Джекпоти Бориса Ревчуна

Закінчення. Початок у ч. 21

«Афористичність – це сіль, яка додає смаку будь-якій думці» – цитую Вас. Коли відчули, що маєте почуття гумору, почуття вишуканого творення думки?

Те, ким ми самі себе відчуваємо, є менш важливим, аніж те, ким нас сприймають оточуючі. Тут доречним буде процитувати відоме висловлювання О.Генрі про початок ним своєї письменницької кар’єри і про особливості його власного письма: «Інкубаційний період тривав, не завдаючи мені занепокоєння, двадцять п’ять років, а потім з’явився висип, і оточення поставило діагноз. Тільки хворобу назвали не кір, а почуття гумору». З середини 1980-х років мої гумористичні й сатиричні тексти, переважно мініатюри, почали масово друкувати різні часописи. Я щомісячно став отримувати за них гонорари, сума яких нерідко перевищувала зарплату за основним місцем роботи. Якщо застосовувати західний підхід, то мене (до НСПУ ще не належав), можна було б вважати професійним письменником. Мене визнали гумористом редакції газет і журналів як представники широкого читацького загалу, і я вже міг упевненно й небезпідставно вважати, що у мене є почуття гумору. За іронією долі, після вступу до НСПУ (2005), коли мій статус став підпадати під положення закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», я, за мірками західного підходу, перестав бути професійним письменником, оскільки мої доходи від цього виду діяльності складали вже меншу частину моїх прибутків. Зараз вони є зовсім мізерними, про що я вже зазначав раніше. Але я певен, що пишу зараз не гірше, ніж раніше, тому сприймаю заморський критерій визначення професійності митця як сумнівний і суперечливий.

У питанні, ким і як себе відчуває людина, яка береться за творче письмо, може вилізти й наступне підпитання: чи зважати на те, що з приводу твоєї творчості кажуть тобі читачі, чи дослухатися тільки до власного чуття, душі й серця? Це не таке й легке запитання. Відповідь: і так, і ні. З одного боку – і дослухатися до чужої критики, і водночас вірити в себе. Знову згадується пушкінське: «Ты сам свой высший суд». Можна, вважаю, сказати так: критично ставитися до чужої критики, з іншого боку, слід критично ставитися до власної високої думки про себе, до чужих похвал. З цього приводу в моїх нотатках є декілька афористичних мініатюр:

 

МАРНОСЛАВНИМ НА ЗАМІТКУ

Обережно: від фіміаму можна вчадіти!

Найбільше фальші при оспівуваннях і підспівуваннях.

П’янять митця лауреатство й похвальба

Так, що з похмілля може луснуть голова …

Того, хто має марнославства черв’ячок,

Піймають лестощі на голий геть гачок.

 

Що стосується афористичності, то її сіль і справді доводиться випаровувати, бо лаконічність – це осердя афоризму. Афористичність має таку визначальну ознаку, як лаконізм. Тому я дуже багато – до фанатизму – бився і б’юся за скорочення мініатюр, за те, щоб надати фразам і віршам більшої щільності, конденсованості, концентрації, зробити справжню формозмістову ропу. Для жінок я навіть припас такий каламбур: «Б’юся над афоризмом не один день, щоб надати йому щільність в 180 ден». (На колготах показник DEN – від англійського слова density – означає щільність матеріалу, з якого виготовлено цей атрибут жіночого одягу). Ось ще декілька моїх афористичних мініатюр про лаконічнічність (перепрошую за певну тавтологічність такого формулювання):

 

СПОВІДЬ АФОРИСТА

Дводенну працю множу я на фанатизм,

Щоб на два слова скоротити афоризм.

Щоб твір художній сяяв, а не тлів,

Думок там має бути більш, ніж слів.

 

Хто Вас у юності спрямував на вибір фаху – англійська філологія? Які преференції в житті Ви отримали від цього завбачливого вибору? Знаю, що кілька разів Ви з дружиною одвідували США. Яким побитом?

