(до 75-річчя з дня народження письменника)
Володимир КАЧКАН, академік
1.
Наше земне життя влаштоване напрочуд дивно: як і в різновидді дерев і трав, у багатоголоссі птаства, у безлічі кольорів неба та їх відтінків – цих складних органічних атомів матеріального світу, – так і в людському згромадженні: одні народжені в солодощах любові й жаданні світла; другі – ніби кинуті в обійми колючих вітрів і терпких морозів; треті, зачаті злобою й прокляттям, – викочені недолею на голгофу злочинності; четверті, ще й не вродившись на білий світ, уже вмерли, бо злоба, підступництво й захланництво так і не розповили їхні душі під покров ясноти Божого обрію. А п’яті?.. Таких, на жаль, не так багато, але вони є, їх привели на цю землю батьки-трударі, поклали до їхніх колисок з ласки Творця та своєї любові непересічної вартості дари: соколину зіркість, словесну мудрість, трубну силу голосу – аж у майбуття. Як це праведно робить повесні ратай із зерном, що влягається у масну землицю, – вони, родичі, заправили їхні дрібки-душі працездатністю й трудолюбством – і показали на досвітку життя ту стежку, з якої вони за роки витворять широку дорогу прямування до мети.
А мета Степана Григоровича Пушика засвітилася зорею високого неба двадцять шостого січневого морозного дня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Її полумінь видимо-невидимими струмами-пасмами спливав і овівав донедавна його сиву голову. І зійшла на засніжений Вихторів (Вікторів) та яснина – заявило голосом на увесь всесвіт нове життя людини.
Що це за пора, достеменно або майже точно мав би знати кожен свідомий українець: то були тяжезні роки щойно проминулого голодного в Галичині 1942 року; а ще відлунювало гуготіння залізних канонад, що котилися на захід; то були смутно-ридальні часи, коли стогнали, перебинтовані, наші ліси й гори, а матері душилися невигойним плачем-розпукою попід парканами сільського гостинця: гнали пізнавати убитих чоловіків та синів; а там, у криївках, стікали кров’ю їхні братчики й сестри – герої і совість нації.
Можна збагнути, яким “плеканим” було дитинство Степана Пушика, але жилавість батьків була таки безмірною: пішов хлопець до сільської школи, відтак – до Богородчанського (Тлумацького) сільськогосподарського технікуму; була розкрилена й повна надій, задумів праця у гірських селах Яворів, Довгопілля, а відтак знову – навчання, спочатку на загально-науковому факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника, а згодом, після армійської служби, – у Літературному інституті імені Горького в Москві, у докторантурі в Києві.
Перебігає моя пам’ять роками його біографії, – наче незамулене джерело через поріжки та каменюччя грізної ріки…
Послухаймо самого Степана Григоровича, що, ніби з тайстри, виймав слово за словом, рядок за рядком застиглий спогад – і розмотував клубок власного життєпису: “Я мав матір Марію Кирилівну, що співала в хорі, читала зі сцени Тараса Шевченка, грала в драмгуртках. Вона могла стати академіком, поетесою, а пропрацювала все життя в ланці, на фермі. Народна пісня про трьох повстанців УПА, які пострілялися, щоб не здатися енкаведистам (їх зрадив «друг»), створена моєю мамою та ії подругою, чоловік якої теж був повстанцем, а син її – мій однокласник. Багатьом східнякам важко зрозуміти галичан. Я ріс там, де росла Ярославна, героїня «Слова о полку Ігоревім», пас корови й кози там, де вона бігала, де ходив її батько Ярослав Осмомисл, князі Роман, Данило… Мою душу обплели легенди, перекази, пісні, як виноградна лоза двір. Давній столичний Галич зруйнований, розпався на кілька сіл. Я народився у Вікторові (колись Вихторів). Як хоронили мою сестру, і коли копали могилу, то добулися керамічні плитки, розплавлене олово, амфори. Не розкопували ще цю церкву XII століття. Мати моя, підпільниця, щоб не вивезли її до Німеччини і щоб врятувати від смерті молодших братів та сестер (в Україні мало хто