Джекпоти Бориса Ревчуна

Нинішнього року він відзначатиме свій ювілей. Позаду в цього суперскромного письменника й науковця колоритна, насичена несподіваними поворотами життєва стежка: він автор книг гумору й лірики українською, російською, англійською мовами; він читав лекції з економіки в Києві і США, він одвідав кілька десятків країн, йому заповідалась доля Робертіно Лоретті, він позивався з «95-им кварталом», його поезії пробували на зуб Вишеславський і Рождественський… Він народився і живе в Кропивницькому. Член НСПУ з 2005 року.
Борисе Григоровичу, гортаючи Вашу життєву анкету, спостеріг – Ви завше були при ділі: три вищі навчальні заклади закінчив, вчителював, займався виконавчою комсомольською роботою, викладав у вишах рідного міста, столиці, навіть заокеану… А тепер – вільний від усіх цих обов’язкових трудів. Свобода – море часу для творчості. Як Вам дихається у цій атмосфері, яка повністю, до краю належить Вам?
Це запитання нагадало мені старий анекдот. Циган каже: «Усе життя їв цибулю – й ніяк не міг звикнути. А сало один раз з’їв – і відразу звик». Отак і я – після того, як остаточно залишив свою викладацьку роботу в університеті (майже шість років був працюючим пенсіонером), відразу звик до життя вільного художника. Втім, я й зараз, якщо де-факто, працюючий пенсіонер. Працюю зі словом. Інколи – тяжко. У мене про це й двовірш є:
 
Тяжкою працею створив я річку поту,
Щоби дістатись нею берега джекпоту.
 
Цей джекпот має переважно морально-естетичний вимір. Зірвати джекпот для мене означає отримати гострі позитивні емоції від результату творчих зусиль, якісного літературного продукту. Придумав афористичну «шедеврульку/нетлінку» (це таке моє жартівливе визначення власної вдалої живописульки) – і зомлів на мить від насолоди. А якщо після довгих мук творчості завершив текст більшої літературної форми чи збірку мініатюр, і при цьому певен, що тобі вдалося зробити це на пристойному рівні, то ейфорія авторського задоволення триває набагато довше. От написав нещодавно повноформатну п’єсу «Джекпот». Але ця комедія не про втіху від письменницької праці. Це я згадав так, до слова (джекпот) кажучи. Насолоду отримав своєрідну, майже мазохістську – від того, що нарешті завершилися мої довготривалі муки писання-переписування…
 
Недавно (у січні) в парламентській газеті «Голос України» побачив добірку Ваших афоризмів, зрадів, але й подумав: так рідко нині беруть наші газети гостре, мудре, іронічне слово. Не те, що у 80-90-их: «Литературная газета», «Комсомольская правда» (Москва), «Освіта», «Правда Украины» (Київ), «Интересная газета» (Нью-Йорк) з їхніми багатотисячними й мільйонними накладами… Щось змінилося в суспільстві?
Звідтоді у світі відбулися радикальні зміни, пов’язані, перш за все, з переходом людства до нової інформаційної ери. Долю паперової преси, навіть у найближчій перспективі, важко точно спрогнозувати. У мене є такий двовірш:
 
НЕВТІШНИЙ ПРОГНОЗ
Злий рок друкованої преси:
Вік доживать на маргінесі.
Електронізація, цифровізація, інтернетизація нашого життя привносять суттєві зміни й у функціонування ЗМІ, їх стосунки із читачами-слухачами-глядачами, з одного боку, й авторами – з іншого. З’явилося багато проблемних питань, наприклад, у сфері авторського права. Видавці зараз не дуже переймаються обов’язковою виплатою гонорарів, зазначенням авторства текстів, здертих з різних інтернет-ресурсів. Інколи редактори мене питають, чи можна тексти з моїх щоденних фейсбучних постів зі значком «копірайт» опублікувати в своєму виданні, частіше – не питають. Друкують, у кращому разі – за моїм ім’ям. За ексклюзивним винятком, як наприклад, газета «Голос України», ніхто нічого не хоче платити за інтелектуальний продукт. Це, звісно, не надихає й не стимулює авторів. У О.С.Пушкіна є такі рядки: «И сердце вновь горит и любит – оттого, Что не любить оно не может». Перефразувавши російського класика, можу зазначити, що й моя голова не може не продукувати якісь літературні штуки і не каналізувати їх у певну публічну площину, наприклад, у той же Фейсбук. Знаю, що причеплений значок «копірайт» зовсім не убезпечує мене від плагіаторського піратства, та все одно виставляю свої тексти на інтернетівський загал. Багато хто з моїх фейсбучних друзів їх репостять, і мені важко сказати, якої потужності виявляється подібний мультиплікатор, які виходять в результаті сумарні наклади таких публікацій.
 
