Носій любови Іван Світличний

332

“Хоча були переможені – не були переможені і бувши
вигнані – далі перебували в раю… І хоча ненавиділи – були носіями любови”. Ці
слова Уласа Самчука не хочу виносити як епіґраф, а хотів би вписати у канву
розповіді про носія любови Івана Світличного. Мені здається, що такий
патетичний початок надається при спогадуванні того, що мав найменше від патетики,
високих слів… Назверх він виглядав заземленим, насмішкуватим, ба навіть
“дядькуватим”. Але зовнішність облудна, я думаю про нього у підвищеному
регістрі: багато років я був настроєний у патетичному, сентиментальному і
екзальтованому ключі – і його душа відповідала тим самим.

Дивно, що я не пригадую нашого знайомства. Можливо, це
було в Києві на Уманській. Пам’ятаю тільки: книжкові шафи й полиці, я щось
переглядаю. Господаря цікавить рукопис моєї книжечки “Відчинення вертепу”, який
я залишаю йому. А також записую її на магнітофонній стрічці у власному
виконанні – так побажав господар. Згодом усе це буде вилучено в нього під час
обшуку. Вияв такої уваги з боку знаного тоді літературознавця і критика до моєї
непримітної в літературі особи був для мене, напевно, приємним, адже я виходив
поза тісні рамки Львова. Але чи це було перше знайомство?

Ще кілька принагідних зустрічей у Києві чи Львові, але
чогось особливого не запам’яталося. Я знав, що маю прихильного до себе критика,
навіть хрещеного літературного батька, який часто нагадував через людей
надсилати йому нові рукописи-книжечки. І це втішало моє честолюбство. Потім
вони всі були вилучені в нього під час трусу й арешту в січні 1972 року – про
це я довідався з мого акту обвинувачення.

У Львові ми знали про всі життєві злигодні Світличного,
вважали, що так і має бути, бо й самі бували в подібних пертурбаціях і не
сподівалися для себе ліпшого. Ми були песимістами, але коли ти молодий, то
переможений – ти не переможений. Я не був так прив’язаний до Світличного, як
Василь Стус (“Не можу я без усмішки Івана…”). Натомість героєм моїх
дисидентських збірок постійно фігурував Іван Дзюба як символ ідеї пробудження в
60-ті роки. Згодом домінував – офірний образ Валентина Мороза. Тільки значно
пізніше, у 70-ті, Іван Світличний утверджується в мені як втілення ідеї
нескореного пробудження.

На суді я свідчив, що знаю Світличного як критика, який
цікавився моїми поезіями, і не більше. Зрозуміло, жодних антирадянських розмов
ми не провадили, хоч переживали за стан нашої культури, мови тощо. Про те, що
Іван Світличний написав рецензію на мої ранні поезії, я не знав. Про це я
довідався з публікації Михайлини Коцюбинської у “Слові і Часі” (ч. 3 за 1991
р.). Що в середовищі Світличних побутував термін “калинцювати” – читати мої
поезії десь у товариських мандрах на Прип’яті – дізнався від Івана в таборі.

Вже перебуваючи на Уралі в таборі ВС-389/35, ми отримали
вістку, що начебто до нас мають привезти Івана Світличного. Ми повірили їй, бо
в сусідньому 36-му був Євген Сверстюк, а двох таких “китів” разом тримати не
практикувалось. Я дуже втішився, бо ще в тюрмі у Львові хотів бути в таборі з
Іваном і Василем Стусом.

Зустріч з Іваном пригадую слабо: ті зустрічі були всі на
одне лице – знайомство в малих групах, спочатку своїх, а тоді чужинців,
обов’язковий при тому чайний ритуал. Тоді ще чаю вистачало, аби запарити при
таких оказіях міцним. Іван полюбляв міцний напій: він часто полегшував його
болі голови. Моє звертання на “Ви” його здивувало, я мав йому “тикати”. З мого
вчителя, хрещеного батька, авторитету він ставав моїм приятелем.

Товариські стосунки тривали впродовж усіх цих
невольничих літ. Хоч мене ніколи не полишало почуття пошани до Івана, ставлення
до нього як до старшого й опікуна. І зрештою, нашого загальновизнаного керівника
руху опору в таборі. Він став ним без зусиль, без прагнення нав’язати свою
волю. Було само собою зрозумілим, що за Іваном останнє слово, а найчастіше і
перше. Не було жодної проблеми чи акції, які б не були вирішені за його участю.
Його рішення було остаточним – і ніхто не відчував, ніби воно було нав’язане
силоміць: це ж була одна з твоїх думок. З цим погоджувалися всі: і
українці-шістдесятники, й колишні повстанці УПА, і чужинці –
націоналісти, демократи і т.д.

Його поважали всі, вірили в його розум, розважність,
оптимізм… Багатьом старшим він замінив авторитет покійного Михайла Сороку.
Звичайно, були ситуації, коли він поводив себе категорично, але ніколи не
ображав опонентів. Така поведінка ніби не в’язалася з його постійною
доброзичливістю, толерантністю, навіть навмисною простакуватістю. Табірні умови
іноді вимагали не демократа, а вождя. Інколи я не мав бажання (з різних причин)
виводити мачком на цигарковому папері різні цидули для нелегальної передачі “на
волю” – тут Іван не рахувався з моїм настроєм: треба – і все. Була доволі чітка
конспіративна дисципліна. І літератор, науковець був до того ж ревним
підпільником. І то не місяць-два, а всі п’ять-сім років табірного ув’язнення.

Вже за Івана в нашому таборі було розроблено цілу
систему опору, словом, у ній активно діяли десятки людей, а передовсім Семен
Ґлузман, Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Валерій Марченко, Євген Пронюк…
Вишукували різні способи передавання матеріялів у велику зону. А спочатку треба
було написати заяву, протест, звернення, хроніку табірного життя, публіцистичну
статтю чи літературний твір, обговорити в тісному колі, тоді перенести на
тонкий папір і довший час переховувати готову продукцію в безпечному місці – і
все це на очах ментів чи навіть стукачів (а де таких не було?), при постійних
шмонах.

Працювала організована “фабрика” – і доволі успішно. Іван
здійснював керівництво. Він про все знав, кожен був наділений певною функцією.
Він пропонував тему, заохочував до авторства, сам чимало писав публіцистики,
він був причетний до всього. Коли він працював у бібліотеці (як інвалід), було
зручно переписувати у нього, хоча втекти від раптового обшуку було неможливо.
Одного разу під час несподіваного шмону Іван сів на рукопис – і не вставав зі
стільця протягом усього трусу. Ментам не спало на гадку підняти Івана з місця.
Іван невимушено підтримував розмову, часто жартував із ними. Словом, “забембав”
контролерів. Цікавих випадків балансування на грані було багато. Адже за
“спаленням” (шкода ж і праці!) наступали покарання: ШІЗО, табірна тюрма (ПКТ),
а то й тюрма у Володимирі, згодом у Чистополі (Татарія). І завжди спокійна
витримка, незворушність, навіть оманлива байдужість до присутности чекістів.
Але з кожним місяцем частішали болі голови, дошкуляв тиск. Можливість
лікуватися була мінімальна.

Ми багато читали, передплачували всю періодику, гори
літератури через “Книга-поштою”. Найбільше книжок отримував Іван. Книжки були з
різних галузей: філософія, соціологія, літературознавство, мовознавство,
художня література… Переважно російськомовні книги, українських замовлень
майже не виконували.

Перечитати гори лектури не було жодної можливості, але
потримати книжку, знати, що така існує, трохи погортати, дещо вихопити з неї –
конче треба було. Нам видавалося, що ми відстаємо інтелектуально від тих, хто
на волі. До того ж, із кожної української книжки Іван виписував сотні карток
для свого улюбленого, але, на жаль, не довершеного до кінця заняття, своєї мрії
– словника синонімів. І коли б не життя в опорі, не десятки відволікаючих
справ, – він міг би за ці табірні роки наблизитися до фіналу. Навіть у таких
умовах – не маючи свого столу, карткових шаф, шухляд, скриньок, при постійних
обшуках, перекиданні з місця на місце, перетасовуванні…

Він повинен був створити такий словник! Але ж… він міг
також написати десятки праць, бо ділився задумами – їх не бракувало. Бракувало
часу і умов. Він міг творити поезію. Але ж… Навіть із того, не вельми щедрого
поетичного ужинку в таборі, не все дісталося із-за ґрат: пропало в дорозі.
Наприклад, була невеличка поемка, яка мала постійним рефреном прізвища Стус і
Калинець. Такої вже не існує .

Ми жили поезією, згадками про поетів, перекладами. Іван
змусив кількох із нас зробити переклади “Альбатроса” Бодлера і надіслав їх
Кочурові для аналізу. Я не пригадую, чий переклад видався знаменитому
перекладачеві довершеним (здається, все-таки Іванів), але ці “розривки” в
напружених буднях неволі ми завдячували Івановій вигадливості. Він заохотив
мене писати вірші для дітей, бо й сам складав їх для небожа. “І хоча були
переможені – не були переможені і бувши вигнані – далі перебували в
своєму раю”. В раю поезії, книг, задумів. Хоч не завжди здійснених.

Іван читав кожну мою річ, радив, що і як доробити. Я
ніколи не сперечався, бо відчував, що він має рацію. Йому подобалася поезія,
зближена до аванґардової, хоч сам творив класично, виразно. Не раз він казав,
що може наслідувати того чи іншого, писати так, як вони, але “так, як ти, не
потрафлю. Якщо не можеш підробитися, то це певно поезія”. Я цього не міг
зрозуміти, бо потрафляв під інших, тільки авангардовіших, тому не збагнув своєї
неповторности (якщо така є). Але Іванова “класика” – таки його, з притаманним
синтаксисом, овіяна тільки його гумором, з дотепним висловом, який може
належати тільки йому. Чи можна підробитися під повнокровний живий вірш, що є
часткою багатої душі?

Коли Івана привезли до табору і він ознайомив нас із
своїми “Ґратованими сонетами”, мені закортіло випробувати себе в цім жанрі, бо
до того я ніколи не писав сонетів. Так з’явився вінок сонетів “Сковорода”
(1973р.).

На жаль, ми не вели щоденникових записів (матеріял для
конфіскацій і, можливо, криміналу), тому так важко мені пригадувати конкретні
розмови, події. Але вони були найприємнішими, вони в’язали нас із минулим, з
тим, що залишилося десь поза нами, але, основне – з тим великим, частинкою
якого ми себе відчували. “…Далі перебували в своєму раю”.

Іван був суворим суддею, і мені хотілося б, щоб дехто з
живих довідався про оцінку чи то своєї творчости, чи громадянської поведінки.
Зрештою, він переслав декілька публіцистичних листів, чітко адресованих
(М.Бажанові, І.Дзюбі). Прикро, що в томику його творів відсутня геть уся
табірна публіцистика.

Свою любов до мене він приховував за усмішкою, іронією,
жартами. Я був об’єктом його щоденних дотепів. Наше товариство складалося з
життєрадісних, гострих на язик людей – жартівників ніколи не бракувало. Я
вдавав наївного, підігравав гуморові. Ці чайні перерви в табірній безнадійності
і рутині не давали впадати у відчай. Душею товариства і в цих випадках був Іван
– лукавий, меткий, дотепний. Товариство було інтелектуально дібране. Гра слів,
підтексти – суцільна приємність ці чаювання. Жарти були нашим здоров’ям.

Було чимало драматичних моментів, коли адміністрація
заповзялася на Івана: нехтуючи браком пальців на його руках, вимагала
результатів праці, як від непокаліченого. Ми ставали на захист. Одного разу
виник, крім різних протестів, задум обвести на папері пальці Івана і вислати на
волю, щоб вони, як символ, облетіли світ і вразили його. Не знаю, чи мети було
досягнуто, але рисунки переслали.

У побуті Іван був дуже невибагливий. Наше життя в цьому
зрізі було жалюгідне. Ми постійно боролися за статус політв’язня, хоч і
намарно. Окрім найрізноманітніших покарань, ми нічого не домоглися. Хіба що про
наші змагання заговорив демократичний Захід. Іван не потребував, здавалося,
найнеобхіднішого, обходився мізерним, у їдальні найменше бридився їжею, яка
часто була поза критикою. Він не нарікав на побут.

Найбільше мене вражало його признання в цікавости до
етапів. Для більшости з нас етапи – найжахливіші моменти у в’язничному житті. А
йому цікаво було спостерігати в тій клоаці різних типів, фіксувати виняткові
ситуацїї, довідуватися найфантастичніші історії. Своєю добродушністю, вдаваною
наївністю він міг роззброювати головорізів, від яких не знати було, чого
сподіватися, і не менш злочинну охорону. Можливо, як політичний в’язень він
користувався авторитетом і в злочинному світі, який теж був настроєний
антирадянськи. Такі випадки були навіть зі мною. Але я волів би уникати й таких
контактів. В Іванові ж перемагав обсерватор, який живе в кожному справжньому
письменникові.

“З метою перевиховання” нам показували в таборі різні
ідейні фільми, але інколи траплялися й непогані. Я, сам сентиментальний, не раз
спостерігав, як плаче Іван. Він, виявляється, був тонкосльозим: усе хвилююче,
ніжне або величне, витискало в нього сльозу. Без жодного сорому він признавався
мені в тому.

У вересні були дні народження мало що не в цілого
десятка політв’язнів з України. Іван теж був вересневий. Ми жартома називали
цей місяць “чорним вереснем”. На перше побачення з дружиною у вересні 1973 року
він пішов з квітами, які день перед тим присипав сніг. Листи від дружини він
отримував регулярно, відшукував у них натяки, закодовані місця, підтексти, які
щасливо оминули цензуру і не були густо закреслені. Листи містили багато
інформації, на брак якої ми найбільше хворіли.

Листи від Надійки з мордовського табору, окрім хитрих
зашифрувань, зрозумілих тільки близькій людині, були просякнуті родинним гумором,
характерним для обох Світличних. Одного разу в листі знайшлося насіння, як
писала Надійка, “квітів для зайця” (“зайці” – родинне прізвисько Івана). Квіти
можна було вирощувати, тому я, повіривши, що це справді квіти, посіяв їх біля
бібліотеки, в якій ще працював Іван. Виросла… морква. Іван тільки
підсміхався, він збагнув відразу, про які квіти йдеться.

На засланні ми підтримували контакт листовно, допоки з
Іваном не сталася трагедія. Я погано, як завжди і всім, відписував, тому листів
збереглося небагато. Він вислав нам (я був на засланні з дружиною) до
Читинської області пляшечку з настоєм золотого кореня. Такі зворушливі речі не
забуваються.

В останнє десятиліття ми бачилися рідко. Іван хворів, а я
майже не бував у Києві. Переїжджаючи через Львів до Моршина і назад, Світличні
зупинялися в родини Крип’якевичів. Мені давали знати, що Іван хоче мене бачити.
Мене це втішало, але й засмучувало, бо з кожним роком він запрошував дедалі
менше людей – хвороба прогресувала. В ці короткі зустрічі балакали про всяке,
але улюблена тема – про окремих людей, яких нам хотілося поважати, але в яких,
на жаль, Іван розчаровувався і нарікав. То – стара хвороба в’язнів, які
вразливі на увагу колишніх друзів і добрих знайомих. Говорили про публікації,
що дійшло, що пропало. Біля нього завжди був радіоприймач, він слухав
“Свободу”, на якій працювала Надійка, тішився цим, як дитина. Кожен раз
зауважував, що не може читати, і це трагічне повідомлення подавав із легкою
усмішкою, що так нагадувала давнього Івана: в понівеченому тілі не вмирав
добрий і насмішливий Світличний.

В останню зустріч йому було важко вимовляти слова, і він
з надією дивився на дружину, яка в момент відчитувала думку і вимовляла за
нього. Він тепер часто плакав, сльози котилися по обличчю: ніжність добулася
назверх – дивитися на це було важко. Я боявся таких зустрічей і картав себе, що
уникати їх – егоїстично. Невже я такий черствий, що хочу уникнути спілкування з
людиною, яка була і моїм другим батьком, і найпершим приятелем у таборі?
Людиною, яку я любив і яка також зберегла теплі почуття до мене до останніх
своїх днів.

Він був носієм любови. До багатьох. І в першу чергу до
України, за яку боровся і страждав. Наша ненависть до зла була, може, надто
абстрактною. Навіть до його носіїв: чекістів, прокурорів, прапорщиків та ін. –
була не чітко визначеною, бо вони, на наш погляд, були також жертвами потворної
тоталітарної тюремної машини. Любов була конкретна. Поіменна. “І хоча
ненавиділи, були носіями любови”.

 

Квітень 1993 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!