Чи довго танцюватимуть граки?

Неопубліковане інтерв’ю з Миколою Холодним, записане 1992 року
Наприкінці 1992 року Микола Холодний, натхненний успіхом попередніх двох інтерв’ю у столичній пресі, зателефонував мені з Остра. Після довготривалої вимушеної відсутності поета у столиці ми утнули з ним у чотирьох подачах інтерв’ю «Я помер 1972-го року» для «Молодої гвардії». Після появи сенсаційного матеріалу з епатажною назвою редактор «Літературної України» Борис Рогоза попросив мене зробити ще одне інтерв’ю з опальним поетом для свого видання, тим самим розтопив кригу, бо два десятиліття ім’я поета вперто не згадувалося у спілчанському офіціозі. Наближалися Різдвяні свята і Новий рік. Я запропонував Миколі перейти з серйозного тону на більш жартівливі  теми. «Елементарно, Ватсон!» – той відповів, і я взяв у редакції відрядження до Остра. Працював тоді у «Молодій гвардії» редактором відділу культури. Під час інтерв’ю наші щелепи зводило від постійного реготу. Довелося мені добряче попрацювати над тестом, доводячи його до пристойного вигляду. Проте редактор нашої комсомольської молодіжки пам’ятав, що був направлений на роботу до газети Київським обкомом комсомолу. Наполягав на «каструванні» – слово з редакційного лексикону – деяких «політично не вмотивованих» абзаців. Тоді загострилося протистояння Кримської автономії з Києвом, і він дув на холодну воду. До чого призвело загравання центральної влади з російськими шовіністами у Криму, сьогодні очевидніше вже не може бути. Погарячкував я, і відмовився знімати кілька миколиних речень стосовно культурної ситуації на півострові. Так опинилося інтерв’ю у моїй шухляді. Готуючи публіцистичне дослідження «Ліквідація Миколи Холодного», здається, перелопатив увесь свій архів. Дякуючи погрозам з Москви зменшити постачання газу, а також з міркувань економії – живу в лісі і не маю проблем з дровами – перевів свою хатину на альтернативне джерело опалення. Розтоплювати камін у вітальні і буржуйку на кухні допомагає архівна макулатура. Несподівано й надибав інтерв’ю, що не увійшло до книги. Пропоную його до друку в УЛГ. Нагадую, інтерв’ю записане наприкінці 1992-го року.
У квітні під одіозним заголовком «Я помер 1972 року» газета «Молода гвардія» в чотирьох номерах надрукувала розповідь про екстраординарну творчу і особисту долю поета Миколи Холодного, чиї «крамольні» вірші нині друкуються, починаючи з журналів Спілки письменників і закінчуючи періодичними виданнями Верховної Ради України.
Цими днями наш спеціальний кореспондент Георгій Бурсов побував у М.Холодного в Острі Чернігівської області. Друкуємо їхню розмову.
Чому облюбували заражений радіонуклідами Остер?  Ви ж колись мешкали і працювали в Києві.
Із Києва мене виселила кліка Щербицького. Доки Україною керуватиме 239 сателітів Щербицького, не бачити мені Києва як своїх вух.
Але ж Вас реабілітовано. Закон про реабілітацію гарантує поновлення на місці проживання і праці до репресій.
Усе то казки дідуся Панаса.
То чому ж таки обрали Остер, а не Кобеляки?
Зачинатель чуваської радянської поезії Михайло Кузьмін приїхав сюди 1922 року, щоб повіситися. Колись тут артіль «Червоний інвалід» сукала добротні вірьовки. Вони ще й досі служать людям. Перед моїм приїздом двоє закоханих повісилося в одному зашморзі. Правда, у Коропі редактор райгазети, мій колишній однокласник Нікітін після заборони КПУ теж накинув на себе зашморг.
Коли я збирався до Вас, мене попередили про Ваш, Миколо Костьовичу, нестерпний характер.
