Дорогою безглуздя (З прожитого, пережитого, збагненого)

187

Ця розповідь для тих, хто спромігся хоча б на мить піднятися над собою, як риба над водою.

Продовження. Початок у чч. 6,7
В Горькому ми зустріли в’язня, який розповів нам про режим утримання в’язнів на тюремному ув’язненні. Отож ми знали, що у Володимирі по оформленню на т/з, в камеру, крім пайки хліба, нічого не внесеш. По прибуттю ми ще всі разом переночували в етапній камері. Обідали вже в камерах 1-го корпусу, як в’язні критої тюрми. («Крита» – це тюрма, яка призначена для відбування тюремного строку ув’язнення).
Тельніков і Леонов попали зі мною в одну камеру на 3-му поверсі. Камера на 5 осіб. Крім нас, ще двоє в’язнів, один з яких явно належав до битовиків (мабуть, прибув з кримінального лагера). Прийшов корпусний старшина і об’явив, що нас, згідно тюремних Правил, будуть два місяці утримувати на суворому режимі. Перший місяць – понижена норма харчування. Ми вже знали про це, а тому ще в етапній камері домовились, що будемо говорити, що понижену норму харчування ми вже відбули, коли місяць сиділи в шізо на 7-му після суду в очікуванні етапу. Ми і заяви понаписували. То була ініціатива Тельнікова. Я не вірив, що тут щось вийде, але також подав заяву. І диво: нам той місяць в шізо зарахували. (Мені по цей день незрозуміло, чому адміністрація пішла нам назустріч, адже в Правилах ясно сказано: по прибуттю на т/з. Отже, на понижену норму харчування нас не переводять. Нам залишається відбути місяць на суворому, а це майже такий пайок, як і на загальному режимі утримання, лише не можеш купити на 2 р. 50 коп. в місяць продуктів. Не можеш і посилку одержати – 5 кг на 6 місяців.
Через місяць Тельніков і Леонов переходять у камеру загального режиму, а я залишаюсь. В мене порушення: не піднявся своєчасно з ліжка після команди «підйом». А тому я маю ще як мінімум місяць перебувати на суворому утриманні.
Більше з Тельніковим і Леоновим я не зустрічався, хоча і записував їхні адреси. Адресу Леонова, який мав звільнитися у наступному році, я взяв на всяк випадок – може, пригодиться цей надійний хлопець з Іваново. А от щодо Тельнікова, то ще на етапі ми обговорювали плани здійснення замаху на Хрущова. Домовилися, що після його звільнення я приїду до нього в Москву і тоді більш конкретно обговоримо цю тему. (Тельніков у минулому студент Ленінградського університету. Строк – 5 років. За порушення режиму в 60-му, здається, до року перебував на штрафному лагері – на «спецу». Звільнився Тельніков десь наприкінці літа 63-го року. Потім емігрував в Ізраїль, а звідти в Англію. Батько Володимира Тельнікова був армійським генералом).
В камеру, на місце вибулих, прибуває двоє незнайомих в’язнів. Один з них українець, а другий – башкир. У башкира поведінка дивна, скоріше всього, що ця молода людина дійсно божевільна. Вже десь на другий чи третій день він поліз у шкафчик, вихватив звідти кусок хліба від пайки, який належав отому кримінальному типу, і став жадібно його ковтати. На нього кидається власник того куска, з лайкою вдарив башкира, забираючи в нього залишок. Я кинувся між них і припинив це неподобство. Башкира з камери забрали. А з українцем я дуже швидко здружився, то був Микола Танащук з Хмельниччини. Він дещо старший від мене. Місяць пониженого харчування вже відсидів. А прибув з 19-го за втечу з лагера, яку здійснив з Кочубеєм Іваном. Крім додаткового строку за втечу, їм дали і по три роки перебування на тюремному ув’язненні. Про Івана я знав. Це посправник Павла Андросюка. Коли я перебував на 7-му, то Павло говорив мені про невдалу втечу Івана з 19-го. Те, що Микола виявився посправником Кочубея, мене ще більше зблизило з ним.