Ну от, дійсно: Ваші публікації в найголовнішій у ті часи газеті СРСР «Правда». Нині в Україні порахуймо живих письменників, хто міг надрукувати свої твори в цьому виданні: певно, пальців однієї руки вистачить… Партшкола Вам посприяла?
Коли я був слухачем ВПШ при ЦК КПУ, то ще ніде, крім партшкільної багатотиражки, не друкувався. А по закінченні партшколи, надто – після закінчення в 1980 році моєї функціонерської діяльності, зазначати цей факт у запропонованих редакціям матеріалах мені й на думку не спадало. Я завжди розраховував тільки на якість своїх текстів.
 
Як Ви на своє тодішнє комсомольське апаратне життя-буття нині дивитесь? Ваша цікава книга публіцистики «И я там был, мёд-пиво пил» могла б дати багатобарвну відповідь на це запитання, але досі в рукопису… Та ще в електронному варіанті виставлена на Вашій сторінці, що в обласній науковій бібліотеці Чижевського. Отже, відповідь для тих, у кого «по усам текло, а в рот не попало».
З одного боку, я наче соромлюсь свого колишнього апаратного минулого, бо, на відміну від рядових комсомольців, ми, функціонери, були більшими конформістами й пристосуванцями, оскільки, щоденно пізнаючи недолугість тодішньої Системи зсередини, продовжували їй служити, думаючи, що вона назавжди, що не залишається нічого кращого, як влаштовуватися в запропонованих обставинах. З іншого боку, посада організатора культурно-масової роботи з молоддю (заступник завідувача відділу обкому комсомолу), яку я обіймав більшу частину своєї кар’єри комсомольського профі, дозволяла на певну відстань відходити від жорсткого комуністичного дискурсу, зосереджуючись на суто культурологічних речах. Наприклад, чимало позитиву було в підтримці комсомольськими органами творчої молоді. А з третього боку, мені випав щасливий лотерейний квиток безпосереднього й часом вельми неформального спілкування з цілим рядом справжніх зірок радянської сцени в другій половині 1970-х – на початку 1980-х. Але звідки у мене, провінційного (кіровоградського) комсомольського функціонера невисокого рангу могла з’явитися можливість досить тісного і тривалого спілкування з Т.Дороніною, Л.Лещенком, С.Ротару, Й.Кобзоном, Л.Сенчиною, А.Пугачовою, Г.Хазановим, В.Винокуром, Є.Леоновим, Р.Карцевим, В.Ільченко, О.Градським і багатьма іншими популярними артистами радянської естради, театру і кіно?
Моя скромна, з точки зору комсомольсько-номенклатурної ієрархії, посада відкрила мені, на диво, можливість більше за інших комсомольських працівників області «зняти вершки» з буму концертно-комерційної діяльності, в яку комсомол кинувся, скориставшись тимчасовим недоглядом і потуранням «великого брата» – КПРС.
Комсомол, як відомо, був аж ніяк не концертною й, тим більше, не комерційною організацією. Разом з тим в одній з інструкцій ЦК ВЛКСМ («Про залучені кошти») комсомольським органам дозволялася організація платних концертів для подальшого фінансування різноманітних комсомольських заходів (фестивалів, оглядів, зльотів і т.п.). Недосконалість і нечіткість багатьох пунктів цієї інструкції відкривали можливість різного їх тлумачення, чим і скористалися комсомольські працівники на місцях. Вони зрозуміли, що кілька аншлагів на день при двох-трьохрублевих квитках можуть забезпечити тільки зірки радянської естради. Але де обкому комсомолу взяти весь комплекс інфраструктури концертної організації? Саме у неї і взяли: пішли на співпрацю з такою організацією – обласною філармонією. Працювали на паритетних засадах: весь чистий прибуток ділили «фіфті-фіфті». А що змушувало філармонію йти на створення такого «тимчасового СП» з обкомом комсомолу, віддаючи йому 50% чистого прибутку? Чому ця налагоджена державна концертна структура не могла обійтися без молодіжної громадсько-політичної організації? Чому по філармонійній лінії зірки приїжджали в