“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
М. Гайдеґґер в есеї «Навіщо поети» говорив про високу місію поета («А однак усе, що триває, постає завдяки поетам»). Чи погоджуєтеся з таким трактуванням поезії? Що є поезія для Вас? Хто із поетів мав на Вашу творчість найбільший вплив?
У цьому есеї Мартін Гайдеґґер вів мову про роль «поета в убогий час». Тезу запозичив із поезії Фрідріха Гельдерліна, як і твердження, згадане Вами. Йдеться про те, що ми живемо у час «світової ночі», в епоху «відходу Бога», «браку Бога». Цей час ночі світу є убогим, бо настільки зубожів, що не спроможний усвідомити для себе відсутність Бога як відсутність. І лише поети, єдині зі смертних, здатні відчувати/віднаходити сліди «відлинулих богів», йти тими слідами і вести за собою інших смертних. Уже на початку есею філософ (до речі, він теж писав вірші; один том із його творчого спадку займають вірші) чітко формулює: «Суть поета, що в такий час є справді Поетом, полягає у тому, що для нього з убогости часу першою проблемою стає письменство і поетичне покликання». Загалом же есей «Навіщо поети?» (1946) присвячений творчості Рільке, а Гельдерлін слугує лише своєрідним «трампліном» для польоту думки. Гайдеґґер багато оперує терміном «Відкрите», вважаючи це поняття «фундаментальним словом» поезії Рільке. Він тлумачить це так: «“Відкритим” у мові Рільке називається те, що не замикає. Воно не замикає, тому що не обмежує. Воно не обмежує, тому що в самому собі позбавлене будь-яких меж. Відкрите є великим цілим всього того, що не обмежує». До Гельдерліна Гайдеґґер ставився з великим пієтетом, у есеї, написаному десятьма роками раніше, «Гельдерлін і сутність поезії» (1936) називає «поетом поетів», вважаючи його творчість універсальною, такою, що серед інших є втіленням загальної сутності поезії. Навіть вислів поета про те, що поетична творчість – «найневинніше з занять», філософ тлумачить як спосіб самозахисту, мовляв, поет не міг би «реалізувати щонайнебезпечніший твір», якби не був «викинутим» з буденності і захищеним від неї ілюзією невинності свого заняття. Відомо, як трагічно склалася доля Гельдерліна, але і тут Гайдеґґер знайшов оригінальне пояснення, стверджуючи, що це надмірна ясність штовхнула поета в темряву. Погодьтесь, надто «стрьомна» історія, аби висмикувати з неї якісь тези і брати їх на озброєння. Не тільки з огляду на божевілля поета, сам філософ також був доволі специфічним «дядьком», принаймні у своїх політичних уподобаннях. Фрідріх Гельдерлін прагнув поєднати поезію з філософією, для романтиків це було звичним явищем. На відміну від Гайдеґґера, не всі філософи виявляли таку ж прихильність до поезії, як поети до філософії, навіть сам Гайдеґґер застерігав, що філософія має підстави розглядати поезію як «хибний вихід безпорадности у мрійливість». Я б не дуже покладався на поетів, якби довідався, що вони торують наше буття. Навіть би остерігся. Це коли говорити загалом. Що ж до Гайдеґґера та Гельдерліна, то мене бентежить хоча б те, що вони поняття «Бог» і «боги» вживають у одному ряду як явища одного виміру. Існує вислів: «шляхи Господні несповідимі». Стосовно ж поезії, то її шляхи достатньо вивчені. Хто ж з поетів ішов слідами Бога? На думку приходить хіба що Григор Нарекаці зі своєю «Книгою скорботних пісень». Можливо, ще Данте. Хотілося б сподіватися, що і Петрарка. Звісно, якщо його не компрометує дружба з Боккаччо. Гомер, напевно, йшов за богами (класичні давньогрецькі боги цілком благообразні, порівняно з варварськими). Від часів, коли Європа пізнала єдиного Бога, мабуть, знайдеться з десяток (або й два) благочинних поетів. Таких, щоб без усяких застережень. Якщо ж кинути оком на весь загал, то складається враження, що чимало з них ходили слідами бісів, а не богів. Поезія чудово надається