знає про голод у Карпатському регіоні 1942-го року, коли після катастрофічної повені німці повимітали все із запасів), пішла заміж за вдівця, який був набагато старший за неї. Це – мій батько Григорій Пушик, що під час Першої світової війни загнаний австрійським цісарем Францом-Йосифом у Альпи воювати з італійцями. Там його двічі поранено. А коли повернулися пізньої осені 1918-го року додому, то добровольцем пішов до Українського війська УНР, доставляв зброю із Чехії й з побратимами партизанив у західних і східних Карпатах, щоб не потрапити до рук поляків, румунів, чехів чи угорців. Він у 1944-му, маючи 48 років, коли я народився, був мобілізований зі своїм конем і сусідським до Радянської армії – підвозив амуніцію до фронту. Коли ж повернувся, то в коморі за стіною спорудив бункер, щоб ховалися «Степанові хлопці», бо сусіда забрали до Німеччини, а в його хаті повстанці (бандерівці) зробили лазарет. Мене колисав на пораненій нозі повстанець, а інший, «Чайка», в хаті й у стодолі писав статті для підпільного часопису «Чорний ліс», який редагував Марко Боєслав (Михайло Дяченко). Так-так, у нашій хаті й стодолі був партизанський корпункт, а батько переховував літературу в стрісі. Коли йшла облава енкаведистів, медична сестра прибігла, щоб мати дала мене, немовля, аби чекісти думали, що породілля лежить. Мене мали пересікти з автоматів у хаті сусіда. Бо один повстанець, що був поранений у ногу, встиг сховатися у криївці-бункері, а важкопоранений, який мав грати породіллю, був замучений облавниками-чекістами. Вони зловили когось із підпільників, і той продав, що в селі є шпиталь у хаті Івана Салиги. Приходили голодні й сердиті облавники-чекісти, били брата, якого мало не вбили; били й хотіли вбити повстанці-бандерівці маму, бо до ночі була в місті, щоб купити мені 700 грамів цукру (у нас корови не було – німці забрали), а коли знайомий боєць УПА поручився за маму, що вона не сексотка, що знає її з дитинства, й батька послав, щоб провів її до села, бо інші перестрінуть та й уб’ють, то вдома батько хотів бити побиту до синього свою молоду дружину, де була до передрання, а я, маленький, плакав, аж опух. Мати нікому нічого не сказала, як і те, що повстанські “штафети” носила. Вона після пережитого кілька років хворіла на епілепсію. Ми росли приблизно в таких умовах, як тепер ростуть афганські, чеченські чи палестинські діти. Ми чули не тільки постріли, не тільки бачили людей зі зброєю, не тільки на наших очах вивозили в Сибір, переселяли в східні області, як ото мій друг з братом і матір’ю переселився в Долинське Кіровоградської області, жили там у землянці і повернулися через чотири чи п’ять років. Його двоюрідний брат, Богдан Гармазій, був на п’ять років старший. Він помер, маючи 22-ий рік. Був надто талановитий як художник, майстер, поет. Він мені був за друга і вчителя.
Почав писати, приходив до моєї матері радитися. І я спробував віршувати. І побігли римовані рядки в другому чи третьому класі. Сміялися з мене однокласники, що я поет. Я покинув писати. А коли в шостому класі помер батько, захворіла мати, а мені було 13, сестрі Ганні 11, братові Богдану – 6, сестричці Олесі – 1 рік і 3 місяці, я побачив безвихідь. Ходив до колгоспу на різні роботи, але в колгоспі нічого не платили, возив продавати черешні, вишні, яблука. А взимку де взяти копійку? Я пішов на ферму доглядати нетелів і надіслав до редакції вірш. Його використали в огляді й прислали 4 рублі 40 копійок (44 копійки після реформи 1961-го року). Я не повірив очам. Другого вірша навесні 1959-го року опублікували й заплатили 9 рублів (90 коп.). Заохочували писати замітки, інформації, замальовки; проголосили, що я сільський кореспондент, і відтоді я пишу, друкуюся. Тоді вирішив, що буду журналістом, письменником, хоч мріяв стати астронавтом (тоді космонавтів не було ще)…” (Анкета “Вежі” // Вежа (Кіровоград). – 2002. – № 12. – С. 11-13).
2.
