З «Щоденника» 1974 року

Закінчення. Початок у чч. 1,2,3
Російською колір – «цвет». Поряд – «цветок», квітка, тобто – кольорова абстракція (цветной – «розцяцькований квітами», «пестрый)». А ось технічне українське «фарба» (єдиний «нетехнічний» виняток – «хварба», тобто густа кров пораненого звіра) перекладається російською образно – «краска», від «краси». Отже, у нас – фарбують, у Росії – «красят», у нас – «розфарбовують», в Росії – «разукрашивают», «украшают». Втім, у професійних митців і там збереглося – «колер», «колорит», але це вже не від допетрівської Московії, а – з огляду на Европу, яку вони постійно лають, просторікуючи про її «закат» і про «гнилой Запад», але користаються з тієї «гнилизни» охоче (машини, годинники, літаки, медицина, мистецтво). Як жартує в таких випадках Оксана Яківна, «смачного, щоб вам поперек горла стало!»
Червоний колір – не просто «любов» а – кохання (пристрасть, жага, вогонь). Разом з тим, людина червоніє від люті (теж – пристрасть і жага!), у нестямі багровіє – колір стає виявом душевного стану.
У Києві доби КТМ ми багато про це говорили – я прочитав на секції художників дві лекції («Лінія» і «Колір»). Галя Зубченко показувала мені потім щось із тоді за мною законспектованого – варто в неї випросити, бо все губиться й зникає. Далі з’явився Писанко зі своїми цікавенними теоріями, потім Синиця – у кожного своя «таблиця впливів» через кольори та їх співвідношення. Кожен колір має свій символ (і не один). Якщо перевести на логіку мови – «позеленів від обурення», «почорнів з горя», «зблід (побілів) зі страху», «посинів од морозу» тощо.
Лише два кольори райдуги не мають у нас «місцевої» прив’язки – оранжевий і фіолетовий. Чому? Після порівнянь з тим, що дають словники інших мов, а ще – перекладаючи екзотичного для України Тагора, я зрозумів причину. Мабуть, тому, що вони запозичені з іншої географії – orange (франц. – помаранч, апельсин), фіолет – італійська viola (поряд – фіалка).
Я завжди посміхався, коли Мамайсур читав нам свої
Голубі фіалки, очі голубі,
Скільки ще сказати хочеться тобі!..
– пронизливо-ліричні рядки, які раптом ні сіло ні впало розряджалися в нього бурлеском:
Як писати і про що,
Що нам говорити,
Знає те один Хрущов –
Всесоюзний критик.
Але посміхався я не в передчутті цієї «розрядки», – а тому, що фіалки на те й фіалки, що вони не «голубі» (блакитні)», а – фіолетові.
До речі, в Алли Горської та Віктора Зарецького яскравий колір сонцесвіту – ніяк не «помаранчевий»; він для них завжди жовтогаряий, з високою температурою, вогнисто-жовтий. Алла обожнювала вогонь майже дохристиянськи, палила багаття в лісі на пікніках і тоді в Карпатах, – довго в той вогонь вдивляючись. Вона не раз допитувалась у мене: от ви актор – а могли би перевтілитись в Яна Гуса чи Жанну д’Арк, аби я зрозуміла, що вони там, на вогні, відчували? Або ці індійські вдови, роковані на самоспалення – що це? Святий екстаз? Як таке збагнути? Як приєднання через священний вогонь до вічності? На зразок праху, розвіяного над океаном чи відданого морській безодні? Я відчував, що в цих її допитуваннях є якась таємниця, подолання Смерті – найпровокативнішу роль відігравав тут колір огню – колір розливу сталі, колір Сонця. Через те їй зразу так сподобався лобастий Іван Драч-сонцепоклонник («Соняшник», «Ніж» саме в «Сонці» – як у розпанаханому кавуні!).
Чого не скажеш про талановите «пльонтання» Івана Марчука, де емоцію загнано в сердечну аорту, де не існує «чистих кольорів», де все приглушене й земне, наближене до зеленавої чи осінньо-жовтої гами, де колір взагалі вирішує менше, ніж лінія, – плин, біологія натури, костомахи й жили життя. Іншого такого художника я не знаю, він – не мода, він – Іван Марчук. Тут на виставці, яку ми йому зробили (не першу) Москва (справжня – не офіційна!) сприймає його навіть краще, ніж Львів і Київ.
