, чи й більше хлопців, щоби дістати з-під завалу мертві тіла… Звісно, бойове братерство вимагає повернути хлопців матерям, живими або хоча б їхні тіла, щоб поховати Героїв з честю. Але якщо до двох полеглих додасться ще кілька тіл?.. З іншого боку – що, як вони досі живі? Оглушені вибухом, поранені, заживо поховані під товстим шаром землі та розтрощених колод? Що, як вони зараз лежать в тій земляній могилі і чекають на допомогу? Дослухаються; вірять, що вчується зверху знайомий голос, руки побратимів відгорнуть землю з обличчя, перев’яжуть рани, обережно покладуть на ноші зламану ногу, врятують і донесуть?
Андрій струснув головою, відганяючи мару. Він відчував на своїх губах сморід диму від вибухів, це його язик розпухав від спраги… А тут ще сонце пече, як скажене…
– Я розумію тебе, – стиха сказав начштабу. – Але до темряви ми все одно нічого не зможемо зробити: окопи захоплені ворогом.
– Арта? – з надією підвів очі комроти.
– Сам знаєш, не можна. Якщо вони ще живі, ми їх точно доб’ємо, – похитав головою його заступник.
– Тоді тільки штурм…
– Тільки штурм…. Або нічний рейд. Це небезпечно, але простіше зробити, ніж штурм. Та й сусіди допоможуть в разі чого.
Комроти кивнув: москалі не сидітимуть у тільки-но захоплених в окопах вночі, побояться артобстрілів та дронів.
– Добре. Давай подивимось, що можна зробити.
…Стогін почувся знову. Василь розрізнив своє ім’я. Побратим був десь поруч, мабуть, ось за цією колодою, яка обмежує огляд, але не в змозі заглушити звук. Зробивши зусилля, розтулив губи, покликав:
– Падре…
Йому здавалося, що він кричить на всю силу, але з вуст вирвалося лише тихе шелестіння.
– Падре… – прошепотів голосніше.
– Тут… – відгукнулося наче з-під землі.
– Живий?
– Не знаю…
Василь стиха засміявся:
– Говориш – значить живий.
Стільки землі на живих не буває, – відпочиваючи після кожного слова, зауважив побратим.
Помовчали. Треба було зрозуміти ситуацію і якось повідомити про себе командиру. Василь запитав:
– Рухатись можеш?
– Не знаю…
– Ворухни руками та ногами.
В підземній тиші почулося шурхотіння, потім стогін:
– Лівою рукою рухати трохи можу, праву придавило. Ноги взагалі не відчуваю.
– Поранений?
– Не можу зрозуміти.
– Щось болить?
– Та все болить… Дихати важко, так тисне…
Знову помовчали. Лише чулося важке дихання.
– Як думаєш, нас дістануть?
– Звісно, дістануть.
– Але вже стільки часу пройшло…
– То й що?
– Як думаєш, чому нас ще не відкопали?
Насправді варіантів було небагато: якщо їх не відкопують – значить, або ще йде бій, або ворог захопив ці позиції. Вибухів та здригання землі не відчувається, значить, артобстріл припинився. Стрілкотня мала би чутися, але хтозна, наскільки глибоко їх засипало… Отже, ці окопи зайняв ворог.
– Слухай… – озвався Василь до друга. – Швидше за все, над нами ворог.
– І що?
– Маємо вибір: сидіти тихо, щоб нас не почули, і чекати своїх…
– Або померти, не дочекавшись…
– Ну да. Або можемо спробувати почати кричати, щоб нас почули і відкопали кацапи.
– Але ж це полон!
– Так. Але це може допомогти нам вижити.
– Або нас пристрелять одразу, як допитають…
– Або пристрелять, – погодився Василь.
– Або закатують…. – відгукнувся Петро.
– Тьху ти! Краще вже мовчи, – розсердився Василь.
…Офіцери схилилися над планшетом. 28-річний худорлявий юнак щось гаряче доводить опецькуватому літньому чолов’язі, сердиться, говорить швидко й схвильовано. Старший чоловік гуде густим басом, пояснює спокійно, розмірено. Його пояснення вочевидь не подобаються молодому. Зрештою, стукнувши спересердя долонею об стіл, молодший в два кроки вискакує із темряви прохолодного бліндажа на пекуче сонце.
Коло входу тупцяє боєць.
– Ну, чого тобі? – рикнув на нього ротний.
– Командире… Той… Я хотів…
– Та кажи вже!
– Можете мене не брати на штурм?
– Тобто?
– Ні, я все розумію, хлопців треба рятувати. Навіть якщо вони вже неживі. Але у мене дружина вагітна… Я не можу так… Це мій перший син… Якщо мене… Якщо я… ну… той… Хто її з роддому забере?
Майже сорокарічний чолов’яга з благанням дивиться в очі молодого ротного, намагаючись розгледіти там співчуття. Андрій розгубився: як так? У інший час він би, звичайно, пішов на поступки, дозволив побратиму навіть поїхати додому на пару днів, побачити первістка, допомогти дружині після народин… Хлопці скинулися б на колиску малому… Святе ж діло! Але не сьогодні… Цієї ночі йому потрібен буде кожний боєць.
– Я подумаю, – кинув сухо, знаючи, що вже все обдумано і говорити насправді нема про що.
Боєць, відчувши слабку надію, квапливо побіг до себе в бліндаж. У Андрія гидко засмоктало під ребрами: фактично він зараз обдурив людину! Зрадив побратима… Хоча – з чого він взяв, що станеться щось погане? Вони добре обдумали з начштабу порядок дій. Лишилося отримати дозвіл комбата – і можна готувати «групу порятунку». Хтось піде в небезпечний рейд, хтось лишиться на варті і прикриватиме їх вогнем. Все має бути добре. Все буде добре.
…Дівчинка несла в долонях водичку, і прохолодні крапельки падали на гарячий пісок, просочуючись крізь крихітні пальчики…
– «Скіф»…
– «Ну от навіщо він мене збудив?» – скривився Василь.
– Що?
– Здається, я можу порухати ногою…
– Ну то рухай, – сказав Василь і відчув, як коліно побратима вперлося йому у спину. «Ага, то мене, виходить, на нього кинуло», – подумав.
– Ей, не так сильно! Ти мені спину відтовчеш!
– То посунься. Бо тиснеш мені на ноги, аж затерпло все.
– Якби я міг… – зауважив хлопець і спробував зрушитись з місця.
Колода зліва небезпечно захиталася, але відсунулась. Зверху посипався пісок. Виявилось, що їх засипало не надто сильно: вгорі з’явилася щілина, в яку стало видно цяточку неба. Промінь сонця зазирнув у завал, позначивши, що надворі вже білий день. Бійці зраділи. Петро з захватом прошепотів:
– Дякую, Боже, що дав мені ще раз побачити сонечко!
Василь чомусь розлютився:
– От тільки Бога сюди не приплітай! Ще молитись почни, – кинув роздратовано, сам здивувавшись власній злості.
– Чого ти? – примирливо промовив Петро. – Бог і під землею Бог. Він завжди нас чує.
– Ага, так чому він нас не врятував? Ну хай вже мене, але ж і ти тут, святошо.
Петро стиха засміявся:
– Не врятував, кажеш?
Василь знітився. Справді, чого це він? Живий, цілий, здоровий… Ну засипаний трохи, але ж то ненадовго. Хлопці по-любому відкопають. Або самі якось виберуться, коли стемніє. Залишитися живими в тій м’ясорубці – то вже диво…
– Ну добре, врятував. Мовчи вже, поки москалі не почули.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.