“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023
Закінчення. Початок див. https://litgazeta.com.ua/interviews/vasyl-slapchuk-ia-poezii-vchyvsia-ne-iak-balnykh-tantsiv-a-iak-vchatsia-iedynoborstv/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Нині вся наша література – про війну», – сказала Роксана Харчук. Війна на війну не схожа. Усе ж як досвід воїна-афганця накладається на сучасні події? Для більшості Ваших читачів винятково «книжковий» досвід війни перетворився з 2022 року на буденну реальність. Закономірно, що вже пишуть і писатимуть про війну багато. Якщо би автори потребували поради про те, як писати, що би Ви їм сказали? Як витримати баланс правди і делікатності, описуючи жахке?
Я б не був настільки категоричним. Якщо так, то бідна наша література. Повноцінна і здорова література не може навіть на короткий час обмежуватися однією темою. Кажуть, коли розпочалася Перша світова війна, Джеймс Джойс здивовано вигукнув: «А як же мій роман?!» Свій роман «Улісс» Джойс писав упродовж 1914-1921 років. Є ще така байка. Начебто Ігнатій Лойола під час навчання (можливо це відбувалося у паризькій Сорбоні) у перерві між заняттями розважався з друзями якоюсь грою з м’ячем. Котрийсь із товаришів запитав його, що б він робив, якби зараз розпочався кінець світу, на що Лойола відповів, що продовжував би гру. Подібно до нього висловився Мартін Лютер, коли говорив, що посадив би сьогодні яблуню, навіть якби напевно знав, що завтра настане кінець світу. Переконаний, що кінець світу не наступає саме тому, що є такі люди, які, попри вселенський крах, грають у м’яча і садять яблуні. Не знаю, наскільки вартісними будуть тексти про нинішню війну, написані нинішніми письменниками. Усі знакові твори про війну в світовій літературі написані людьми, які тією чи іншою мірою були її учасниками, і лише окремі з них на той час мали стосунок до літератури. Коли говорити про Першу світову війну, то найпершими спадають на думку романи Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» та Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє!». Можна також пригадати романи Луї-Фердінана Селіна «Подорож на край ночі», Річарда Олдінгтона «Смерть героя», Анрі Барбюса «Вогонь», Ролана Доржелеса «Дерев’яні хрести», зрештою Ярослава Гашека з його «Пригодами бравого вояка Швейка». Були й мілітаристські твори, зокрема «В сталевих грозах» Ернста Юнгера, «Сон» Анрі де Монтерлана. Про Другу світову можна згадати романи «Молоді леви» Ірвіна Шоу, «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей» Курта Воннеґута, «Нагі і мертві» Нормана Кінгслі Мейлера, «Капут» і «Шкура» Курціо Малапарте. Переконаний, що українські письменники, які впишуть війну України проти Росії в українську літературу, поки що перебувають на фронті. Навряд чи вони потребуватимуть моїх порад. І, напевно ж, делікатність не буде їхнім пріоритетом. Війну легше пережити, ніж знайти слова, якими вдалося б виразити всю її (не знаю епітета, який міг би сюди втулити) суть. Окрім цього, війна це лише вид людської діяльності. Війни ведуть люди. Коли я дописав «Книгу забуття», то зневірився в людині. Не глобально, а лише в цьому аспекті. Австрійський зоопсихолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц поділяв види тварин на дві групи – добре озброєні і слабо озброєні. У добре озброєних еволюційний відбір виробив таку ж потужну вроджену мораль – інстинктивну заборону застосовувати все своє озброєння в сутичках усередині виду. Слабо озброєні види володіють слабкою вродженою мораллю, оскільки не становлять загрози одне для одного. Людину Лоуренц зараховував до слабо озброєного виду, своїми зубами і нігтями багато шкоди не завдасть. Але, вигадавши штучне озброєння, людина стала найозброєнішим видом, при тому, що мораль зосталася на тому ж низькому рівні. Звідси усі наші проблеми. Людина – надміру проблемне створіння. Не тільки для самої себе, а й для усього довкілля. Чи то під час миру (вибух на Чорнобильській АС), чи то в час війни (підрив греблі Каховської ГЕС). Людина постійно перебуває у стані війни з природою. Вона нещадна у своїй моральній обмеженості. Усе те, що ми зараз переживаємо, для світу не нове. Не нове для літератури. Звісно, це не причина для того, щоб наша література не намагалася виразити наш особистий нинішній досвід. Страждання ніколи не бувають копією, вони завжди оригінальні.