Може, його особливість у тому, що починав він з випалювання глини, з символічних мініатюр й умовних парсун, де головним був рельєф. А може, його заворожила самотекучість фарби, стікаючої з пензля чи пера, яку він завжди готував надзвичайно ретельно. Фарби примхливої – коли рука не стільки веде нитку фарби, скільки йде за нею сама…
Скажу тільки, чого точно немає в Івана – того, чого доста в Алли й у Вітька – геометрії. Алла – художник машистий, в ній жива бунтівна пам’ять Петрицького й Меллера, їй подавай декор і креслення; Марчук робінзонить на своєму острові, засіяному уламками старих гравюр й офортів (від Дюрера й далі) – і символістами; але традиційні символісти найчастіше самовиразні в графіці – він же творить свої дерева й перекотиполя буквально з усього, що бачить перед себе. В цьому він близький до авангардної поезії, яка після Аполлінера заявила, що поезією може бути абсолютно все, і писати її можна будь-де й на будь-чому – «навіть екскрементами на манжетах». Для Марчука цей світ – невпорядкований, його не можна передати графічно – дугами й хордами, колами й квадратами. Як це блискуче пішло в Опанаса Заливахи, по-доброму заскоченому на Юнгові й Фроммі – в мого славного Опанаса, який майстерно володіє рисунком, класичним академізмом – але тяжіє до експресії і до шифрування натури. Ну, та він мені у всіх варіантах рідний…
Львів нам з Аллою тоді не пропав марно – між пробами «Гуски» в театрі і після них ми ходили з нею по львівських майстернях і галереях (музеях, вернісажах), слухали пісні й вірші на львівських підпільних «бімберах», а потім переходили в готелі до самоосвіти – аналізували проби малярських форм. Зокрема – таємниці кольору й виразність його жестикуляції.
Ми були переконані – кожен колір щось означає, в тому числі й у вербальному виразі, а не лише як музика (теж гамма – тут і там – сім нот як сім кольорів райдуги; і згадували, як намагалися втілити це в катеемівській виставі «Ніж у Сонці». Через хореографію Володі Нероденка, якому я вигадав сім балетних пар – семеро дівчат (Сім Нот Октави) і семеро тюнаків (Сім Кольорів Райдуги у сорочках апаш, кожен – у своєму кольорі).
Нічого подібного більше у мене в жодному театрі не виходило. На останньому перегляді ця кольорово-музична екстрема прозвучала на рівні еврики, студентська зала буквально шаліла від захвату. Жаль, сьогодні вже Нероденко цілком інший, йому так і не дали дорости до самого себе.
Серед семи кольорів (білого й чорного я не беру до уваги, вони – не кольори в повному сенсі, вони – початок і кінець, альфа й омега, світло й темрява) немає чисто коричневого, а він дуже природний (і в українському довкіллі, і, зокрема, в українській мові). І ширше – у цілому світі. Гнідий, карий (кінь, очі), бурий (чи не звідси – буряк?), рудий. Можна додати – бронзовий (коричневий із золотим відблиском смаги).
Поетична магія фіолета зрозуміла – маємо й до цього кольору кілька поетичних відтінків – бузковий, ліловий. Це тони ріноваги, грації й спокою
На відміну від оних – червоний є колір збудження – і крові, й емоції. Радянські архітектори на замовлення високих, але позбавлених смаку чинуш, будуючи або реставруючи театри, люблять влаштовувати у залі для глядачів «розкішні» крісла з червоного оксамиту чи плюшу та ще й чіпляти між публікою й акторами червону завісу. Не можу не послатись на обурення Юрія Завадського, режисера високого смаку й, мабуть, «останнього з могікан»: «Если в зале сплошь и рядом красный цвет, можете себе представить, Лесь, какого напряжения должен быть спектакль, чтобы перешибить ожидания уже накачанной публики! Зал должен быть спокоен и гармоничен – только тогда спектакль может начаться с тишины, а не с боя барабанов и взрывов снарядов. Нет, в красном зале Чехову и Достоевскому публика внимать не станет, она для этого уже априори слишком возбуждена».
Червоний колір може бути кривавий – і калиновий. Відтінки – вишневий, бордо, черлений, гранатовий, малиновий. Наші старі козацькі прапори – не калинові (хоч «ми тую червону калину підіймемо»), а малинові («Калинка-малинка моя»?). Від червоного – рубіновий, маковий. червінковий (є така глина – червінька), карміновий, кораловий. Як таємниче звучить: «Шерхіт шарлатного шовку»! Шарлат – яскраво-червоний шовк. З червоним в’яжуться прикметники «полум’яний», «жаркий». У Карпатах влітку 1968 (наш спільний вояж із Світличними-Горською) Алла з Надійкою заблукали – та повернулися з букетами жовтогарячих «жарків» – чарівні квіти-вогники, зілля карпатських відьом і мольфарів!…
Народ не випадково «опредметив» абстрактні кольори, перевівши їх у площину реального вжитку – завдяки таким вливанням квітне не лише мова – уяскравлюється, урізнобарвлюється сам людський побут, множиться життя, в ньому проростає багатоголосся.