до сакралізації, однак, гадаю, осанну їй уже відгукали і відспівали. Нині це як фехтування на мечах або стрільба із лука. Можна практикувати у спеціально відведених для цього місцях, вдосконалювати і демонструвати вміння, але для застосування у реальному житті навряд чи випаде нагода (хіба що ви крилатий Амурчик чи якийсь архистратиг). Навіть якби ви того меча чи лука тягали з собою по всіх усюдах. У кращому випадку матимете славу дивака, у гіршому – родичі на примусове лікування відправлять. Тому лише у спеціально відведених місцях. Ясна річ, що я трохи (чи не трохи) гіперболізую. Легко припустити, що це моя самозахисна реакція (психологи тепер все знають), оскільки я й сам не байдужий до згаданих вище архаїчних речей. Утім, якщо це самозахист, то не надто розважливий: така його форма здатна викликати бурю гніву в істинних поціновувачів поезії, яких ще чимало. У їхньому розумінні іронія стосовно поезії – святотатство. У них і треба питати про місію поета. Мені вона невідома. Я не знаю, поет – людина з ексклюзивним допуском до істини чи людина з сервісу. Для мене поезія доволі прикладна. (Не в сенсі продукування віршів). Я поезії вчився. Але вчився не як бальних танців, а як вчаться єдиноборств. Я дійсно ношуся з мечем та луком, вони завжди зі мною, але дематеріалізовані і перебувають у метафізичній площині. Навчаючись поезії, я навчався нової (інакшої) взаємодії зі світом. Світобаченню, світосприйняттю… Оскільки я навчався без учителя, не знаючи ні шляху, ні мети, то це нагадувало хаотичне борсання. Я стрибнув у глибоку воду, не вміючи плавати. Але проблема (чи фокус) не в тому, щоб випливти і врятуватися. Це не допоможе стати поетом. Для цього тобі треба відростити зябра. Коли з тобою відбувається ряд метаморфоз (ймовірно, вони можуть проходити латентно від твоєї свідомості, але мені завжди важливо розуміти процеси, у які я втягнутий, навіть якщо я не здатний їх контролювати, особливо ж, коли не здатний контролювати, бо тоді в рази актуалізується потреба самоконтролю), після того ти наче міняєш чорно-білий телевізор без звуку з двома каналами навіть не на кольорову плазму з супутниковою тарілкою і неймовірною кількістю каналів, – ти отримуєш комп’ютер із доступом до Інтернету. Я не знаю, чи дається це назавжди. Але певний час цей «дар» можна експлуатувати. Тоді це стане вершинною точкою. А може бути лише початком шляху. Шлях цей не простий і навіть дійсно небезпечний (тримаємо в голові розмірковування Гайдеґґера і долю Гельдерліна), бо не тільки світ відкривається перед тобою – ти теж стаєш відкритим для світу, а тому вразливим. У тебе оголяться величезна кількість рецепторів. Можливо, генії почуваються так, наче з них здерли шкіру. Ймовірно, Гельдерліна у метафізичному сенсі вивернули серединою назовні і він став відчувати «все». Хто може це витерпіти? Щоб не відповідати на одне запитання безконечно, скажу: поезія для мене – Шлях, який є Буттям. Поезія змінила мою суть, мою природу, стала її частиною. Як би це пояснити… Коли я вчився писати вірші, то вчився не версифікації. Тобто не тільки версифікації. Мені потрібно було вчитися геть усьому. Я нічого не знав, нічого не вмів. У сенсі інтелекту. Я не розумівся на чужих віршах. Не відрізняв добрих від поганих. Не бачив різниці між тим непотребом, котрий продукував, та чужими добрими віршами. Найголовніше, мабуть, те, що я був порожнім. Наразі я не про естетику. Я не мав етичної основи, не мав принципів. Весь мій попередній життєвий досвід був доволі специфічним. Звичайно ж, я враховував правила, якими керувалися люди, що оточували мене. Я вмів непогано пристосовуватися. ‘(З самого малку я вчився «виживати»). Цебто вибудовувати стосунки так, щоб зі мною рахувалися. У першу чергу – лідери (самому мені ніколи не кортіло кимось помикати). Я