Двадцять років тому вийшла друком Ваша збірка «Солом’яна стріха Вітчизни», у циклах якої «Україніана», «Козакування» українці означені у своїх суперечностях, сумно-іронічно. Якщо б «Україніана» писалася зараз, у 2023 році, чи такою ж вона була б? Якими були б показані українці?
Такою ж, звісно, не була б. Нічого з написаного в минулому я не зміг би повторити зараз. До Помаранчевої революції я доволі скептично сприймав націю, до якої належу. Що і відобразилося в «Солом’яній стрісі Вітчизни». Події 2004 року надзвичайно потішили мене і вселили надію, що не так все безпросвітньо, як мені уявлялося. Але потім помаранчева команда розсварилася, одним словом, розпочалася суцільна «україніана» і «козакування». На жаль, і сьогодні притаманні українцям суперечності нікуди не зникли. Проте зараз не час випоминати нації її ґанджі. 2018 року (побачила світ роком пізніше) я написав збірку «Вулик Батьківщини», яка є тематичним продовженням «Солом’яної стріхи Вітчизни». Вона доволі своєрідна, але це не плід замислу. Збірку я задумав одразу після виходу «Солом’яної стріхи». Спочатку з’явилася назва, а потім я написав частину віршів. Але згодом відклав, як виявилося, аж до 2018 року. Коли взявся дописувати, писатися почало щось, що не доточувалося до давніших віршів. Врешті, мені довелося відмовитися від попереднього задуму. Зоставив назву і один вірш, який мав завершувати «Вулик Батьківщини». Ця збірка є свідоцтвом того, що я міг сказати про українців п’ять років тому. Якщо Бог дасть мені час і наснагу, колись я допишу це трикнижжя. Загальної назви ще нема, але є назва третьої збірки – «Материзна і патримоній». Я не знаю, якою вона буде у кінцевому варіанті. Внутрішні суперечності притаманні багатьом націям, головне – щоб ці суперечності не переросли у когнітивний дисонанс.
Ви неодноразово зазначали, що значно більше любите процес читання, ніж створення власних текстів. З іншого боку, читачі звикли до потужного інтертекстуального шару у Ваших творах, уся Ваша творчість насичена елементами світової бібліотеки. Що для Вас є процес читання? Чому інтертекст настільки важливий для Вас як автора? Це підпора для міркувань? Спосіб створювати простір діалогу? Пошук істини?