Микола попав в ув’язнення в середині 50-х. В 57-му здійснив вдалу втечу з 7-го лагера. Добравшись до Кавказу, спробував перейти кордон, але був затриманий. Його повернули в Мордовію, добавили строк і до наступної втечі він знаходивсь на 19-му. Я сказав би, що Микола був занадто захристиянізований. Вся його поведінка свідчила, що це глибоко віруюча людина, яка неухильно дотримується заповідей Ісуса Христа.
Приведу тут один з випадків в його житті, який його характеризує. А було це в Грузії після втечі. Ото йде він вулицею міста, а його обганяє двоє молодих грузинів, які кудись поспішали. Тут в одного з них випадає якийсь пакуночок. Підійшовши, Микола піднімає пакуночок і, виявивши в ньому велику суму грошей, гукає грузинів. Грузини зупинились. Микола підходить і протягує їм пакунок. Вражені поведінкою Миколи, грузини в знак вдячності вручають йому якусь там суму з цих грошей. Отакий був Микола. Дивак, звичайно. В таку скрутну для нього ситуацію, в якій він перебував після втечі, віддати незнайомим людям те, що знайшов… Він був врівноваженим і аж занадто незворушним. І кожного дня, ставши десь у стороні, до десяти хвилин проводив за беззвучною молитвою. З філософів він найбільше цінував Сковороду, цитував його. Це від нього я вперше почув: «Дякую тобі, Боже, що необхідне зробив легким, а важке – непотрібним». Я відразу ж збагнув глибину думки Сковороди і те, що вже за одну лише цю думку він вартий того, щоб його цінували. Бо дійсно: скільки дурнів, один перед другим, пнуться, зі шкури вилазять, аби іншим доказати, що вони спроможні осилити щось більш важке. Вся наша цивілізація – це результат натуги цих дурнів.
Розповів Микола і про останню втечу та про те, звідки в нього світла смужка на стриженій голові вище лоба. А було так: На 19-му він познайомився з Іваном Кочубеєм. Вирішили втікати з лагера (за межі лагера їх не виводили). І втікати серед білого дня. Приготувавши все необхідне для втечі, взяли драбини і пішли на запретку. Перелізли через першу дротяну огорожу, пробігли через смугу землі, поставили драбини до частоколу і полізли наверх. А на вишках автоматники. Одна з вишок зовсім недалеко від них. А друга на значній відстані. Їм повезло. Стріляти з тієї дальньої вишки солдат не міг, бо міг попасти в солдата на вишці, що недалеко від втікачів. А в солдата, що на ближній вишці, з переляку, чи від чого іншого, випав ріжок з автомата і впав у запретку. Залізши на частокіл, зіскочили вниз. Але при цьому Іван вивихнув ногу. Швидко перемахнувши через наружні огорожі, кинулись до лісу, який був поряд. Солдат з дальньої вишки відкрив по них вогонь, але не вцілив. Іван ще вскочив у ліс, але бігти вже не міг і сів на землю. А Микола побіг лісом. Мабуть, десь поряд були солдати, бо відразу ж почалось переслідування. Миколу дуже швидко почав наздоганяти солдат з собакою. Але чомусь не стріляв і не спускав собаку з повідка. Та коли вже наблизився на невелику відстань, крикнув: «Стій!». Микола став і повернувся до нього обличчям. І тут же черга з автомата. Куля чиркнула по голові вище лоба. Микола падає, прикинувшись вбитим. Його голова залита кров’ю. До нього підійшов солдат. А коли підбігли і інші солдати, Микола заворушився, глянув на них. І відразу ж той, що стріляв у нього, навів на Миколу автомат, і вже мав натиснути на гачок, та солдат, що стояв поруч, замітив, кинувся на нього, відвів автомат в сторону і сказав: «Якщо ти хотів добити, то це треба було робити до нас. Ти не маєш права, будеш відповідати». Я не питав ні в Миколи, ні в Івана (пізніше), бо про таке не питають, але для мене так і залишилось незрозумілим, чому вони йшли на запретку серед дня, адже вони не сиділи в камерах. І чому недалеко від вишки, з якої із-за ріжка солдат не міг стріляти. А тому виникає питання, чи не була тут домовленість із солдатом?