Спробую пояснити, звідки взявся цей стереотип. 1961 року я, сільський юнак, вступив до Київського університету. Десь перед тим надіслав вірші до республіканської газети «Колгоспне село», тепер «Сільські вісті». Працював там мій поет-земляк Іван Цинковський. І ось запросив він мене на творчу розмову. Таке поняття, як «творча розмова», я почув уперше. Коли переступив редакційний поріг, заслужений поет показав палицею у вікно, він ходив із ціпком:
– Ото бачиш, старик, написано «Гастроном»? Біжи мерщій по півлітру, а тоді говоритимемо про вірші.
Біля Цинковського мов з-під землі виросли ще якісь цінувальники поезії, що принесли закуску.
– То ти ще не знюхався зі всілякими др…ми? – після першої запитав метр. – Я цього Д. якби уклеїв у вухо, він би й розсипався. Я у Парафіївці бугая три години за рога тримав!..
– А може б, Вам з Д. поборотися віршами? – зухвало  запитав я.
– Е-е-е, бачу і ти вже встиг злигатися з крючкотворами. А я ще збирався передмову до твоєї збірки писати.
Отак починалося моє входження в щільні шари київської літературної атмосфери.
Кажуть, згодом Вашою особою зацікавився Леонід Новиченко, особистий секретар Кагановича, і навіть запросив Вас до себе додому.
О, то великий артист!
– Щоб наша розмова була конструктивною, – промовив він тоді, похитуючися в кріслі, – скажіть, яких Ви читали філософів?
– СкОвороду, Ніцше…
– Не СкОвороду, а СковородУ, – поставив він наголос на останній склад. – А ще?
–  Ще Микиту Сергійовича Хрущова.
– Та який з нього філософ…
– Але ж Ви самі писали про його глибокі філософські погляди.
Більше Новиченко мене не запрошував.
І все одно у ЦК комсомолу України на Миколу Холодного покладали неабиякі надії, посилали його у творчі відрядження до шахтарів, до карпатських лісорубів. Тоді ще було що рубати… Але як усе-таки відплатили Ви Леоніду Миколайовичу за батьківську турботу про Ваш талант?
Одного разу дружина Гелія Снегірьова Катя Квітницька, молодий тоді літературознавець Вадим Скуратівський і я вирішили розіграти Івана Потьомкіна. Навчався такий у нас на курсі. Пописував комсомольсько-патріотичні віршики, претендував на Ленінську премію, даруйте, стипендію. І, здається, таки її добився.
Це не той директор плодоовочевої бази, якого у фантастичному романі заморозив Анатолій Григоренко?
Він самий… Отже, набрав я тоді хатній телефон Потьомкіна, і з того боку почулося:
– Єво нєту дома.
Та варто мені було сказати, що це дзвонить академік Новиченко, як там відразу заметушилися:
– Ізвінітє, пожалуйста, Іван Андрєєвіч, кажісь, появился, – і наш адресат узяв трубку.
Зімітувавши голос академіка, я сказав, що спеціально прилетів з московської наради по його вірші, щоб протиставити їх формалістичним  вправам Драча і Вінграновського.
– Завтра о сьомій щоб були у мене на Коцюбинського, бо мені потрібно встигнути на ранковий авіарейс, – попередив я.
– Я твердо стою на позиціях соцреалізму, але ніяк не можу пробитися, – заторохтів запопадливий голосок.
– Але, перш за все, я хотів би знати, – продовжив «Новиченко», – як ви ставитеся до так званого поетичного авангарду?
– Я… я ще раніше від них почав писати…
– Ні, ви конкретно кажіть…
– Я засуджую їх!
– Добре, добре, чекаю на вас.
–  – Ваш будинок я знаю, а який номер вашої квартири?
Номера новиченкової квартири ми не знали, тому я закашлявся… і «Новиченко» поклав трубку.
Ще не світ-не зоря захеканий Потьомкін оббігав парадні входи, шукаючи квартиру спілчанського метра критики. Подзвонив у квартиру Новиченка. Відчинила, тримаючи двері на ланцюжку, заспана критикова дружина. Вислухавши крізь щілину раннього гостя, вона гукнула:
– Льоню, тут ти запрошував якогось молодого чоловіка.