У дитинстві читання було для мене розвагою. Додатковою розвагою. До певної міри таким і зосталося. Частково це вже звичка, від якої залежний. Звичка, яка не обтяжує і не перетворюється на рутину. Читання допомогло (чи дозволило) мені стати письменником. Я змалку любив вигадувати. Іноді це було продовженням сюжету якоїсь книжки. Але частіше я створював власні історії за аналогією. Постійно крутив їх у голові під час роботи або долання відстаней. Зазвичай імпровізував, до декотрих повертався багато разів. Інколи робив це вголос. Тоді я не вигадував персонажів, а обирав когось із товаришів чи однокласників. Веселився від душі, розважав компанію, а от героям моїх оповідей доводилося непереливки. Мені й зараз подобається, коли голова нічим не зайнята або під час безсоння, снувати різні сюжети, які я міг би реалізувати у письмі, але, ймовірніше, ніколи цього не зроблю. До письма мене надихає лише читання і приклад інших авторів, а почуття обов’язку спонукає до діяльності. Мені здається, що інтертекстуальність неминуча. Про що б автор не писав, його текст завжди ряснітиме відсиланнями до якихось чужих давніших творів. Чим менше письменник читає, тим вагомішою видається йому його творчість. Велику частину свого буття я присвячую літературі, це не мимоволі, а зумисне відображається в декотрих моїх книгах. Переважно прозових. Щодо простору для діалогу, то я його не створюю, я в ньому перебуваю. Інтертекст може служити підпорою для міркувань, але не так, як у наукових роботах, коли покликаєшся на автора. У художньому творі за допомогою ремінісценцій та алюзій створюєш додаткові змісти, певну акустику. Мабуть, мені так цікавіше: у процесі писання я не випадаю повністю зі сфери прочитаного. Мені не хотілося б підтягувати сюди якоїсь теорії. Достатньо постмодернізму, який дозволяє авторові все. Ця вседозволеність мене цілком влаштовує. Якби було інакше, чи зумів би я підлаштуватися до якогось іншого «ізму»? Не знаю. Думаю, що зміг би. Насичення власного тексту відсиланнями до чужих творів для мене природний процес. Я не чиню цього зумисне. Такі мої «налаштування». За інших обставин, мабуть, і «програмне забезпечення» було б іншим. Моє ставлення до письма надзвичайно серйозне, при цьому мені важливо залишатися легковажним. Я не конкурую з сучасними письменниками, не прагну перевершити попередників. Мене не пригнічує ні велич класиків, ні успіх сучасників. Всі вони мої союзники. Бо я «користувач». Моє заняття письмом – лише вправи для розуму, аби він не іржавів. Письмо, як і читання, має для мене прикладне значення і слугує для глибшого розуміння світу.
Свого часу Ю. Шевельов говорив про те, що історія літератури – такий собі процес розширення меж інтимного в тексті. Чи погоджуєтеся з таким твердженням? На яку міру інтимного здатні у тексті Ви? Чи все можна сказати в літературному творі? Чи вдається все сказати?
Я не знав цього вислову. Напевно, визначення цілком правомірне. Юрій Шевельов – літературознавець, а літературознавці дивляться на літературу дещо інакше, ніж письменники. Мені здається, що він був людиною доволі іронічною, можливо, іноді навіть саркастичною. Не зрозуміло тільки, він ставить «процес інтимного» у заслугу літературі чи у вину. У будь-якому разі я довіряю йому. Його відданість справі, якою займався, викликає повагу і захоплення. Та й сперечатися з фахівцем, який знає предмет багато краще, було б необачно і нерозумно. Письменники доволі безсоромні, я не виняток. Але навряд чи я захотів би сповідатися на загал, вивертати перед публікою душу. Гадаю, стримує мене від цього не сором (чи не тільки сором), а те, що інтимне – це те, чим ти або дорожиш, а відтак оберігаєш, або те, що найбільш вразливе, тому приховуєш. Не те, щоб я дуже боявся виглядати чи навіть бути слабким, але зумисне виказувати власні больові точки мені здається недоречним. Утім моє буття в реальному житті і буття в тексті – різняться. У житті, очевидно, все-таки передує мораль, а естетика вторинна, у тексті ж, мабуть, навпаки. До життя одні вимоги, до тексту інші. У житті автор може дозволити собі бути безладним, у тексті – ні. Що недоцільне у житті – може бути доцільним у тексті. У межах тексту не мало б бути жодних заборон чи табу, лише – доцільність. Мені здається, що в тексті легше бути безсоромним. Навіть коли пишеш від першої особи. Ти створюєш персонажа, якийсь художній образ, а потім делегуєш йому щось особисте й інтимне. Проте у тебе завжди зостається можливість зречення свого «донорства». Мовляв, вигадав усе заради епатажу або списав з когось стороннього, а щоб посилити інтригу, подав від свого імені. Гадаю, більшість того, що письменники видають за інтимне – «художества». Інтимне воно інтимне тільки тоді, коли справжнє. Не в сенсі факту, а переживання. Коли воно приросле до тебе, а ти віддираєш його, аби виставити на люди, і тобі боляче або радісно, ти втрачаєш або звільняєшся… А якщо ти його знімаєш, як одяг, то це у кращому разі ексгібіціонізм, у гіршому – порнографія. Ще раз уточню, що маю на увазі суть, а не форму. Втім, можливо, я трохи гіперболізую. Адже сама література, не в образу їй буде сказано, є штучною. Продукт культури, так би мовити. Одна із умовностей. Тому і художня правда також умовна. Зрештою, як і житейська. Тож не варто судити строго. Утім дослідники літератури на те й дослідники, аби розібратися, де правда, а де підробка, чи насправді автор впускає читача у простір інтимного, чи тільки імітує відвертість. Я письменникам не суддя, а собі не ворог, щоб добровільно видавати «міру власної зіпсутості». Чи все можна сказати? Якщо світ (всесвіт) постав через Слово, то, ймовірно, що його можна й виразити Словом. Та під силу це, либонь, тільки Богові. На мій розсуд, ніякий письменник не здатний виразити повністю ні себе, ні того, що він зумів осягнути. Людина надто обмежена і недорікувата, аби «сказати все». Коли письменник каже, що він виразив все, то позначає цим межу власної спроможності. Чи можна казати все? Я за те, щоб у письменника не було жодних обмежень чи самообмежень. А вже читач буде вирішувати, захоче він це читати чи ні. Чи варто писати все? Здоровий глузд підказує, що «все мені можна, та не все мені корисне». Мені здається, письменники нині не прагнуть максимально пізнати світ і виразити його. Чим ширші обрії твору, чим глибший його зміст, тим менша його аудиторія. Письменники намагаються писати тексти, які читачі приймали б із найменшим опором. На читацькому столі, який сьогодні сервірує література, надто багато фастфуду. Як мовиться, будь-яка примха за ваші гроші. Принаймні у тому сегменті літератури, де вона прагне єднатися з ринком, цебто бачить себе бізнесом. Успішність письменника визначається лише числом накладу. І всі з цим погоджуються. З літературознавством включно. Звісно, літературознавство літературі не лікар, аби йому дорікати за бездіяльність. Зрештою, літературознавство ніяк не постраждало б, якби якась поважна інституція чи спеціальна комісія уже сьогодні констатувала смерть літератури, воно б спокійно розписалося у протоколі. До його послуг зостанеться величезний масив текстів, яких вистачить для роботи на багато століть вперед. Тож чи варто нам цим перейматися. Можливо, все вже давно сказано.
Кажуть, художня проза – насамперед уміння добре розповідати історії. З іншого боку кажуть, що всі історії, описані в художніх творах, можна звести до чотирьох (за Борхесом) чи семи (за Букером) сюжетів. Як твориться сюжет у Слапчука-прозаїка? Що для Вас цінніше – розповідати цікаві історії чи творити смисли?
Так, варіативність не безмежна. Можна ще згадати Жоржа Польті та Володимир Проппа. Перший у книзі «Тридцять шість драматичних ситуацій» описав саме стільки базових положень, на яких збудовані всі драматичні твори. А другий, досліджуючи казки, виділив 31 функцію дійових осіб, що значимі для сюжету. До якого б числа не зводилася кількість сюжетів, не сюжетами єдиними живе література. І, напевно ж, не завдяки сюжетам розвивається. Такий-сякий сюжет у мене є, але він зазвичай не лінійний, а збирається подібно до пазлів. Мабуть, я хотів би розповідати історії зі смислом. Цікаво вибудовувати тексти, в яких смисли нашаровуються. Щоб вичерпно відповісти на Ваше запитання, потрібно ставитися до письма раціональніше, ніж це нині мені вдається. Я не знаю, чому пишу саме те, що пишу, а не щось інше, що так і лишаються на рівні замислу. Можливо тому, що колись мені не трапилося людини, котра б розтлумачила, що у цій справі важливе, а що ні. Ймовірно, я просто неправильно розставляю пріоритети. Замість того, щоб «замахнутися на Шекспіра», я пишу необов’язкові дрібнички. Можна також припустити, що причини моєї письменницької аморфності обумовлені тим, що в ідеалі я волів би ніжитися під балдахіном і слухати яку-небудь Шехерезаду. Звісно, це погано для письменницької «кар’єри», але для письменницького буття необтяжливо. Радше навпаки – цвірінькаєш, як пташечка, незалежно від того, слухають тебе чи ні.