Живемо насправді у час складний та дивовижний. Якщо поглянути на нього не з сонячного, а із захмарного боку, – то, мов у відбитті кривих дзеркал, різних суспільних калейдоскопів побачимо буденно-життєйські та державницького виміру катаклізми, зіткнення з лихоманією чину і слова. Найбільше гнітить душевну спонуку до добродійства – це сприкрене усвідомлення, що тотальне фарисейство проростає на рідному українському грунті, здобрене масним і лискучим галицьким словом, а відтак цим, часто-густо недолуго-кривов’язим словом і забороноване. Таке триличне карколомство й генетичне упідлення висвітлюють, як крапля роси, місцеві й повищі вибори; цей наш галицький традиціоналізм, виколисаний чорним досвідом попередніх поколінь (одне – думати, друге – говорити, третє – діяти), так уже вияскривив «найдорожчі коштовності» нашої ментальності, що висівати їх доведеться із нинішнього «шутру», може, і не одному поколінню…
Ці сентенції мають чи не найтісніший стосунок до сфери духовної, до того поля кревної етнокультури, що спадкоємно мала би орієнтуватися на незамулені чорно-червоними вітрами надбання прадідівських чеснот – від усних народотворчих дум та літописних «áзів» і до кожного вибухової сили слова астро-велета Івана Франка.
Спостерігаємо абсурдність на ниві красномовної літератури в час, коли, здавалось би, майже усі державницькі підоснови творчої праці, книговидання та донесення цього специфічного за своїми неповторними національно-виховавчими складниками продукту потрощені та безбережжям неконтрольованості розмиті, і українське слово у його найвищому духовно-естетичному параметруванні та призначенні перебуває над загрозливою прірвою, – так ось, ця абсурдність тим більше стає некерованою навіть в абстрактних ірреаліях, бо ж спостерігається й інше явище. Пригляньмося прискіпливим професійним оком до твореного шлейфу сірозначимого: один наклацав на комп’ютері в районній газеті сякі-такі віршоскладання, де найвища фаза метафоричної амплітуди сягає рими школяра: «потічки-смерічки», «зрана-кохана» – і назавтра бере приступом обласну організацію Національної спілки письменників України, мовляв, моя черга – приймайте; другий ліпить на кухні якісь претензійні словесні квестії про самого себе або ж іде за третинним у джерельному походженні матеріалом – і називає оцю зошиткову продукцію альманахом; третій самовільно нипає школами і, так би мовити, нав’язує усно «поетичне надбання» думки і слова; четвертий ліпить по три-чотири брошури на рік, фабрикуючи собі дешевенький імідж історика-краєзнавця, за чим, власне, – не поглиблення знань, а побільшення неточностей, історичних приблизностей або й помилок (бо творити сьогодні історичну, історико-літературну, пресологічну науку без архівів, що відкривають істину, – злочин!); п’ятий, сотворивши кілька триндиричкових співаночок, преться у композитори; шостий… Є і сьомий, і восьмий… І від цього ще смутнішає на душі, бо професіоналізм, ніби дощопад у пісок, кудись просочується, і наче й бачимо, а ніхто не «дасть по пальцях» бракоробові слова; ніби-то й розуміємо, що неук не мав би права братися за сценарій, а ще більший анальфабет – не смів би зі сцени розповідати про апостолів національного духу!.. Як уже заспраг справжній інтелігент того найвищого часу, коли швець – робитиме чоботи, пекар – пектиме хліб, а зодчий – будуватиме храм!..
До цих рядків дало спонуку справжнє слово, за яким душа теж знудьгувалася, – це слово високодумне, сповнене філософсько-історичної напруги; слово, випоєне духм’яністю народнопісенного ручая; слово, вигойдане благотворящими вітрами далекої княжої слави й оперте на правду тієї незнищенної і життєствердної сили; слово, що, мов зільник пращурів, тримає й примножує енергію тепла. То світлоносне письменницьке слово Степана Пушика, літератора, людини знаної, заслуженої у літературі та суспільстві, орденоносця, людини з погонами різних поважних титулів, звань, лауреатств, – і щонайвищого в Україні пошанування Національною (тоді – Державною) премією імені Тараса Шевченка…
… Вечір упав на землю, ніби хто підтяв йому крила. Під ногами чавкала грязюка. Латані-перелатані чоботи наносили до хати болота. А сусіди розсідалися, як на вечорницях, хто де: на лаві, при дверях, коло вікна. Дядько файчив смердючим димом, дітвак на печі кашляв, час від часу блискаючи з-за комина чорними очицями.
А Степанко умощувався коло дядька і наслухав, що той поміж прицмоками люльки буде казати. Говорилося – хто про що. Жінки банно похитували головами, бо ще свіжі були рани війни: та дістала похоронку на чоловіка, а тої братчик упав під Прагою, а ще в когось сина розірвала граната тут-таки, за Вікторовом.