Через декілька тижнів мене перевели в іншу камеру. З Миколою більше не зустрічався. Ще коли перебував у Мордовії, то чув, що він збожеволів, та не вірилось. А вже десь в другій половині 90-х років прочитав спомини незнайомого мені в’язня про Володимирську тюрму (Анатолій Радигін, «Життя в Мордовських концтаборах зблизька», 1974 рік, Мюнхен). На жаль, з ним таке дійсно сталося – Микола збожеволів. Подальша його доля невідома.
Протримавши мене на першому поверсі, де, крім мене, в камері було ще двоє в’язнів, прізвищ і імен яких я не запам’ятав, але з одним з них зустрівся в 64-му на особливому – 10-му лагері, адміністрація тюрми в листопаді перевела мене на загальний тюремний режим. Я опинився в кутовій камері № 85 – трійник, який знаходився на третьому поверсі. В камері вже сиділо двоє в’язнів. Це були якісь незрозумілі для мене типи. Один десь в моїх роках – якийсь напівлатиш (з його слів). Хоча він не говорив, але більш того, що прибув з кримінального лагера. А другий, трохи старший, але мовчазний, і визначити, що він собою представляє, було важкувато. На загальному режимі мені вже можна було закупляти продукти на 2 руб. 50 коп. в місяць та одержати п’ятикілограмову посилку. Гроші на моєму рахунку ще якісь там були, і я, як і всі, закупив продукти та написав батькам листа, щоб вислали посилку – вже останню посилку, яку я ще мав право отримати. Незабаром оцей напівлатиш одержує посилку. Третю частину посилки дає мені, а того мовчуна лише пригостив. На другий день, як завжди, я з цим напівлатишом виходжу на прогулку, а мовчун залишається в камері (на прогулку він виходив зрідка). Відбувши положену годину в прогулочному дворику, повертаємося в камеру. І тут цей напівлатиш з лайкою кидається на мовчуна й б’є його по голові металевою мискою. Я кидаюсь між них. В мовчуна з голови йде кров. А цей напівлатиш кричить, що він (мовчун) лазив до нього в торбинку з продуктами. В камеру заходять наглядачі. Пояснюючи, що він не брав продукти з торбинки, мовчун виходить з камери. Неприємна сцена. Але куди дінешся. Ми залишаємось вдвох. Та недовго. В камеру входить середнього зросту, кремезної будови, з вольовим обличчям в’язень, якому на вигляд вже десь за тридцять п’ять років. Знайомимось. Іван Кочубей – каже він про себе. Іван – перепитав я здивовано, ступивши до нього ближче, і торкаючись його руками. Мені аж не віриться, що я зустрічаюсь з Іваном – посправником мого друга Павла Андросюка. Іван також дещо здивовано дивиться на незнайомого йому в’язня, який так радий зустрічі.
Про Івана я знав з розповідей Павла. Після служби в армії Павло залишився в Іркутську. Там і одружився. А з часом познайомився з Іваном, який вже і в лагерах насидівся. Будував і залізницю в Монголії. Не пам’ятаю, як вже вони дійшли до думки виготовляти і розповсюджувати листівки і що саме вони там накоїли, бо цю антисовєцьку (паперову) діяльність затьмила більш серйозна акція, за яку вони також були притягнуті до відповідальності. Ну а акція, на яку вони пішли, була пов’язана з тим, що на розгортання антисовецької діяльності потрібні були гроші. Спершу хоча б якась невелика сума. Отож було вирішено пограбувати магазин.
Подія розгорталась таким чином. Ввечері вони підходять до магазину. Сторож – всередині магазину. Коли двері відкрились, Іван забігає в середину, але сторож встигає вскочити в кладовку, що поряд з дверима. Іван біжить назад до дверей, до виходу. Іван без зброї, а в сторожа у кладовці рушниця. Вибігши з магазину, Іван з Павлом біжать по снігу. Вискакує з магазину й сторож. Сторож біжить за ними й на бігу стріляє по них. Іван бере у Павла малокаліберку, присідає, прицілюється і стріляє. Сторожа поранено і переслідування припиняється. Через якийсь час їх арештовують. В 1959 році – суд. Івану і Павлу дають по 15 років з перебуванням перших три роки на тюремному ув’язненні – Володимирській тюрмі. На етапі домовляються, що по прибутті в лагер будуть втікати.