не був лихим. Тобто без причини не робив людям шкоди. Але я й не був добрим. Мабуть, я вже впирався головою, як у стелю, у верхню межу добра. А у бік зла я не бачив обмежувача. Єдине – у цьому сенсі я був поміркованим. Оскільки не був дурнем і, повторюся, брав до уваги правила. Можливо, навіть був розумним. Тільки ж серед вилупків. Я вчився з першого разу. Навіть на випередження (на чужих помилках). У цьому я мав перевагу. А потім обрав сферу, де мусив розпочати не з нуля, а з далеких мінусів. Заняття поезією стало для мене чимось подібним до дзенбуддистських практик. Якимсь дивом я пізнав поетичне саторі. Нині поезія для мене – не писання віршів, а спосіб життя. Я живу поетично. Цебто упорядковано. Основна моя творчість виражається не текстами, а моїм буттям. Щодо впливів. Гадаю, на мене впливало геть усе, до чого я міг дотягнутися. Я закидав у себе багато і активно. У мене вже з’явився доступ до головних бібліотек міста. Я мешкав у провінції постколоніальної країни, яка була глухою провінцією Європи, я чудово усвідомлював цю обставину, але мене це нітрохи не бентежило. Я почувався так, наче перебував у центрі світу. Мені ніщо не заважало. Мені ніхто не заважав. Мене не лякала критика. Я не потребував схвалення. Я був цілковито зайнятий поезією. Назву два імені. Ігор Калинець і Василь Голобородько.
У Калинця я навчився «писати книги» (і всього, що стосується форми). Зазвичай пишуть вірші, скидають їх на купу, потім пхають під одну обкладинку і чіпляють до них назву. Голобородько ж відкрив мені (попри те, що його поезія аж ніяк не є простою) одну просту, здавалося б навіть, очевидну річ: поезію потрібно «діставати з себе». Уточню: геть усе, що хочеш взяти ззовні, залучити із довкілля, – мусиш знайти в собі. Це стосувалося змісту.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ви увійшли в сучасну літературу як автор яскравого й оригінального поетичного світу, але вже тривалий час пишете лише прозові тексти, протиставляючи лапідарності поезії потребу «говорити щільно і багато» («Поміж світів і сяяння світил»). Які можливості дає проза? Чим відрізняється робота над словом та архітектонікою твору в поета і прозаїка?
Мабуть, простіше написати якийсь поетичний чи прозовий твір, ніж розповісти, як ти це робиш. Не тільки тому, що у процес творчості закладена ірраціональна складова. Якось так трапилося, що раціональний чинник письменницької творчості (тобто теоретичні літературознавчі напрацювання) не відігравав ключової ролі у становленні письменника. Для порівняння, у малярстві існує корпус знань, без засвоєння яких неможливо стати повноцінним художником. Пам’ятаємо, що Тарас Григорович Шевченко на художника вчився, а поетом зробився «з милості Божої». До певного часу тільки так письменники і «народжувалися». Література і літературознавство розвивалися паралельно, лише часами перетинаючись. Звісно, поет міг не читати «Поетики» Аристотеля, не знати законів версифікації, не відати про існування тропів, не здогадуватися, що пише силабо-тонічним віршем, застосовувати яку-небудь синекдоху чи метафору, не підозрюючи, що воно таке. Але для цього треба було дуже постаратися. Якщо озирнемося на історію літератури, то побачимо, що більшість поетів були високоосвіченими людьми свого часу, а окремі володіли енциклопедичними знаннями. Хоча не завжди вдається виокремити і простежити процес їхнього навчання письму. Єдине зрозуміло, що всі орієнтувалися на класичні зразки. Оскільки освіта передбачала вивчення латинської та грецької мов, то читали вони і Гомера, і Вергілія, і Горація, і Овідія, і багатьох інших авторів давніх часів, а також усіх видатних попередників із національних літератур. Беру за приклад поетів тому, що тривалий час поезія домінувала (і структура поетичного твору значно