Дядьки мізкували про се, про те: хто запитливо розводив руками, мовляв, коли вже зітруться з землі сліди лихоліття? А дядько з файкою в зубах правив своє: “Гай, хлопи, треба школу пересипати… Най дітвора береться за книжки. Доста тої темноти…”
Через роки Степан пришле до “Прикарпатської правди” цілі списані зшитки. Друзі, знайомі-незнайомі літератори будуть читати. “Є поезія”, – скаже хтось, найщиріший. “Бачу душу”, – втішиться Ольга Стрілець. А він писав. Невтомно. Щоденно. Ще 1964 р. скомпонував аж 25 примірників «Зеленої хвої», що з’явилася за рекомендацією Клубу інтелігенції.
І прийдуть рядки за рядками Степанові вірші до читачів. Він надсилатиме їх до журналів “Україна”, “Жовтень” (нині – «Дзвін»), “Дніпро”, “Прапор” (нині – «Березіль»)… Аж ось – перша ластівка: у видавництві “Карпати” вийшла книжечка “Молоді громи”.
– Ну, Степане, чи гадалось тобі, що так скоро матимеш власну книжку?
– Не гадалось, але мріяв. Багато наслухався від старших людей про важку історію нашого краю, болючі легенди, співанки краяли мою душу ще школярем. Та й перечитав книжок гору. Не міг не писати.
Писав, писав… У баладі про бійця розкрив душу безіменного стрільчика, що упав на придністрянську траву і буде вічно спати; а в другому вірші намалював трагедію сина, який повернувся з-під Берліна з маминим рушником коло серця, але вже не застав нікого вдома – і сховав, як перлину, у мамин рушник сльозу, а в третім – “Під Мадрідом”, а у п’ятім…
У десятках видрукуваних книжок, а ще в більшому масиві неопублікованих віршів, поем, балад, пісенних текстів, нарисів, есеїв, повістей, мемуарів, у томах різножанрових записів усної народної творчості, знадоб та розвідок з поля української міфології, у дивовижжі щоденникових записів та світовому розкриллі його глибоко змістовного листування – у цьому велетенському, воістину франківського обширу огромі інтелектуального набутку – весь Степан Пушик з його планетарними болями й тривогами, прогнозами-сум’яттями й надіями, громовержжям-ненавистю супроти зла, й мажорною вірою, словом – весь у натуральному, непідробному єстві митця.
Перегортаю сторінки поетичної біографії С.Пушика – це книги «Молоді громи», «Заплаканий промінь», «Таїна», «Сонети», “Золотий тік”, “Писаний Камінь”, “Задума гір”, «Головиця», “Галич”, “Луни”, “Хмаролом”, – як на нас потужно дихне сила віри і правди, давньої і сущої історії. То наші пращури, Батьківщина, Україна промовляють до світу існуючого й уявного («Їдуть вої…», «Галицька брама», «Осмомисл і Чагрівна», «Козак гуляє», «Сагайдачний», «Страта Баюрака», «Монолог Сергія Мержинського»). А ось добірка «А що там далі?» – щонайкращі вірші про ліричного героя-сучасника; у «Кривих деревах» автор постав як сатирик і гуморист (тут вміщено високої художньої проби рубаї і лелітки); і, може, найтепліший цикл, що є своєрідним гімном-піснею юному коханню і його драмі, цикл, у якому прочитується легка іронія прощання з тим вогнищем, що уже пригасає, – це в циклі «То був далекий сон».
Перечитуючи сотні текстів історичного циклу у збірках та в сотнях періодичних видань газетно-журнального та альманахового типу, направду подивовуєш, як зумів поет начитаність, обізнаність з різних галузей знань, точніше, – вироблену десятиліттями енциклопедичну культуру рознести, мов на канву, розумними порціями; як не потонув у модній показусі, в удаваному і претензійному інтелектуалізмі, псевдоноваторстві та новомодернізмі, що, як дрібних ковбликів-рибок, виловлює нинішній збаламучений час молодих, малодосвідчених.
Майже кожний вірш («Скіфи», «Гелон», «Урич-Оріч», «Осмомисл і Чагрівна», «Росільна», «Підкова», «Ніч Марусі Чурай», «Балада про Устима Кармелюка», «Ломен», «Монолог Сергія Мержинського», «Дем’янові Лази»…), особливо ж поеми «Золотий Тік», «Манява», «Олекса Довбуш» – то своєрідне двокрилля нововідкритого історичного факту, події та їх ювелірного образного огранення. Майже кожна з названих речей – зразок логічного розгортання думки традиційного класичного сюжетного віршотворення. На превеликий жаль, цей метод упущений, пригаяний у нашому поетичному цеху. І добре, що С.Пушик відроджував славу сюжетного вірша, чим і в’язав нить нерозриву спадкоємної традиції, яка йде від поетів-романтиків. Часто-густо послуговуючись епіграфом, літератор одразу ж кодував філософське узагальнення, через яке майстерно «замикав» минуле на сьогодення:
Задумавсь я, замріявсь я у вересні,
Тут, за Дністром, де даль полів дзвінка,
Де з городищем горбуватий Велеснів –
Село, що народило Гнатюка.
Тут Синій вир в Коропці, діток верески,
Тут вітерець розказує садам,
Що в городищі богу предків Велесу
Майстри побудували пишний храм.
Тут ідол був, що кликав до науки,
Тут волхв приймав пожертви з щирих рук.
Співець Боян був Велесовим внуком,
І став його праправнуком Гнатюк.
Він з постаменту дивиться велично
На мене, і на тебе, і на всіх,
Бо ж став Гнатюк Великим Скарбівничим
Тих скарбів, що народ віки беріг.
(Велеснів // Дзвін. – 2003. – № 3. – С. 15-16).
І паралельно працює над віршами для наймолодших («Золотий човник»; чимало творів увійшло до шкільних читанок).
У поемах С.Пушика в органіці словосполуки маємо народноепічний ключ, що через блиск новітнього майстрування переводить з давнини у сучасне прочитання будь-який факт народної свідомості, її носіїв. У цьому аспекті просто-таки блискучим зразком є поема «Олекса Довбуш», що значно перекриває романтичну баладність та загалом естетичний код Юрія Федьковича. До речі, у творі С.Пушика простежуємо чітку географічну деталізацію, біографічно-подієву фактографію, що аж ніяк не прималює чи не найцінніший здобуток: Довбуша показано і не розбійником, і не національним героєм, як це беззастережно й огульно робили донедавна дослідники-ортодокси радянської псевдонауки. У художній концепції С.Пушика домінантною думкою є утвердження вільного духу як ознаки українця-горянина, риси його ментальності.
А ще багатьом поетичним творам (практично кожному) притаманна ота оповідальність у найвищому сенсі, що відтак уже по прочитанні й осмисленні розуміється як стильова ознака, у якій густота думки і розмай образності («Ліс Чорний біло пах») – то уже особистісне, не показне і не надумане.
Для поетичного пера характерним є пафос, але не голо-публіцистичний, сказати б, трафаретно-газетний, а образно-вибуховий («Шукаймо легенд у траві»); нерідко, трансформуючи історичну фактологію із законсервованим у ній традиційним генно-національним стрижнем у метафоричний вияв поетичного кредо, виринає пересторожно-набатний оглас: «Люди! Люди! Майте совість!».
А от із совістю деяких критиків Степана Пушика не все, як мовиться, в лад. Приміром, Василь Марко більше всього дошукувався “недоліків” у збірці “Писаний камінь”, то бунтував проти художнього узагальнення поета, у якого кохання – “вимірник всіх діянь усіх епох” (“Любов”), то ратував за “суспільно-класові” виміри, то ще підсварював поета за надмір зовнішньоромантичної оздоби – “надуманих образів” (“На тарелі полонини – тепле сонце у перині…”), та й врешті-решт напучував глибше осягати “суспільну основу” життя-буття (Марко Василь. Параметри поетичного світу: обговорюємо проблеми молодої поезії // Дніпро. – 1974. – № 10. – С. 142-143).
Та все тут цитоване й подібні “вправи” ще не одного з писарчуків-пристосуванців – проминальне, як розложисті досвітком тумани понад ріками в горах.
