Життєва тасьма Степана Пушика (частина 2)

 
Володимир КАЧКАН, академік
Продовження. Читати початок статті
3.
…Певно, на якомусь етапі творчого сходження С.Пушик відчув, що йому ніби бракне повітря, що кроки до наступної книжки стають важчими. Збагнувши Франкову мудрість, що єдиним естетичним кодексом письменника є життя, він пірнув у людські будні, у працю людей, виважуючи естетичні й високі морально-етичні цінності. Літератор сягнув глибин історичного минулого – і воно йому прояснило день сьогоднішній, його проблеми і думи, сфокусувало – у день прийдешній.
Він брав через плече магнітофон, йшов на автобусну станцію, сідав на перший-ліпший транспорт і їхав. Куди випала нагода. І так від села до села, а там від хати до хати. Сотні, тисячі кілометрів плівок, стоси грубезних «канцелярських» зошитів! І чого лише, якого скарбу не надбав. Важкі, як гори, але правдиві у своїй історичній основі співанки-хроніки, веселкуваті, часом сороміцьким підфарбовані коломийки, сумовиті, сповнені сімейної драми пісні про родинне життя і жіночу неволю-недолю, жовнірські, рекрутські пісні, а ще сила-силенна приповідок, усіляких триндиричок, що складаються в горах на подобу співомовок Степана Руданського, прислів’їв, приказок та загадок.
Хтось, може, й злорадно хихикав у кулак, мовляв, чудакуватий чоловік. Новоявлений Сковорода. Субота, красна неділенька видалася, походив би собі містом, як гусак, з гордо піднятою головою – поет же ж! Або пішов би кудись та й почитав свої вірші – також працює на славу, на популярність. Та ні, не так собі уявляв славу.
«Я за казками, легендами їхав щотижня. Як по воду. В них відкривається завіса страшного минулого, відчиняється віконце в день прийдешній. А люди, люди!.. Скільки почуєш світлого, мудрого. Які характери, долі… Таке пропускати повз себе – злочин…
Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Придністров’я, потойбіччя Карпат. Стежками Івана Франка, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Гната Хоткевича, Володимира Гнатюка… І на щасливій дорозі збирача, дослідника безцінних скарбів такі носії фольклору, як Федір Васильович Бельбас, Василь Федорович Данилюк, Юрій Федорович Гефко, Федір Михайлович Галиній, Ілько Онуфрійович Яремчук, Іван Миколайович Гараздюк, Ганна Оксентіївна Лесняк, Палагна Степанівна Боєчко, Текля Михайлівна Стельмайстер… А між ними була ґеніальна казкарка і співачка Доня (Євдокія) Юрчак, яка «наговорила» С.Пушикові цілу книжку «Золота вежа», а пісні якої ще чекають на світло видавця… А ще розмаїття соціально-побутових, фантастично-героїчних казок.
С. Пушик чималу горстку записаних ним казок вніс до колективної збірки «Чарівне горнятко» («Карпати», 1971). 1976 року в цьому ж видавництві у серії «Коло гірської ватри» побачила світ книга «Казки Підгір’я» (запис текстів, літературна редакція, упорядкування і післямова С.Пушика). Видав том «Срібних волів», «Українські тости».
І ось новий, якісно вищий етап у творчості письменника – на основі фольклорних джерел, живих вражень від зустрічей з людьми народжуються народний роман «Перо Золотого Птаха», оповідання, що склали книгу «Ключ-зілля», роман «Страж-гора». Цей твір, «наговорений» авторові його героїнею, викликав зацікавлену розмову як серед критиків, так і серед читацького загалу.
І Марія Іванівна Марчак, і село Лужок – це не плід авторської фантазії. Сутність розповідей, їх зміст ні на хвилю не породжують думки, ніби все, про що йдеться у книзі, – вигадка автора. Будь-який сумнів знімається документальними видовими ознаками, фольклорно-етнографічним колоритом, поетикою письма. Як справедливо підмітив тоді відомий критик Леонід Новиченко, «тривалі й численні сеанси записів на магнітофонну стрічку (не тільки цієї автобіографічної прози, а й безлічі народних, частково власних пісень, які зберігала дивовижна пам’ять оповідачки), потім письменницьке «вибудовування» матеріалу, надання йому цілісності, композиційної стрункості, зрештою, певний ступінь співавторства професійного літератора з майстринею усного слова в створенні мовно-стилістичної тканини розповіді…» – такий шлях до появи своєрідного прозового твору-саги С. Пушика.