– Нехай зайде, я гляну.
Про свої ранкові відвідини критика Новиченка нам розповів сам Потьомкін, коли ми зустріли його на виході.
Метр лежав на дивані у кабінеті, закутаний простирадлами, як білою тогою римський патріцій. Спросоння кілька хвилин дивився на відвідувача. Налив з сифона газованої води у стакан й випив.
– Ви хто такий? Я вас не знаю! Геть звідси, поки я міліцію не викликав!
«Ти маєш рідкісний талант наживати собі ворогів», – якось писав мені Іван Дзюба. Караюсь, мучуся, але не каюсь…
1972 року Ви виступали як свідок на суді над Іваном Світличним.
Суддя, запитав, чи давав мені Світличний націоналістичну літературу? Я відповів:
– Ні.
Адвокат:
– А настанови, як писати, давав?
– Ні.
Більше на подібні суди мене не викликали.
За яких обставин Вас тоді заарештували?
Мене схопили на Хрещатику 20 лютого. Один заарештований переплів збірку виключно з критичних моїх віршів і на першому допиті, розгубившися, приписав це мені. Таким чином я  міг розраховувати на першу статтю карного кодексу – «виготовлення». За нею йшло «розповсюдження». На суді він зробив мені ще одну «послугу»:
– У Холодного є вірші антирадянські, а є й ліричні. («заарештований» – Іван Світличний. – Г.Б.)
Почувши першу частину фрази, суддя аж розцвів. А думаєте, я не ловився в капкан? Смачно поспавши і смачно поївши, десятки вишколених спеців мізкують, як узути тебе в постоли.
Розповідають, Павло Тичина в перші повоєнні роки, коли Ви навчалися в школі, передплачував для Вас «Літературну Україну»?
Так, це відповідає дійсності. А коли я навчався згодом в університеті, то я, Василь Симоненко, Вячеслав Чорновіл, художниця Алла Горська, сестра Світличного Надійка, зараз вона працює на радіо «Свобода», ходили до Тичини колядувати. На Чорноволові була металева маска: рука затулила рота. Тичина весь час поглядав на ту маску…
У філармонії був я на ювілейному вечорі Тичини. Подарували йому статуетку Петра 1-го, а якась жінка з Черкащини, від виборців – букет паперових квітів…
Коли узимку 1965-го Вас виключали із університету, Ви мешкали в Андрія Малишка.
Ще до того у Володимира П’янова, на Коцюбинського, ми з Андрієм Самійловичем грали проти П’янова і Вінграновського у карти. Малишко єдиний був серед нас, хто пив того вечора лише каву, тому ми з ним завдяки цьому і виграли. Вінграновський, він, кажуть, коли програє, завжди так робить (артистично упав зі стільця додолу – Г.Б.). Нагадував Гітлера з картини про бомбардування рейхстагу.
Пам’ятаєте фото: Малишко з групою київських письменників у Ольги Кобилянської? Користуючись нагодою, я запитав Малишка, чи не відомі йому якісь подробиці написання листа Кобилянської до Сталіна з подякою за «визволення» Буковини в 1940 році – після підписання пакту Молотова-Рібентропа? Малишко відповів, що того листа Кобилянська не тільки не писала, а навіть сумнівається, що й читала. По листа з Києва було споряджено спеціальний літак.
Узимку 1972 року у музеї Кобилянської у Чернівцях племінник письменниці на прізвище, здається, Панчук розповів мені, що після «визволення» на квартирі у Кобилянської постійно вартував енкаведист, буцімто оберігаючи письменницю від «ворогів народу». Насправді ж її таким чином було ізольовано від буковинської інтелігенції, серед якої провадилися масові арешти. Беззахисні люди потребували поради і захисту. А Кобилянську, по суті, тримали під домашнім арештом.
Листа-фальшивку майстри цього жанру віддрукували на машинці,  Кобилянська його не підписувала, бо була паралізована.
При моїй з Панчуком розмові була присутня літня працівниця музею та дівчина родом з Чернігівщини, що працювала в бухгалтерії Заражинецької ПМК. Я приїхав до ПМК як ревізор Міністерства меліорації, в якому тоді працював.
Власноручне написання Кобилянською листа до Сталіна не нагадує Вам таке ж саме по технології написання «листа Миколи Холодного» до «Літературної України», у якому Ви «зреклися» своїх поглядів?
Вживане Вами слово «технологія» усе пояснює. Проходять десятиліття, а технологія царської політичної ахранкі не помінялася з часів петербургської гапонівщини.
Коли приїздив з групою письменників Малишко, – згадував племінник Кобилянської, – то письменниця цікавилася: «Колись мені Коцюбинський розповідав про талановитого молодого поета Тичину. Він живий, а чи його арештувало НКВД?»
У 30-і роки більшовики подбали, щоб з Великої України на решту її території не просочувалася ніяка інформація.
Ще Малишко розповідав, як під час голоду 33-го року він вчителював. Учні вимерли, стежка до школи заросла бур’яном. Аж приїжджають із району уповноважені:
– Де хліб? – вчителі відповідали за хлібоздачу, і їм за це давали хлібний пайок.
– Нема, – відповів поет.
– А ти чим тут займаєшся?
– Закопую людей.
– Ага, так! – і виключили з комсомолу, звільнили з праці.
Поскаржився до обкому комсомолу – поновили.
У 1966 році я стеріг у Новій Олександрівці на Яготинщині радгоспний сад. То стара жінка із Супоївки на прізвище теж типу Супоєнко хвалилася, що в 33-му бригадир привіз її ще живу до ями разом з мертвими.
– Коли після війни я був редактором журналу «Дніпро», – продовжував Малишко, – то викликали нас, усю редакцію, до ЦК КПУ за те, що опублікували «націоналістичний» роман Юрія Яновського «Жива вода». Я сказав, що радив авторові покращити роман. «Як, покращити цей ворожий витвір? Звільнити з праці!» Тоді підіймається відповідальний секретар журналу Василь Козаченко і каже: «Андрій Самійлович роману не читав, він був у відрядженні в Америці. Це я в усьому винен, звільняйте й мене». «Задовольнити прохання Козаченка, звільнити з роботи!» Тоді й інші почали підійматися і просити того ж, бо теж чимось були причетні до появи «Живої води» на сторінках часопису. Одне слово, розігнали всю редакцію. А коли поміняли гнів на ласку стосовно Рильського, то і щодо мене змінили батога на пряника.
Розповів Малишко також, як відразу по війні він і Голова Ради Міністрів УРСР Микола Бажан поїхали до Львова і їх там, інтелігентно вдягнених незнайомців, що розмовляли чистою українською мовою, міліціонер на вулиці сприйняв за бандерівців і доставив у відділення міліції для з’ясування, що вони за птахи.
З Вашої розповіді відчувається спорідненість душ з Малишком…
Щодо душ Ви дещо перебільшуєте, Малишко дав мені тисячу карбованців, щоб я купив сільську хату, бо з молодою дружиною не мав де жити. Певно, він бачив в моїй творчості себе молодого, бо тоді вже було його заарканено партійною кон’юнктурою.
Чув я виступ Андрія Малишка на Байковому цвинтарі над труною Сосюри. Малишко поклявся, що ніякими сибірами не вб’ють у нас любові до української мови, до України. Наступного дня на сторінках газети «Радянська Україна» у звіті про похорони ці рядки немов корова язиком злизала.
Щойно у московському видавництві «Книга» вийшли непубліковані досі на батьківщині твори Віктора Некрасова «И жив остался». До книги включені Ваші спогади про те, як Корнійчук шантажував Некрасова під час хрестового походу Хрущова у 1962-63 роках проти так званих «ідеологічних диверсантів».
Відразу після ХХІІ з’їзду КПРС, що завдав нищівного удару по Сталіну, а його труп винесли із Мавзолею, Корнійчук виступав перед нами, студентами КДУ. Це була його спроба реабілітації в очах молодого, некомпетентного покоління. Я попрямував до сцени – зустріч відбувалася в актовій залі червоного корпусу КДУ – і в руки Корнійчуку подав записку: «Ваше ставлення до «вождя українського народу» Кагановича?»