Степан Пушик насправді ж виплекав своє слово у народнопоетичній та історико-етнографічній стихії. Розколисав те слово до високої амплітуди власного «я» у туртурних з часом і його опінією шуканнях-боріннях, і тому немає тут жодної робленості, а чи приблизності. Тут у кожному рядку усе дійсно справжнє, глибоке, перемучене-пережите, вистраждане. Наче з глибокого колодязя, виймає творча уява століттями утверджуване народне, думне «ой», «гей». І це не просто собі так, для формотворчості. Це ж – змістоутверджуючі затакти, за якими, як хвиля на чистоводді, розгортається думка, яка й несе в собі естетичну інформацію («Ой, чиї ж ви купчики?..»; «Гей, він купує! Гей, він рихтує!»; «Ой, писав же я тобі, брате…»; «Ой, поцілила куля якраз над брову»). Частенько (ніби автор того й не углядів) ціла система фольклорних зачинів, повторів, звертань, плачів допомагає, як у баладах, історичних піснях та співанках-хроніках, через образний спалах-відкриття, мініатюрне поетичне скерцо викосичити долю-недолю героя («Ніч Марусі Чурай», «Плач кошового отамана Петра Калнишевського 1775 року»).
Окремої розмови, звичайно, вимагає твір «Слово про похід Ігорів…». Тут же хочеться бодай зафіксувати своє ставлення до проблеми: відомо, що наукові студії та прогнози довкола «Слова…» і про цей текст мають направду довжелезну історію. Можна назвати чималий список імен визначних і малознаних культурологів, істориків літератури, лінгвістів, що так чи інак, а займалися «Словом…». Багатолітні дослідження, звернення до наукового набутку у сфері демонології, міфології, нестандартне прочитання літописів, уміння зачерпнути з живого фольклорного процесу і, безперечно, дар пошукового прогнозу – усе це дало Степанові Пушику можливість здійснити ритмічний переклад, реконструкцію тексту, розшифрувати так звані темні місця (подано аргументовані примітки із шістдесяти двох позицій).
Наголошу, що автор віддав вивченню цієї широкомасштабної проблеми зо три десятиліття, на основі говірок карпатського регіону відновив первинний текст «Слова…», який безпідставно чужоземні дослідники та інтерпретатори покалічили, а один гарвардський професор, що з Григорія перелицювався на Джорджа, взагалі дописався до того, що “Слово…” немає автора – це, мовляв, фальсифікат, підробка.
Внаслідок новаторської праці С. Пушика твір правомірно лягає в ознаки поеми, і тепер подолано ще один крок у з’ясуванні конкретного імені автора «Слова…». Ним, на думку С.Пушика, як і «Моління Даниїла Заточеника», є галицький князь Володимир, син Осмомисла. Про це його есей «Криваве весілля на Каялі».
Уся ця робота спрямована на те, щоб остаточно довести, що «Слово…» – твір давньої української літератури. Це особливо актуально сьогодні, коли тотально і далі неуками та лжедокторами утверджується думка від школи – до університету, що “Слово…” – це таки пам’ятка “трьох братніх народів”.
У Пушиковій поезії від збірки віршів «Молоді громи» аж до великого ошатного тому вибраного «Хмаролом» Митуса присутній як велична постать рідної землі, з діяннями та вчинками якої ліричний герой сучасного поета звіряє свої вчинки. Це його совість, її можна швидко втратити, але якщо жити за моральними принципами Митуси, тоді матимеш право й сам на слово, тоді й ти співець.
Ліричний герой з поеми «Золотий тік» приходить до прадавнього стольного Галича «подихати» історії повітрям», бо надземна сила його тя-жіння притягає до себе славою могутнього Данила, Берладників, Романа, Осмомисла. Тут, в цій землі, лежить непокірний Митуса:
Отой, що духом й серцем був не смерд.
Його тут стратили!
Та він не покоривсь!
Тут кров його!
Душа стрімка й висока!
І овид цей, що скільки бачить око,
Його очей торкався теж колись.
І скільки б не прошуміло весен, скільки б не спливло століть «земля і рід наш» вберегли пам’ять і дух Митусин. Вони нас тримають, творять нас.
Від Пушикових поетичних візій Митуси близька дорога до поетичних візій Миколи Петренка, до його балади «Останній монолог Митуси». Поет творить образ князя не як історичну постать, не князя Данила, а типовий образ тирана. Це й зрозуміло, для баладної драми необхідний напружений конфлікт. Протистояння князеві співця і є цим конфліктом. Тут і в Ігоря Калинця циклі та й у віршах інших авторів про Митусу не стільки має значення історична вірогідність факту, як художній домисел, завдяки якому ідея твору мовою підтексту переадресовується в інший час – у тоталітарний, радянський:
Вже княжий голос загримів як грім:
Ти не співаєш про князівську славу!