Містичне і тілесне в художній літературі – мотиви, які мають давні традиції. Різні, антитетичні, але однаково підігрівають увагу пересічного читача до твору. Це ласо, наготовлене автором на читача? Гра? Експеримент? Спосіб дошукатися до істини?
Спочатку про містичне. Містика притаманна людині від природи. Звідкіля взялися б вірування, забобони тощо? Попри весь прогрес і сучасні технології, у цьому сенсі сучасна людина лишається такою ж наївною і вразливою, як і первісна. Гадаю, найперше, що схиляє людину до містики – усвідомлення власної смертності. Друге: світ переповнений явищами, які пересічна людина не здатна для себе пояснити. Цим і обмежуся, не варто лізти у ці дрімучі хащі. Колись, дуже давно, короткий період мене цікавили окультизм і містика, усі ці Гурджиєви, Блаватські… Уже не пригадую всієї тодішньої лектури. Можливо, деякі книги дотепер збереглися. Припускаю також, що виніс із цього читання певну користь. Така собі бігова доріжка: м’язи працюють, однак ти залишаєшся на місці. У своїй прозі я використовую містику радше як троп. Людська свідомість доволі химерна. У тому сенсі, що піддається змінам. Алкоголь, наркотичні речовини, яка-небудь хімія… Все це змінює свідомість, а заразом і реальність (прикрашає або спотворює її). Я досліджую людську свідомість, досліджую реальність. Мене цікавить, наскільки вони взаємозалежні. Містика – чудовий спосіб поставити літературного героя в екстремальні умови. Ймовірно, це якийсь мій авторський ґандж. Або ж у такий спосіб проявляється моя колишня дитяча і юнацька схильність до хуліганства. Є у мене і нахил до гри та експериментів. Як автор я надто зайнятий собою, аби думати про читача. Тим паче, щоб на нього полювати. Письменники старої школи схильні вважати, що істина – головний (чи єдиний) клопіт письменника. Я поділяю це твердження. Але з деяким скепсисом. Письменник подібний до людини, яка загубила щось у темряві, але шукає свою згубу у плямі світла під ліхтарем, тільки тому, що там хоч щось видно. Що ж до тілесності, то тут усе ще очевидніше. Душа, дух – абстрактні поняття, а тіло матеріальне. Головні насолоди людини – фізичні: секс, їжа. Вони закладені інстинктом для розмноження і виживання. Можна вважати їх тваринними, але людина доклала чимало зусиль, аби цю тваринність облагородити і естетизувати. Класичне мистецтво зображало тіло одухотвореним. Людина шукала гармонію, прагнула до неї. Сьогодні цього вже ніхто не потребує. Тіло майже втратило сокровенність. Воно лізе і випирає зі всіх усюд, наче нав’язлива реклама. Воно і є рекламою самого себе. Це навіть не культ, бо культ передбачає вдосконалення тіла, його розвиток, будування, що потребує чималих зусиль. Це потурання тілу, його засилля. Ісус Христос говорив про тіло як про храм. Колись радянська атеїстична влада перетворювала церковні будівлі на клуби (це ще добре), на склади або руйнувала їх. Нині тіло перестало бути храмом. Кожен пристосовує його до власних потреб. А потреби ці зазвичай споживацькі та приземлені. Можливо, не так все похмуро, як я зобразив, але тенденція така, як мені здається, існує. У будь-якому випадку тіло варте письменницької уваги.