Наша партократія, привласнивши собі червоний колір, геть спотворила його одвічне многолике втілення – не можна його вживати абсолютно скрізь, тулячи, як горбатого до стіни. У нас з Аллою Горською у львівській виставі одна репліка котроїсь із дочок Гуски із закликом до мімікрії постійно викликал регіт у залі й зливу оплесків: «У Кияшок так і зробили – навіть на Мурку червого банта наділи – це кицька у них. На клітку з канаркою теж!» А то ж був рік хрущовський – рік погрому інтелігенції, і ми зі своєю виставою потрапили під погром і закриття.
Перетворивши червону потугу революції на банти, знамена й транспаранти, влада сама себе знекровила й розірвала зв’язок «красного» з «красою» (красный угол, красна девица, Красная площадь). Все вивернули навиворіт – і червоний, як сарана, почав пожирати всі інші кольори. Отож на якомусь етапі це стало, зрештою, неможливо – природа почала мститися нарузі, самовідновлюватися в розмаїтості, розмивати червоне.
Для України червоний – не «кумач» – у нас більше вживані – пурпур, китайка, кармазин козацький.
Червоного намагались уникати, щоб ним не дражнитися. Емігрант Іван Лозов’ягін, репресований червоним режимом, деякі марксистські ілюзії проте зберіг, але назвався, ставши письменником, – Іваном Багряним! Це чудово звучить – був же колись навіть імператор Багрянородний!
Втім, багряний, як на мене, – ближчий до жовтого, у нас на Україні він широко вживаний – жовта солома, жовта кукурудза, жовта пшениця. Жовтий у нас багатий відтінками – золотий, цитриновий, бурштиновий, гірчичний, пісочний, абрикосовий.
Нарешті, найприроднішою для нас є сполука жовтого з блакитним – зараз я не про політику, а про єдність українського жита з українським над ним небом, а про органіку народження зеленого із суміші цих двох барв. Небо й жито вкупі – символ української зелені, наших ланів і лук. У Горської теж багато зеленого. Причому у відтінках – там є малахітовий, смарагдовий…
Вона була чула до відтінків – пригадую, Аллі сподобалось, коли я с казав їй в Одесі, що на Маркові Безсмертному має бути зелениста шинеля. Ми ставили «Правду й кривду» Стельмаха, який нас тоді, по суті, здав – виставу в Одесі закрили, як перед тим – «Отак загинув Гуска» у Львові. Алла допитувалась: «Це ви самі, пане Лесю, так вигадали – чи так у Стельмаха?» Зелениста – означало затерта війною, зелено-землиста, неяскрава – саме те, чого хотілося.
Білий – сніг, крейда, молоко. Чорний – сажа, смола, агатові очі. «Чорнії брови – карії очі…» При цьому личко має бути неодмінно «білеє» – без панського «випендрьожу».
Важливо, що в ознаках кольорів немає поділу на «добро-зло», кожен може нести на собі і плюс, і мінус. Себто існує дише реальність буття, яку ми самі вбираємо потім в потрібні нам шати.
З іншого боку – чому тоді «чорні книги», «чорна рада»? Чорний і чорт – якось узалежнені? (Адже в европейських мовах чорта нема – є демон або диявол). А ми добродушно вигадали собі «нашого», свійського «чорта», або навіть «чортика». Цікаво вже мені з іншого боку: натільний хрест – чортогін. Блискуче! Сербохорватська мова від нас не така вже й далека, а там «краса» – «змія». Я б і над цим поміркував.
Перечитав. От що значить вихідний день, коли можеш поплавати «без керма і без вітрил». А все Павличкові «Два кольори», в яких мені найдужче подобається оте його оба, до нього ніби не вживане в поезії. Й ота граціозна гра наголосами – «два кольори мої – два кольори»!
З усіх моїх сьогоднішніх «надбань» припало мені до серця слово «чорняк» – чернетка.
Отак і мій діаріуш – чорняк моєї душі. І все записане сьогодні – не про кольори. Про те, що за ними. Йдеться про наші душі – і про чорняк.
На тому й поставлю нарешті крапку.
1 січня 1975 року
А тут ще й тихий чар Різдва, аромат свічок, коляди – спогад – «Щедрик» Леонтовича, який ми так ніжно співали 1959 року в Голосієвому у Рильського…
Пам’ять людська – явище феноменальне. Її можна порівняти хіба з пам’яттю гір, моря, скелястих урвищ або ранкового неба… Не знаю, як там у кого, а в мене – трапляються химерні спалахи. Запахів, смакових відчуттів, видив…
Купив ялинку, чіпляв на неї іграшки, що збереглися від торішнього – і вночі не склепив очей – картинки, голоси, музика – мама. Раптом згадалось-примарилось майже неймовірне: боса Діва Марія перед зграєю псів, які падають перед нею ниць… І ми – з Миколою – повзаємо рачки біля печі-голандки (стара кахля, зелені вершники, чудернацькі птахи й квіти); у кімнаті присмерк – ялинка, свічки – і силуетом – мама в блакитній сукні біля «Бекккера», грає-наспівує:
Прийшла до багатого – на ніч ся просити,
Пане-господарю, переночуй мене,
Бо темная нічка надходить на мене.
Ця картинка – ми з братом біля пічки і мама – снилася мені й раніше, але не так, як зараз – без мелодії. І якось уже студентом я запитав маму, що це таке вона тоді виконувала – про собак, які стали на коліна перед дівою Марією. Мама здивувалась і заперечила – я не можу нічого подібного пам’ятати: «Це тобі, мабуть, Катя після війни розповіла?» (Катя, батькова племінниця з Теремного, допомогала нам по господарству і доглядала нас, малечу). А співала вона тоді німецьку колядку, – німецькою мовою.
Цю коляду дуже любила бабуся Аделя, вони з батьком на кожне Різдво виводили її дуетом. Микола Юлієвич мав чудовий слух і знав багато німецьких пісень.
Батько (похмуро):
– За це й забрали! За пропаганду хвашизму!
– Стьопа!
– Мовчу… Но ти ж сама розумієш – час був такий дурний, і кожен німець був у них тоді на учоті. Боялися, щоб вони ліхтариками з дахів самольотам не світили…
– Стьопо! Тоді ще про літаки не йшлося!
– Знаю! Мир з ними підписали, а німецьких пісень співати – ні-ні! Може, боялися, що це якийсь шифр. Або критика німців – а проти німця сказати нічого не можна було – зразу в кутузку! Друззя-таваріщі! Но пісень не можна було – ніяких! Особливо українських! Тільки те, що по радіо. (Це вже як пост-скриптум – любив, щоб за ним лишалось останнє слово).
Я попросив – і мама мені ту пісеньку наспівала – тихо, у напівголос – про Діву Марію, яку багач не пустив переночувати й наказав слугам спустити на неї собак.
А тії собаки Марію впізнали,
Перед Мати Божу на коліна впали…
Після чого я, вже здоровий тоді дилда, розплакався. Та й у старого щось на віях сентиментально бриніло.
Собаки виявились вищими у правді й добрі, ніж багатий «пан-господар» і його лукаві слуги. Але ж не пустив до себе в хату Мати Божу потім і бідняк… Який, правда, потім жалкував, що не спричинився до чуда – мав би якусь од того вигоду…
О люди, люди-небораки!
Ви ж таки люди – не собаки! –
таврував людське поріддя Шевченко. А тут воно он як вийшло!
Я до великих собак ставився обережно, в таборі вівчарки були люті, один такий чорний вівчар мене дуже покусав, мало не відтявши половину вуха… З Оксаною прийшла до нашого дому любов до звірини – ми залюблені в нашого Річка, Річарда ІІІ-го, вирятували його від усіх хвороб. Ось він і зараз – розуміє, що я записую саме про нього, дивиться на мене своїми жовто-блакитними очима й ніби хоче підказати мені щось дуже суттєве; коли він сердиться, скажімо, на Івана Марчука, очі в нього стають фіолетові – але це так, попередження, про всяк випадок. Отакі собаки й впізнали Діву Марію.
Так от: було чи не було? Якщо було, то мені – два з половиною? Чи це вже за німців – і мені три з половиною? Але тоді в нас уже не було «Беккера» – виміняли на дрова й картоплю: не могло бути і ялинки, як і того спокою, який я відчув уві сні.
Чи може дитина в два з половиною рочки таке пам’ятати? До того ж мама каже – співала німецькою, а я німецької тоді ще не знав. Чи це вже пізніша асоціація?
Але в пам’яті – все реально, як у кольоровому фільмі; ми з братом біля теплої «голандки», а мама в блакитній сукні – біля роялю.
І – мелодія, яка вже кілька разів виринала і аж тепер оформилась у тексти, щоб посіяти в мені неспокій. Який межує з почуттям якоїсь провини.
Саме моєї.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал