З «Щоденника» 1974 року

158

До уваги читачів пропонуємо фрагменти з «Щоденників» Леся Танюка, які автор люб’язно надав редакції.
 
28 квітня, неділя.
Отой усміхнено-гострокутний хлопчина, що приїздив до нас за рекомендацією І.С. , — Валерій Умрилов від «Літературної газети», страшенно конспіративний. Пригадую, я віддав йому свій раритет — «Перський театр» 1925 року Агатангела Кримського; мені він потрібен, але йому дужче, бо він — орієнталіст; саме через те просив пов’язати його з Вірою Вовк — виявляється, — це Валерій Марченко, син Ніни, про яку він тоді й словом мені не прохопився! Його арештували в грудні 1973-го і дали — жах! — шість років суворого режиму й два — заслання! Сидить у Пермському таборі з І.С. (№ 35?), сидить відважно — попри хвору нирку (Оксана Яківна все про кожного знає).
Мені він видався тоді вкрай цікавим (допитливість, прямота, власна думка, навіть деяка їжакуватість — симпатична). Міцний для них горішок. Ночував у нас два дні, потім раптом зник, ми хвилювались — але обізвався вже з Києва: доїхав без пригод, все о’кей. Але телефонував з газети — тому без подробиць. Вітання від однієї нашої знайомої…
Дуже цікавився «Літ. ярмарком», але журналу я йому не віддав — може зайти до пані Орисі й погортати. Їй я про нього дав тоді знати; сказала, — радо прийме. Та й не було в тому «Літ. ярмаркові» нічого орієнтального…
Про що ще говорили? Він переконаний — колись Україна має повернути собі Кубань, Вороніжчину й Курщину, Сталін не дав Скрипникові цього зробити.
Справді, це українські землі — культурою, традиціями… Батько мого батька — волинянина Стефана Самійло Тонюк — з Курської губернії. А село їхнє у Рильському повіті звалося — Волинь. Сьогодні я його вже у довідниках не знайшов, мабуть, перейменували. А воно, село, існувало — між іншим, у тому селі Волинь народився Даниїл Гранін.
Пригадую, Валерій, як і я колись, дуже обстоював революційний шлях розвитку суспільства, а я його трохи охолодив — реплікою з Камю: «Революціонер — кожен без винятку — кінчає або катом або єретиком, або він страчує — або його страчують…».
Втім, ніщо так не запалює, як усвідомлення власного безнадійного становища — пригадую, ми дискутували на дуже піднесених тонах.
А ще — розмова про російських правителів, які — всі! — були жорстокі сатрапи на східний лад, для яких влада — попри балачки про інтереси держави — була самоціллю й насолодою. Валерій сказав тоді, що в російській мові це навіть символічно римується — «власть» и «сласть», влада — і «солодке життя». Після чого я з’імпровізував йому «арію Івана Грозного» чи когось із майбутніх вождів:
Дайте мне придти во власть —
Вот уж я натешусь всласть!
Тепер шкодую, що не познайомив його з однією найпотрібнішою йому людиною — з Грицем Халимоненком . Не тільки тому, що вони двоє орієнтовані на Схід, на Кримського. У них могли бути й інші спільні зацікавлення.
 