Іван розповідав дещо з втечі, а потім з невдоволенням в голосі:
– А що ж Павло не втікає? – питає мене. Ми ж з ним домовились.
Звичайно, Павло менш ініціативний і рішучий ніж Іван, але він таки пробував втікати. На прогулянці я розповідаю Івану про Павла, про його спробу здійснити втечу з лагера.
Десь через кілька днів Іван мені показує половину ножовочного полотна, яке йому вдалось дістати, і якимось чудом провезти аж у Володимирську тюрму. Він сказав, що спробує перепиляти грати і спустившись на подвір’я тюрми, перелізти через тюремну стіну на територію військового училища. Зробити це він збирався в іншій камері, так як 85 камера була для цього непридатна – на вікні подвійні грати. Обдумавши все, я сказав Івану, що в нього дуже мало шансів на вдалу втечу. Виявлять спробу до втечі, це знову додатковий строк, а головне, додаткове тюремне ув’язнення.
– Не варто ризикувати, – сказав я йому. І добавив: — Я у квітні звільнюся і підготовлю втечу з лагера. Підбереш хороших хлопців для діяльності на волі – таких, які були б готові на все.
Іван довго вагався, але прийняв мою пропозицію. Ми домовились: я переправлю або зброю (його влаштовувала малокаліберка) в лагер, або зроблю з волі підкоп. А таке зручне місце для підкопу я намітив, коли ще знаходився на 3-му лагері. Там поруч із запреткою стояла велика будівля – склад, до якого на 3-му ми добудували приміщення. Підлога цього складу була на висоті біля одного метра. Проникни під підлогу, і рий собі до лікарні. А в лікарню можна було попасти з будь-якого лагера. І не обов’язково бути хворим. Можна було б і мастирку (симуляцію хвороби) зробити.
Після нашої домовленості, вийшовши в туалет, Іван викинув ножовочне полотно, яке з таким трудом доставив у тюрму. Потім, мабуть, жалкував, бо його можна було б спробувати засунути десь в одному з прогулочних двориків, а то і в обкладинку якоїсь книжки заховати. І я чомусь не подумав про це і не підказав йому.
В цій камері я ще встиг одержати посилку і поділити її на три частини, віддавши частину й тому напівлатишу. До речі, він виявився паскудною особою. Дуже швидко збагнувши, що я з Іваном в дружніх стосунках, чомусь став нашіптувати мені (отже, він був ще й дурнем), що Іван – це не Іван, а підсаджений, який видає себе за Івана. Само собою зрозуміло, що я розповів про це Івану, сказавши при цьому, щоб Іван його не чіпав, бо нас розсадять по різних камерах. Але по тому, які погляди після цього кидав на нього Іван, той збагнув, що я розповів Івану про його нашіптування, і коли якогось дня ми виходили на прогулку, то він з нами не вийшов і відразу ж став вимагати в наглядача, щоб той викликав корпусного. Коли ми повернулись з прогулки, то його в камері вже не було. Незабаром і мене перевели в іншу камеру. З Іваном я пробув десь біля двох тижнів і більше з ним не бачився. До мене він претензій не мав, бо я йому говорив: я не виконаю обіцяного лише в тому разі, якщо мене арештують. На жаль, Івану більше не вдалося бути на волі. Вже пізніше я дізнався, що він помер в ув’язненні.
Іван був родом з Кубані. Після звільнення в 63-му я переписувався з його братом, старшим від Івана, його адреса: станиця Полтавська, хутір Брюховецький.
Вже в 90-х роках, будучи на волі, мав випадкову розмову в Києві з одним в’язнем, який сидів з Іваном в одному лагері й спілкувався з ним. Я, звичайно, поцікавився, чи була в Івана з ним якась розмова про мою обіцянку допомогти йому.
– Була, – відповів мені цей в’язень. І каже: «Іван говорив, що Сергій зробив би те, що обіцяв».