Ти хочеш волі і сваволі всім.
Ти хочеш бунтом затруїть державу?!
Князь глек підсунув, а на глеці там
По синім небі плинув сокіл дивен.
Князь витер смачно мочені уста,
А сокіл залишився на поливі…
(Дзвін. – 1999. – № 2. – С. 129-130).
Коли ж мовити про висоти й обшири ліризації у Пушиковій робітні як методу віршування, то не можна не помітити, що і тут вистрілює, ніби спонтанно, принцип життєдіяльності: «Я кривді служити не вмію!». Саме на цьому креглику більше, аніж де-інде, відчутно, що С.Пушик ніколи не робив вірш, строфу, ба’, навіть рядок – усе є ніби підсвідомим вихлюпом, за яким комусь може помилково видатися, така собі легкість нанизування рими. Насправді ж, за цим – потужна праця думки, читання й аналіз чужого, зіставлення нинішньої віршотворної практики з напрацюваннями попередників, навчання у класиків, якому немає ні меж, ані кінця. Тому у щасливому слово-почуттєвому виявленні така прозорість і класична простота. Про що б не писав («Вінок», «Смерть конюха», «Батькові слова», «Капітан», «Смереки», «Шешори»…), уміє буденну деталь заправити отим свічадним жеврінням мислі, яка в короні свіжості метафори, таки відсвічує красу. Він завше реалії тонко вбирає у поетичний сенс. Десь торкаючи літературні сюжети, письменник управно ліризує власне «я», вводить єство у параметри героя:
Земля дочекалась і рясту, і сонця, і цвіту,
Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла.
Нічого не треба, нічого не хочу від світу.
Лишень аби мати на білому світі була.
З-за гір віє вітер, в степах повмирали морози,
Шумлять осокори, весняно зітхають гаї,
А мати старенька стоїть на високім порозі,
Та й думає мати, як маються діти її.
А діти світами, а діти у веснах та в зимах,
Приїдуть і скажуть: «Нам двері, матусю, втворіть».
І доти всі діти живуть по світах молодими,
Допоки чекають, допоки живі матері.
Земля молодіє від рясту, від сонця, від цвіту,
Душа, мов калина, цвіте і росте від тепла.
Нічого не треба, нічого не хочу від світу,
Лишень аби мати на білому світі була.
(«Пісня про матір»)
Достатньо у Пушиковому віршо-саду весни й осені, брунькоту почуттів і остуду печалі. Але все ж у різнопалітровому багатстві переважає золотисте, сонячне як основні барви образності, її відтінювання («… все завершить золотом медовим»; «сонце червоне на сніг»; «мені сьогодні світло на душі»; «повінь сонця – серце замале»):
В березневому тумані
Червоніють верби й лози,
Над рікою червоніють
І над озером замерзлим.
А підсніжник-відчайдуха
Пробивається крізь зиму,
Щоб поглянути на верби
Й лози голі, –
Чистий-чистий.
Він від сорому голівку
Схилить тихо
І на вітрі
Буде мовчазно стояти
Аж до смерті над водою.
А за ним зійдуть левкої,
Сині проліски, шафрани,
Анемони і медунка,
І фіалки,
І латаття…
І великий вибух літа
Станеться під сонцем ясним
Під весняний дзвін пташиний,
Під громи зелено-білі,
Молоді, ще недостиглі.
(Дзвін. – 2003. – № 3. – С. 16)
У скрипарію С. Пушика – ще одне безцінне надбання – піснетвори, що у сполуці з мелодією звуків уже стали мініатюрами-шедеврами.
… Пам’ятається радісний день. Бігли працівники відділу культури і освіти обласної газети в сусідній кабінет, підсилювали радіоприймач:
Сіножаті скосяться,
І пшениця вижнеться,
Листячком засиплються
Сади.
Може, мила в Косові,
Може, мила в Вижниці?
Треба йти до осені,
Щоб знайти…
Співав народний артист України Дмитро Гнатюк пісню Олександра Білаша на Степанові слова. А він не чув, бо тиснули на його уяву солдатські казарми і військова служба. Але ж довідався. Тоді слухали його пісню не в одній республіці…
Душа Стапана Пушика завше настроювалася на ліричний лад. Її струни бриніли потихо, немов приглушено. А, бува, щось зворушить серце – і злетить з цих струн ніжна, до болю пекуча й вражаюча нота. Відтак друга. Вони, ці ноти, ніби й невидимі, бо сховані в словах. А тонке серце, гостре вухо композитора одразу відчуває ніжну мелодійність рядків, наспівність, те, що в парі із звуками, власне, і творить пісню.