провінцію вкрай рідко і працювали не більше одного концерту на день, а по комсомольській – зліталися, як мухи на мед, зриваючи (під різними приводами) концерти, передбачені планами таких серйозних організацій, як «Москонцерт», «Росконцерт», «Ленконцерт», «Союзконцерт»?.. Що змушувало найпопулярніших в країні артистів працювати, як казав Остап Бендер, «далеко від балету «Червоний мак»» – у містах і райцентрах периферійних областей по 2-3-4 концерти на день протягом тижня?! Відповідь банальна – «Гроші». За плановий концерт у Москві (дозволялося 8 таких виступів на місяць) Хазанов, вже будучи знаменитим, отримував 16 рублів 50 копійок, а за «лівий» у Світловодську – 300 ре (помножте ще на 4 концерти на день). З цього, щоправда, слід відняти подарунок лікарю-фоніатру за довідку про «запалення» голосових зв’язок, а також хабар чиновнику з «Москонцерту» за видачу направлення на гастролі в Кіровоградську (або іншу тмутараканську) область… Так що ринкові (точніше, квазіринкові) відносини навіть у найзастійніші роки примудрялися торувати собі криві («ліві», «обхідні» та інші) дороги, спотворюючись самі й спотворюючи душі як обивателів, так і їхніх кумирів. І, менше з тим, завдяки цим совковим ринковим відносинам у сфері шоу-бізнесу (за офіційної їх «відсутності») провінціали могли «живцем» побачити і почути ціле сузір’я вітчизняних знаменитостей; останні ж могли отримати більш-менш адекватну їхньому таланту грошову винагороду, а держава і комсомол – чималі додаткові суми до своїх бюджетів.
Усі, здавалося, були у виграші. Але ж ні! Були й ті, хто програвав. Найбільше програвала Адміністративна Система, її ідеологічні принципи. Ідеологія, як стрижень цієї системи, не могла бути принесена в жертву матеріальній вигоді, надто – приватних осіб. Подумаєш, Кобзон! Так, талант, так, унікальний голос, так, практично невтомний голосовий апарат!.. Але 1328 рублів на день (за чотири концерти) – це вже занадто! Ніякий номенклатурник, включаючи Генсека ЦК КПРС, так багато легально заробити ніяк не міг, навіть за місяць. А Ленінський комсомол… Як він посмів зневажати встановлене профспілкою нормування праці, платити (а виплату артистам грошей якраз і брав на себе вірний помічник партії) у два-три рази більше, в порівнянні з держфілармонією, а головне – зі встановленим Держкомпраці СРСР кошторисом?! Хто дав йому право фактично ламати плани державних концертних організацій, підриваючи саму суть Системи – її плановість, підконтрольний, санкціонований державою розподільний ранжир?!
І відбулося те, що й повинно було статися. Після невеликої артпідготовки (фейлетонно-викривальної кампанії проти зірок і посадково-профілактичного перетрушування кадрів центральних концертних організацій) ЦК КПРС прийняв постанову, в якій комсомолу рекомендувалося (а не наказувалося, як всім іншим причетним до цього відомствам) припинити практику широкомасштабної комерційної концертної діяльності.
Звичайно, гідру шоу-бізнесу остаточно придушити не вдалося, але здоров’я її в першій половині 80-х років було вже не те. Таким чином мій відхід від комсомольської роботи в квітні 1980 року, можна сказати, збігся з різким згортанням комсомольського шоу-підприємництва. Три останні роки моєї комсомольської кар’єри виявилися воістину золотим її заходом. Цей період був буквально перенасичений організацією гастролей відомих артистів. Одна концертна бригада змінювала іншу… Але все хороше колись та закінчується. Коли вже й у мене самого, згідно цитуванню у Вашому запитанні, почало текти по вусах, не потрапляючи до рота, то я вирішив з комсомольської роботи перейти на викладацьку. А згодом вирішив про все це написати. Спогади про мої «мед-пиво» друкувалися влітку 2013 року в тижневику «Україна-Центр». Шість розворотів поспіль чималим накладом – 18 тисяч примірників.
 