складніша), лише в ХІХ столітті проза потіснила поезію. А в ХХ уже стало можливим офіційно «вивчитися» на письменника. Нині проводиться чимало творчих семінарів і тренінгів, де навчають мистецтву (або ремеслу) писання. Зрештою, навіть середня освіта вимагає від нас вміння писати твори (проза), а ще навчальна програма, наскільки я пригадую, знайомить геть усіх без винятку якщо не з законами версифікації, то принаймні з метрикою (поезія). Проте однаково не так уже й багато письменників уміють розкрити «механіку» власної творчості. Я не виняток. Але спробую відповісти на Ваше запитання. Для мене, мабуть, простіше (чи зручніше) зобразити/передати творчий процес за допомогою метафор. Спочатку лиш зауважу, що, на мій погляд, «правильна» «робота над словом» не може обмежуватися лише писанням, а мусить включати в себе читання (принаймні на початку творчого шляху). Ну і підкреслю, що ділитимуся не узагальненим досвідом, а суто індивідуальним і суб’єктивним. Спочатку про поезію. У мене не буває нападів натхнення, вірші до мене не приходять, тим паче не переслідують мене. Я наче прилад, вимкнутий з розетки. Тому писанню передує вольове рішення і зусилля. Я беру блокнот та ручку і зосереджуюся. До якогось часу ці речі були важливими атрибутами процесу творення. Ручка ніби слугувала антеною, яка приймала сигнали звідкілясь із простору, а чистий аркуш паперу допомагав сконцентруватися. Гадаю, зараз я міг би послуговуватися планшетом або телефоном. Мені потрібно «матеріалізувати» слова через написання. Я мушу бачити текст очима. Правок зазвичай небагато. Коли зачепився за слово чи рядок, то кручу його в голові, нарощую… Якщо дивитися на нотатки, то може скластися враження, ніби вірші записані під диктовку, але це хибне враження. Я не знаю, легко дається мені текст чи важко – нема з чим порівнювати. Для мене це енергозатратний процес. Два-три вірші на добу – це дуже багато. Якщо якийсь час вдається писати щодня по віршу, це також багато. Допоки не беруся за писання, я цілковито порожній. Іноді ця порожнеча лякає, здається, що більше ніколи нічого не зможу написати. Найгостріше цей страх відчуваєш у момент, коли уже «увімкнувся в розетку», а на це – жодної реакції. Мені потрібно долати якусь межу чи бар’єр, аби зі звичайного стану перейти у робочий. Зрідка тему обираю заздалегідь, як це роблять для медитації. Коли пишеш цикл, також уже маєш заданий напрям. Але зазвичай зосередившись, перебираю слова (будь-які, що виринають із хаосу), поки якесь із них не потягне за собою інше слово. Не знати, звідкіля береться вірш. Дуже рідко це інсайт, зазвичай дістаєш його по частинках або обережно тягнеш, немов нитку, щоб не обірвалася і не заплуталася. Дивовижне у цьому процесі те, що пишеш щось, про що не лише напередодні, а й узагалі, здається, ніколи не думав. Формулюєш щось, чого раніше не осмислював. На відміну від поезії, звісно, якщо ви не пишете «Марусю Чурай» чи «Паломництво Чайльд Гарольда», проза потребує часу і вимагає посидючості. Особливо якщо пишете роман. Прозаїк не може дозволити собі покладатися на оте славнозвісне (чи сакраментальне) натхнення, він мусить вміти організовувати себе для щоденної праці. Потрібно також тривалий час тримати себе в тонусі, щоб писання не перейшло в рутину. Поезія вчить (і дозволяє) проникати в суть речей та явищ. А проза дає можливість навчатися моделювати дійсність, конструювати реальність. Не на рівні теорії, а на практиці. Уся моя письмова творчість – лише полігон або лабораторія (обійдемося без мілітаризму), де я набуваю навички креативності, які б міг застосовувати у «написанні» власного життя. Неможливо стати повновладним автором власного життя, але кожна притомна, свідома себе людина зобов’язана прагнути до співавторства. Можливо, тільки це і надає сенс моєму писанню.