На Новий, 63-й рік, я вже сидів у камері № 73. Тут вже було не так як у 85-й, в якій окрім голоду, дошкуляв ще й холод, і приходилось грітись (поки не охолоне) біля чайника з крутим кип’ятком. В 73-й холод вже не дошкуляв. Ця камера також знаходилась на 3-му поверсі вікном до військового училища. В камері нас було п’ятеро. В цій камері я і сидів до звільнення. З в’язнів цієї камери запам’ятались лише два прізвища, та те, що в камері якийсь час перебувало і двоє українців старшого віку, які були із Західної України, один з яких мав строк понад 10 років і перших п’ять років тюремного ув’язнення. Мабуть, то був член однієї з організацій Львівщини, керівників яких в 62-му було засуджено до страти, бо, пам’ятаю, він згадував про одного з розстріляних в розмові зі своїм земляком. Ну а так як він висловлював своє дещо негативне ставлення до розстріляного, то втратив мій інтерес до своєї особи. А ті прізвища, що залишились у пам’яті, це Кульчар і Афонін. Кульчар – угорець за національністю, в минулому військовополонений. Він багато просидів, бо, крім перебування в полоні, кілька разів пробував перейти кордон, так як не міг добитись легального переїзду в Угорщину, де знаходилась його рідня. Він жалкував, що одружився з росіянкою і прийняв совєцьке підданство. Це вже була засмикана, нервова, невисокого зросту особа. В тюрмі він вже понад рік. Розповідав, як йому сиділось в камері з берієвцями – була там така камера. І про двох в’язнів, які розітнули собі вени, націдили в миску крові й пили її, піджарювали на газетах. Ларьком Кульчар не користувався. І посилку не одержував, бо нікому було вислати: ні гроші, ні посилку. А Афонін, родом з Ленінграда, колишній солдат, який проходив строкову службу в Німеччині і при спробі перейти в Західну Німеччину був затриманий, і вже не пам’ятаю, з яким строком ув’язнення, недавно доставлений в тюрму.
Мабуть, із-за того, що ще не вичерпався жировий запас, то перші місяці перебування в тюрмі переносяться не так відчутно. А от проходить якийсь час, і відчувається, що таке постійне недоїдання, і тюремний режим взагалі. Ніхто з нас, новоприбулих, не був раніше в таких умовах. А це, крім недоїдання, з 6-ї ранку до 10-ї вечора (від «підйому» до «отбою») потрібно бути у вертикальному стані. Заборонялось навіть голову покласти на стіл. І коли вже підходить час відбою, всі поглядають на нічну лампочку, бо під вечір голова стає тяжкою, появляється відчуття, наче мозок відстає від черепа і хлюпається, як якась рідина. Нарешті над дверима загоряється червона лампочка (нічна) і всі моментально падають, бо через 8 годин знову бути лише у вертикальному положенні. На роботу не виводили. В камері ходити ніде, бо посередині камери вмуровані стіл з лавками по боках. Ходити можна тільки від дверей до цього стола, десь з метр відстані. Це два середні кроки, або три зовсім дрібні – не ходіння, а одні повороти: тупцювання на місці. Тюремна атмосфера дуже пригнічувала. Але більше за все – голод. Голод мучив постійно. Поснідають – і вже чекають обіду, пообідають – чекають вечерю. Ну а що вечеря… Це якщо не якась крупа на воді то ложок сім «пюре» – картопля, розтерта у воді – така собі рідина, там ні жиру, нічого нема. Хліб видавали вранці, я ділив цю гливку пайку на три рази, а дехто відразу її з’їдав, а обідав і вечеряв без хліба. В обід черпак рідкого борщу чи супу, в якому подекуди плавають краплі якогось жиру та кусочок величиною з наперсток м’яса. А на «друге» ложок сім, в основному ячневої (її називали «кирзовою»), синюватої на колір рідкої каші на воді. На сніданок давали черпак рідкого супу та зрідка маленький кусочок часто напівзогнилого оселедця, бо частіше давали з десяток тюльок. Щоб більш наповнити шлунок, в’язні стали заливати тюльку окропом і таким чином одержували з півмиски додаткової похльобки. А отоварювались в ларьку два рази в місяць: по п’ять батонів і пачку маргарину за один раз отоварювання. І що те отоварювання? Ну отримає це в’язень, угамує трохи голод – а далі знову голодний. І чекати на якусь добавку вже не приходиться. Але якось був і сюрприз. Одного вечора, вже незадовго до відбою, відкриваються двері і в камеру заходить старшина і ставить на стіл велику каструлю, наповнену доверху червоними буряками. Розбирайте, – каже нам старшина. Всі схоплюються, дістають зі шкафчика, що на стіні, миски, і кожен накладає собі в миску, поглядаючи, щоб в мисці не було покладено більше, ніж в інших. Старшина забирає порожню каструлю і виходить з камери. В камері збудження. Адже кожен чекав уже на відбій, а не на повну з верхом миску ласощів. Всі повеселішали і накинулись на буряки. І повинен сказати, що хоча і доводилось раніше їсти червоний буряк, але не було такого солодкого і смачного, як ото приніс старшина. І залишилось нерозгаданим. В тюрмі стільки камер! І від кухні набагато ближче, ніж до нашого третього поверху. Чому ж він вибрав саме нашу камеру?