Корнійчук відповів, що якось Каганович викликав його, Тичину і Рильського до себе на квартиру. Вони дві години дрижали у прихожій, а Лазар бовтався у ванні. Потім вийшов, розчервонілий, і почав їх лаяти, що не оспівують його, і примушував Корнійчука підписати статтю для преси. Корнійчук, з його слів, відмовився. Тоді Каганович як стукне кулаком по столу. А Корнійчук, мовляв, і собі як стукне!
Щось у цій розповіді уславленого драматурга було від мисливських оповідань… Зараз переді мною лежить брошура видавництва «Радянський письменник» за 1947 рік: «Александр Корнейчук. О выполнении Союзом Советских писателей Украины постановления ЦК ВКП(б) о журналах «Звезда» и «Ленинград». Доклад на пленуме Советских писателей Украины 15-20 сентября 1947 г.». Там майже в кожному абзаці – «Рильський націоналіст». А на сторінці 15-й читаємо таке: «Мы все глубоко благодарны Центральному Комитету нашей партии и тов. Кагановичу за то, что он так заботится о нашей литературе, о наших молодых советских литературных кадрах (Аплодисменты)».
Корнійчук тероризував Некрасова, що той «не з того фронту». Некрасов відповідав, що не з того, бо під час війни такі, як класик радянської драматургії, воювали у Ташкенті за чужі спідниці, а Некрасов – з фашистами на передовій.
У зв’язку з цим мені хотілося б нагадати ще один колоритний епізод, яким у помешканні Володимира П’янова поділився Андрій Малишко:
– Коли німці підступали до Харкова, прибігає до нашої скороспеченої газети «За Радянську Україну» Микола Нагнибіда з драматургом Юхвідом і просять редакційну «полуторку», щоб відвезти на вокзал речі. «А ви хіба не разом з усіма евакуюєтеся?» – запитали ми. Вони щось нам нерозбірливо пояснили, а для тривалих розпитувань не було часу: через Харків навздогін відступаючим радянським частинам летіли німецькі стерв’ятники. І ми дали машину. Військовий патруль затримав їх з машиною аж у Куйбишеві. За законами військового часу мене, Бажана, Первомайського за ту зниклу машину могли розстріляти без дебатів. А після війни Нагнибіда, цей, по суті дезертир, раз-пораз друкував у «Правде» свої фальшиві «фронтові балади», патетично співав про те, як обливався в окопах кров’ю… У роки брежнєвської реакції цьому діячеві давали на заріз рукописи опальних молодих авторів. За юдині срібняки Нагнибідон, як його усі називали у Спілці, вершив чорну справу.
Мабуть, Микола Холодний в університеті був не єдиним поетом-бунтарем?
Володимир П’янов познайомив мене з самобутньою поезією Світлани Йовенко. Ще коли Світлана навчалася в середній школі. А невдовзі студентка Йовенко стала гордістю «СІЧі» – університетської літстудії імені Василя Чумака, якою керували Іван Драч, Валерій Шевчук, а після них я. У Світланиних віршах зазвучали громадянські мотиви. Йшли роки, мужнів поетесин голос. У її творі про птицю Чілі Піночет вельми асоціювався з Щербицьким. В поезії Світлани Йовенко мене вражає висока пластика образів. «Те, що захололо, мов зборолось, Ще весняні соки позовуть», – оптимістично писала вона в роки реакції.
Буквально в останні дні хрущовської «відлиги» на сторінках тодішньої газети «Радянська культура», тепер «Культура і життя», Ви опублікували полемічну статтю «Мощи чи живе тіло поезії?» Вона викликала неабиякий резонанс. Її коментували зарубіжні радіоголоси.