Численні жіночі образи у Ваших творах (вигадані й невигадані) часто доволі суперечливі. Таке уважне вглядання в жінку – данина романтизму? Реалізму? Ваше давнє: «Жінка не могла би стати для мене Богом, але Домом – так». Жінка як Дім – як тлумачите цей троп?
Радше данина жінці. Я не обтяжений конкретними традиціями – не відрікаюся, не цураюся, але й не почуваюся зобов’язаним дотримуватися якихось напрямків і сповідувати будь-які правила, що обмежують та сковують. Це не нігілізм, не бунт, а звичайна раціональна практичність (чи практична раціональність). Письменницьке заняття спонукає мене вивчати, досліджувати і пізнавати світ прискіпливіше і ретельніше, ніж це роблять інші люди. Жінку я не розглядаю як частину цього світу, його деталь, а дивлюся на неї як на окремий світ. Якої уваги потребує світ, такої ж потребує жінка. Апостол Павло писав: «Жінка не має влади над своїм тілом, лише – чоловік; так само й чоловік не має влади над своїм тілом, лише – жінка». Насмілюся припустити, що влада жінки над тілом чоловіка дужча, ніж влада чоловіка над тілом жінки. Років до тридцяти я вважав, що всіма своїми досягненнями, всіма здобутками чоловік завдячує жінці. Тобто все, що він робить – робить заради неї. Мабуть, тоді жінка заміняла мені Бога. Не знаю, наскільки коректна моя метафора з феміністичної точки зору. Архетип Дому – один із головних архетипів, він поширений серед багатьох культур. Людина без дому частково (або й повністю) втрачена для соціуму. Згадайте, як виглядають безхатьки. Отак виглядає чоловік без жінки. Не у буквальному розумінні. Можливо, він чистий, гарно одягнений і пахне одеколоном, але за своєю суттю – «бомж».
Чи може народитися хороша художня література поза межами болю? Як би Ви означили поняття «вартісна художня література»? Чи література облагороджує? Чи можливий катарсис (майже забуте слово) як відгук на літературний твір у часи постіронії? Чи можна поєднати катарсис та іронію? Іронія важлива?
Я не прихильник теорії письменницького мучеництва. Як на мене, цілком достатньо емпатії. З болю народжується лише страждання. Дуже складно не звертати уваги на біль, ще складніше перевести увагу з болю на щось інше. Коли людині болить, їй не до творчості. Щоб писати, потрібен талант. Талант – це набір якихось рис чи вмінь бачення світу і його відтворення на письмі. Чи присутній у цьому наборі біль? Мені здається, не обов’язково. Проте талант є свого роду аномалією. Відхиленням від норми. Чим більший талант, тим чутливіший він до світу. Тим більше оголених рецепторів, тим більше подразників. Рефлексії письменника можуть бути викликані його рефлексами, у тому числі больовими. Можливо, найкращі художні твори світової літератури дійсно «вистраждані». Не наполягатиму, але, на мій погляд, талант дозволяє авторові відтворити на папері геть усе, що він спостерігає в інших, але сам не пережив. Я не відаю, якою повинна бути «справжня література». На скільки я в курсі, існує дві точки зору: 1) канони відсутні, критерії розмиті, оцінка суто інтуїтивно-суб’єктивістська; 2) канони і критерії існують (див. теорію літератури). В античні часи Сократ міг сказати, що прекрасне все те, що корисне, і це вже було орієнтиром. Сьогодні ж доведеться довго з’ясовувати, що і для кого є корисним. Коли мова заходить про оцінку письма, то, напевно, найперше слід звертати увагу на поетику – форму, зміст, ідейність, образність тощо. Мене не цікавить постмодернізм як ідеологія, лише – інструментарій. Я не млію від «Супу Campbell’s» Енді Воргола. Але мені здаються непереконливими претензії професора, котрий заперечує право на легітимність творчості письменника-постмодерніста, оскільки не знаходить у нього страждання. Мені видається це якимсь рудиментом радянського літературознавства, відлунням російської літературної традиції, отієї достоєвщини, коли автор та його герой