Дорогою безглуздя (З прожитого, пережитого, збагненого)

342

До уваги читачів пропонуємо кілька фрагментів із майбутньої книжки колишнього політв’язня радянських таборів Сергія Бабича.
Ця розповідь для тих, хто спромігся хоча б на мить піднятися над собою, як риба над водою.
Всю осінь і зиму, крім роботи, я продовжую вивчати німецьку мову та вечорами ходжу з тими, що, як і я, не мають середньої освіти, в школу у 10-й клас. Заняття проводять викладачі з в’язнів, які в більшості викладали в університеті чи в інституті. Німецькою мовою я вже оволодів настільки, що без словника читаю адаптовану літературу та пробую якоюсь мірою опанувати й розмовну мову, практикуючи це з німцем Отто. До кінця недовчився, хоча міг би поїхати з іншими на 7-й лагер і одержати атестат зрілості. Але ж навіщо він мені! В мої плани не входило по звільненні вступати в якийсь навчальний заклад для одержання якогось диплому. Навіщо він мені, коли я не збираюсь працювати будь-де і в будь-якій державі! А ті знання, які я можу одержати навіть у якомусь університеті, мені не потрібні. Адже ті знання потрібні лише для функціонування держави (мурашника) та для якогось привілейованого для себе місця в державі (державу створюють і зберігають ті, які прагнуть владарювання і привілеїв та дурні. Великий патріот – це або великий дурень, або брехун). А на те, що мене цікавить, ніякий університет і ніхто з людей відповіді не дасть – не зніме безглуздості буття. (Хіба Еклезіасту дав би щось сьогоднішній університет?!) Збагнув я і те, що якщо твоя країна окупована, то якщо ти працюєш, то працюєш на ворога. А тим більше, якщо ти займаєш якусь посаду. Тоді ти ще й підгонич – яничар! Знову ж, ти працюєш, бо тобі потрібні гроші. Але ж навіщо тобі працювати, коли ці гроші ти можеш відняти у держави.
З українців найбільш спілкуюсь з Павлом Андросюком та В.Макаренком, а ще з Куликом Павлом з Полтавщини, який виходить зі мною на заготівлю дров, але, так як і я, переважно байдикує, розповідаючи мені про свою службу на флоті та про голод у 1933-му році в його селі. Тут же на заготівлі дров спілкуюсь з Бульбінським Борисом, який нещодавно прибув з Сасово (Рязанської області), де знаходився на безконвойці, але повернутий назад в лагер, так як Указ від 5 травня ліквідував безконвойку для політв’язнів.  Бульбінський непогано знає історію, до того ж  за професією викладач, любить розповідати  і, щоб згаяти час, слухаю його розповіді про далеку та близьку минувшину. В нього незабаром закінчується строк – 5 років. З його висловлювань розумію, що він по виході не збирається сидіти тихо. Він вважає, що непогано було б створити підпільну організацію. Це мене радує, бо я також вже давно обдумую, яка має бути програма організації, яке підпільне видання, які дії, вже й назву мав цього видання: «Голос волелюбних українців» та дещо вже написане в зашифрованому в окремих місцях вигляді. Мої найближчі однодумці – Павло та Василь Кулик та Ружицький з Матвейком також активно підключилися б. А тому, бачучи наміри Бульбінського, більш зближуюсь з ним і домовляюсь про зустріч після звільнення, обмінюємося адресами. А налаштований я був рішуче. Агітаційна та пропагандистська діяльність була для мене на задньому плані. На першому – бойові дії, терор. З деякими із своїх однодумців навіть ділився своїми думками. Ще восени 60-го, в Барашево, я  говорив Ружицькому:
– Якби мені сотню хлопців, готових загинути, то, добре озброївшись, можна було б вскочити в Кремль у день зібрання ЦК чи з’їзду КПСС і знищувати все, що вдасться знищити.
Звичайно, всі б загинули, але це було б видовище – подія, яка сколихнула б всю імперію. А ще обдумував (що було б легше для здійснення) захопити десь в Підмосков’ї «Катюшу», замаскувати під звичайну вантажівку та, підігнавши на відповідну відстань, дати залп по Кремлю. Зацікавила мене й тактична атомна зброя, яка, згідно повідомлень, появилась у військових частинах, навіть розпитував про цю зброю в тих, хто недавно відслужив строкову. Я захоплювавсь великими акціями, в той же час розуміючи складність їх здійснення тією організацією, яку є спроможність створити в умовах совєцького тоталітаризму. Це могла б здійснити лише військова частина, або ті військові, які безпосередньо володіють цією зброєю.
Мене тягнуло до дії. А тут чекай, коли той строк закінчиться? Я думав: навіщо ж чекати, коли вже не буде вороття до того життя, яким я жив до арешту. І вже восени 61-го  сказав Павлу і Василю: якщо ми збираємося по звільненню переходити у підпілля, то навіщо нам чекати звільнення? Чому б нам не здійснити втечу з лагера? Вони погодились. Намітивши ще двох в’язнів, які пішли б з нами, стали обдумувати варіанти групової втечі. Вирішили зробити підкоп з бараку, що стояв біля вахти вздовж запретки. Обходили його з середини, скрізь заглядали, але в нас щось не виходило з підкопом, було б дуже складно лазити під підлогу.
Павло нам говорить:
– Вам не варто ризикувати, попадетесь, добавлять ще по три роки. Я втікатиму, а після вашого звільнення зустрінемось.
Я пропоную Павлу діждатись сінокосу.