У тій статті я виступив проти дешевеньких пісень-одноденок про п’ятирічки, заможне життя та космос, що від імені народу складалися всілякими ремісниками. Логічним продовженням «Мощів» була моя стаття «Про душу в пісні та про пісню в душі» у 8-му номері журналу «Ранок» за 1965 рік. Мене підтримав навіть кримсько-татарський вчений Рафік Музафаров, але полеміку прикрили.
Чорна галич закружеляла тоді і над Вашим університетським однокашником Борисом Тимошенком, коли той посмів стати зятем «українського буржуазного націоналіста» Бориса Антоненко-Давидовича.
Здається, у «Вечірньому Києві» з’явився в ті часи пашквіль про нібито Антоненкову спробу згвалтування рідної доньки.
А Віталій Коваль навіть оголосив його стукачем.
Цю версію спростував у тій же «Літературній Україні» Євген Сверстюк.
Чи мало місце втручання у Ваше особисте життя спецслужб?
Ще й скільки! 1965 року в селі Голубиному на Закарпатті я познайомився з Терезою Цимболинець, мав намір з нею одружитися. Та не встиг я від’їхати від села, як Терезу потягли до Свалявського КДБ. Гебіст, що згодом у нетверезому стані на мотоциклі випробовував – уперше і востаннє! – міцність верби, бив кулаком по столу, допитуючи дівчину:
– Признавайся, які ви виношували з ним злочинні плани, коли ходили в гори?
Про це Тереза розповіла мені аж тепер, через 26 років.
Кілька слів про так звані «симоненківські вечори» 60-х років.
Ними ми марно намагалися врятувати хрущовську відлигу. Але з тих вечорів, як на мене, народилося дисидентство на Україні, а в вужчому аспекті – рух поетів-дисидентів.
Окрім мене, у симоненківських вечорах брали активну участь Борис Мозолевський, Надійка Світлична, Володимир Комашков, зрідка Коротич. Причому Коротич завжди просив, щоб йому надали слово першому. А виступивши, вибачався, що йому треба вдома своєчасно прийняти ліки, і зникав. Як правило, кожним таким вочором вже наступного дня займалися різні партійно-радянські органи, і в Коротича було алібі: а хто їх там зна, що вони після мене читали. Але й свою лепту в ті вечори, в їхню організацію Коротич вносив.
Пригадую такі вечори в медінституті, інституті зв’язку, нафтохімії та  фізики. За вечір в інституті фізики збиралися вигнати з роботи доктора наук Юрія, прізвища, на жаль, уже не пам’ятаю. Формальним приводом до звільнення з роботи послужило те, що Юрій, не маючи обох ніг, під час ожеледі повертався «Москвичем» із Ніжина від матері і запізнився на роботу.
Розправа чинилася навіть над мертвими.
Себто як?
Коли мого друга, молодого львівського поета Гриця Чубая загнали в могилу, то дозволили поховати його аж у Сихові, під Львовом. Дарма що Чубай мешкав поруч з Личаківським кладовищем. Боялися паломництва. Нещодавно я відвідав Чубаєву могилу, народився такий вірш:
РОЗДУМИ  НА  ЦВИНТАРІ
Грицькові Чубаю
Прийняли до Спілки у столиці,
коли виріс на могилі клен.
Бо дідам нема уже різниці,
чи живий, чи мертвий їхній член.
У морській воді принишкли мідії,
над водою квилить пізній птах.
Мертвий Гриць сидітиме в президії
на літературних вечорах.
Напис: «Для почетных погребений», –
зліва від алеї зарябів.
Тільки привілеї край алеї
не Грицько в начальства заробив.
Багатьох їх знаю я у пику.
І  почоту знаю того суть.
Над співцем похованим опіку,
навіть скорчившись, вони несуть.
І коли заграють інструменти –
їм здається й зараз, мов колись,
що Грицько повз їхні монументи
погляда з надією на ліс.
Попрямує лісом він у луки.
Наляка на дереві дрозда.
І поета візьмуть попід руки,
бо, дивись, дістане й до гнізда.
Заспіває у Сибірі пилка,
і замовкне ще одне перо.
Нас з тобою поховає Спілка
краще поховального бюро.