повинні страждати, і добре було б, аби і читач трохи постраждав. Благородна література, мабуть, облагороджує. Якщо у людини є схильність до благородства. Циніків, можливо, розважає. Література може бути згубною. Чудовий приклад «Страждання молодого Вертера» Гете, цей роман призвів до хвилі самогубств серед молоді. Звісно, нині письменницькі фантазії не мають колишнього гіпнотичного впливу, люди, щоб укоротити собі віку, знаходять підстави в інших місцях. Література перестала продукувати еталони для наслідування. Вона відчутно здала свої позиції, але все ще залишається потрібною. Хочеться думати, що користі від неї більше, ніж зла. А стосовно катарсису, то він, як мені здається, явище надзвичайно рідкісне навіть поза зв’язком із літературою. Катарсис добре поєднується з душевним потрясінням і покаянням, іронією тут не зарадиш. Мені притаманна іронія, а отже і для мого письма. Але не в чистому вигляді (насмішка, глузування, прихований глум), а в м’якшій формі. У моєму випадку вона не покликана дошкуляти, зовсім навпаки – заокруглювати гострі кути, згладжувати шорсткі місця. Іронія не завжди доречна (вона аж ніяк не універсальна), але у певних дозах, в окремих випадках непогано убезпечує від емоційних травм. Особливо ефективна і корисна самоіронія. Я не використовую іронію як троп, це особливість мого світогляду. Чеснотою це не назвеш, але коли ти не обтяжений чеснотами, доводиться для благих справ (якщо моє буття і моє заняття можна назвати благою справою) послуговуватися ґанджами.
Рецепція літературної творчості – процес суб’єктивний. Факт буття – приватний. За Е. Левінасом, можна про нього розповісти, але неможливо «розділити» існування. Не завжди навіть уважний і досвідчений читач здатен «вхопити» думку автора. Який читацький відгук цінний для Василя Слапчука? Точність, адекватність прочитання чи множинність інтерпретацій творів – що важливіше для Вас як автора? Якого читача воліє поет Слапчук? Якого читача воліє прозаїк Слапчук?
Еманюель Левінас не розглядав Іншого як «alter ego», вважаючи, що Я асиметричне Іншому: «Те, що я дозволяю вимагати від себе, незрівнянно з тим, що я маю право вимагати від Іншого». У його розумінні, Інший – єдиний мислимий гарант Я. Він вбачав небезпеку в тому, що в європейський традиції мислення домінує (це домінування відбувається під знаком тотальності) над сущим. Мислення, що тоталізує, не здатне почути Іншого, оскільки в іншому вбачає негативний момент, який прагне подолати. Проблема такого способу мислення полягає у відсутності діалогу, а діалог, на думку Левінаса, це єдина можлива форма трансцендентального. Художній твір – також своєрідний діалог. Письменника з твором, твору з читачем, письменника з читачем за посередництвом твору. Коли пишеш, реакцією читача не переймаєшся, уся увага зосереджена на письмі. Ти йому підвладний, можливо, навіть більше, ніж воно тобі. Але по замовчуванню читач існує, ймовірно, у більшій чи меншій мірі навіть впливає на писання, радше на його сіть, а не процес. У консервативному суспільстві складно бути модерним. Можна згадати поневіряння Володимира Винниченка, який шокував своїми «аморальними» творами цнотливу українську публіку. Письменника «робить» читач. Мабуть, адекватність прочитання передбачає множинність інтерпретацій. У цьому читач не повинен бути обмеженим. Лише читачі мають можливість обирати для себе письменника, а письменник мусить приймати читачів такими, якими вони є. Читацькі вимоги до письменника, незалежно від того, обґрунтовані вони чи ні, завжди правомірні. А письменницькі нарікання на читачів безглузді, навіть якщо вони небезпідставні. Читачів потрібно берегти, інакше може так трапитися, що популяція письменників перевищить їх кількісно.
Запитувала Лілія Лавринович, кандидат філологічних наук, доцент
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.