Від часів Гомера, який описав Троянську війну, в художній літературі утвердився етос воїна, лицаря, з його ідеєю перемоги (отже, завоювання, сили, ба навіть насильства) («Книга забуття»: «Іліада – пам’ятник війні»). Новітня література про війну (від втраченого покоління) суттєво змінює звучання, але все ж ідеться, словами психоаналітиків, про «тінь» воїна. Натомість сократівська версія буття – про діалог, про здатність і критично оцінювати свої межі, і володіти мистецтвом проводити межі між концептами в пошуку істини. Два архетипи – воїна і філософа – очевидні у Вашій творчості. Який Вам ближчий?
У кожного «порядного» письменника повинен бути імідж, а якщо він далекий від мейнстриму або старомодний, – то «життєва позиція», яка також може слугувати «прикриттям». Чекати, що письменники поза текстами такі ж, як у своїх текстах, було б наївно, так само, як думати, що кіноактори в житті такі ж, як втілені ними герої на екранах. Трапляється, що іноді одні й другі трохи заграються. Пригадую, один із доволі відомих письменників у фейсбуці закликав людей «братися за вила» (якби це був Ляшко, не було б дива). Аж тут відбулася Революція гідності. І цей войовничий митець пише пост про те, що долучився б до протестів, але протестант і вояка з нього ніякий і т. д. Інший популярний київський письменник у Луцьку (щось тут Спілка письменників святкувала) на великий зал зі сцени пафосно говорив, що коли почнеться виборювання справжньої України, то чи Луцьк Києву, чи то Київ Луцьку – не пригадую, коротше, коли хтось із них стрілятиме, то другий подаватиме патрони. Зал відгукнувся на його слова бурхливими аплодисментами. Мабуть, не важко здогадатися, що ні на Майдані, ні в АТО (зараз його вже пенсійний вік оберігає) цей мужній патріот не був помічений – ні як той, хто стріляє, ні як той, що подає патрони. Чи багато українських письменників (котрим дозволяє вік і фізичне здоров’я) пішли воювати, коли розпочалася повномасштабна війна? Лише кілька винятків. Письменники великі і безвідповідальні говоруни (тут мало б бути нецензурне слово). Власне нехай би собі гралися, якби в українській реальності дійсно не поставали виклики та загрози, які іншим чоловікам (котрі не письменники) доводиться приймати й усувати. Вибачте за цю розлогу преамбулу. Тепер спробую відповісти на Ваше запитання. Героїв декотрих моїх творів справді можна ідентифікувати як Воїнів, але вони не Воїни – це солдати, звичайні покалічені війною солдати. Спочатку поясню, як мені бачиться різниця між Воїном і солдатом.
Найперше, що робить Воїна Воїном, – його готовність померти.