Сихів, 23. 04. 91р.
Писав про Чубая, а бачив себе…
Ви започаткували династію поетів-сторожів?
Ні, пальма першості належить Валерію Іллі. Я перейняв естафету у нього, а від мене вона перейшла до Івана Семененка, Миколи Воробйова та інших.
Кажуть, коли Ви стерегли радгоспний сад на Яготинщині, то в ньому відбувалися справжні літературні сімпозіуми.
Приїздив Іван Дзюба, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, автор брошури про естетичні погляди Сергія Корольова Іван Бровко…
А хто був над сторожами за бригадира?
Ветеран громадянської війни, неперевершений хапуга Корчевський. У роки громадянської він служив у Прип’ятьській флотилії.
–              От житуха била! – хизувався. – Однажди поступіла команда: «Возьмьотє Гомель – спіртзавод ваш!» Взялі за какіх-нібудь два часа.
Закінчився сезон – чим займалися далі?
Працював з поетом  Петром Куценком у вільшанській районці на Кіровоградщині.
Довго?
Довгувато. Аж два тижні. Ангели-хранителі відразу не вийшли на слід.
А Куценкова одісея скільки тривала?
Той протримався з місяць.
І…
Вигнали за аморальну поведінку.
У чому ж вона полягала?
У райкомі партії комусь здалося, що довжина Петрового волосся, а він тоді парубкував, перевищує дозволену ідеологією норму. Пасма були на 2 сантиметри довші, ніж у Маркса.
Після викриття Куценка редактор, очевидно, пішов на підвищення?
На жаль, поцупив з колгоспного поля два мішки картоплі у мотоцикл з коляскою, і його потурили.
Ваша «націоналістична свідомість» сформувалася під час читання Хвильового та Грушевського, а чи походить з іншого кореня?
Під час відступу червоних 1941-го на подвір’я моєї односельчанки Литвиненко Мелашки забігло двоє солдатів:
–              Дай тьотка чаво-нібудь пєрєкусіть! Да пабістрєй пашєвєлівайся, іначе пріхлопнєм!
Мелашка ховалася в льоху з чотирма маленькими дітьми, згодом я ходив з ними до школи. Віддала останнє. Наївшися, один вигукнув:
–              Паджігаєм! – і вони кинули пляшки з запалювальною рідиною на сарай та хату, криті, ясна річ, соломою, і під завісою диму втікли від німців. Довго плакала Мелашка над головешками, пригортаючи чотирьох малят, що не дочекалися з війни батька.
Бачу, що даремно Вас стільки часу «перевиховували».
Економили, очевидно технічні засоби. Он прикутому до ліжка житомирському прозаїку Євгенові Концевичу 1965 року на іменини стукач подарував альбом з маленькою собачою голівкою. З носика невинного цуцика ледь-ледь визирали два дротики від вмонтованого у палітурці підслуховувального пристрою. Допитливий Євген виявив радіосхему, і житомирські шерлокхолмси на коліна ставали, аби письменник повернув назад їхній унікальний подарунок на іменини.
Ви – автор чотирьох книг, виданих у США, Канаді, Франції, Італії. За одну з них Ватикан удостоїв Вас премії. Де Ви черпаєте теми?
Герої багатьох моїх творів – це ті ж колгоспні раби, серед яких я народився. 1951 року на моїм хуторі, а він лежить над трасою, Тихін Макаренко, Петро Вегера і Олександр Коротич самі запряглися у плуга й орали город. Кожному по черзі. Їх за це тягали до сільради, бо з траси було добре видно ознаки рабовласницького устрою у середині 20-го століття.
Нинішнього року я поїхав до села і за аналогічним заняттям застав свого двоюрідного брата Михайла. Правда, у Михайла хворе серце, то він був запряжений не в плуга, а в борону. В епоху кріпацтва такі процедури виконував віл.
Чим, Миколо Костьовичу, мотивувалося досі Ваше недрукування?