Одна за другою приходять до шанувальників ліричної пісні “Карпатська ніч”, “Перелесник” композитора Б.Буєвського, “Принеси мені небо” І.Гнатюка, “Любисток” Б.Юрківа, “Течія” Р.Іщука, «Золотий човник», «Вишенька» В.Лиса. А ще стануть співати його “Аркана”, “Зоряну”, “А любов болить”, “Треба йти до осені”, “Зелені човни”, “Не пийте хлопці…”. Це уже не просто тексти, а пісні, та, власне, вони і так були піснями, бо музичили своїм ладом і строєм, бо своїм ліризмом проймають до глибини душі (видані збіркою «Співають гори», буклетами «Над горою місяць повен», «Любисток», грамплатівками, касетами, аудіозаписами):
Ти говорила: «Не забудь!»
Ти говорила: «Не забудь!»
Я не забув, не загубив свого кохання.
І гори знов мене зовуть,
Вони співаюгь і цвітуть,
А ти виходиш до воріт, як зірка рання.
Гей! Гойя-гей! Співають гори:
Зоре, моя зоре,
Верховинами і долинами
Доля наша ходить.
На серце леготом війне,
Весна розлуку й сум візьме.
Потоки й ріки грають нам, немов музики.
Люблю тебе, люби мене,
Нехай ніколи не мине
Кохання наше чисте, світле і велике.
Сопілко, грай! Трембіто, грай!
А ти, кохана, заспівай
Про те, що в парі не страшні громи і зливи.
Говорить нам гірський розмай:
«Коли ти любиш рідний край,
З коханою в коханні ти тоді щасливий».
(“Співають гори”)
Більше двох сотень поетичних текстів лягли на музику найвідоміших композиторів-мелодистів. До поетового серцебиття приторкнулися свого часу такі велети, як А. Кос-Анатольський, О. Білаш, В. Івасюк, М. Гаденко, їхню тональність підхопили О. Гавриш, Б. Шиптур, син Тарас. Їх, цей пісенний надбанок, взяли до своїх репертуарів ансамблі «Кобза», «Мрія», «Росинка», ансамблі, хори та капели «Гуцулія», «Трембіта», численні аматорські вітчизняні й закордонні колективи. Не одна пісня знялася на високі крила всенародної шани й популярності…
Усе, чого торкається поет, йому болить (“Бринить постійно пам’яті струна, болить – немає болю без причини”), бо все лягає на душу, бо до всього діло є. Щемить коло серця за осиротілою матір’ю (“Мати”), за буйним деревом, що стремить оголеним стовбуром (“На житейськім вогні”), за птахою, яка втратила чаєнят (“Чайка”). Два найсвятіші слова – мати й Батьківщина – просвітлюють поетові твори. І про що б не писав: про службу солдатську чи про опришків, про героїв-космонавтів чи героїв ОУН-УПА, про зелені гори і горян – всюди відчувається чітке кредо: “Без Вітчизни і подорожник на дорогах твоїх не зросте”.
Хтось, колись намагався переконувати мене у тому, що кращі поезії літератора нагадують мініатюри В. Сосюри, А. Малишка. А я, усміхаючись, додавав: а хіба не прочитуєте у циклі віршів про біль тієї класичної української розпуки, отого невигойного жалю, що розіп’яв Франкову душу у його ж “Зів’ялому листі”?..
Степан Пушик завжди міркував-роздумував: людина завсігди вище будь-яких природних утворень, навіть Джомолунгми; вона, людина, прийшла з космосу, аби тут, на землі, творити осібний космос – космос добра й духовного дива.
Ось так: творити, шукати, діяти. Письменник Пушик розумів, і це розуміння поглиблював з роками, що його коріння – не просто Вікторів, а передмістя Галича, колись знищеного варваром-завойовником Батиєм. Тому усвідомлення органічної потреби у правдивій історії і привело його до наших давніх письмен – літописів, у яких є і здорові зерна, і чимало часової полови, саме яку і взявся талант Пушика відвіяти, щоби очистити істину від накипу, від олжі століть…
Далі буде…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал