Лесь ТАНЮК: «У суспільстві накопичується некерований заряд святого гніву»

158

Закінчення. Поч. у ч.ч. 24,25

Лесю Степановичу,
переведімо стрілку на сьогодення. Ви маєте колосальний політичний досвід. Який
розклад в країні нас чекає?

Ситуація в країні
могла вилитися в Коліївщину чи повстання у зв’язку із Земельним кодексом.
Влада, слава Богу, це зрозуміла, Земельний кодекс не прийняли, себто цей процес
перенесли на майбутнє. Загального зубожіння на селі і продажі землі не сталося.
Але інші сумні речі відбуваються.

Кожна влада, хоч би якою вона була, намагається час від часу
випустити зайву пару з казана, тобто прагне довести, що вона не є каліфом на
час, хоче утриматися надовго, що вона бігун не на стометрівку, а на марафонську
дистанцію. Однак нинішня влада цього не тільки не показала, а демонстративно
поводиться бігуном саме на стометрівку.

До чого це приводить? Колись Віра Засулич стріляла в
генерала Трепова (пригадуєте, це той, який наказував: «Патронов не жалеть!»)
Через що? Він образив честь і гідність студентства. Генерал наказав відшмагати
різками студента: йому оголили зад і ганебно покарали. Ця ганьба призвела до
того, що Віра Засулич стріляє в Трепова, адвокат Коні її виправдовує, а
студенти виносять «терористку Віру Засулич» із судової зали на руках.

Нині ситуацію загострено до такого ж вибухового рівня. Одні
феодально панують, демонструючи свою класову зневагу до всіх інших, а зневажені
потай стискають кулаки й марять помстою. Стискання пружини посилюється.
Зростають проблеми і на самій верхівці «нового класу» – перерозподіл власності
ніколи не буває безкровним. Наближені до влади цупко тримаються за свої місця,
віддалені від неї ладують плани все тієї ж помсти й відновлення привілеїв.
Поляризують це (поки що потаєне) протистояння кланів, владних гілок та грошових
мішків вибори, для кожної зі сторін це символ сатисфакції – або знищення.
Вчорашні соратники дурять один одного: не ображайся, що тебе цього разу нема в
списку  – підеш по мажоритарці, ми тобі
найкращий округ підібрали. А той округ вже зайнятий іншим, з яким владники
раніше на свій лад домовились, й відкинуті на узбіччя це розуміють. Ударів
нижче пояса не прощають, «за базар надо отвечать»…

 Бо яка моральна
фактура цього «нового класу»? Назагал нижча за плінтус, ніхто нікому не вірить,
людина людині – вовк. Отже, ті, кого вони здають, вважають за нормальне
винайняти кілера й «замовити» вчорашнього партнера по бізнесу чи владі  – адже йдеться для них про самооборону, про
виживання. У всякому разі якщо і не дійде до такої кривавиці у вирішенні
конфліктів, будь-який соціолог вам підтвердить, що українське суспільство вже
увійшло в цю небезпечну зону.

Що таке тероризм в принципі? Це замах на демократичний,
правовий спосіб вирішення суперечностей. А якщо демократичного, правового
способу не існує? Якщо вуличного бандита замінив бандит урядовий, за яким –
силові структури, продажні судді, психушки й катування? Якщо тебе хочуть
поставити на коліна, якщо ти бачиш увіч, що міліціонер, якого ти утримуєш на
свої податки і який має тебе захищати, є найбільшим фашистом і убиває твого
друга чи ґвалтує його гумовою палицею? Якщо ти бачиш, що людину зарізають у
лікарні, і хабарникові-лікареві за це нічого не буде, якщо фармакологія має
2500% прибутку, а людина вмирає від поганих ліків  – хіба нормальна людина не дозріє до самосуду
як єдиної форми самозахисту?

У суспільстві накопичується некерований соціальний заряд
святого гніву. Додайте сюди домішок, сказати б, «однокласової ворожнечі»
(П.Тичина), поповніть його екстремізмом неурівноважених чи психічно хворих,
заваріть все це у казані міжрелігійних, міжнаціональних і навіть деяких
міждержавних проблем – і вибух неминучий, достатньо для цього й випадкового
сірника чи раптової блискавки.

При цьому аргумент про наявність чи відсутність лідера
сьогодні вже не чинний. І справа навіть не в інтернетній особливості нашої
доби, не в необмеженості нинішніх інформаційних потоків. Гонти й Залізняки не
були причинниками повстань – їх викинула нагору народна хвиля. Лідера готує й
плекає енергія народних надр, вкидаючи його в історію тоді, коли це стає
історії необхідним.