ДО «СПИСКУ РЕПРЕСОВАНИХ»
Марченко Михайло Іванович. Професор історії. Сидів з 1941 по 1945-й, вже після Інституту Червоної професури й революційного минулого. Валерій розповідав про його Львів, «піднесення і падіння»…
Ніна — з подачі О.Я. — у нас переночувала; здається, її все-таки «вели». Але мені вдалося вивести її вранці з дому — о 6-ій — не в бік тролейбуса, а — через школу міліції, з того боку на нас не чекали. Дуже симпатична жінка, і її Валерій — хлопець поза порівняннями. Це вже вони з Аллою від нього повертались, не з порожніми руками — Алла з поїзда на поїзд, а Ніна — до нас. Домовились — до Києва вона зараз нічого з собою не візьме — передамо іншим разом, оказія намічається..
Як у воду дивились! На вокзалі в Києві її завели в якийсь кабінет і добре шмонали. Обшукували, дізналась вона потім — й Аллу. Але Ніна почувалася переможницею — так і було. Вже дзвонила з Києва — ніби з подякою за гостину. Отже, порядок.
А за три дні до неї заглянув Льоня Череватенко — начебто за старими Валерієвими перекладами. Все гаразд.
Жіночка м’яка, але крицева. Заброньована іронією й гордістю. Модель української аристократії.
Убивство Кірова й оголошені тоді страти, процеси 1936-го, 1937-го й наступні — ми звикли називати їх роками терору. Тобто раніше в такому концентрованому вигляді ніби не вбивали, не катували.
Книга Мельгунова  — свідоцтво того, що епоха психічних зрушень розпочалася зразу після революції (заколоту) 17-го, що терор і аномалія стали нормою нової влади. І були нею відтоді постійно.
Перечитую «Я» («Романтика») Хвильового. Твір жахливий, на свій лад апокаліптичний; навіть просто перекладаючи, — здригаюсь.
Але…
Хвильового часто ототожнюють з отим «Я» — з чекістом, який «во ім’я комуністичної ідеї» розстрілює свою матір з очима Діви Марії. Ці теми розпочав ще колись Гюго — про несхибних революціонерів, для яких немає роду й голосу крові. На тлі розстрілу безвинних черниць з Богодухівського монастиря. Є балачки й про те, що й сам Хвильовий починав тоді як чекіст — у Богодухові.
Це вигадки. Я досліджував ще в 62-ому — у Богодухові він чекістом не був, там є «список героїв». — чекістська п’ятірка. Хвильового серед них нема. Він справді воює, має свій загін, але це більше отаманщина, ніж щось інше. А вже в 1921-му Хвильовий у Харкові, у всіх на виду — тут уже для легенд нема місця.
І черниць у Богодухові не розстрілювали, дід-сторож це заперечував. «Ми б не дали!» Отже, Хвильовий це вигадав. І матері власної він не вбивав — вона пережила його самогубство — втім, ненадовго.
Але який треба було мати диявольський талант, щоб усе так рельєфно описати, створивши враження, що автор — свідок і навіть співучасник тих погромів і морд! Перевтілення — і навіть — преображення.
«Я» — витвір 1924-го року — post factum, після смерті Леніна, коли почалось осмислення революції, спроба осягнути її не в гаслах, а психологічно. І тут очидно, що з тим осягненням Хвильовий не може змиритися. Невипадкова його присвята «Цвітові яблуні» (Михайло Коцюбинський) — як нагад про те, що давно знищено, що — відцвіло. Часи Михайла Коцюбинського минули, надійшли часи Юрка Коцюбинського.
***
Неділя, 6 жовтня.
У день похорону зателефонував з вокзалу Григір Тютюнник. Ось уже кого не сподівався почути!
Ми зустрілись, обидва сумні й чубаті, обидва з невиспаними очима. Григір намагався жартувати, проте цього разу не вийшло. Їздили по квіти, я відмінив репетицію. На цвинтарі було велелюдно й моторошно. На кого не глянеш — обличчя вбивць; особливо перед тим — у ЦДЛ. Вони й найпромовисті. А мені в голову ліз отой фінал з «Калины красной», як виявилося тепер — пророчий.
З України — дожилися! — нікого не було. Один Григір приїхав — сам від себе, за велінням серця; а може й краще, що не прибули «мандати»… Григір із Шукшиним зійшлися вдачами, це й Жора Бурков підмітив, До них трьох додати Віку Некрасова й Гену Шпалікова, та всіх у майстерню до Марлена Хуцієва (Бурков називав це «майстернею») — і був би колективний портрет групи, напрямку, творчого об’єднання…
Доля до людей талановитих неласкава. Особливо до людей самобутніх, ні на кого не схожих; доба ніби заповзялася підминати всіх під свій танк. Не всіх — саме оригінальних, непересічних. Може, такі люди як Шукшин чи Григір — якось інакше поводяться, інакше живуть?
Григір молодший од Шукшина на два роки. На похоронах мене вразив вираз його обличчя: він ніби намагався вивчити покійного напам’ять. Григір, як ішли додому, сказав: «Він добре вмер, на ходу й на воді. Кожен умирає як йому судилось». Я не став лізти до нього з банальностями, настрій він мав важкий. Вже потім, за пляшкою, з’ясувалося, що він часто думає про смерть і хотів би її описати. «Як ти гадаєш, це було б зухвальством з мого боку?» Я не відповів.
Ми й перед тим у своїх мандрах по Москві багато говорили. Про все — аби тільки не про Шукшина. Григір допитувався, чи знаю я, як помер Курбас, і де саме. Подробицями тих розмов ми ніби відганяли від себе оте неможливе, задля чого він приїхав до Москви. Якої, щиро кажучи, не любить. Григір повторив це мені кілька разів.
***
7 жовтня, понеділок
4 жовтня у Києві були збори ідеологічних працівників системи партосвіти. Доповідав Маланчук. Враження, що чоловік зірвався з ланцюга — й ніщо йому не указ. Так от: хтось із моїх доброхотів (чи з провокаторів?) подав йому записку — чому такі режисери як Лесь Танюк не працюють на Україні? У Москві про нього добре пишуть, книжки Танюка он виходять, — щось у такому дусі. То цей «тлумач української ідеології» відрізав: «Не переживайте, скоро й у Москві справляться з Юрієм Любимовим, з Ефросом і з вашим Танюком; а сюди йому дорогу закрито — він ще в нас у Львові себе виявив! Що ж до його книжки про Крушельницького, то з нею ще треба розібратися. Розбираються».
Отже, чекай погрому? Хто йому підкинув записку, сплановано чи спонтанно — ролі вже не грає. Проте мушу бути йому вдячний принаймні за гарну компанію, в яку він мене вставив.
Розповів Неллі. Вона: «Компанію — чи кампанію?»
Одне мені цікаве-прецікавенне: нічого не можна втаїти! У п’ятницю чоловік «обронив» слово — сьогодні, в понеділок. воно вже в мене на столі! Шила в мішку не втаїти. Хіба би тільки це робилося вмисне — для ширення паніки? Все одно — живемо в суспільстві майже відкритому, і за те Богові дяка. Краще знати відразу, ніж дізнаватися по двадцяти роках, «після реабілітації»
Лист від Череватенка — про те що він надивився скіфського й сарматського золота. І — добрі (дуже!) слова про мого «Крушельницького». Встигає все прочитати, чортяка!
Льоня — сам як сарматське золото…
Продовження буде.
Продовження в наступному числі.
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!