У дитинстві в мене був чудовий дискант. 1963 року на Всесоюзному дитячому конкурсі вокалістів у таборі «Артек» я виборов перше місце, отримав золоту медаль (друге місце посів соліст Хору хлопчиків Московського хорового училища імені О.В.Свєшнікова). В «Артеці» мене слухали композитори Едуард Колмановський і Аркадій Островський. Вони домовилися з керівництвом піонерського табору, що вечорами вони будуть забирати мене з собою на концерти в санаторіях Південного берега Криму. Під акомпанимент авторів я виконував їхні пісні «Хотят ли русские войны» і «Пусть всегда будет солнце». Це я все кажу до того, що з дитинства я твердо знав: після школи буду вступати до консерваторії на вокальне відділення. Але вкрай невдала мутація голосу (затягали по концертах, коли почав ламатися голос і треба було мовчати) зруйнувала мої плани. Здобувати англофілологічну освіту мене загітував студент, який проходив в нашому, 10-А, класі педагогічну практику. Я дуже йому вдячний, тому що через англійську мову відбулося розширення мого читацького й суспільного світогляду. З кінця другого курсу я став регулярно слухати англійською Бі-бі-сі й Голос Америки. Для мене трохи піднялася тодішня залізна завіса, став ближчим західний світ, його спосіб мислення й життя, я став внутрішньо більш вільним. У 1977 році я попрацював перекладачем у закордонному круїзі, вперше отримавши можливість одним оком побачити дещо з того, про що слухав у передачах «ворожих голосів». У 1997 році на конкурсній основі виборов право на дослідницьку роботу в Університеті штату Мен (University of Maine). Програма передбачала також читання лекцій для американських студентів. Для бакалаврів і магістрів я читав лекції про економіку України. Після закінчення школи моя донька виборола грант на безкоштовне навчання спочатку в міжнародному коледжі в Норвегії, а потім – у США. Там вона вийшла заміж за американця й залишилася жити в Штатах. Звідтоді ми з дружиною неодноразово гостювали в її родині, допомагали глядіти онука. Декілька разів мої враження й спостереження під час перебування в Америці втілювалися в публіцистичні есеї, нотатки подорожнього.

 

Та ще книгу видано англійською: жартівливий тлумачний словник «Dictionary for Fun». Як вона прочитана?

Жартівливий перетлумачний словничок «Dictionary for Fun» я почав писати, перебуваючи в США за програмою обміну вченими з регіонів (IREX). Апробацію словничка, якщо так можна сказати, я зробив на викладачах Університету штату Мен. Сприйняття було схвально-компліментарним. Мені навіть порадили звернутися за фінансовою спонсорською допомогою до випускника цього університету, всесвітньо відомого письменника Стівена Кінга щодо видання друком мого гумористичного твору. Я так і зробив: відніс рукопис словничка й лист-прохання і вкинув їх у поштову скриньку маєтку славетного майстра фентезі й містичних трилерів. Далеко йти не прийшлося, бо його дім знаходився в декількох кварталах від того помешкання в місті Бангор, де я винаймав кімнату. Згодом я отримав відповідь, щоправда не безпосередньо від Кінга, а від його помічника. В листі повідомлялось, що письменник подібним спонсорством не займається. Я не заспокоївся і, повернувшись додому, опублікував свій словничок в журналі МОН “English”. Потім видав його окремою книжечкою. Словничок також можна читати в Інтернеті – у цифровій залі обласної бібліотеки імені Д.І.Чижевського.

 

Ось журнал «Вежа» підготував до друку уже другу Вашу п’єсу. Що Вас до драматургії привело? І яка різниця в писанні афоризмів і п’єс?

У мене ніколи не було амбіцій писати драматургійні твори, аж поки в 1998 році мене не попросила про це директорка Кіровоградської школи №14, де вчилася моя донька-випускниця. Відмовити я не зміг. Написав малесеньку п’єсу-бурлеск «Школа радості». Позичив у В.О.Сухомлинського серйозну назву, але п’єсу написав несерйозну, з підзаголовком «Комедія та й годі». Дитячий театр СШ №14 став з нею переможцем міського огляду-конкурсу шкільних драматичних колективів. Після того як цю комедію опублікував журнал «Вітчизна» (2001, № 11-12), її почали ставити деякі інші шкільні театри України, про що мене сповіщали їхні керівники, інколи питаючи дозволу на постановку чи на певні режисерські «варіації на тему». Кілька років тому я вирішив замахнутися на повноформатний драматичний твір, тому що у мене в голові з’явилася цікава, як на мене, ідея, і я почав розкручувати навколо неї водевільний сюжет. Писав-переписував довго й нудно. З першого варіанту п’єси «Джекпот» на п’ять дій остаточно вийшла комедія на дві дії.

У писанні афоризмів і п’єс для мене головною відмінністю є те, що коли я беруся за більш-менш крупну форму, у мене з’являється щось на кшталт прокрастинації. Я розумію, що якщо я взявся бігти марафонську дистанцію, то треба робити це тягло й методично. Маленькі й постійні відволікання на інші справи, які час від часу підкидає життя, періодичні відкладання писання того, що стало на даному етапі життя головною справою, на завтра-післязавтра, на потім, призводять до перманентного стресу творчого невдоволення собою, депресивного настрою. За горло бере й тримає думка, що я сам себе обкрадаю, гаю цінний час, якого у мене не так багато й залишилось.

 

А взагалі почали творити якою з мов: англійською, російською, українською? Як це було, пам’ятаєте? Давно колись Ви розповідали мені про те, що носили свої ліричні спроби російською мовою Леонідові Вишеславському, а потім передавали їх Роберту Рождественському…

Я починав з віршування ще старшокласником, звичайно, російською, бо вчився в російській школі, коло мого дитячого й підліткового спілкування було переважно російськомовним, точніше – суржикомовним. Коли я в педінституті опановував англійську мову, наші викладачі практикували таке навчальне завдання: з кожної порції нової лексики треба було зліпити маленьке оповідання, максимально насичене додатковими словами й фразеологізмами. Це називалося crammed story, тобто вщерть набита новою лексикою оповідка. Мої оповідки викладачі завжди оцінювали як найкращі – як з боку рекордної кількості запхнутих в неї нових лексичних одиниць, так і з точки зору змістовності мого міні-есею. Згодом я навчився писати українською. Не боюся стверджувати, що роблю це на рівні не нижчому, ніж російською. Звичайно, писати англійською на рівні носія мови я не здатен, хоча рівень володіння нею в мене досить пристойний.