От і минув 1961-й рік. За Новим роком прийшло Різдво. Після того, як в’язні лагера повечеряли, зсовуємо в один ряд столи, сідаємо вечеряти. Один з тих, що працює на кухні, приготував кутю. За столом кілька десятків українців. Приходять і представники інших національностей. Серед нас і колишній священик, який, виступивши з проповіддю, розпочинає вечерю. Всі в припіднятому святковому настрої. Порозходились вже десь після відбою о 22-й годині…
Непомітно, без клопотів, пройшла зима, бо більшість днів на роботу за зону не виходив, оскільки взимку в нічну пору з 22-ої години до 6-ї ранку був за сторожа в секції: слідкував, щоб не виникла пожежа. Звичайно, така робота, та ще й в теплі, для мене не була обтяжливою.
Я вже знову на заготівлі дров. Вже і дні ставали більш весняними. Коли о 17-й годині знімаємось з роботи, то під ногами все більше талого снігу. Я, як і всі, в битих валянках, які нам видають для користування в зимовий період. Та, мабуть, неправильно розтоптав, бо мої п’ятки вже на голенищах. Підтягую, та вони знову спадають й майже по-піввалянка ззовні по боках. Я, йдучи в колоні, лише поглядаю, щоб ніхто не наступив, бо тоді нога зовсім вискочить з валянка. Вже пізніше із-за цих валянків відсидів в шізо. Це коли здавали валянки вільнонайомному, що завідував складом, в якому зберігалось все те майно, що видавалось в’язням. Я їх і висушив, і вирівняв, але надати валянкам належну форму вже було неможливо. Завскладом відмовився їх приймати. Мої наполягання на нього не діяли.
– То не приймаєте? – питаю його.
– Ні, – відповідає завскладом.
Я беру валянки за голенища і, переступивши поріг, кидаю на середину великої калюжі, що підходить майже до порогу. Завскладом подав рапорт, на другий день мене викликає отрядний, вимагає письмового пояснення. Я відмовляюся писати, але кажу йому: «А що я мав робити? Завскладом сказав, що вони вже непридатні, то я і викинув їх у калюжу». Отрядний став мені докоряти моїм недбайливим ставленням до майна, говорити щось і про те, що я маю бути дбайливим, що в мене і своя сім’я буде. Тоді я йому:
– Поки буде совєцька влада, в мене сім’ї не буде.
Після цієї розмови через день чи через два я вже був у шізо. А валянки ще довго лежали в тій неглибокій калюжі, і в’язні, проходячи, а це недалеко від вахти, дивлячись, що валянки й надалі лежать в калюжі, посміхались та жартували з моєї витівки.
В лагері вже нема Григоренка, Тарасюка, Бульбінського – вони вже на волі. І я вже останній рік розміняв. Вже й рік пройшов, як вийшов Указ від 5 травня. Ми вже знаємо, що в інших лагерах пройшла перетасовка в’язнів. Що ті, хто мав дві судимості і попав у категорію «особливо-небезпечних рецидивістів», та ті, кого було помилувано від смертної кари, відокремлені і знаходяться в лагері особливого режиму № 10. Знаємо, що то вже тюремні, а не лагерні умови. Вже не в бараках, а в камерах, до того ж там нема ні передач, ні посилок, ні продуктів в ларьку – одна баланда. Якось мені Машков говорить: «Деякі битовики наколюють на обличчі антисовєцькі наколки і їх розстрілюють». Мене здивувало не те, що їх розстрілюють, а те, що вони так низько впали, що роблять із себе потвор тим татуюванням.
– Жаліти їх нічого, бо нічого вдаватись до такої жалюгідної форми протесту, – кажу на те Машкову. Машков зі мною не погоджується.
А за нас ще не взялись. Загалом, в нас ще все як було. Ми ще й Великдень відмітили, хоча вже не з таким розмахом. І під вечір за моїм бараком  ще збирається, як і раніше, гурт і співає ті ж пісні, які співали влітку 60-го. Я також інколи підходжу. Спів досить могутній, адже тут такий бас у виконанні Михайла Гаврильченка та тенор Каваціва. А ще участь таких співаків як Шишун Пилип та Захарченко Петро. Пісня лине далеко за лагер. Вона доноситься й до жіночого лагера. Там виходять послухати. А бувало, українки і свою заводять й вже слухаємо пісню в їхньому виконанні. Невеликий хор був і з литовців й вони також інколи співали для своїх землячок. Правда, іноді вже стали підходити надзирателі і вимагати припинити спів. Це вже був травень. Десь у ту пору в мене виникла думка: а чому б не намалювати  на видних місцях фашистську свастику й цим показати, що ми сприймаємо совєцькі лагера як фашистські? До того ж це буде подія в нашому тихому лагерному житті. Поділився своєю думкою з Макаренком. Він не проти. Тоді роблю квача, і десь вже перед самим відбоєм йдемо з Василем до штабу і квачем, добре вимоченим у чорній мазуті для змащування чобіт, на дверях штабу, обтягнутих матеріалом, подібним до мішковини, малюю велику свастику. Василь стоїть поряд й пильнує, щоб нас не помітили. Намалювавши, підходимо до стаціонарних агіток-плакатів, і вимальовую свастику на кількох плакатах. На другий день йду подивитись, як там з моїми малюнками. На плакатах свастика на місці, а от на дверях штабу велика, дещо забруднена пляма, крізь яку все-таки  проглядається свастика. Повністю відмити їм не вдалося. Ну а в’язні вже все це побачили і обговорюють цю подію. Чую, що деяким жидам, мабуть марксистам, це не до вподоби. А може, вони побачили свастику лише на плакатах і сприйняли це як витівку антисемітів.
Продовження в наступному числі.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!