Практика показує, що все часто залежить від якихось
випадковостей. Сьогодні який-небудь Колісниченко ініціює провокаційний закон
про мову, а вчора він же зажив слави драконівським законом проти
гомосексуалістів. Післязавтра його застрелили. Спробуй розберись, зробили це
гомосексуалісти чи ображені за мову. Але курок спущено  – і пішла, як кажуть соціологи, «возгонка
конфлікту».

Цю пожежу потім дуже важко загасити, бо до неї докидають
хмизу і люди, які борються відтак не за ідею. Громадяни, які мають у голові й
серці велику ідею, все-таки оперують еквівалентними, так би мовити, вчинками
для досягнення мети. Що більша ідея, то адекватніший вчинок. А я зараз кажу про
вчинки й мотиви неадекватні, про дії, пов’язані з неможливістю самореалізації
людини в конкретній ситуації.

Скажімо, чоловіка смертельно образив міліціонер, який
постійно тероризував село і його ближніх 
– і скривджений побачив у кривдникові образ всього українського
кривдництва, втілення загального зла. При цьому людина упевнилась, що кривдник
перебуває під захистом Закону, і що ті «законники»  – кривдники ще більшого масштабу, ніж той
негідник. Апелювати їй ні до кого. Людина йде додому, бере рушницю і стріляє у
кривдника в погонах. Терор? Але все село повстає на захист ображеного, людина,
яка вбила людину, стає національним героєм. Себто це не тільки акт
робінгудства, а це є проблема самозахисту, коли втрачаються можливості захисту
державного, громадянського, коли людина починає розуміти: суди – продажні,
прокурори  – найбільші злочинці, а Конституційний
суд бігає, задерши штани, за бочкою грошей і міняє свої рішення, як рукавички.

Коли у людей виникає третій плавник, про який я говорив,
вони починають розуміти, що їхнє життя залежить тепер передовсім від особистого
самозахисту. Це небезпечне самоусвідомлення. Тоді вони шукають каністру бензину
і виливають на садибу сусіднього олігарха, бо не можуть змиритися з тим, що той
відгородив їх від річки чи не пускає п’ятиметровим парканом до лісу, в який
вони все життя ходили по гриби.

Реальність? На превеликий жаль, так.

Це речі ніби випадкові, але нині створюється така напружена
ситуація, коли будь-яка випадковість може стати вибуховою реальністю наших
днів.

Я дуже боюсь, що заплановані вибори відбудуться надто
неадекватно, нечесно (Розмова відбулася до парламентських виборів 2012 року –
Ред.). Уже не соромляться говорити, хто скільки коштує, що кожен депутат має
викласти два мільйони на підкуп тощо. Стало нормою суспільної моралі (хоча всі
розуміють: так не має бути), що депутат має красти, що Президент може скупити
половину держави для своєї родини, що прем’єр-міністр хоче пропхнути свого сина
у парламент, хоча він давно живе не в Україні, а в Австрії… І взагалі ця
феодальна проблема синів, ці безкарні мажори, це марнування грошей на їхні
прибамбаси, цей «бєспрєдєл» (як вони самі кажуть)…

 

Який вихід з цього
бєспрєдєлу?

Виходів два. Або бути вівцями і мовчки терпіти далі, мовляв,
з’явиться якась Господня сила, бабахне грім, гроза… Або все-таки братися,
умовно кажучи, за вила, доки недоля не задавила.

Ситуація справді надзвичайно напружена. Український
бандитизм накопичив в Україні велику кількість зброї, використовуваної не за
призначенням. Мародери грабують військові склади. Достатньо всіляких структур
самооборони; нарешті, існує й генетичний досвід українського національного
самозахисту, розмаїтий, включно зі збройним.

Історично наша незалежність відбулася майже мирним
перетіканням з одного стану в інший. Люди, які залишилися при владі і біля
влади, не були нічим обмежені, не були гноблені, люстрації не сталося. Вони
перші стали найбільшими капіталістами, тобто комуністи й комсомольці
(паралельно з кримінальним елементом) стали мільярдерами, симоненки набудували
собі вілли. Хоча їхній рейтинг сьогодні зростає, вони матимуть більше голосів,
бо говорять правду, переважно про те, як державу обікрали. Причому найбільша
правда полягає в тому, що саме вони ж це і зробили, ставши поплічниками
кримінального світу. Комуністи олігархів виліпили і живуть з ними душа в
душу  – хоч і переконують свій електорат,
що олігархи їхні противники. Але ж КПУ постійно входить до олігархічної
більшості й вдовольняється рештками з панського столу  – рештками, щоправда, чималими, мільйонного
ґатунку! Але люди до такої міри довірливі і їм так не подобається сьогоднішнє
життя, що вони можуть віддати комуністам голоси 
– надто солодко ті співають. Гадаю, сім-вісім відсотків комуністи можуть
назбирати. Матимемо ще один страхітний обман, коли жінки, які ходять з
портретами Берії, Сталіна на грудях, побачать, що їх ще раз обдурили. Воно б
треба було вже збагнути, що комуністи  –
вимираюча плоть; але пострадянський люд ладен на свою погибель жити ілюзіями, і
це для України вагоме гальмо. Чому ілюзіями? Бо, крім ілюзій, у них нічого
нема…