Тепер щодо другої частини Вашого запитання. Для мене як літератора-початківця, який тоді писав виключно російською, дуже значною віхою в поетичній освіті стало спілкування з відомим українським російськомовним поетом Леонідом Вишеславським, широко відомим в Союзі, особливо після того, як до однієї з його книжок зоряного циклу «Звёздные сонеты» Юрій Гагарін написав теплу передмову. Я тоді ще був аспірантом економічного факультету КДУ, дружина вже працювала в Києві. Наприкінці 1984 року ми з нею прийшли до концертного залу консерваторії на творчу зустріч з нагоди 70-річного ювілею поета. По закінченні я подався за сценічні лаштунки, представився й попросив Леоніда Миколайовича подивитись добірку моїх віршів, яку я прихопив з собою, йдучи на цей захід. Він, на моє здивування, одразу й легко погодився, дав номер свого телефона й попросив подзвонити через тиждень. Я так і зробив. Думав, він мені по телефону скаже декілька своїх думок і зауважень і тим обмежиться, але він запросив мене до себе додому. Він жив в тому славнозвісному письменницькому кооперативі РОЛІТ (колишня вулиця Леніна, зараз – Богдана Хмельницького), де вже, здавалося, для нових меморіальних дошок не залишилося жодного місця. Щоправда, і для Леоніда Миколайовича після його смерті місце для персональної дошки теж знайшлося. (До речі, у Вікіпедії я якось натрапив на інформацію про те, що за цим показником – кількістю таких меморіальних знаків – дана будівля є абсолютним рекордсменом). Прийняв він мене дуже гостинно, напоїв чаєм з тістечками, показав свою велику колекцію метеликів, якою дуже пишався. До цього, із спілкування з багатьма киянами з різних верств суспільства, у мене склалося враження, що всі вони сноби й міщани. Леонід Миколайович спростував таке моє узагальнення. Це був справжній інтелігент, про яких за радянської влади інколи казали: «Людина ще з того часу», маючи на увазі часи дореволюційні, дохамські. Після загальних ознайомчих розмов Вишеславський перейшов до критичного аналізу мого «творчого доробала». Не вдаючись до розлогих наукових теоретизувань, він тихо й лагідно виголосив свій вирок – цитую дослівно, бо таке і з таких уст це запам’ятовується на все життя: «Ви знаєте, як лірика я вас не бачу». Я теж після цих слів мало не втратив здатність бачити. Я відразу налаштувався більше не вірити жодному його слову, та він, мабуть передбачаючи таку мою реакцію, вчинив дуже мудро: «Ось у вас, наприклад, є такий вірш, у якому ви розказуєте, що в дитинстві у вас був найкращий друг, з яким потім вас розвели життєві обставини і з яким ви потім зустрілися через тривалий час. Ви багато вчилися, прагнули здійматися в якісь емпіреї, а він пішов шляхом звичайного пересічного роботяги, ніде після школи не вчився. Ось ви вирішили посидіти за пляшкою, розмова не клеїться, кожен з вас відчуває, що ви тепер дуже різні, немає будь-якої спорідненості думок і душ. Може, вам буде цікаво, але у мене теж є аналогічний вірш». Леонід Миколайович розгортає заздалегідь приготовану книжку своїх поезій і дає її мені. Я читаю – і, дивуючись аналогічності сюжету, бачу, наскільки Вишеславський перевершує мене як поет. На тлі його вірша мій поетичний опус відразу збляк. Як про поганий живопис художники кажуть «мазня», так і про свій вірш я подумав – «віршомазня». (Може, це у мене вийшов неологізм? Віршомаз – слово загальновідоме, у Шевченка зустрічається, а от віршомазня…Не знаю, треба поґуґлити). Я на цьому прикладі переконався, що критичний компаративізм є дуже потужним засобом боротьби проти упертих, або як сьогодні кажуть – упоротих, самовпевнених, самозакоханих нарцисів від літератури й мистецтва. Коли я вже сидів морально розчавленим, коли, як кажуть боксери, поплив і вже йшов до дна, Леонід Миколайович несподівано кидає мені чарівне рятівне коло, вимовляючи: «А от ваші гумористичні віршики мені сподобалися. Вони – те, на чому я вам раджу зосередитись. Почуття гумору – це ваш сильний бік, копайте саме цю жилу». І як приклад – зачитав один мій чотиривірш, який йому дуже сподобався саме як гумористичний. Послухавши це цитування, я був неабияк здивований. Справа в тому, що я той чотиривірш писав на повному серйозі, вважав той катрен зразком любовної лірики, а він побачив у ньому якийсь гумор. Пізніше наша колега Світлана Барабаш теж віднесла його до розряду гумористичних. Це для мене – загадка й по сьогоднішній день. Цікаво, а як ви сприймете його?

 

Когда любовный жар остыл,

Я сам себе не смог ответить,

За что я так тебя любил

И звал единственной на свете.

 

Повертаючись до Вишеславського, зазначу, що він найбільш відверто й переконливо вказав мені на безпідставність замаху на ліричність у моїх версифікаційих екзерсисах, неначе застеріг: WRONG WAY! (це один з найпоширеніших вербальних дорожніх знаків у США, що попереджає про заборону проїзду в даному напрямку). І це допомогло мені зробити правильний висновок і вибір подальшого магістрального шляху в поезії, а саме – спеціалізуватися на гуморі й сатирі. Справа в тому, що Вишеславський був не першим, а другим, хто остаточно визначив переважний напрям і зміст мого віршування, перевів стрілку мого поетичного шляху з ліричної колії на гумористичну. Йосип Кобзон під час уже другого комсомольсько-гастрольного турне по нашій області привіз з собою Анну Кірєєву, тещу свого кращого друга поета Роберта Рождественського. Хоч їй тоді вже минуло 82, вона була ще досить, як на свій вік, енергійною, культурно й мистецьки освіченою жінкою (колись працювала в опереті). Поки Кобзон співав, ми частенько й досить тривало спілкувались, перейнялися інтересом і повагою один до одного, причому до такої міри, що стали з нею потім листуватися. І от в одному зі своїх листів я попросив її показати невеличку добірку своїх віршів її зятю. До Роберта Івановича мій рукопис не пропустила його жінка, відомий літературний критик Алла Кірєєва. Матері вона пояснила це тим, що Роб (так вона звала чоловіка) на той час був надто перевантажений роботою, тому вона сама зробила письмовий аналіз моєї добірки. Підхваливши мої «незаурядные версификаторские способности», Алла Борисівна теж вказала на те, що моїм коником є не ліричні, а гумористичні поезії, порадила, які з них варто надіслати до «Крокодила» та інших редакцій гумористично-сатиричних видань.

Маю зізнатися, що до Леоніда Вишеславського та Алли Кірєєвої я дослухався, але не повністю – не зосередився стовідсотково на гуморі й сатирі, інколи пробую писати ліричні й філософські поезії і, як кажуть деякі поважні фахівці-літературознавці, часом у мене щось таки виходить.

 

Перехід на українську був у Вас болісний? Я запитую про це як редактор останньої Вашої книги «Осінні осяяння», в якій я відчув відголоски чужомовного мислення. Чужомовне для мене, а для Вас?

Не можу сказати «болісний», краще – «тривалий», трохи тернистий. На сьогоднішній день я повноцінно двомислячий (власний неологізм?). Навіть до певної міри – тримислячий: на англомовне мислення переходжу під час тривалих занурень у англомовне середовище. Вважаю дану обставину – полімислення – як мій безумовний актив. Коли справа доходить до каламбурів, паліндромів, влучних рим, то я переходжу з української на російську чи англійську і навпаки, щоб частково чи повністю не втратити якийсь цікавий творчий доробок. От, наприклад, до Першого травня я вигадав такий заклик-тролінг (в дусі горезвісних Закликів ЦК КПРС) «Мир, труд, май – наливай!». Оскільки я більшу частину життя провів у середовищі зросійщенного українського міста, навчався в російськомовних закладах (школі й вишах), то в моїй голові змолоду накопичилося більше віртуальних літературних артефактів, фольклорного бекґраунду, пов’язаних саме з російською мовою. Все це інколи «вилазить», коли пишу українською, але вже набагато рідше, ніж тоді, коли я тільки починав переходити на українське письмо. Разом з тим російськомовне мислення для мене не є чужомовним, я його також відношу до свого активу. Воно, на щастя, не стало у мене носієм того імперсько-шовіністичного дискурсу «русского мира», який постійно нуртує на неосяжних теренах нашого північного сусіда, навіть у мізках видатних людей. Мені вдається, наприклад, відсепаровувати неймовірно високу художність письменницького стилю Лева Толстого (взяти хоча б геніальну за стилем повість «Смерть Ивана Ильича») від його антизахідних настроїв, естетики антикультурної деструкції, що проглядаються в романах та інших творах цього класика російської літератури.

 

Недавню літературну зустріч із Вами я відкривав таким жартом: «Сьогодні будемо говорити про історичні витоки економічної думки і зокрема про теорію конвергенції». Саме на такі та подібні теми публікували Ви статті в наукових журналах. Звідки це такий потяг?

Економічна теорія – хоч і складна й неосяжна царина – наука надзвичайно цікава. Вона сприяє кращому, більш ємному й панорамному сприйняттю й розумінню суспільної організації людського життя. Деякими періодами я паралельно викладав і англійську мову, і економічну теорію. Так от, викладати «Економіку» мені подобалося набагато більше. Неабияким своїм досягненням я вважаю публікації в головних економічних журналах СРСР і сувереної України (одна стаття в журналі «Экономические науки», 4 – в журналі «Економіка України»). Навіть не знаю, чи може хтось з економістів нашої області похизуватися такою ж науковою складовою своєї викладацької роботи…

 

Чим у житті іще захоплювались, окрім улюбленого фаху й літературної творчості?

В дитинстві й юності захоплювався футболом, велосипедом, ковзанами. Співав сольно й у складі різних хорів. Ну, й, звісна річ, багато читав. Пізніше – чимало мандрував (побував майже у 30 країнах світу), що потім нерідко оформлював у публіцистичні тексти.

 

Мистецтво карикатури – майже забуте мистецтво. Не тільки Вами – це, здається, світова тенденція. Що Ви з цього приводу думаєте?

Думаю, що як жанр карикатура, особливо у виконанні талановитих представників цього мистецтва, в найближчій перспективі не зникне, але її сфера постійно звужується через виникнення й стрімке поширення так званих фотожаб. Не кожен художник здатен витримати таку конкуренцію. Але найкращі, певен, виживуть.

 

Не пам’ятаю, щоб Ви колись були в списках якої з партій нашого демократичного часу чи балотувались у «слуги народу» бодай міського чи обласного розливу. Митцеві не треба йти в політику? Хоч політикою Ви цікавитесь – про це читачі відають…

З початком процесу суверенізації України й утворення на її теренах власних політичних партій мої колишні колеги по комсомольській роботі декілька разів пробували залучити мене до своїх партій. Але минулий совково-функціонерський досвід і дух вільного художника убезпечили мене від такого, на мою думку, хибного кроку. Я зрозумів: це не моє, особливо в несталих і покручених умовах транзиту нашої країни до більш розвинутого суспільства.

 

Чи стежите за літературним процесом в Україні? Зокрема за жанром афористики? Так само і в Росії, у світі? Щось молоді в цьому жанрі не дуже видно…

Не можу сказати що пильно й методично, але за літературним процесом в Україні я стежу, за жанром афористики – також, бо з майстрами цієї справи перетинаюсь на сторінках гумору деяких газет, на відповідних інтернет-ресурсах. Як на мене, словосполучення «молодий афорист» є майже оксюмороном, тому що для писання справжніх афоризмів, а не легковажних прикольних дотепів, треба мати чималий життєвий досвід. Я, наприклад, дотепні фрази пишу й публікую давно, а от справжні афоризми (перепрошую за таку нахабно-самовпевнену заяву) почав створювати лише тоді, як увійшов у зрілий вік.

 

Які книги (поза Вашими жанрами), прочитані останніми роками, Вас вразили чи запам’ятались?

Давно вже віддаю перевагу літературі факту. Мені подобається розповідь від першої особи, в якій, окрім вишуканого стилю, є відвертість і сповідальність. А якщо все це ще й змащено іронією чи самоіронією, то моєму читацькому задоволенню немає меж. Подібні відчуття з’являються у мене, коли я, наприклад, читаю Сергія Довлатова, Фазіля Іскандера, Юрія Андруховича. Останнім часом читав юридичні трилери американського письменника Джона Грішема, і не тільки задля підтримки своєї англійської, а й для задоволення, бо це дійсно гарний письменник. Щойно закінчив читати в оригіналі чудову біографічну сповідь ще однієї американки китайського походження Емі Чуа (Amy Chua) «Бойовий гімн матері-тигриці». В анотації цього бестселера зазначається: «Це історія про матір і двох дочок, яка мала б бути історією про те, що китайські батьки краще піднімають дітей, ніж західні. Але натомість – це розповідь про гостре зіткнення культур і швидкоплинний смак слави». Я б радив прочитати цю актуальну книгу всім нашим батькам, бабусям-дідусям і фаховим педагогам.

 

Насамкінець: кілька афористичних побажань читачам!

Вишукувати такого змісту афоризми в купі своїх записничків і вже виданих книг не став (шкода часу), тож придумав декілька нових:

Читайте, чорнобриві, та не «чорнуху»!

Читайте повільно, щоб встигати наздоганяти думку автора.

Читання просвітляє навіть вночі.

Коли читаєте, напружуйте не тільки очі, а й розум.

Душа краще прозріває, коли читаєш очима серця.

Запитував Василь Бондар

№22 (262) 8 листопада 2019

Прокоментуєте?