Пам’ятаю, років п’ять-шість тому Ви збирались судитись із «95 кварталом» за афоризм, який вони у Вас стибрили. Чим це діло кінчилось? І як Ви взагалі ставитесь до гумору цих і подібних їм телешоуменів?
Десь у жовтні чи листопаді 2009 року газета «Голос України» у своєму «Курені» надрукувала мою живописульку:
 
MADE IN UKRAINE
Пороблено в Україні.
А наприкінці квітня 2010 року виходить перша передача студії «Квартал 95» під назвою «Пороблено в Україні». Таке буває, що інколи одні й ті ж самі думки (каламбури тощо) вловлюються ментальними антенами різних людей. Але коли в першому випуску передачі Володимир Зеленський, пояснюючи назву нового телепроекту, сказав дослівно: «Ну, це як Made in Ukraine. Пороблено в Україні…» я небезпідставно запідозрив плагіат. Звернувся за поміччю до кіровоградського нардепа Валерія Кальченка. До телеканалу надіслали газету з моєю публікацією і, як супровід, – лист-запит від народного депутата з проханням прояснити ситуацію. Після довгого очікування прийшла відповідь, в якій голослівно було заявлено, що цикл передач під назвою «Пороблено в Україні» задумувався студією ще наприкінці 2008-го року. За півтора року до початку реалізації проекту, Карле! Я, згадавши народну приказку «Буцалося теля з дубом», вирішив припинити свої буцання зі студією «Квартал 95». Аж раптом телеканал «Интер» припиняє випускати передачі проекту «Пороблено в Україні». Може, злякалися моїх можливих позовів до суду? Не знаю, це тільки моє припущення.
Нещодавно прочитав у газеті «Голос України» про ще одне цікаве для мене «співпадіння» в світлі моїх взаємовідносин з командою 95-го кварталу. У 2001 році вийшла друком книга «Слуга народу», зміст якої майже стовідсотково співпадає з однойменним російськомовним серіалом, в якому Президента України зіграв Володимир Зеленський. Звісно, деякі відмінності між книгою, написаною ще в 1992 році, і серіалом студії «Квартал 95» є. Наприклад, прізвище головного героя не Голобородько (хоча в своєму інтерв’ю журналістам газети автор сказав, що спочатку хотів назвати свого героя саме так), а Безродько. Та мене більше вразило прізвище автора книги – уродженець Вінничини Василь Рудик. Саме таке прізвище від народження мала моя покійна мати, Катерина Рудик…
Гумор це своєрідний лакмусовий папірець. Він дозволяє краще пізнати і суб’єкта-сміхотворця, і його об’єкт – читачів-слухачів-глядачів. Всім відома максима: «Скажи мені з чого ти смієшся, і я скажу, хто ти». Тобто через сприйняття/несприйняття гумору можна визначити освітній, культурний рівень, що людина прочитала й читає зараз, її світогляд і т.д. Сміх – річ дуже показова. З одними сміх зближує, як пароль – «Ти і я – однієї крові», когось розводить/віддаляє, якщо сміються над творами авторів різного штибу гумористичного письма або його усної, концертної презентації, наприклад, у форматі індивідуального стендапу чи колективного театралізованого шоу. У студії «Квартал 95» дуже великий, добре фінансований авторський колектив. Нерідко їхньому телепродукту притаманні риси вишуканої, гострої дотепності, майстерність побудови комічних мізансцен. Але, на мою думку, в телепередачах даної студії все ж таки переважає сечостатевий (нижче пояса), ксенофобний, гомофобний та інші низькопробні сорти гумору. Мені здається, що їхні маркетологи ретельно дослідили смаки й потреби юрби й зорієнтували авторів студії на задоволення саме такого трешевого попиту.
На жаль, у нас останнім часом не те що толерується, а навіть заохочується культура бездумного гигу. Це мій власний неологізм, який, на противагу гегу, тобто комедійному прийому, в основі якого лежить очевидна безглуздість (як тут не згадати чудові геги Чарлі Чапліна та інших видатних коміків), означає бездумне й ексгібіціоністсько-галасливе гигикання з найменшого приводу. Я давненько вже спостерігаю цю пошесть, особливо в молодіжному середовищі. Навіть матюки сьогодні використовують як каталізатор провокації комічного ефекту. Нещодавно брав участь у вечорі іронічної поезії, під час якого одна молодесенька авторка читала свої матюкливі вірші в присутності своїх батьків! Спочатку вона кокетливо вибачилася перед ними, а потім почала видавати на-гора відверто брудні матюки, щодалі підвищуючи їх поверховість. Не відставали від неї й двоє інших столичних поетів, засмічуючи намолену довгими роками ауру театру корифеїв і зриваючи найбільші оплески саме обсценною лексикою, якою густо були змащені їхні поезії. Коли дійшла моя черга, то мені нічого не залишалися, як вибачитися, що в моєму виступі не буде жодного матюка…
Я давно зрозумів для себе таке: не можна підлаштовуватися, пристосовуватися до малоосвічених уявлень і невибагливих смаків більшості, до так званих народних мас, бо не зчуєшся, як станеш їхнім заручником, залізеш до них у ярмо і вже потім не зможеш не потрафляти низьким запитам плебсу, граючи на пониження, замість того, щоб підтягувати масового читача/слухача до свого рівня розуміння окремих речей і світу в цілому, підтягувати до власних морально-етичних і культурно-естетичних принципів, цінностей і стандартів. На цю тему у мене є такий чотиривірш:
 
Поете, знай – «народні маси» – це омана,
І запопадливо годити їм дарма.
Бо слово красне – не небесна манна,
Не нагодуєш всіх й потрапиш до ярма.
 
Запитував Василь Бондар
 
Закінчення в наступному числі.
 
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019

Прокоментуєте?