Думаю, осінь-зима можуть бути дуже драматичними для України.
І в міжнародному аспекті, зокрема, у зв’язку з судами над Тимошенко і Луценком,
і в економічному, коли постійно лунають побрехеньки про те, що маємо підвищення
рівня пенсій і прожиткового мінімуму. На 8-10 гривень у п’ять прийомів. Ну це ж
парадокс, фікція: ціни зростають на п’ятдесят гривень, а пенсія  – на п’ять гривень. А весь політбомонд
кричить: «Як ми ощасливили бідну українську людину!».

Що найбільше збурюватиме людей? Не ідеологічні гасла, навіть
не питання незалежної України, україномовної чи російськомовної. Все це будуть
додаткові чинники, вагомі для свідомого громадянина. Найбільша проблема
полягатиме в соціальному виживанні української людини. Звичайно, перед виборами
«електоратові» кинуть якісь гроші на гречку, цукор, на продуктові пакети, щось
пенсіонерам дадуть, щось афганцям сунуть. Але після того людей притиснуть іншим
чоботом. І переважна більшість (громадян України – не «електорату»!) усвідомлює
це.

 

Неможливо проминути
«мовне питання», яким збурюють і розколюють суспільство.

Вся ця ганебна “історія” є складовою народного гніву, тобто
об’єктивного процесу нарощування внутрішніх сил. Питання тільки в тому, як це
відбудеться. Чи через бурхливий кривавий спосіб, бо надто далеко все зайшло, чи
все-таки через випуск зайвої пари з казану. Президент після всіх перипетій та
голодувань підписав закон про мови – тим самим підписав собі вирок. Базікання
про якусь нову програму підтримки української мови, на яку купилися деякі наші
дипломатичні поети-інтелігенти з Президентської ради, лише підтверджують, що
замах на українську мову відбувся. І наші поети несуть за це відповідальність.

І тут уже постає проблема інтелігенції, яка досі сидить, так
би мовити, на двох стільцях і не хоче вилізати, як дурний з маслом на сонце, бо
масло потече. Інтелігенція одержить у цій бучі багато ляпасів, бо люди бунту не
розбиратимуть, хто є хто. Вони в масі своїй не відрізнятимуть, припустімо,
філософа Мирослава Поповича від народних депутатів кшталту Єфремова або й
Турчинова. Так уже було в нашій історії, читаймо класику…

 

А що скажете про молоду
генерацію, яка народилася не за радянської влади?

Вона не має шор на очах і тарганів у голові, Леніна і
Сталіна не знає. Молодь поки що просто дивується, що їй не дають можливості
писати, читати і дивитися те, що вони хочуть, що їх відгодовують жвачкою
промосковської преси і російських телефільмів. Що їх постійно запихають на
задній план.

Але це вже не одинаки, це – генерація! І вона має підтримку
тих же недобитих шістдесятників, як ми мали колись підтримку
Антоненка-Давидовича, Бажана, Рильського, Тичини, Крушельницького, Івана
Козловського, Олеся Гончара. Генерації зімкнуться. І тоді виникне колосальний
заряд, як колись за неймовірних складностей виник Народний Рух України, а потім
рух «студентів на граніті». Вони тоді перемогли, бо гуманітарна атмосфера була
така, що всі розуміли: за ними є своя істина, не можна дати їм вмерти на цьому
граніті. Шістдесятники і молодь прийшли, а Кравчук і Фокін пішли, вони
зрозуміли, що їм слід поступитись – надійшли нові часи.

Нинішні хлопці при владі цього не в силі зрозуміти через
відсутність вітамінів у дитинстві, через спрямованість розуму в один бік, вони
абсолютно тотожні своїм охоронникам, у них той самий апарат захисту: кулаком
під ребро. Всі ці печальні розповіді про смерть Кирпи після того, як його вдарив
у пах ногою Янукович, про вибиті зуби родичів, не сприймаються як нонсенс чи
дикість, вони сприймаються як норма. «Ну що ж тут такого? Ну такий він є. Може
спалахнути, не доводьте його до рукоприкладства».