Прозу Степана Пушика аналізувати і легко, й складно, бо його повісті, романи, новели, оповідання, есеї, нариси – хоч і читаються із захопленням, та аж ніяк не вкладаються у традиційні ознаки жанрових структур. Його прозові твори – радше своєрідний сплав історико-культурного факту й стихії народно-пісенного мислення, філософсько-публіцистичного вияву. І в найвищих вимірах культурологічної парадигми письменник дає новаторське осмислення й відображення найскладніших параметрів соціального буття – давно минулого, сущого та очікуваного. Отож не дивуймося, що до його свідомості пробиваються-стукають звуки промовників та хоральні могутні хвилі велетенського храму, – за красою і розмірами другого після Софії Київської, – церкви Успення Богородиці; що він подумки скидає капелюха перед священиком-археологом Левом Лаврецьким, котрий через розкопки повернув отчій історії до десяти відкритих фундаментів прадавніх галицьких храмів Іллі, Анни, Благовіщення, Спаса, Успення Богородиці, Воскресіння Богоматері, Кирила й Мефодія…; що він, творча особистість ХХІ століття, банує за ще до кінця непізнаним досвідом Осмомисла, синів Ярославни – Володимира, Романа, Святослава, онука Ізяслава – цих визначних княжих престольних посадників у Галичі; що він ще не зачинив свою «Галицьку браму»…
Прозові твори Степана Пушика більших і менших літературних форм – повість «Перо Золотого Птаха», «Галицька брама», «Страж-гора», численні повісті й оповідання («Ключ-зілля», «Дараби пливуть у легенду», «Ватра на Чорній горі», «Славетний предок Кобзаря»), новели, нариси, есеї-портрети – окремішний пласт як у Пушиковій творчій біографії, так і в національній етнокультурі. Тут слід згадати й документальну повість «Батько й син з-під сузір’я порядності» (першопублікація: Літературно-мистецька Буковина. – 1997. – № 2 (22 листоп.). 2010 р. С.Пушик опублікував у журналі «Березіль» (м.Харків) повість «Блискавиці б’ють у найвищі дерева» про Володимира Івасюка, що була визнана кращою публікацією року. Відтак ця річ побачила світ окремою книжкою.
Вартий на розмову і нарис «Івано-Франківщина», й текстові частини фотоальбомів «На верховині тисячоліть», «Місто над Бистрицею», «Де шум потоків і смерек» (світлини Василя Пилип’юка), «Землі нев’януча краса» (світлини Бориса Мінделя).
Степан Пушик надбав десятки тисяч унікальних фольклорних зразків та їх галицьких варіантів – усе це багатство ще чекає свого видавця! Та найбільшим щастям літератора-вченого було те, що ці з глибизни народного досвіду нурти щасливо пливли у його дивовижну прозу.
 
4.
Появляється першопублікацією Пушикова «Бусова Книга» – історична розвідка про долітописну добу праукраїнців і праслов’ян. Не можу стримати захоплення і адресую до Харкова головному редактору часопису «Березіль» оці спонтанні сентенції: «Переді мною журнал Національної Спілки письменників України «Березіль» (2000. – №№ 3-4, 5-6, 7-8), саме те видання, що зродилося з колишнього «Прапора», на сторінках котрого далекого 1969 року відбувся мій серйозний прозовий деб’ют новелою «Татова ваза». Правда, перше освідчення в любові цього місячника до моєї «малої прози» викликало у мене, принаймні, сум’яття, бо коли розгорнув число, – там під моєю фотокарткою було набрано: «Знайомтесь: Михайло Качкан». Ну, але це ніби-то під руку ворожки: «По-вашому Михайло, по-нашому Володимир»…
Отож промовляю до Вас і як давній автор, і яко великий шанувальник культури Вашого регіону, поцінувач вельми поважаної Вашої праці у журналі.