У цьому аспекті солдат подібний до нього. ‘Коли солдата посилають на смерть, він покірно виконує наказ, підкоряючись чужій волі. Над ним тяжіє військовий статут. Солдат – ніхто, він – гарматне м’ясо. Він не має вибору. Добрий солдат це розуміє. Звісно, глобально ідеологи йому впарюють про якісь високі матерії, які мають надихати його і виправдовувати все, що він чинить, і все, що з ним трапиться. Він опирається на них (на ці ідеологічні милиці) або відкидає залежно від психотипу, але однаково гине в силу якихось локальних причин. Часто через банальну дурість чи некомпетентність командира. Воїн – це вибір (хоча будь-який вибір прирікає на певні межі, тобто в подальшому обмежує його певними правилами). У нього є кодекс. Воїн без кодексу – зарізяка. У Воїна є місія. Герої моїх романів (обмежимося двома – «Та сама курява дороги» і «Поміж світів і сяяння світил») солдати, яким вдалося вижити на війні, але вони не знайшли себе в мирному житті. Один при кожній нагоді втікає на війну (це його спосіб вирішення ‘проблем мирного життя), інший присвятив всього себе жінці, а, втративши її, вперто напрацьовує в тирі і спортзалі навички убивці. Обидва прагнуть бути Воїнами. Їхнє прагнення справжнє, але цього замало, щоб стати справжнім Воїном. Надто багато особистого. Воїн – це самозречення. А ці колишні солдати носяться з собою, не знаходячи, куди приткнути. (Так це виглядає збоку, якщо дивитися без розуміння і співчуття). Можемо припустити, що, оскільки у них наявні певні проблеми з етикою, вони, аби облагородити свої поневіряння, підтягують естетику – письмо. Письменники, либонь, вони такого ж ґатунку, як і Воїни. Цей інтелектуальний глянц доповнює та підкреслює і без того гіпертрофовану маскулінність. Або ж творчість служить їм терапією, даючи змогу виразити свої негаразди, вклавши їх у чужі уста (умовного ліричного героя). Ці персонажі доволі прості, всі їхні проблеми лежать на поверхні. Їх забрали на війну, коли вони були ще майже дітьми (несформовані як особистості), якраз у момент дорослішання, у момент перебудови світогляду. Покинувши світ дитини і ступивши в дорослий світ, вони вступили у пекло. Війна випалила все, що їх наповнювало, спустошила їх. Поки вони були на війні, вони не відчували цього спустошення, бо війна їх ущерть заповнювала. Війна дала їм екзистенційний досвід. Вони максимально близько зійшлися – лицем до лиця – зі смертю. Хтось навіть «пережив» її, коли під час поранень свідомість не миттєво, а повільно покидала тіло, даючи відчути, як віддаляється життя, як воно тебе покидає. Вони пізнали ціну життя, його вагу і його крихкість (як легко його можна позбутися і як легко його можна відібрати в іншої людини), збагнули його абсолютну цінність і цілковиту нікчемність. А повернувшись з війни, при спробі залишити її в минулому і позбутися, побачили в собі чорну безодню. Це провалля, цю пустку можна було заповнити лише чимось рівноцінним тому екзистенційному досвідові, який вони пережили. Вони такого не знаходили. Ніщо не мало такої ж ваги, все видавалося неправдивим і несправжнім. Їхній досвід виживання у стані війни зовсім не підходив для виживання у стані миру. Лишалося або визнати свою ущербність і меншовартість, щоб жити, вдаючи, що вони такі ж як усі, або прийняти рішення щодо власної правоти і права жити на своїх умовах. Герой «Поміж світів…» пішов простим і кардинальним шляхом. Сказав собі, що він загинув на війні. Змінив ім’я, документи і розпочав життя з нуля. Після смерті дружини вчинив так само, наче помер разом із нею. Але навряд чи можливо ампутувати відтинок життя так, щоб не лишалося фантомного болю. ‘Тому він мучить себе тренуваннями, аби заглушити цей біль. Герой іншого роману вирішив, що війна продовжується, а мирне життя – це лише відпустка. Він теж вдосконалює свої бойові вміння, естетизуючи культ насильства і облагороджуючи східними практиками. Власне, ці два герої могли б поєднуватися в одній особі. Їхні методи дуже подібні. До обох романів можна було взяти