Але якщо він такий, то чи здатен він керувати великою
різноплановою державою? Він зможе її тільки руйнувати. Це нині й робиться.
Віддають московській мафії, загримованій під «державу»  – українське літакобудування, флот і море,
банки й землі, на черзі скупка Росією українських обленерго,…

Люди, які це підтримують, не розуміють, що кують гвіздки для
власного розп’яття, що з літаками зникає їхній прибуток, з розбазареним морем
зникає риба, яку вони купуватимуть потім у Росії. Вони працюють проти себе,
їхні сьогоднішні вигоди примарні, їхня стратегія самовбивча.

Коли і це замкнеться, коли вони все-таки зрозуміють, що
самих себе знищують, виникне дуже гостра реакція. Я думаю, тоді і міліція
переполовиниться, як це було за Кучми під час Майдану, і ОМОН зніме шоломи і
побачить, що не можна гамселити юнака чи дівчину дубинякою (і ми побачимо, що
там не тільки ідіоти, а є й люди з розумом). Тоді владі можна буде зіпертися
тільки на армію, але й вона не однорідна, під кожним дахом свої миші…

Перемога кується на індивідуальному рівні, коли до
свідомості людини доходить суттєве, і тоді знизу починає ламатися
рабсько-насильницький ланцюг.

Я не бачу жодної галузі, де не було б жахливого конфлікту,
причому, як правило, це конфлікт людей, які створили і становили цю галузь і
хотіли для держави користі, з людьми, яким наплювати на цю галузь, які можуть
виїхати за кордон в будь-який час, бо вони свій мішечок грошей назбирали на
нищенні цієї галузі, і їм все «до лампочки».

Біль, що залишається у людей, які творили (тим паче, що їхні
діти залишаються без батьківських набутків), – це золотий запас повстання і
революції. Дуже шкода, якщо повториться варіант облудного більшовицького бунту,
бо це теж не вихід. Але подивіться на Москву, в якій повстали люди абсолютно
безпартійні, поєднані тільки інтернетом. У них є своя логіка, гасла. Є навіть
свої нові герої. Символи. Яких нам в Україні так бракує. Як бачимо, традиції
Сахарова й Ростроповича там не згасли, отже, й Росія ще не вмерла. З Росією
Болотної площі і проспекту Сахарова, без тоталітаристсько-імперського синдрому,
нам єдино може бути по дорозі. По дорозі в Європу.

 

Лесю Степановичу,
яким є стан українського театру?

Театр – це, можливо, найбільший мій біль, тому що вся
суспільна система знищує його, перетворює на знаряддя релаксу, відпочинку,
розваги, пивної склянки тощо.

Надто важко пробиваються до театру молоді талановиті
режисери, актори, які бачать театр за Курбасом: як спосіб переобладнання світу,
а не просто його діагностування. Немає навіть діагностування. Дев’яносто відсотків
грошей, зароблених театром, йдуть на те, щоб актори виживали. Їх держава грабує
податками, ніколи ж такого не було, щоб, скажімо, ви купили своїй дитині в
Театрі юного глядача квиток за три гривні, а 2.50 повертається державі. І потім
держава дотує цей театр, а не хоче – не дотує. Себто дитина підтримує не театр,
а державу, чого ніколи не було.

Загалом український театр своєї місії не виконує, не став
пророком, не став речником людських думок. Певно, тому, що держава зробила все
для того, щоб театр не вижив. Хоча у всьому світі і завжди держава дотує
театральну справу.  Але назагал  українська театральна справа потребує
перезавантаження.  І – нової стратегії. А
отже – нової влади.

 

А тепер обрамимо нашу
бесіду, повернімося до сутності режисури.

Проблема не в тому, щоб режисери були хорошими
постановниками вистави, а щоб вони були людинознавцями, психологами,
філософами. Вони мають розуміти, що суть їхнього внеску у суспільство  – це внесок зміни у суспільство, а не просто
його пізнання.

Пізнання – це перший етап, режисер мусить ставити вистави як
діагноз суспільству і бути тим лікарем, який розуміє, на що хворе суспільство.
Але вся подальша штука полягає в тому, щоб створювати острівки власної
незалежності. І коли таких острівків стане багато, виникне вільний архіпелаг,
згодом – великий материк нової реальності, омитий океаном.

Режисер це той, хто за власним образом і подобою творить ці
дива. Кожна вистава мусить бути таким явищем, про яке ніхто не знає. Це
планета, на яку режисер прилітає і заселяє своїми людьми, творить там свої
закони.

І що більше в митцеві творчого моменту, то він вільніший, то
ближчий до режисури. І не просто до режисури 
– тоді він корисна, потрібна людина, тому що буде не просто реформувати
суспільство (реформують багато), а формувати його. З власної глини ліпитиме
нового Адама і Єву, вдихатиме в них дух істини, історії, дух батьків, свого
Бога.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!