Знаю Степана Пушика десятки літ, усе або майже усе, що визвіздилося з-під його пера, перечитав-пережив (бо надто високий пієтетизм в душі ношу до творчого подвигу цієї Людини!), аналізував його поетичні та прозові книги, підтримував висунення на тодішню державну Шевченківську премію, писав критико-літературознавчі студії та есеї і завше, коли відкладав перо, з внутрішнього мого єства вишолопувалася, не завжди оформлена в слові, думка-гадка: ні, таки кращі, найкращі естетичні речі Пушика попереду; вони мають відбутися в якомусь немовби несподіваному вибуху-з’яві; вони повинні витворити щось значиме для самого літератора і, власне, для української культури, нації.
Міркувалося, прогнози перепліталися з сумнівами, докорами собі, йому також (бо, здається, немало золотого рівнодення витрачено на речі прохідні й швидкопроминальні, на буденну житейську суєтню, на якісь безрезультативні боріння з собою, з оточенням захланників та нездар, графоманів, що сунуться, мов саранча, – колись до творчих спілок, до звань, а нині будь-куди, лиш аби звернути на свою персону увагу!..), чогось праглося, очікувалося – не просто собі баглося…
На полицях у власній книгозбірні маю з дидикаціями ціле надбання збірок казок, якими Степан Пушик розширив географічні межі їх побутування, розкрив-розширив тематичні кола, обезсмертив своїми відкриттями десятки і сотні народних мудреців-філософів, що зберегли, законсервували навіки наш фольклор, його міфічне коріння.
І – подивування. «Березіль» відкриває «Бусову Книгу» Степана  Пушика. Це надто важливо й знаменно, що саме тут, у Харкові, приходить до читача її першопублікація та першопрочитання. Я, звичайно, знав, що не один рік мій побратим перечитує-перелопачує сотні видань, де б не ходив, – виймає товстелезний зошит (а скільки їх у нього, засіяних дрібнописом? Хто і коли візьметься до їх розшифрування?!.), вносить на сторінки фрагмент легенди чи притчі, оповідки чи казки, билиці або коломийки, оповідання чи співанки-хроніки… Побачити б його заполоненість будь-якою знахідкою факту, назвою, прислів’ям, приповідкою, що злетять ось так несподівано з вуст першого-ліпшого, кого здибав та знічев’я й розпитав: «А скажіть-но, а у вас в селі ніхто не тямить, аби гора пішла під землю…, а чи тік у землю втік?..». І вже годі відвернути його увагу – цей інтерес панував, верховодив…
Розумію, що «Бусова Книга» не писалась – творилася упродовж багатьох і багатьох літ; певно, її змістовній суті немає кінця, бо неможливо зупинити пізнання самого коду українця, його етногенези. І все ж, що це таке «Бусова Книга»: роман, монографічне дослідження, етнографічна чи історико-філологічна студія, белетристичний есей? Гадаю, що не про жанротворчі характеристики йдеться; борше, мова – про унікальний в національній етнокультурі та красному письменстві твір-дослідження, органічно вибудований на стику знань з багатьох наук, як от: історії, археології, філософії, фольклористики, етнографії, лінгвістики. Особливістю змісто-стилістики цієї праці (шкода, правда, що вона пішла у надто скороченому варіанті, позбавленому джерельного наукового апарату), на моє бачення, є те, що історичний фундаменталізм від трактувань Геродота (нерідко автор сперечається з ним, а то й доказово спростовує давні версії), «Слов’янської хроніки» Гельмольда, «Діянь данів» Саксона Граматика – до обрамлювання матеріалом усної народної творчості (фрагмент легенди, казки, стрижнева нить пісні) – це не просте нашарування, нанизування кількісно багатющого матеріалу, не бравадне демонстрування того, що оригінально скажеш про прапочатки скіфів, «розшифруєш» значення численних язичницьких пракоренів навіть золотої оздоби гуцульської бартки-топірця або зануриш нашим раціо спрагу читача до історично-осягових джерел про опришків та Олексу Довбуша, розмотаєш сюжетні клубки про не одне святилище на земному тілі, що «пішло під землю»… Кожен підрозділ існує як самостійний, а його стрижень текстової структури через синтез знань з писемних джерел – аж від найдавніших літописів – до сучасного трактування міфів несе в собі своєрідне розшифрування: що значить «святий віт» (святовіт), звідки взялися «Морські очі», коли і звідки почався «Борис-Славута» (Бористен), як потрактувати такі поняття, як «Триголов», «Вій», «Буняк», «Мамай»…
Дослідження (а не досліди, як первинно дав підзаголовок сам автор, оскільки – це не досліди з фізики чи хімії) Степана Пушика вражають як аналітизмом, так і синтетизмом методу; вони – нове слово у нашій науці, оскільки будуються не на здогадово-довільному поясненні або й трактуванні фактів, явищ, а уможливлюють, здавалось би, усталені поняття побачити-пізнати в контексті європейської, нерідко і світової цивілізації. Науковість, джерельність витоків дає можливість зовсім по-іншому підходити та пояснювати фольклор як явище, його жанрово-видові зміни – не якось відокремлено, виїмково, а літературу ніби приміряти чи припаровувати до окремих функцій усної народної творчості. Усе тут надто глибше, органічніше – воно історично-комплексне. Ота незнищенна міфічність, що нею пронизана і навіть наснажена праця літератора і вченого Степана Пушика, дає ключ до бажання зрозуміти не одне явище у нашій етнокультурі. «Бусова Книга» допоможе історикові літератури по-новому прочитати і літописи, і таку пам’ятку нації, як «Слово про Ігорів похід»…
«Бусова книга» має якусь особливу магнітну притягальність: нею зацікавлені і суто вчені-історики, й історики літератури, і етнографи та міфологи, філософи-соціологи, а ще – творці сучасного інформаційно-освітнього, пізнавально-культурологічного поля, зокрема, провідні журналісти, публіцисти. Власне, вони і вкладають своїм баченням-прочитанням ключик зацікавлення цим унікальним багатотомним твором – у руки читачів, мовляв, трібуйте через прочитання докопуватися до істини.
Ось як, приміром, розмірковує поет і редактор, знаний публіцист Василь Мороз: «…Найдужче мене як журналіста зацікавила його «Бусова книга», що побачила світ аж двома майже 1000-сторінковими книгами останнього тому. Це свого роду лебедина пісня дослідника, хоча писати її він почав ще замолоду. Як повідав Степан Григорович, те, що вийшло друком, – насправді лише третина всього обсягу«Бусової книги». Друга частина, як він сказав, уже готова до друку. І я кілька разів просив його надати її для публікації на сторінках «Галичини» як продовження надрукованого в шостому томі. Пан Степан обіцяв, але… А ще ж, як слід розуміти, писалася третя частина.
Чому саме про «Бусову книгу» веду мову? Не відаю, який зміст наступних частин цього фундаментального дослідження, але й у вже опублікованому попри викладений величезний фактаж з міфологічного космосу горян, галичан, інших етнічних та регіональних спільнот багатоликого українства. Прочитується і глибоке проникнення автора у справдешній порядок речей на планеті. Недарма останнім часом С. Пушик цікавився процесами глобалізації й іншими цивілізаційними тенденціями, що загрожують  національній різнорідності й самоідентичності народів світу та обіцяють сформувати в підсумку на Землі уніфіковану спільноту її жителів з єдиною на всіх релігією та культурою, інакше кажучи, сіру масу без роду і племені, якою, штучно позбавленою історичних коренів, можна буде легко маніпулювати…
Майже переконаний, що Степан Григорович просто не міг нічого не написати крізь призму нагромадженого ним і простудійованого народознавчого матеріалу про ті тривожні віяння міжнародної сучасності, оскільки добре розумів, що насправді діється нині у світі попри все, що ми бачимо й чуємо, що доносять до нас ЗМІ. Важко сказати, в якій формі він міг викласти на папері це одкровення-застереження, але можу з певністю підтвердити, що євангельський вислів «ворог роду людського» не був для нього суто біблійною абстракцією…» (Мороз Василь. Пушикові рукописи чекають виходу у світ // Галичина. – 2018. – № 73 (23 серп. – С. 4).
Фахівці з мовознавчого цеху, аналізуючи передусім прозу Степана Пушика, акцентують на емоційності стилю, експресивності вислову, на вмінні відображати складні «модально-вольові переходи», філософськи узагальнювати дійсність, її звичайні реалії – й внутрішньою силою енергії образів творити неповторний колорит. Асоціативність письма – може, найменше збагнена ще його справжніми дослідниками та випадково-разовими інтерпретаторами художніх текстів прозаїка. Не забудьмо, що сам С.Пушик – добрий лінгвіст: він знавець діалектів, продукатор неологізмів, блискучий редактор, надзвичайно чутливий до мови, був і є творцем та оберігачем мови літературної.