Адміністрація вимагала виконання вимог режиму утримання. Хто не виконував, того відправляли в карцер або позбавляли посилки чи ларька. Більшість старалася не порушувати режиму, розуміючи, що нічого не доб’ються, а лише нашкодять собі. Але були й такі, які не просто допускали якісь там незначні порушення режиму. Вони поводили себе так, нібито не відбулося ніяких змін, а тому не приділяли належного значення статті 77-прим.
Вже в січні чи лютому нам стало відомо, що розстріляно Денисова, який до того сидів у цьому ж корпусі. Розстріляли за те, що влітку, виходячи на прогулку, чомусь штовхнув наглядача і збив кашкета. Його засудили за ст. 77-прим. – напад на представника адміністрації. Подібних випадків тоді було достатньо. Звичайно, у місцях ув’язнення для кримінальних. Розстріляли якогось битовика і на 10-му – замахнувся табуреткою.
Інколи в прогулочний дворик заводили в’язнів з двох камер. Завдяки цьому я кілька разів був у одному дворику з грузином, який здійснив втечу з сінокосу на 17-му. Він весь час перебував у пригніченому стані. Розповідав, з неохотою, дещо про втечу. Виявляється, вночі він дуже змерз і зайшов у якусь хату. Слабенький – подумав я, будучи невдоволеним, що він зірвав втечу Павла. Виходив на прогулку і Орлов – колишній начальник поліції в Ровеньках, який сидів по справі «Молодої Гвардії». Це була в якійсь мірі знаменитість, і до нього підходили, розпитували про ті події двадцятилітньої давнини. Він був уже в роках, невисокий, кремезної будови. Розповідав про ті події і обурювався, що в кінофільмі він не в чоботях, а в бурках, яких ніколи не носив. В нього, як і в бургомістра Краснодона Стеценка, який також сидів у першому корпусі, 25 років тюремного ув’язнення. Орлов нам говорив:
– Якби не той Фадєєв зі своїм романом, то я і Стеценко вже давно були б на волі.
У камері я нічого не читав, і в доміно з іншими не грав, не підключавсь і до всяких там балачок. Моє ліжко було під вікном, і накрившись майже з головою бушлатом та обпершись спиною об стіну (моя тогочасна основна поза в тюрмі), я, відсторонившись від усіх, поринав у свій світ, в інші виміри світу, життя. Крім іншого, я думав: якби я народився і проживав у тюрмі без вікон, а отже, не знав би, що є сонце, дерева, ріки…, що є щось смачніше від того, що мені дають. То чи був би у мене потяг до чогось? Свобода! А що таке була «свобода» для того ченця-затворника, який замурував себе? Потяг до свободи – це потяг до чогось. Зі зникненням отого «чогось» (омани), стає байдуже, де ти будеш – в тюрмі чи за тюрмою. Можна бути невільником (безпаспортним колгоспником) і не відчувати себе невільником. Отже, виходить, що раб не той, хто перебуває в рабстві. Раб той, хто відчуває себе рабом.
Отак пройшов мій останній час перебування в ув’язненні. Коли вже підходило звільнення, записав та завчив напам’ять адресу батьків Афоніна. От вже і день той прийшов – 13 квітня. Співкамерники і радіють, що я вже позбавляюся цих знущань, що вже ось стану вільною людиною і для мене буятиме весна з усіма принадами, і сумують, що в них доля інша, що їм ще роки й роки не бачити волі, зносити знущання. Я розумію їхній стан. Особливо Афоніна – молодого хлопця, в якого молодість пройде за ґратами. Двері відкриваються. Я прощаюся зі всіма й виходжу з камери. Мене ведуть вниз. А там, все перевіривши, віддають мені мій дерев’яний, пофарбований в темно-синій колір чемодан з книгами. З такими чемоданами вже не виходять з лагерів, але мені байдуже. В мене то був новий, фабричний, але на 17-му я віддав його Омельченку з Рівненщини, а його дерев’яний взяв собі, бо куди ж йому, моєму ровеснику, без рідні, їхати з таким чемоданом до чужих людей. Вручають мені квиток на поїзд до Новоград-Волинського та довідку про звільнення, з якою я маю піти в паспортний стіл і одержати паспорт. На вахті хотіли, щоб я розписався і про нерозголошення якихось там «тюремних таємниць», але я відмовився. Прийшовши до залізничного вокзалу, який знаходився недалеко від тюрми, повернув направо до паспортного столу. Довго не добирався. А там мені швидко зробили паспорт. Повернувшись на вокзал, ще якийсь час чекав на електричку. Коли підійшов час посадки (десь в годині 14-й), перейшов на другу сторону станції, де на останній колії біля високої платформи стояла майже порожня електричка. Незабаром електричка рушила і через якийсь час я був на станції Пєтушки, де в мене була пересадка. Щось поївши в їдальні, відправив листа батькам Афоніна в Ленінград, написавши, що їхній син сидить з Кульчаром, що в тюрмі кожна крихта на рахунку і він має можливість одержати на нього посилку. Здається, написав, щоб і грошей невелику суму вислали на Кульчара. Стояв на пероні. Злегка трусив сніг. Дивився на колеса поїзда, що проходив мимо і думав: а чи варто їхати додому, адже все безглуздо? («Увесь світ – це повний абсурд. Є тільки два способи втекти від цього – самогубство або бунт». А.Камю). Вже сіріло, коли я сів на поїзд, що йшов на Москву. Моя подорож з Пєтушків до Новограда чомусь вилетіла з пам’яті. Лише залишилось у пам’яті, що в Київ прибув у другій половині дня, світило яскраво сонце, а поїзд буде десь вночі. Я пам’ятав розклад руху поїзда, який кожного дня проходив через Новоград-Волинський, а тому ще з тюрми написав батькам, що буду десь о 10-й ранку в Новограді. От і Новоград. Людей з поїзда виходить мало. А тому, коли я вийшов з вагону, недалеко від вокзалу, то ми відразу ж побачили одне одного і пішли назустріч. Зустріти мене приїхав батько з братом Миколою. Відразу ж дістають з мішка одяг і пропонують переодягнутись. Та я відмовляюсь. Мене влаштовує і те, що на мені: новий бушлат, що видали при звільненні, та темно-синій кашкет з нашитим спереду недокінченим тризубом, пошитим в лагері і подарованим мені Василем Макаренком. Мені було байдуже, як мене сприймають люди. Адже людина має поводити себе так, начебто нікого крім неї немає у всесвіті. Звичайно, людей я розрізняв: це були самки і самці. Кожне щось хотіло, а тому кожне слідкувало за станом свого «пір’ячка».
– Пішли в їдальню, поїмо, – каже мені батько, побачивши, мабуть, який я маю вигляд.
– Ні, поїдемо додому, – кажу батькові.
Приїхавши в Рогачів і вийшовши на Довбиському повороті, поспішаємо додому. День якийсь не радісний, похмурий. І багнюка на стежці, на яку ми вийшли за містком, щоб добратись додому навпрошки. Дехто нам зустрічається, вітається, але ми не зупиняємось, бо нам ніколи, адже дома мати, яку треба порадувати моїм поверненням. Заходимо на подвір’я, а мати вже побачила нас, відкриває двері, зі сльозами на очах кидається до мене. Я ж – незворушний. Я розумію матір, але я вже не той, що був колись, замість виявлення радості мені все більше хотілося сказати оте Ісусове:
– Що тобі, жоно!..
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!