У 60-х роках від заслуженого працівника культури УРСР Юрія Петренка із видавництва «Радянський письменник» я отримав таку відповідь: «Вашого рукописа не можемо прийняти на розглядання, тому що в ньому Ви стоїте на ідейно хибних позиціях».
Логіка що й казати! А на «вказівку згори» були посилання?
Навіщо посилання? Редактора журналу «Українська культура» Володимира Бурбана за мою статтю «Хто захистить кримських українців?» викликали до ЦК КПУ влітку 91-го.
Ваші «доброзичливці», Миколо Костьовичу, час від часу коментують  каяття-фальшивки, які були сфабриковані професійними стилістами у цивільному і в 70-80-і роки під Вашим прізвищем з’явилися в пресі.
Моїм «двійникам» не бракувало фантазії. Так, 1983 року у «Вістях з України» з»явилося повідомлення, немовби я «з представниками різних національностей щоранку поспішаю на роботу в багатоповерхову школу мого рідного Чернігова». Я ніколи не працював на Чернігівщині в багатоповерховій школі, а в Чернігові – і поготів! Запитаєте, чому тоді не виступив у пресі із спростуванням? А хто б його надрукував? У 60-х роках «Радянська освіта» вмістила статтю з «викриттям» Валентина Мороза «Месія і його штандарти». У цій квазі-статті стверджувалося, що Іван Дзюба допоміг народному суду розвінчати Мороза. Минуло 25 років, але я не зустрічав в пресі Дзюбиного спростування. Хоч він таке спростування до «Радянської  освіти» надсилав. Пригадую навіть таку деталь. З китайською настирливістю Дзюба застерігав, що від руки копіюватиме цю відповідь, поки її кількість не дорівняє тиражу газети.
Коли згадуєш Ваше прізвище, у деяких колекціонерів старих бандур з’являється алергія.
Я скептично ставлюся до їхніх наївних сентенцій, нібито бандура може зупинити ворожу армію. В реальному житті бандурою можна зупинити одного  ворожого солдата. Якщо добряче огріти його декою по голові. Чи можна зупинити політ ворожої бойової ракети славним козацьким музичним інструментом? Моєї фантазії для ствердної відповіді не вистачає. Поки Олексій Нирко комплектував у Криму гуртки бандуристів, російські шовіністи захопили на півострові владу.
Понад 15 років Ви викладали по школах республіки українську літературу. В чому, на Ваш погляд, недосконалість сучасної шкільної програми з української літератури?
Обійдена літературна боротьба в Україні 60-х років, масове переслідування чесних авторів. Програма закомплексована ідеологічними догмами, бо писалася до заборони сумнозвісної КПУ і її московської покровительки.
Що Вас зараз хвилює найдужче?
В одному з віршів комсомольський лауреат М.С. умлівав, спостерігаючи (напевне ж, у підзорну трубу), як на колгоспному полі танцюють граки. Так от мене найдужче хвилює, чи довго танцюватимуть граки?
Чим зумовлений Ваш публікаційний бум 1991-го року? Вимерли недруги? Народилися нові друзі? А чи не тим, не іншим?
На це запитання дає вичерпну відповідь лист, якого я одержав із Миколаєва від поета-борця Олексія Різниченка:
«Ти, Миколо, займаєш цілком своє місце в історії 60-х років, а отже, і в літературі нашій. І коли хтось намагається тебе звідти спихнути, то це нагадує мені мишу, яка хоче перекинути гору. Твої чудові вірші живуть не лише в мені, а й у багатьох одеситах, яких я знаю. Вони мені цитують тебе напам»ять, як і моя сестра Валя. Обіймаю! Твій Олекса, 20. 06. 91».
Чим порадуєте читачів у новому році?
Автобіографічною повістю «Життя в гамівній сорочці».
Розмову перервав довгий телефонний зумер. Довелося закруглятися, бо господар мав почати телефонну розмову з Торонто. Не встиг я сказати: Дозвольте Вас привітати з Різдвом!
З тієї ж «технічної причини» не було мною почуто у відповідь від Миколи Холодного: А мені – Вас привітати і наших шановних читачів!
Записав Георгій БУРСОВ