епіграфом висловлювання Ніцше: «Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку – для відпочинку воїна». Проблема героїв у тому, що їх не готовили до війни, як і жінок для їхнього відпочинку. Обидва герої страждають. ‘(До речі, життя Ніцше було сповнене страждань, можливо, саме ці страждання надихнули його на створення образу надлюдини). Культ Воїна, який вони сповідують, – це лише лати, призначення котрих навіть не захист від зовнішніх уражень, а спосіб приховати власну вразливість і страждання. Загалом це дві (майже одна) локальні історії про нетипових представників цього покоління. (Тим паче, що «Поміж світів…» – це історія про кохання; поствоєнний синдром – побічна тема). Обидва персонажі зуміли зберегти себе – якщо не для суспільства, то для самих себе. Вони не стали тими, ким могли би стати, якби не потрапили на війну, але й не стали духовними квазімодо. Після Першої світової війни з’явилося поняття «втраченого покоління», але, на мій погляд, війна, яку СРСР вів у Афганістані, дає підстави дещо інакше подивитися на кореляцію втрат. Я б говорив про «офіроване покоління» – офіроване кремлівським старцям, що розв’язали війну, і «втрачене суспільство», яке цю жертву принесло. Оскільки усі ці моменти не осмислені ні нашою літературою, ні навіть публіцистикою (на газетному рівні), то проблема «невиробленості» суспільства лишається актуальною. Для прикладу, мене вражало те, що люди не заступаються за ветерана АТО, якого водій виганяє з маршрутки. Вражає нині, коли всі ці новостворені ТЦК та СП виловлюють людей на вулицях, проявляючи грубість, хамство, іноді насильство, наче не повістки вручають, а виносять судовий вирок. Не можна принижувати людей, які захищали
Вітчизну, як і тих, яких залучають до її захисту. Таке може відбуватися лише у хворому суспільстві. Або зневіреному. І в державі, яка не справляється зі своїми функціями. Втім, ця тема не вміщається в рамки нашого інтерв’ю. Вернімося до архетипів. Гадаю, деякі слабкості моїх героїв, котрих можна трактувати як Воїнів, притаманні і мені. У певні моменти життя чоловік зобов’язаний проявляти себе як Воїн. У цьому твердженні є пафос. Є правда. Є підступ і обман. Чоловікам підкидають (чи нав’язують) це як тригер. Візьмімо цей термін як образ підвладності. Очевидно, що деяким тригерам я теж підневільний. Припустимо, що іноді мені доводиться ступати на шлях воїна (без великої літери). Але зазвичай це рух не уздовж, а впоперек. Іноді мене туди заносить, іноді я роблю це свідомо. За потреби. Коли шукаєш спосіб (чи форму) виживання. Сподіваюся, все те, що я наговорив, дозволить зробити висновок, наскільки близький мені архетип воїна. Бо однозначної і чіткої відповіді у мене нема. Щодо архетипу філософа. Колись давно на одній специфічній вечірці (безалкогольна, але з танцями) – було багато чоловіків/хлопців на інвалідних візках і багато дівчат. Це був фінал десятиденного навчального табору активної реабілітації. На руках (чи на колінах) – не знаю, як правильно – у мене сиділа дівчина. Ні, це не інтимна сцена. У інших візочників також – ми танцювали. Те ще видовисько. Не пригадую, що я «впарював» тій дівчині, на якомусь етапі нашого спілкування (це була розмова, а не мій монолог) дівчина назвала мене філософом, а потім іронічно зауважила, що всі філософи були гомосексуалістами. Не знаю, звідкіля вона почерпнула цю інформацію. Запитати посоромився. Відтоді я волів би, щоб мене мали за психолога. А називатися філософом остерігся б. Хтозна, скільки ще людей розділяє ці дівчачі упередження.
«Нині вся наша література – про війну», – сказала Роксана Харчук. Війна на війну не схожа. Усе ж як досвід воїна-афганця накладається на сучасні події? Для більшості Ваших читачів винятково «книжковий» досвід війни перетворився з 2022 року на буденну реальність. Закономірно, що вже пишуть і писатимуть про війну багато. Якщо би автори потребували поради про те, як писати, що би Ви їм сказали? Як витримати баланс правди і делікатності, описуючи жахке?
Я б не був настільки категоричним. Якщо так, то бідна наша література. ‘Повноцінна і здорова література не може навіть на короткий час обмежуватися однією темою. Кажуть, коли розпочалася Перша світова війна, Джеймс Джойс здивовано вигукнув: «А як же мій роман?!» Свій роман «Улісс» Джойс писав упродовж 1914-1921 років. Є ще така байка. Начебто Ігнатій Лойола під час навчання (можливо це відбувалося у паризькій Сорбоні) у перерві між заняттями розважався з друзями якоюсь грою з м’ячем. Котрийсь із товаришів запитав його, що б він робив, якби зараз розпочався кінець світу, на що Лойола відповів, що продовжував би гру. Подібно до нього висловився Мартін Лютер, коли говорив, що посадив би сьогодні яблуню, навіть, якби напевно знав, що завтра настане кінець світу. Переконаний, що кінець світу не наступає саме тому, що є такі люди, які, попри вселенський крах, грають у м’яча і садять яблуні. Не знаю, наскільки вартісними будуть тексти про нинішню війну, написані нинішніми письменниками. Усі знакові твори про війну в світовій літературі написані людьми, які тією чи іншою мірою були її учасниками, і лише окремі з них на той час мали стосунок до літератури. Коли говорити про Першу світову війну, то найпершими спадають на думку романи Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» та Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє!». Можна також пригадати романи Луї-Фердінана Селіна «Подорож на край ночі», Річарда Олдінгтона «Смерть героя», Анрі Барбюса «Вогонь», Ролана Доржелеса «Дерев’яні хрести», зрештою Ярослава Гашека з його «Пригодами бравого вояка Швейка». Були й мілітаристські твори, зокрема «В сталевих грозах» Ернста Юнгера, «Сон» Анрі де Монтерлана. Про Другу світову, можна згадати романи «Молоді леви» Ірвіна Шоу, «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей» Курта Воннеґута, «Нагі і мертві» Нормана Кінгслі Мейлера, «Капут» і «Шкура» Курціо Малапарте. Переконаний, що українські письменники, які впишуть війну України проти Росії в українську літературу, поки що перебувають на фронті. Навряд чи вони потребуватимуть моїх порад. І, напевно ж, делікатність не буде їхнім пріоритетом. Війну легше пережити, ніж знайти слова, якими вдалося б виразити всю її (не знаю епітета, який міг би сюди втулити) суть. Окрім цього, війна це лише вид людської діяльності. Війни ведуть люди. Коли я дописав «Книгу забуття», то зневірився в людині. Не глобально, а лише в цьому аспекті. Австрійський зоопсихолог, лауреат Нобелівської премії, Конрад Лоренц поділяв види тварин на дві групи – добре озброєні і слабо озброєні. У добре озброєних еволюційний відбір виробив таку ж потужну вроджену мораль – інстинктивну заборону застосовувати все своє озброєння в сутичках усередині виду. Слабо озброєні види володіють слабкою вродженою мораллю, оскільки не становлять загрози одне для одного. Людину Лоуренц зараховував до слабо озброєного виду, своїми зубами і нігтями багато шкоди не завдасть. Але, вигадавши штучне озброєння, людина стала найозброєнішим видом, при тому, що мораль зосталася на тому ж низькому рівні. Звідси усі наші проблеми. Людина – надміру проблемне створіння. Не тільки для самої себе, а й для усього довкілля. Чи то під час миру (вибух на Чорнобильській АС), чи то в час війни (підрив греблі Каховської ГЕС). Людина постійно перебуває у стані війни з природою. Вона нещадна у своїй моральній обмеженості. Усе те, що ми зараз переживаємо, для світу не нове. Не нове для літератури. Звісно, це не причина для того, щоб наша література не намагалася виразити наш особистий нинішній досвід. Страждання ніколи не бувають копією, вони завжди оригінальні.
Запитувала Лілія Лавринович, кандидат філологічних наук, доцент
(Закінчення буде).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.